Постанова
Іменем України
30 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 127/15802/15-ц
провадження № 61-16395св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_2,
відповідачі: Акціонерне товариство "Мегабанк", ОСОБА_3,
третя особа - Служба у справах дітей Вінницької міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства "Мегабанк" на постанову Вінницького апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Сала Т. Б., Ковальчука О. В., Якименко М. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2015 року ОСОБА_1, яка діє у своїх інтересах та в інтересах
ОСОБА_2, звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Мегабанк" (далі - ПАТ "Мегабанк", банк), після перейменування - Акціонерне товариство "Мегабанк" (далі - АТ "Мегабанк"), ОСОБА_3, третя особа - Служба у справах дітей Вінницької міської ради, про визнання договору купівлі - продажу недійсним.
На обґрунтування позовних вимог зазначала, що 05 вересня 2008 року між нею та Відкритим акціонерним товариством "Мегабанк" (далі - ВАТ "Мегабанк") укладений іпотечний договір на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором від 05 вересня 2008 року, згідно з умовами якого вона отримала кредит у розмірі 21 900,00 доларів США строком до 04 вересня
2018 року.
Предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_1, що належала їй на підставі свідоцтва про право власності на житло від 20 березня 2008 року, та в якій вона проживала з дочкою - ОСОБА_2,
ІНФОРМАЦІЯ_1 .
28 травня 2015 року під час примусового виконання рішення суду про виселення її та неповнолітньої дочки з квартири, яка є предметом іпотеки, без надання іншого житла, вона дізналася, що 26 січня 2015 року між ПАТ "Мегабанк" та ОСОБА_3 укладений договір купівлі - продажу зазначеної квартири, право користування якою з народження мала її дочка.
Посилаючись на те, що відповідачі уклали оспорюваний договір купівлі - продажу без попереднього дозволу органу опіки та піклування, у порушення вимог Закону України "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей", а також без урахування положень Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (далі - Закон № 1304-VII), позивач просила визнати недійсним договір купівлі - продажу від 26 січня 2015 року, укладений між ПАТ "Мегабанк" та ОСОБА_3 .
Короткий зміст судових рішень у справі
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 19 вересня
2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 07 листопада 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 26 січня
2015 року між ПАТ "Мегабанк" та ОСОБА_3 .
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня 2017 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 07 листопада 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 29 січня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Вінницької області
від 25 квітня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 24 червня 2020 року касаційну скаргу
ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Вінницького апеляційного суду від 25 квітня 2018 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова Верховного Суду мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не перевірив доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що спірне житло, яке використовується нею як постійне місце проживання, у порушення положень Закону № 1304-VIIвідчужено банком під час дії заборони на його відчуження, помилково пославшись на те, що норми Закону № 1304-VII не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки звернення стягнення не було примусовим (позивач добровільно погодилася з умовами іпотечного договору).
Постановою Вінницького апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 29 січня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позову.
Визнано недійсним договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 26 січня 2015 року між
ПАТ "Мегабанк" та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріально округу Малаховою Г. І., зареєстрований у реєстрі за № 67.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спірний договір купівлі - продажу укладений щодо нерухомого майна, яке є предметом іпотеки та виступає як забезпечення виконання зобов`язань за споживчим кредитом, наданим в іноземній валюті у період дії Закону № 1304-VII, а тому дії банку щодо відчуження без згоди власника предмета іпотеки не відповідають вимогам статті 203 ЦК України. Позивач постійно проживає у спірній квартирі, загальна площа якої не перевищує 140 кв. м, іншого нерухомого майна у власності позивача не має, згоди на відчуження зазначеного майна вона не надавала, а тому вимога позивача про визнання недійсним договору купівлі - продажу спірної квартири, укладеного 26 січня 2015 року між ПАТ "Мегабанк" та ОСОБА_3, підлягає задоволенню.
Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи
У листопаді 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга АТ "Мегабанк", у якій заявник просив постанову Вінницького апеляційного суду
від 06 жовтня 2020 року скасувати та ухвалити нове судове, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 у повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Ухвалою Верховного Суду від 26 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження на підставі пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України, та витребувано матеріали справи.
Касаційна скарга АТ "Мегабанк" у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, мотивована необхідністю відступлення від правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а та
від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 про поширення дії положень Закону № 1304-VII на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки у порядку статті 38 Закону України "Про іпотеку".
Зазначив, що мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобовʼязань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).
