Постанова
Іменем України
23 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 359/5804/20
провадження № 61-13053св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - державне підприємство обслуговування повітряного руху України,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 13 липня
2021 рокуу складі колегії суддів: Пікуль А. А., Борисової О. В., Невідомої Т. О.,
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Державного підприємства обслуговування повітряного руху України про стягнення матеріальної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Позов мотивував тим, що вінз 03 січня 1994 року працював на різних посадах у відповідача та має загальний трудовий стаж 26 років. Наказом Украерорух
№ 515/о від 15 травня 2020 року позивача звільнено з роботи на посаді начальника відділу організаційно-технічного відділу засобів навігації та спостереження РСП "Київцентраеро" Украероруху з 18 травня 2020 року за власним бажанням, у зв`язку з виходом на пенсію за статтею 38 КЗпП України.
При звільнені позивачу не виплачено передбачену пунктом 6.25.2 Колективного договору між адміністрацією Украерорух та профспілками матеріальну допомогу, яку ні в день звільнення, ні по день звернення до суду з даним позовом
ОСОБА_1 не виплачено.
Вказував, що такі дії відповідача є порушенням статті 116 КЗпП України, а тому вважав обґрунтованими вимоги про застосування до Украерорух наслідків, передбачених статтею 117 КЗпП України. Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні позивачем обраховано на підставі "Порядку обчислення середньої заробітної плати", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року та який просить стягнути з відповідача по день ухвалення судового рішення у справі.
ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача на свою користь матеріальну допомогу, передбачену пунктом 6.25.2 Колективного договору в розмірі
631 600,00 грн та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з 18 травня 2020 року по 29 липня 2020 року включно, в розмірі
120 897,92 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 05 квітня 2021 року позовні вимоги задоволено частково.
Стягнуто з Державного підприємства обслуговування повітряного руху України на користь ОСОБА_1 матеріальну допомогу при звільненні у зв`язку з виходом на пенсію в розмірі 631 600,00 грн.
Стягнуто з Державного підприємства обслуговування повітряного руху України на користь держави Україна судовий збір в розмірі 6 316,00 грн.
Стягнуто з Державного підприємства обслуговування повітряного руху України на користь ОСОБА_1 витрати з оплати правничої допомоги в розмірі
41 965.00 грн.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що при звільненні позивача йому не виплачено матеріальну допомогу, передбачену пунктом 6.25.2 Колективного договору. Доказів протилежного суду сторонами не надано.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні районний суд виходив з того, що обставини щодо пандемії внаслідок короновірусної хвороби (COVID-19) зумовили і чисельне звільнення працівників, в тому числі звільнення позивача, що визнається сторонами в ході розгляду справи. У даному випадку мала місце затримка виплати не заробітку позивача, а матеріальної допомоги, передбаченої колективним договором, тобто додаткової виплати. Позивач не вказує, а матеріали справи не містять даних про втрати ОСОБА_1, пов`язані із затримкою виплати саме матеріальної допомоги, передбаченої у пункті 6.25.2 Колективного договору. Відтак суд зробив висновок про відсутність підстав для стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку, оскільки всі суми, які підлягали виплаті при звільненні, ОСОБА_1 отримав вчасно, доказів протилежного суду сторонами не надано та наведене не спростовано.
Постановою Київського апеляційного суду від 13 липня 2021 року апеляційну скаргу Державного підприємства обслуговування повітряного руху України залишено без задоволення.
Апеляційну скаргу адвоката Казака К. І., який діє в інтересах ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 05 квітня
2021 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову.
Стягнуто з Державного підприємства обслуговування повітряного руху України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 12 632,00 грн.
Збільшено суму, яка підлягає стягненню з Державного підприємства обслуговування повітряного руху України на користь ОСОБА_1 на відшкодування судових витрат на правову допомогу з 41 965,00 грн до
42 806,00 грн.
Стягнуто з Державного підприємства обслуговування повітряного руху України на користь ОСОБА_1 2 102,00 грн на відшкодування судових витрат по сплаті судового збору.
В іншій частині рішення суду залишено без змін.
Вирішуючи питання щодо стягнення з відповідача на користь позивача
середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, апеляційний суд виходив із наявності правових підстав для покладення на роботодавця обов`язку по сплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до положень статті 117 КЗпП України, оскільки в санкції статті 117 КЗпП України відсутнє будь-яке посилання на те, що така санкція стосується лише заробітної плати чи іншого нарахування, що входить до системи оплати праці. Така санкція застосовується у випадку невиплати будь-якої належної працівнику суми у день звільнення, до якої також входить і матеріальна допомога, передбачена пунктом 6.25.4 Колективного договору.
Урахувавши висновки Великої Палати Верховного Суду зроблені у постанові від
26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, апеляційний суд у контексті обставин цієї справи, з огляду на характер заборгованості (незважаючи на розмір, є лише частиною належних при звільненні сум) та зовнішні, незалежні від волі роботодавця, обставини загальносвітової пандемії в період виникнення зобов`язання по виплаті матеріальної допомоги, вважав справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи та наведеним критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належної при звільненні позивача виплати матеріальної допомоги у сумі
12 632,00 грн - 2 % від невиплаченої суми.
В іншій частині апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
30 липня 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 через засоби поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить змінити постанову Київського апеляційного суду від 13 липня 2021 року в частині стягнення з Державного підприємства обслуговування повітряного руху України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 18 травня 2020 року по 29 липня 2020 року, збільшивши розмір стягнення з 12 632,00 грн до 120 897,92 грн.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішення не зазначено чому саме він визначив розмір відповідальності відповідача за прострочення ним належної при звільненні позивача виплати матеріальної допомоги у сумі 12 632,00 грн.
