ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
01 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 160/13314/20
адміністративне провадження № К/9901/28845/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Білак М.В.,
суддів: Калашнікової О.В., Мартинюк Н.М.,
розглянувши у порядку письмового провадження справу
за касаційною скаргою ОСОБА_1
на постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2021 року (головуючий суддя - Дурасова Ю.В., судді: Божко Л.А., Лукманова О.М.)
у справі №160/28845/20
за позовом ОСОБА_1
до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області
третя особа Головне управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області
про визнання протиправними дій, зобов`язання провести нарахування та виплату суддівської винагороди у більшому розмірі.
I. РУХ СПРАВИ
1. У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним позовом, в якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просила:
- визнати протиправними дії щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 18 квітня по 28 серпня 2020 року (за винятком днів відпустки) із застосуванням статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік";
- зобов`язати нарахувати суддівську винагороду за період з 18 квітня по 28 серпня 2020 року (за винятком днів відпустки), обчисливши її відповідно до статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", та виплатити недоотриману частину з відрахуванням загальнообов`язкових податків та зборів;
- стягнути нараховану але не доплачену суддівську винагороду за період з 18 квітня по 28 серпня 2020 року в розмірі 208 581,36 грн.
2. В обґрунтування позовних вимог зазначила, що працює на посаді судді Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області, проте суддівську винагороду за період з 18 квітня по 28 серпня 2020 року їй нараховано та виплачено на підставі статті 29 Закону України "Про Державний бюджет на 2020 рік", а не статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що призвело до порушення її прав на належне матеріальне забезпечення.
3. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2020 року позов задоволено.
4. Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове про відмову у задоволенні позову.
5. У поданій касаційній скарзі позивач із посиланням на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права, просила скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
6. Ухвалою Верховного Суду від 11 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
II. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
7. Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 працює на посаді судді Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області.
8. За період з 18 квітня по 28 серпня 2020 року позивачу нараховано та виплачено суддівську винагороду не відповідно до положень статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", а в обмеженому розмірі згідно зі статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" - у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої станом на 1 січня 2020 року.
9. Згідно довідки Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області від 25 листопада 2020 року № Б-с-1831, загальна сума обмеження суддівської винагороди 10 розмірами мінімальної заробітної плати складає 208 581,36 грн.
10. Вважаючи дії відповідача щодо виплати суддівської винагороди у обмеженому розмірі протиправними, позивач звернулася до суду з позовом.
IIІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
11. Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що відповідач при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди повинен був керуватися виключно Законом України "Про судоустрій і статус суддів", а застосування ним статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" прямо суперечить приписам статті 130 Конституції України.
12. Питання щодо невідповідності Законів нормам Конституції України, яким зменшувалась суддівська винагорода, було неодноразово предметом розгляду Конституційним Судом України, а також він неодноразово висловлювався щодо зупинення законами про Державний бюджет України на відповідний рік дії інших чинних законів України.
13. Обмежуючи розмір суддівської винагороди шляхом внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", всупереч вимогам частини другої статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", а також юридичній позиції Конституційного Суду України щодо незалежності суддів, законодавець зумовив ситуацію, з огляду на яку розпорядники бюджетних коштів, серед яких і відповідач, виконуючи вимоги Бюджетного кодексу України, вимушені вчиняти дії, що порушують права та гарантії суддів.
14. Також окружний суд зазначав, що Європейська Комісія "За демократію через право" (Венеційська Комісія) наголосила, що зменшення винагороди суддів за своєю суттю не є несумісним із суддівською незалежністю; зменшення винагороди лише для певної категорії суддів, безсумнівно, порушить суддівську незалежність.
15. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнено статтею 29, держава здійснила певні заходи для запобігання кризи, пов`язаної з COVID-19. Такий захід був вимушеним кроком для держави та направлений на подолання негараздів у країні, що виникли у зв`язку з COVID-19, при цьому такий захід мав тимчасовий, а не постійний характер.