У постанові від 06 липня 2016 року у справі № 6-969цс16 Верховний Суд України дійшов висновку, що мораторій є відстроченням виконання зобов`язання, а не звільненням від його виконання. Відтак установлений Законом № 1304-VII мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). Оскільки вказаний Закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов`язань, то й не може бути мотивом для відмови у позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності.
Сторони у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи іпотечному договорі, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.
У пунктах 58, 59 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня
2019 року у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19) зазначено, що Закон України "Про іпотеку" визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина третя статті 33 Закону): судовий (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду); позасудовий: захист прав нотаріусом (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса) або самозахист (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя). Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, є (частина третя статті 36 Закону): 1) передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону.
У постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження
№ 61-30435сво18) зроблено висновок, що у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).
Згідно з договором іпотеки, укладеним між АТ "Мегабанк" та ОСОБА_1 сторони домовилися, що звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом: переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобовʼязаний письмово повідомити іпотекодавців; або продажу предмета іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, в тому числі нам біржі, на підставі договору купівлі-продажу у порядку статті 38 Закону України "Про іпотеку", для чого іпотекодавці надають іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені іпотекодавців, у тому числі отримати витяг з Державного реєстру прав власності на нерухоме майно. Отже, договір іпотеки містить застереження, яке надавало АТ "Мегабанк" право задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки у спосіб, встановлений статтею 38 Закону України "Про іпотеку".
Тлумачення вищенаведених положень закону та умов договору, на думку заявника, свідчить про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, встановлений статтею 38 Закону України "Про іпотеку" не може вважатися примусовим стягненням (відчуженням без згоди власника). Оскільки таке право іпотекодержателя на задоволення забезпеченої іпотекою вимоги виникло на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя, згоду на яке надано іпотекодавцем шляхом підписання відповідного договору.
Ураховуючи зазначене, на думку заявника, не заслуговують на увагу посилання позивача на ненадання ним як іпотекодавцем згоди на позасудове врегулювання спору, оскільки таку згоду іпотекодавцем надано шляхом підписання договору іпотеки, який містить відповідне застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, у тому числі у такий спосіб. Як зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 22 січня 2020 року у справі № 760/18364/16-ц (провадження № 61-2792св19), висновок Великої Палати Верховного Суду (у даному випадку, постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19) про те, що "підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону № 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому способі) не залежало від наявності згоди іпотекодавця, а залежало від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору" є спірним, оскільки по суті вимагає від кредитора попередньо отримання двох погоджень, а саме спочатку на укладення іпотечного застереження, а потім ще й на виконання цього погодження, що не відповідає принципу добросовісності (пункт 6 статті 3 ЦК України) як певного стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення та забороняє суперечливу поведінку, яка базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).
Зауважив, що у зазначеному контексті, дії позивачки, яка оспорює договір купівлі-продажу, очевидно суперечать її попередній поведінці, а саме підписанню укладеного між сторонами договору іпотеки, згідно з яким позивачка (позичальник і іпотекодавець) безумовно погодилася з тим, що іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо на момент настання строку виконання якого-небудь із зобов`язань, передбачених кредитним договором, вони не будуть виконані.
Різні підходи до кваліфікації звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідним застереженням в іпотечному договорі як добровільного чи примусового стягнення (відчуження без згоди власника) не може розглядатися в контексті динамічного розвитку судової практики і забезпечити розумну передбачуваність судових рішень.
Тому необхідне формування єдиної правозастосовчої практики щодо звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідним застереженням в іпотечному договорі як добровільного чи примусового стягнення (відчуження без згоди власника) для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, а тому справа містить виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
У січні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу
від ОСОБА_1, у якому вона просила залишити касаційну скаргу АТ "Мегабанк" без задоволення, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанцій повно встановив фактичні обставини справи та правильно застосував норми матеріального права. Зазначила, що у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження
№ 11-474апп19) та від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20) викладено висновок про те, що підписавши іпотечне застереження сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону № 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження.
Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово наголошувала на тому, що у разі, коли вона відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухваленому рішенні одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, обʼєднаної палати), то незалежно від того, чи перераховано усі постанови від яких відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення спорів у подібних правовідносинах мають враховувати саме останній правовий висновок Великої Палати Верховного Суду.
Зважаючи на те, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово викладала правовий висновок у справах у подібних правовідносинах,
ОСОБА_1 вважала, що відсутні підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку щодо застосування права у подібних правовідносинах.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.