Постанова
Іменем України
27 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 761/24917/20
провадження № 61-3421св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Дундар І. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський",
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на постанову Київського апеляційного суду від 20 січня 2021 року в складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Оніщука М. І., Крижанівської Г. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський" про відшкодування пені, трьох процентів річних та інфляційних витрат.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 17 серпня 2020 року
у відкритті провадження в справі за позовом ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у відкритті провадження в справі за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський" про відшкодування пені, трьох процентів річних та інфляційних витрат, суд першої інстанції виходив з того, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки Фонд гарантування вкладів фізичних осіб є суб`єктом публічного права, створений з метою реалізації публічних інтересів держави у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку, тобто наділений владними управлінськими функціями і є суб`єктом владних повноважень.
Постановою Київського апеляційного суду від 20 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 17 серпня 2020 року скасовано, а справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Апеляційний суд вказав, що у позовній заяві ОСОБА_1 просив стягнути
з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на його користь заподіяні збитки
в розмірі 140 966,77 грн, з яких: 64 530,74 грн - пеня, 13 642,19 грн - три проценти річних та 62 793,84 грн - інфляційні збитки. Вимог про визнання неправомірними рішень, дій чи бездіяльності Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, позивач не заявляв.
ОСОБА_1 до звернення з позовом до Шевченківського районного суду міста Києва звертався з аналогічним позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 липня 2020 року відмовлено у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1, роз`яснено позивачеві право звернутися з таким позовом до суду загальної юрисдикції за правилами цивільного судочинства. Таким чином, апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що цей спір є публічно-правовим, та безпідставно відмовив у відкритті провадження у справі.
Аргументи учасників справи
У березні 2021 року Фонд гарантування вкладів фізичних осіб подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду, а ухвалу суду першої інстанції залишити в силі.
Касаційна скарга мотивована тим, що Фонд гарантування вкладів фізичних осіб
з 23 травня 2016 року здійснює заходи щодо виведення неплатоспроможного банку - Публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський" з ринку відповідно до порядку, визначеного Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
У спорах, пов`язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов`язань перед його вкладниками/кредиторами, норми Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним стосовно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах.
Спір у цій справі не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки Закон України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" є спеціальним
у регулюванні спірних правовідносин. Відповідно до цього Закону Фонд є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду у цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, а тому вимоги про стягнення з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб інфляційних втрат та трьох процентів річних за прострочення грошового зобов`язання за період після виплати Фондом відшкодування за вкладами стосуються безпосередньо правомірності дій останнього, пов`язаних із виплатою вкладнику відшкодування за вкладами.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 13 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції
в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 13 квітня 2021 року вказано, що наведені
у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження (неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права).
Позиція Верховного Суду
Касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції дійшов висновку, що ця справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спір є публічно-правовим, пов`язаний з виконанням Фондом гарантування вкладів фізичних осіб, як суб`єктом публічного права, створеним з метою реалізації публічних інтересів держави у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку, владних управлінських функцій. Тому, на переконання суду першої інстанції, ця справа має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
Апеляційний суд, враховуючи існування ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 липня 2020 року, якою ОСОБА_1 відмовлено
у відкритті провадження за аналогічним позовом та роз`яснено йому право звернутися з таким позовом до суду загальної юрисдикції за правилами цивільного судочинства, дійшов висновку про необхідність скасування ухвали суду першої інстанції та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Разом із тим згідно з частиною першою статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб`єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 цього Кодексу).
Аналіз вказаних норм дає підстави для висновку, що до адміністративної юрисдикції належить справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб`єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.
Водночас визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень.
При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законом України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон № 4452-VI). Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Цей Закон є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин.
Відповідно до статті 3 Закону № 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об`єктом права державної власності і перебуває
у його господарському віданні.
Згідно з частинами першою та другою статті 26 Закону № 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 тис грн. Вкладник має право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами.