16. На час спірних правовідносин (квітень-серпень 2020 року) норми Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнено статтею 29, не були визнані неконституційними, отже підлягали застосуванню, що і було вчинено відповідачем, оскільки не застосування вказаних норм потягнуло б відповідальність, встановлену законом.
17. Отже апеляційним судом зроблено висновок, що в діях відповідача не встановлено порушення норм закону, оскільки він діяв у відповідності до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік". Натомість колізія, що утворилась між нормами статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" та статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" не дає підстави для покладення відповідальності за це безпосередньо на відповідача.
18. У спірний період відповідач, як державний орган, розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня не мав правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету та без застосування обмежень, встановлених Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік".
19. Наявність або відсутність у відповідача відповідного фінансування на виплату суддівської винагороди не впливала на можливість її виплати у період з 18 квітня по 28 серпня 2020 року у встановленому статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" розмірі, оскільки Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" були передбачені відповідні обмеження; виплата без обмежень вважається порушенням бюджетного законодавства, яке тягне за собою відповідальність.
20. Також апеляційний суд зазначав, що особа, визначивши що її права порушені, не позбавлена права пред`явити вимоги до іншого суб`єкта владних повноважень для захисту своїх прав.
IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
21. Позивач у своїй касаційній скарзі зазначала, що положення Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" прямо і безальтернативно протирічать статті 130 Конституції України та змінюють розмір винагороди судді поза Законом України "Про судоустрій і статус суддів". При очевидній невідповідності Закону Конституції України суд ніяк не пов`язаний з майбутніми чи минулими висновками Конституційного Суду України.
22. Як вбачається з наданої Державною судовою адміністрацією України 15 травня 2021 року довідки у відповідача були кошти на виплату суддівської винагороди у відповідності до статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", але всупереч статті 130 Конституції України, частини першої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" вказані кошти виплачені не були.
23. Недотримання відповідачем як розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня вимог чинного законодавства щодо нарахування та виплати суддівської винагороди в спірний період не можна пов`язувати із діяльністю Державно судової адміністрації України як головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення діяльності усіх судів, оскільки видатки в частині фонду оплати праці у 2020 році залишились незмінними, а зменшення бюджетних асигнувань для виплати суддівської винагороди не відбулося. Крім того, суддівська винагорода у розмірі, визначеному статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" була нарахована, але не виплачена, що підтверджується розрахунковими листами.
24. Звертає увагу, що апеляційний суд в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 3 березня 2021 року у справі № 340/1916/20.
25. Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, в якій просив залишити оскаржуване судове рішення без змін. Зазначав, що чітко дотримується законодавства України та діє виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. З 18 квітня 2020 року Територіальне управління, як розпорядник коштів нижчого рівня, не мало правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету та без застосування обмежень, встановлених Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік".
26. У період з 18 квітня по 23 серпня 2020 року положення частин першої, третьої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" були чинними і на підставі них здійснювалося нарахування та виплата позивачу суддівської винагороди.
V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ
27. Верховний Суд, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України), вважає за необхідне зазначити наступне.
28. Касаційне провадження у справі, що розглядається, відкрите з підстави, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, відповідно до якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
29. Спірні правовідносини в цій справі склались з приводу правомірності дій відповідача щодо виплати суддівської винагороди із застосуванням обмеження, встановленого статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік".
30. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
31. Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
32. Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
33. У преамбулі Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон №1402-VIII) зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.
34. За частинами першою-другою статті 4 Закону № 1402-VIII судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом. Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
35. Відповідно до частини першої статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
36. За частиною другою статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
37. Відповідно до частини третьої статті 135 Закону № 1402-VIII (яка згідно з Рішенням Конституційного Суду України № 4-р/2020 від 11 березня 2020 року діє в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" №1174-VІІІ) базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
38. 18 квітня 2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (далі - Закон № 553-IX), згідно з пунктом 10 розділу І якого Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (далі - Закон № 294-ІХ) доповнено, зокрема, статтею 29 такого змісту: "установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки (частина перша).
Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України (частина друга).
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті; частина третя).
39. Конституційний Суд України Рішенням від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) положення частин першої, третьої статті 29 Закону № 294-ІХ зі змінами; абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II "Прикінцеві положення" Закону № 553-IX. Указані положення законів № 294-ІХ та № 553-IX визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
40. 3 березня 2020 року Верховний Суд ухвалив постанову в справі №340/1916/20 за схожих фактичних обставин справи і правового регулювання спірних відносин. Так, спір у цій справі виник у зв`язку із обмеженням виплати суддівської винагороди у період з 18 квітня по 28 серпня 2020 року на підставі статті 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними згідно із Законом № 553-ІХ), що зумовило звернення до суду з позовом про нарахування недоотриманих коштів (суддівської винагороди). Відмінним є предмет спору і суб`єктний склад спірних правовідносин, але, пам`ятаючи про підстави їх виникнення та власне суть порушеного права, за захистом якого подавався позов (у справі № 340/1916/20), у зіставленні з підходом і мотивами суду касаційної інстанції, на яких базується згадана постанова, можна констатувати що на застосовність правових висновків Верховного Суду, викладених у справі №340/1916/20, до цієї справи зазначені відмінності не впливають.
41. У розрізі встановлених обставин справи №340/1916/20 Верховний Суд у постанові від 3 березня 2020 року висловив правову позицію з приводу застосування положень статті 135 Закону № 1402-VІІІ при виплаті суддівської винагороди (у період з 18 квітня по 28 серпня 2020 року), усуваючи таким чином правову колізію, яка виникла у зв`язку із набранням чинності положень Закону №553-ІХ, яким Закон № 294-ІХ було доповнено статтею 29. Тобто Верховний Суд головним чином загострив увагу на тому, який нормативно-правовий акт підлягає застосуванню при визначенні розміру суддівської винагороди. Власне, це й було тим основним питанням, якого стосувався правовий висновок Верховного Суду.
42. Так, Верховний Суд зазначив, що розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону № 1402-VІІІ, який, з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі), є законом про судоустрій в значенні частини другої статті 130 Конституції України (пункт 54). Зміни до цього Закону в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди у період, про який мовиться у позовній заяві (з квітня по травень 2020 року) не вносилися, тож законних підстав для обмеження її виплати (десятьма прожитковими мінімумами) не було (пункт 55).
43. Щодо Закону № 553-ІХ (яким внесено зміни до Закону № 294-ІХ, зокрема доповнено його статтею 29 (пункт 10 розділу І Закону № 553-ІХ), то у розрізі наведених вище міркувань та правового регулювання спірних відносин колегія суддів зазначає, що цей Закон, позаяк він не є законом про судоустрій, ним чи іншим законом не вносилися зміни до Закону № 1402-VІІІ (стосовно розміру суддівської винагороди), не може встановлювати розміру винагороди судді. Розбіжність між нормами (різних) законів щодо регулювання одних правовідносин (розміру суддівської винагороди), яка виникла у зв`язку з набранням чинності Законом № 553-ІХ, має вирішуватися на користь Закону № 1402-VІІІ (пункт 56). <…> Для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 135 Закону № 1402-VІІІ, які попри те, що в часі цей закон прийнятий раніше, мають пріоритет стосовно пізніших положень Закону № 294-ІХ (у редакції Закону № 553-ІХ). Ще раз підкреслюємо, що Основний Закон України має найвищу юридичну силу, тож "спеціальність" Закону № 1402-VІІІ, зокрема його статті 135, що спирається передусім на конституційні положення частини другої статті 130 і є своєрідним її "продовженням", у цьому випадку безапеляційно долає доктринальний принцип подолання колізії правових норм, за яким наступний закон з того самого питання скасовує дію попереднього (попередніх) (пункт 58).
