ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
08 вересня 2021 року
м. Київ
Справа № 922/3524/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,
секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,
за участю представників:
Офісу Генерального прокурора України - Голуба Є.В.,
Харківської міської ради - не з`явився,
Приватного акціонерного товариства "Харківський велосипедний завод" - Смуригіна О.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 22.03.2021 (у складі колегії суддів: Тарасова І.В. (головуючий), Білоусова Я.О., Пуль О.А.), якою залишено без змін рішення Господарського суду Харківської області від 14.12.2020 (суддя Калінінченко Н.В.)
у справі № 922/3524/19
за позовом Харківської місцевої прокуратури № 5 Харківської області в інтересах держави в особі Харківської міської ради
до Приватного акціонерного товариства "Харківський велосипедний завод"
про стягнення коштів у розмірі 1 875 769,16 грн,
ВСТАНОВИВ:
У жовтні 2019 року керівник Харківської місцевої прокуратури № 5 Харківської області звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом в інтересах держави в особі Харківської міської ради (далі - Позивач) до Приватного акціонерного товариства "Харківський велосипедний завод" (далі - ПрАТ "Харківський велосипедний завод", Відповідач) про стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати у сумі 1 875 769,16 грн.
Позов обґрунтовано тим, що Відповідач у період з 01.11.2016 по 31.08.2018 використовував земельну ділянку комунальної власності площею 1,1157 га кадастровий номер 6310136900:01:022:0032 для експлуатації та обслуговування розташованих на ній належних йому на праві власності об`єктів нерухомого майна, без оформлення прав власності або користування цією земельною ділянкою, не сплачуючи плати за її користування, внаслідок чого зберіг за рахунок Позивача грошові кошти у розмірі орендної плати за користування земельною ділянкою, які підлягають поверненню на підставі статей 1212 - 1214 Цивільного кодексу України.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 14.12.2020 в позові відмовлено повністю.
Рішення мотивовано тим, що прокурором не доведено розмір безпідставно збережених коштів у формі орендної плати, через необґрунтованість закладених в розрахунок вихідних даних, неврахування сплати Відповідачем земельного податку у спірний період, що позбавило суд можливості достовірно перевірити обґрунтованість заявленої до стягнення суми.
Постановою Східного апеляційного господарського суду від 22.03.2021 рішення Господарського суду Харківської області від 14.12.2020 залишено без змін.
Постанову мотивовано тим, що, з урахуванням положень частин 1 - 4, 9 статті 79-1 Земельного кодексу України, статей 15, 20, 21 Закону України "Про Державний земельний кадастр", статті 5, частини 1 статті 13, частини 2 статті 20, частини 3 статті 23 Закону України "Про оцінку земель", позов не підлягає задоволенню через не підтвердження допустимими доказами заявленого до стягнення розміру безпідставно збережених коштів, зокрема, витягом з технічної документації про нормативну грошову оцінку спірної земельної ділянки, який повинен бути одержаний у встановленому порядку, як за нормами матеріального права, так і за нормами процесуального права.
Не погоджуючись із висновками суду апеляційної інстанції, заступник керівника Харківської обласної прокуратури подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просив скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 22.03.2021, і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 13.07.2021 відкрито касаційне провадження у справі № 922/3524/19 за касаційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК України, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 08.09.2021; встановлено строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу до 25.08.2021.
12.08.2021 ПрАТ "Харківський велосипедний завод" направило до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому заперечило доводи, викладені у скарзі, просило залишити її без задоволення, а судові рішення, прийняті у даній справі, без змін.
Харківська міська рада не скористалась наданим їй процесуальним законом правом на подання відзиву на касаційну скаргу.
Харківська міська рада в судове засідання свого представника не направила, хоча була повідомлена про дату, час і місце судового засідання належним чином, із заявою до суду про відкладення розгляду справи із зазначенням будь-яких поважних причин неможливості явки її представника у судове засідання або з клопотанням про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відповідно до частини 4 статті 197 ГПК України не зверталась.
Ураховуючи наведене, висновки Європейського суду з прав людини у справі "В`ячеслав Корчагін проти Росії", те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представника Позивача.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення прокурора та представника ПрАТ "Харківській велосипедний завод", дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти них, викладені у відзиві на касаційну скаргу, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, рішеннями Виконавчого комітету Харківської міської ради № 123 від 23.02.1995, № 843 від 25.10.1999, № 332 від 23.04.1997, № 588 від 11.04.2001 вирішено надати Закритому акціонерному товариству "Харківський велосипедний завод ім. Г.І. Петровського" (далі - ЗАТ "Харківський велосипедний завод ім. Г.І. Петровського") в тимчасове користування земельну ділянку по проспекту Московському, 118 у місті Харкові, загальною площею 19,9846 га для експлуатації та обслуговування адміністративних, виробничих та допоміжних будівель і споруд строком до 14.06.2020.