Нормами статті 27 Закону № 4452-VI встановлено порядок визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, зокрема: уповноважена особа Фонду складає перелік рахунків вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку; уповноважена особа Фонду формує перелік рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню; виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр відшкодувань вкладникам для здійснення виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку рахунків, за якими вкладник має право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду; Фонд не пізніше ніж через 20 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку розміщує оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам на офіційному веб-сайті Фонду та оприлюднює оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам у газеті "Урядовий кур`єр" або "Голос України".
Відповідно до частини першої статті 54 Закону № 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.
Гарантії Фонду є гарантіями держави, передбаченими Законом № 4452-VI. Для виконання Фондом відповідних зобов`язань можуть залучатися державні кошти. Тому рішення та дії Фонду чи уповноваженої особи Фонду щодо включення вкладника до переліку осіб, яким необхідно здійснити виплату відшкодувань сум вкладів за рахунок коштів Фонду, є рішеннями та діями суб`єкта владних повноважень, який реалізує делеговані державою повноваження щодо виведення з ринку неплатоспроможних банків.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2019 року у справі
№ 761/10730/18 (провадження № 14-116цс19) дійшла висновку про те, що правовідносини між Фондом і вкладником, який претендує на отримання гарантованого державою відшкодування за рахунок коштів Фонду в межах граничної суми, складаються без участі банку-боржника та мають управлінський характер. У цих правовідносинах Фонд виконує управлінські функції щодо гарантованої державою виплати відшкодування за банківським вкладом у межах граничного розміру за рахунок коштів Фонду незалежно від перебігу процедури ліквідації банку (продажу його майна), а тому у вказаних відносинах у фізичних осіб виникають майнові вимоги не до банку-боржника, що ліквідується, а до держави Україна в особі Фонду. Вимоги про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних за прострочення грошового зобов`язання (за період після виплати Фондом відшкодування за вкладами) звернені до Фонду та стосуються безпосередньо правомірності дій останнього пов`язаних із виплатою відшкодування за вкладами, також підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2019 року у справі
№ 761/11256/17 (провадження № 61-31354сво18).
Згідно з частиною третьою статті 6 Закону України "Про доступ до судових рішень" суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.
Відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень
ОСОБА_1 звертався за захистом своїх прав у цьому спорі в порядку адміністративного судочинства. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 липня 2020 року у справі № 640/16658/20 відмовлено
у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1, роз`яснено йому право звернутися з таким позовом до суду загальної юрисдикції за правилами цивільного судочинства.
Як вказує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплене "право на суд" разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" ("Golder v. the United Kingdom") від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Станєв проти Болгарії" ("Stanev v. Bulgaria") від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, § 230).
Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту
в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі "Буланов та Купчик проти України" ("Bulanov and Kupchik v. Ukraine", заяви № 7714/06 та № 23654/08),
в якому ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27 - 28, 38 - 40); рішення від 1 грудня 2011 року
у справі "Андрієвська проти України" ("Andriyevska v. Ukraine", заява № 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13 - 14, 23, 25 - 26); рішення від 17 січня 2013 року у справі "Мосендз проти України" ("Mosendz v. Ukraine", заява № 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122 - 125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі "Шестопалова проти України" ("Shestopalova v. Ukraine", заява № 55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24).
Колегія суддів вважає, що непослідовність національних судів створила позивачеві перешкоди в реалізації права на судовий захист, за яких суд першої інстанції загальної юрисдикції вважав, що справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, водночас позивач позбавлений можливості звернутись до адміністративного суду, оскільки існує ухвала суду, яка набрала законної сили, про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі. Тому з огляду на наведену вище аргументацію касаційний суд робить висновок, що розгляд цього спору має завершитися за правилами цивільного судочинства.
Схожі висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від
12 грудня 2018 року у справах № 490/9823/16-ц та № 761/12676/17, а також від
27 березня 2019 року у справі № 766/10137/17, від 02 лютого 2021 року у справі № 906/1308/19, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 травня 2020 року у справі
№ 308/11052/18.
Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про необхідність скасування ухвали суду першої інстанції та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.