44. Водночас, згаданою постановою Верховний Суд направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, адже для правильного вирішення спору потрібно було визначити належного відповідача у цих правовідносинах.
45. У ситуації, яка склалася у зв`язку із прийняттям Закону № 553-ІХ і, як наслідок, обмеження виплати суддівської винагороди десятьма прожитковими мінімумами протягом квітня-серпня 2020 року, безсумнівним, з огляду на висловлену правову позицію Верховного Суду, є те, що обмеження розміру суддівської винагороди протягом вказаного періоду було неправомірним. Поміж тим, при вирішенні питання про те, який суб`єкт владних повноважень повинен відповідати у такій ситуації за позовом, а також яким є ефективний спосіб захисту порушеного права, суд касаційної інстанції, направляючи справу (№ 340/1916/20) на новий розгляд, орієнтував суди попередніх інстанцій на те, щоб дослідили обставини щодо розпорядження бюджетними коштами, виділеними на виплату суддівської винагороди.
46. Так, відповідачем у справі № 340/1916/20 був апеляційний суд (у якому позивач працює суддею), а предметом спору - наказ голови цього суду (в частині пункту 1, у якому йдеться про обмеження нарахування та виплати суддівської винагороди за квітень 2020 року, починаючи з 18 квітня 2020 року, який був застосований до судді із застуванням обмеження нарахування у сумі 47 320 грн). У контексті спірних правовідносин тієї справи і фактичних підстав їх виникнення питання про те, чи міг апеляційний суд (як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня) виконувати свої зобов`язання по виплаті суддівської винагороди у повному обсязі (з огляду на наявність чи відсутність у нього фінансових ресурсів на цю виплату) було недослідженим. Тому оцінити правомірність дій конкретно відповідача (як розпорядника бюджетних коштів) у вимірі спірних правовідносин тієї справи, а також чи ефективним у такому випадку був застосований судами спосіб захисту порушеного права суд касаційної інстанції у межах своїх повноважень на цій стадії не міг. Для захисту порушеного права вимагалося з`ясувати додаткові обставини (як-от щодо обсягу фінансування потреб на виплату суддівської винагороди протягом спірного періоду, зокрема чи вносилися зміни до кошторису суду в цій частині і які, яким чином розпорядилися цими коштами) для того, щоб правильно визначити відповідача за позовом і належний спосіб захисту (адже інакше сама лиш констатація адміністративним судом порушення права судді на отримання суддівської винагороди без його (ефективного) захисту, зважаючи на завдання адміністративного судочинства, була б позбавлена сенсу).
47. Такий основний мотив закладено у пункті 73 постанови Верховного Суду від 3 березня 2020 року у справі №340/1916/20, інтерпретувати який, на думку колегії суддів, потрібно з урахуванням усього контексту, а не вибірково, акцентуючи на "непричетності" розпорядника бюджетних коштів нижчого рівня до порушення прав судді на отримання суддівської винагороди відповідно до статті 135 Закону №1402-VІІІ як підстави для відмови у задоволенні позову.
48. Повертаючись до обставин цієї справи, зазначимо, що, задовольняючи позовні вимоги в частині зобов`язання Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області нарахувати суддівську винагороду ОСОБА_1 за період з 18 квітня по 28 серпня 2020 року, обчисливши її відповідно до статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", та виплатити недоотриману частину, суд першої інстанції, виходив з того, що порушення прав позивача допустив відповідач - Територіальне управління Державної судової адміністрації України.
49. З приводу належного відповідача за цим позовом і обраного способу захисту порушеного права, колегія суддів зазначає таке.
50. У постанові від 3 березня 2020 року №340/1916/20 Верховний Суд не висловлював правової позиції з приводу того, хто має бути відповідачем за позовом, позаяк цей аспект вказаної справи вимагав з`ясування додаткових обставин, у зв`язку з чим справу було направлено на новий розгляд.