20.12.2001 між Харківською міською радою та ЗАТ "Харківський велосипедний завод ім. Г.І. Петровського" укладено Договір № 2802 на право тимчасового користування земельною ділянкою площею 19,9846 га по проспекту Московському, 118 у місті Харкові, кадастровий номер 6310136900:01:022:0009, зі строком дії до 14.06.2020, який 17.12.2015 зареєстровано в державному реєстрі за № 27194706.
29.10.2014 рішення 35 сесії Харківської міської ради 6 скликання за № 1674/14 надано дозвіл Публічному акціонерному товариству "Харківський велосипедний завод ім. Г.І. Петровського" (попередня назва - ЗАТ "Харківський велосипедний завод ім. Г.І. Петровського", далі - ПАТ) на поділ земельної ділянки загальною площею 19,9846 га по проспекту Московському, 118 у місті Харкові, кадастровий номер 6310136900:01:022:0009 для експлуатації та обслуговування адміністративних, виробничих та допоміжних будівель і споруд по проспекту Московському, 118 у місті Харкові.
22.10.2015 за заявою ПАТ "Харківський велосипедний завод ім. Г.І. Петровського", на підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок, проведено державну реєстрацію земельної ділянки площею 1,1157 га по проспекту Московському, 118, місто Харків, кадастровий номер 6310136900:01:022:0032.
Рішенням 2 сесії Харківської міської ради 7 скликання № 44/15 від 23.12.2015 ПАТ "Харківський велосипедний завод ім. Г.І. Петровського" припинено право користування земельною ділянкою загальною площею 19,9846 га по проспекту Московському, 118 у місті Харкові, кадастровий номер 6310136900:01:022:0009, для експлуатації та обслуговування адміністративних, виробничих та допоміжних будівель і споруд по проспекту Московському, 118, місто Харків (угода про розірвання договору від 19.09.2016).
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 21.10.2019 № 185536425, № 185535094: право власності на нежитлову будівлю літ. "АФ-5" (корпус № 12), виробничий будинок, загальною площею 4500,4 кв. м та нежитлову будівлю літ. "АН-3" (корпус № 13), загальною площею 2515,1 кв. м по проспекту Московському, 118, у місті Харкові, з 23.09.2003 зареєстровано за ПрАТ "Харківський велосипедний завод ім. Г.І. Петровського".
27.09.2018 нежитлова будівля літ. АФ-5 (корпус № 12), виробничий будинок, загальною площею 4500,4 кв. м, на підставі договору купівлі-продажу від 27.09.2018 № 1327, перейшла у власність Завори В.В., про що здійснено відповідний реєстраційний запис в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Департаментом територіального контролю Харківської міської ради здійснено обстеження земельної ділянки, за результатами якого складено акт обстеження земельної ділянки за адресою: місто Харків, проспект Московський, 118, кадастровий номер 6310136900:01:022:0032, від 04.10.2019, в якому зазначено, що з 19.09.2016 по 27.09.2018 ПрАТ "Харківський велосипедний завод" використовувало, а з 27.09.2018 по дату складання акту ПрАТ "Харківський велосипедний завод" та ОСОБА_1 використовують земельну ділянку площею 1,1157 га (кадастровий номер 6310136900:01:022:0032) по проспекту Московський, 118 у місті Харкові без виникнення права власності/користування та без державної реєстрації цих прав для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель літ. "АФ-5", "АН-3".
За таких обставин, прокурор звернувся до суду з даним позовом посилаючись на те, що Відповідач протягом періоду з 01.11.2016 по 31.08.2018 використовував земельну ділянку комунальної власності площею 1,1157 га, кадастровий номер 6310136900:01:022:0032, для експлуатації та обслуговування розташованих на ній належних йому на праві власності об`єктів нерухомого майна: нежитлової будівлі літ. "АФ-5" (корпус № 12), виробничий будинок, загальною площею 4 500,4 кв. м та нежитлової будівлі літ. "АН-3" (корпус № 13), загальною площею 2 515,1 кв. м по проспекту Московський, 118 у місті Харкові, без оформлення прав власності або користування цією земельною ділянкою, не сплачуючи за її користування, внаслідок чого зберіг за рахунок Позивача грошові кошти у розмірі орендної плати за користування земельною ділянкою у сумі 1 875 769,16 грн, які підлягають поверненню на підставі статей 1212 - 1214 Цивільного кодексу України.
