Постанова
Іменем України
30 вересня 2021 року
справа № 643/11929/19
провадження № 61-3472св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Московського районного суду м. Харкова від 16 жовтня 2019 року в складі судді Єрмак Н. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 21 січня 2020 року в складі колегії суддів: Піддубного Р. М., Котелевець А. В., Тичкової О. Ю.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 та просив усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позову зазначав, що на підставі свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів від 15 липня 2019 року йому на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 .
У вказаній квартирі місце проживання будь-яких осіб не зареєстровано, але фактично в ній проживають відповідачі, які перешкоджають йому користуватися належним на праві власності нерухомим майном, на його вимоги звільняти квартиру відмовляються.
Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просив позов задовольнити.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 16 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 21 січня 2020 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з відсутності передбачених законом підстав для виселення відповідачів зі спірної квартири без надання іншого житлового приміщення.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просив скасувати рішення Московського районного суду м. Харкова від 16 жовтня 2019 року і постанову Харківського апеляційного суду від 21 січня 2020 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
В обґрунтування касаційної скарги заявник посилалася на пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначав про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, а саме у постановах Верховного Суду України від 09 вересня 2015 року в справі № 6-455цс15, від 03 лютого 2016 року в справі № 6-2947цс15.
Крім того ОСОБА_1 оскаржив судові рішення з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Вказував, що апеляційний суд не дослідив усі надані ним докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мали значення для правильного вирішення справи.
Оскільки квартира АДРЕСА_1 була придбана за рахунок кредиту, то повинен був застосовуватися виняток зі статті 109 ЖК Української РСР та ОСОБА_2 не повинно надаватися інше житло.
Посилання суду першої інстанції на постанову Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року в справі № 753/12729/15-ц є безпідставним, оскільки вона стосується виселення неповнолітніх, тому викладені в ній висновки не можуть застосовуватися до цієї справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 12 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Московського районного суду м. Харкова.
27 березня 2020 року справа № 643/11929/19 надійшла до Верховного Суду.
ОСОБА_2 направив відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Суди встановили, що 05 жовтня 2007 року між ПАТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 834/18-27/35/7-169, за умовами якого останній отримав кредит на інвестування у будівництво у розмірі 83 798 доларів США зі сплатою 12% річних та кінцевим терміном погашення кредиту 04 жовтня 2022 року.
З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором між сторонами було укладено договір іпотеки, предметом якого з урахуванням внесеним у подальшому змін до нього, є квартира АДРЕСА_1 . Згідно з пунктом 1.1.1. договору предмет іпотеки належить іпотекодавцю на підставі договору № ДН/133-01-06 про пайову участь в будівництві від 10 січня 2006 року, укладеного іпотекодавцем з Фірмою "ТММ" - ТОВ, а також документа, який підтверджує фінансування іпотекодавцем будівництва за рахунок власних коштів.
Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 27 квітня 2017 року в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором № 834/18- 27/35/7-169 від 05 жовтня 2007 року в сумі 1 166 024, 83 грн, з яких: 720 178,52 грн - сума заборгованості за кредитом; 204 538,32 грн - сума заборгованості за відсотками; 91 989,78 грн - пеня за несвоєчасне повернення кредиту; 43 205,91 грн - пеня за несвоєчасне повернення відсотків; 69 769,31 грн - інфляційні витрати за кредитом; 36 342,99 грн - інфляційні витрати за відсотками, звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 98,7 кв. м, яка належить на праві власності ОСОБА_2, шляхом продажу на прилюдних торгах в порядку, передбаченому діючим законодавством України в межах процедури виконавчого провадження, визначивши початкову ціну предмета іпотеки для подальшої реалізації у сумі 2 321 300 грн.
15 липня 2019 року приватним виконавцем виконавчого округу Харківської області Бабенко Д. А. було складено акт про реалізацію вищевказаного предмета іпотеки, яким визначено ОСОБА_1 переможцем електронних торгів з продажу іпотечного майна.
Того ж дня приватним виконавцем Харківського міського нотаріального округу Ушивець О. Ю. позивачу було видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
У вказаній квартирі проживають відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_3 та їх малолітня донька ОСОБА_4, яка зареєстрована у спірній квартирі, що підтверджується довідкою Відділу реєстрації місця проживання Управління реєстрації місця проживання Департаменту реєстрації Харківської міської ради про реєстрацію місця проживання від 22 липня 2019 року.
Частиною першою статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Стаття 391 ЦК України наділяє власника правом вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до частини першої статті 40 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України "Про іпотеку", так і норма статті109 ЖК Української РСР.
Такі висновки відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-2947цс15, яка в подальшому підтримана Великою Палатою Верховного Суду (постанова від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18), та у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року в справі № 295/4514/16-ц (провадження № 61-29115сво18).
Визначення того, за які кошти придбано іпотечне майно, із якого здійснюється виселення, тобто за рахунок кредитних коштів, чи особистих коштів (повністю чи частково), має вирішальне значення для правильного вирішення цієї справи та правильного застосування положень статті 109 ЖК Української РСР.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 30 червня 2021 року в справі № 757/9541/14-ц (провадження № 61-5312св21).
У справі, що переглядається, новий власник ОСОБА_1, який придбав житло на прилюдних торгах, не може користуватися своєю власністю, оскільки попередній власник з родиною, який втратив право власності на житло, відмовляється виселятися з нього.
Дійсно, внаслідок відмови у задоволенні позову про виселення, неволодіючий власник несе певні обмеження.
Разом з тим, спірне житлове приміщення придбане на прилюдних торгах, при підготовці до яких мали бути зазначені обтяження у вигляді наявності осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні, тобто покупцю повинні бути відомі ризики, пов`язані з придбанням спірної нерухомості.
ОСОБА_2 набув право власності на квартиру, яка передана в іпотеку, частково за кредитні кошти та частково за власні кошти. Відтак, виселення з житла, яке є предметом іпотеки і придбано частково за особисті кошти, можливе лише з наданням іншого постійного житла відповідно до вимог статті 109 ЖК України, і таке постійне житло повинно вказуватись у рішенні суду.
Доведення обґрунтованості вимоги про виселення з наданням іншого постійного житла, яке відповідно до вимог статті 109 ЖК Української РСР має бути надане відповідачам одночасно з їх виселенням, є обов`язком позивача. Відсутність вказівки у позові про виселення на інше житло, яке надається у зв`язку з виселенням з іпотечного житла, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.
Отже, суди першої та апеляційної інстанції дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки в іпотеку була передана квартира, придбана частково за кредитні та за власні кошти, у зв`язку з чим відсутні підстави для виселення відповідачів зі спірної квартири без надання їм іншого постійного житла.
Вказаний висновок не суперечить висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України від 09 вересня 2015 року в справі № 6-455цс15, від 03 лютого 2016 року в справі № 6-2947цс15.
Доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не знайшли свого підтвердження, не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.