51. Аналогічне питання виникло також в рамках спірних правовідносин цієї справи.
52. Судячи зі змісту рішення суду першої інстанції, він теж не з`ясовував обставин справи у цій площині. Зокрема поза його увагою залишилися питання щодо обсягів фінансування витрат на виплату суддівської винагороди суддям Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області та безпосередньо позивачу протягом спірного періоду.
53. Зважаючи на мотиви, які навів Верховний Суд у постанові від 3 березня 2020 року у справі № 340/1916/20, орієнтуючи суди інших інстанцій на те, що має значення для визначення належного відповідача (у схожих правовідносинах), колегія суддів зазначає, що висновки суду першої інстанції у цій частині не відповідають тим настановам і вказівкам, які за подібних обставин справи (№ 340/1916/20) позначив Верховний Суд для правильного вирішення спору щодо виплати суддівської винагороди.
54. З огляду на зазначене, колегія суддів зазначає, що висновок суду першої інстанції про задоволення позовних вимог в частині зобов`язання саме Територіального управління Державної судової адміністрації провести перерахунок суддівської винагороди ОСОБА_2 за період з 18 квітня по 28 серпня 2020 року, обчисливши її відповідно до статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та виплатити недоотриману частину є передчасними, що, відповідно до вимог частини другої статті 353 КАС України є підставою для скасування судового рішення в цій частині і направлення справи на новий розгляд.
55. Водночас з метою запобігання неоднозначному розумінню чи двоякому підходу до вирішення цієї справи колегія суддів уважає за необхідне зазначити таке.
56. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 148 Закону № 1402-VІІІ, Державна судова адміністрація України здійснює функції головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення усіх інших судів, окрім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів; функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління ДСА.
57. Відповідно до статті 149 Закону №1402-VІІІ суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.
58. Для правильного вирішення цієї справи суди попередніх інстанцій мали б з`ясувати також правовий (звідси і процесуальний) статус Державної судової адміністрації України (через призму її компетенції щодо розпорядження бюджетними коштами, виділеними на фінансування судів) у застосуванні обмежень при виплаті суддівської винагороди (позивачу), передбачених частинами першою, третьою статті 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом № 553-ІХ), адже Територіальне управління Державної судової адміністрації як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня може здійснювати свої повноваження виключно в межах тих асигнувань, які Державна судова адміністрація затвердила у його кошторисі (на 2020 рік).
59. Виплата суддівської винагороди із застосуванням обмежень, передбачених статтею 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом № 553-ІХ), на думку колегії суддів, могла бути обумовленою, окрім іншого, меншим обсягом бюджетних асигнувань головним розпорядником на оплату праці суддівського корпусу (протягом спірного періоду), що вочевидь свідчить про безпосередню участь Державної судової адміністрації України у механізмі фінансування видатків на виплату суддівської винагороди, зокрема й до появи заборгованості з її виплати протягом квітня-серпня 2020 року.
60. Зважаючи на наведені положення статей 148, 149 Закону № 1402-VІІІ у зіставленні з положеннями частини першої, пункту 1 частини другої, частини п`ятої статті 22, частини першої статті 23 Бюджетного кодексу України, колегія суддів дійшла висновку, що позаяк головним розпорядником бюджетних коштів, виділених, зокрема, на виплату суддівської винагороди (суддям місцевих і апеляційних судів) є Державна судова адміністрація, яка, серед іншого, визначає обсяг видатків розпорядників нижчого рівня на ці потреби, то саме Державна судова адміністрація як суб`єкт владних повноважень мала б відповідати за погашення заборгованості, яка виникла внаслідок невиплати судді у повному обсязі суддівської винагороди.