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 759/10613/20, постанові Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 761/2451/15-ц, постанові Верховного Суду від 13 квітня 2020 року у справі № 212/1325/17-ц, постанові Верховного Суду від
10 лютого 2021 року у справі № 143/179/19, постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1395цс16, постанові Верховного Суду України від 06 грудня 2017 року у справі № 212/5615/15-ц (провадження № 6-331цс17), постанові Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 6-788цс16, постанові Верховного Суду України від 29 січня 2014 року у справі № 6-144цс13, постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі
№ 810/451/17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня
2020 року у справі № 711/4010/13-ц, постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи інших учасників справи
13 вересня 2021 року Державне підприємство обслуговування повітряного руху України подало до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Бориспільського міськрайонного суду, яке змінено постановою Київського апеляційного суду від 13 липня 2021 року залишити без змін.
Рух касаційної скарги та матеріалів справи
Ухвалою Верховного Суду від 20 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Бориспільського міськрайонного суду Київської області.
09 вересня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Постанова Київського апеляційного суду від 13 липня 2021 року оскаржується в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Державного підприємства обслуговування повітряного руху України про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Постанова Київського апеляційного суду від 13 липня 2021 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Державного підприємства обслуговування повітряного руху України про стягнення матеріальної допомоги заявником не оскаржується, а тому відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України оскаржуване судове рішення в цій частині не перевіряється.
Короткий зміст фактичних обставин справи
ОСОБА_1 в період з 05 червня 2001 року по день звільнення працював на різних посадах у відповідача. В період з 01 травня 2012 року по 18 травня
2020 року працював на посаді начальника відділу організаційно - технічного відділу засобів навігації та спостереження РСП "Київцентраеро" Украероруху.
15 травня 2020 року позивач подав заяву № 2.2-01/1064/20 до Украерорух про звільнення з займаної посади за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію.
Наказом відповідача за № 515/о від 15 травня 2020 року ОСОБА_1 звільнено з роботи з 18 травня 2020 року за власним бажанням з посади начальника відділу організаційно-технічного відділу засобів навігації та спостереження РСП "Київцентраеро" Украероруху, у зв`язку з виходом на пенсію за статтею 38 КЗпП України.
Також позивач у заяві № 2.2-01/1061/20 від 15 травня 2020 року просив відповідача виплатити йому при звільненні передбачену пунктами 6.25.2 та 6.25.5 Колективного договору матеріальну допомогу.
Листом Украерорух від 18 травня 2020 року за № 1-23.2/6134/20 позивачу повідомлено, що у зв`язку з складним фінансовим станом підприємства та відсутністю наявних коштів у відповідача немає можливості виплатити
ОСОБА_1 матеріальну допомогу у випадку звільнення працівника за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію (пункт 6.25.2 Колективного договору).
Згідно з довідкою Украерорух за № 1-23.2/7690/20 від 20 липня 2020 року середньоденний заробіток позивача становить 2 324,96 грн, а середньомісячний заробіток становить 31 580,00 грн.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд
У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення в оскаржуваній частині відповідає.
Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частина перша статті 47 КЗпП України передбачає, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Конституційний Суд України у рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей Кодексу роз`яснив, що за статтею 47 Кодексу роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені на момент звільнення не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то передбачене статтею 117 КЗпП України відшкодування, спрямовано на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після ухвалення судового рішення.
Подібні за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 (провадження
№ 11-1210апп19)
З огляду на мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня
2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) дійшла висновку, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
У справі, що переглядається, судом апеляційної інстанції встановлено що звільнивши ОСОБА_1 18 травня 2020 року, Державне підприємство обслуговування повітряного руху України не провело у день звільнення всіх належних працівнику сум, що належать йому у день звільнення.
Тобто, судом апеляційної інстанції встановлено, що розрахунок з позивачем мав бути здійснений відповідачем 18 травня 2020 року. Натомість, цей розрахунок (матеріальна допомога) в частині неоспореної суми стягнуто за судовим рішенням. Тому, апеляційний суд рахувавши висновки Великої Палати Верховного Суду зроблені у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, у контексті обставин цієї справи, з огляду на характер заборгованості (незважаючи на розмір, є лише частиною належних при звільненні сум) та зовнішні, незалежні від волі роботодавця, обставини загальносвітової пандемії в період виникнення зобов`язання по виплаті матеріальної допомоги, правильно вважав справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи та наведеним критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належної при звільненні позивача виплати матеріальної допомоги у сумі
12 632,00 грн - 2 % від невиплаченої суми.
Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 30 червня 2021 року
у справі № 759/10613/20, постанові Верховного Суду від 22 серпня 2018 року
у справі № 761/2451/15-ц, постанові Верховного Суду від 13 квітня 2020 року
у справі № 212/1325/17-ц, постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року
у справі № 143/179/19, постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1395цс16, постанові Верховного Суду України від 06 грудня 2017 року у справі № 212/5615/15-ц (провадження № 6-331цс17), постанові Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 6-788цс16, постанові Верховного Суду України від 29 січня 2014 року у справі № 6-144цс13, постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі
№ 711/4010/13-ц, постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня
2019 року у справі № 761/9584/15 є безпідставними, оскільки зроблені Верховним Судом в них висновки є аналогічні тим, до яких дійшли суди у справі, яка переглядається.
А здійснення оцінки розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, в розумінні статті 400 ЦПК України, є виходом за межі повноважень суду касаційної інстанції, оскільки в такому випадку буде встановлюватися або (та) вважатися доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішуватися питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, що прямо заборонено частиною першою статті 400 ЦПК України.
Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.
Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі
№ 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.
Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.