61. Крім того, Суд зазначає, що у віданні Державної судової адміністрації діє окрема бюджетна програма для забезпечення виконання судових рішень - КПКВ 0501150 "Виконання рішень судів на користь суддів", призначена саме для таких цілей. За правилами пункту 25 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 року № 845, наявність такої програми означає, що списання коштів здійснюватиметься саме за нею. У цьому зв`язку треба зауважити також, що, враховуючи приписи частини першої статті 2, частини першої статті 3 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", списання коштів за судовими рішеннями, боржником за якими є державний орган, можливе у тому випадку, коли способом захисту порушеного права буде стягнення коштів (тут маємо на увазі - з Державної судової адміністрації).
62. У розрізі обставин цієї справи колегія суддів не намагається заперечити, що Територіальне управління Державної судової адміністрації є належним відповідачем за позовом. Зазначення цього органу як відповідача у цій справі видається цілком закономірним, адже саме він як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня нараховує і виплачує суддівську винагороду суддям Тернівського районного суду м. Кривого рогу Дніпропетровської області. Тож його дії у ситуації, яка виникла з виплатою (в обмеженому розмірі) суддівської винагороди теж вимагали правового оцінювання, що суд першої інстанції і зробив.
63. Водночас, з огляду на наведені міркування, правильне вирішення справи і застосування ефективного способу захисту порушеного права вимагає, щоб відповідачем за цим позовом також була Державна судова адміністрація, яка є головним розпорядником бюджетних коштів і несе відповідальність за належне фінансування судів, зокрема й витрат на суддівську винагороду.
64. Між тим, суб`єктний склад учасників цієї справи залишився таким, яким його визначила позивач. Ураховуючи принцип офіційного з`ясування обставин справи, суд першої інстанції може самостійно залучити співвідповідача (частина третя статті 48 КАС України) чи залучити другого відповідача (частина четверта статті 48 КАС України), якщо для цього є підстави. На думку колегії суддів, в такій площині суд першої інстанції спірних правовідносин не розглядав. Це дає колегії суддів підстави стверджувати, що рішення суду першої інстанції в частині зобов`язання Територіального управління Державної судової адміністрації нарахувати і виплатити заборгованість є помилковим.
65. Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду від 23 червня 2021 року (справа №520/13014/2020), від 22 липня 2021 року (справа №260/3598/20), від 22 липня 2021 року (справа № 560/6831/20), від 5 серпня 2021 року (справа № 160/12182/20).
66. Відповідно до частин першої, другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
67. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
68. За змістом статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
69. У цій справі порушення норм процесуального права вперше допущено судом першої інстанції. Суд апеляційної інстанції за наслідком судового розгляду вказані порушення не виправив. Водночас приписи частини сьомої статті 48 КАС України допускають заміну відповідача тільки до ухвалення рішення судом першої інстанції, отже, направлення цієї справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції не є ефективним способом усунення порушень вимог процесуального права.
70. Отже, в обсязі встановлених в цій справі обставин у зіставленні з правовим регулюванням спірних правовідносин колегія суддів уважає, що висновки суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про зобов`язання Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області провести перерахунок суддівської винагороди ОСОБА_1 за період з 18 квітня по 28 серпня 2020 року (за винятком днів відпустки), обчисливши її відповідно до статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", та виплатити недоотриману частину, є передчасними, а правильне вирішення справи в цій частині вимагає дослідження доказів і з`ясування на цій підставі обставин, у зв`язку з чим справу слід направити на новий розгляд до суду першої інстанції в цій частині.
71. Також слід звернути увагу на те, що Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 зазначала, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду. Тому судам першої та апеляційної інстанцій при розгляді справ щодо перерахунку суддівської винагороди, виплаченої із застосуванням обмежень, встановлених статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", та стягнення заборгованості, слід також застосовувати останню правову позицію, викладену, зокрема, Верховним Судом у цій категорії справ.
72. З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 341, 345, 356 КАС України, Верховний Суд,