Апеляційний господарський суд залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог виходив з того, що неподання прокурором та Позивачем витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку спірної земельної ділянки, свідчить про не доведення належними, допустимими, достатніми та достовірними доказами нарахованої суми безпідставно збережених Відповідачем за рахунок Позивача грошових коштів у виді несплаченої орендної плати. При цьому, судом апеляційної інстанції вказано на те, що з положень законодавства, якими регулюються спірні правовідносини, не вбачається можливості визначення даних про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки в інший спосіб, ніж шляхом оформлення витягу з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель, а тому визнано необґрунтованим розрахунок наданий прокурором на підтвердження розміру позовних вимог безпідставно збережених грошових коштів.
У поданій касаційній скарзі заступник керівника Харківської обласної прокуратури оскаржуючи постанову суду апеляційної інстанції з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК України, зазначив про те, що судом неправильно застосовано положення статей 15, 20, 21 Закону України "Про Державний земельний кадастр", статті 5, частини 1 статті 13, частини 2 статті 20, частини 3 статті 23 Закону України "Про оцінку земель" без урахування правових висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 922/902/18, від 08.08.2019 у справі № 922/1276/18, від 01.10.2019 у справі № 922/2082/18, від 06.11.2019 у справі № 922/3607/18, від 29.05.2020 у справі № 922/2843/19, оскільки суд належним чином не дослідив допустимість доказу - витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку спірної земельної ділянки від 09.12.2015 № 669/0/64-15, виданого Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області, що відповідно до пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.
Також, скаржник оскаржуючи постанову суду апеляційної інстанції з підстави, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, вказав на відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо застосування судом положень частин 1, 2 статті 2, частини 5 статті 13, статті 15, пункту 2 частини 1, пункту 4 частини 2 статті 42, статті 74 ГПК України при вирішенні питання допустимості доказу витребуваного судом за відсутності клопотання учасників справи з метою забезпечення справедливого, неупередженого та своєчасного вирішення судом спору з метою ефективного захисту порушених прав.
Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Верховний Суд, проаналізувавши судові рішення, правові висновки в яких, на думку скаржника, не були враховані судом апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення, встановив наступне.
Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимога прокурора в інтересах держави в особі Харківської міської ради про стягнення з ПрАТ "Харківській велосипедний завод" нарахованих за період із 01.11.2016 по 31.08.2018 безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати в сумі 1 875 769,16 грн, на підставі положень статей 1212 - 1214 Цивільного кодексу України, статті 206 Земельного кодексу України у зв`язку із порушенням вимог земельного законодавства щодо використання земельної ділянки площею 1,1157 га для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель без оформлення речових прав на таку земельну ділянку.
Згідно зі статтею 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Плата за землю - це загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності (підпункт 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі ПК України), тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Земельним податком є обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункти 14.1.72, 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 ПК України).
З наведеного вбачається, що чинним законодавством розмежовано поняття "земельний податок" і "орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності". Оскільки Відповідач не є власником або постійним землекористувачем спірної земельної ділянки, а тому не є суб`єктом плати за землю у формі земельного податку, при цьому, єдино можливою формою здійснення плати за землю для нього як землекористувача є орендна плата (підпункт 14.1.72 пункту 14.1 статті 14 ПК України).
Відповідно до частини 2 статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. При цьому, згідно з пунктом "д" частини 1 статті 156 вказаного Кодексу власникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.
За змістом вказаних приписів Земельного кодексу України відшкодування шкоди (збитків) є заходом відповідальності, зокрема, за завдану шкоду майну чи за порушення прав власника земельної ділянки.
Главою 83 Цивільного кодексу України врегульовано відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна, які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Відповідно до частин 1, 2 статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Положення Глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події, при цьому обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.
Суди попередніх інстанцій установили, що Відповідач є власником нерухомого майна, яке розміщене на земельній ділянці комунальної форми власності, право користування якою у встановленому законом порядку, не оформлено.
Разом з тим, відповідно до вимог статті 79-1 Земельного кодексу України, земельна ділянка площею 1,1157 га, на якій розташовані об`єкти нерухомого майна належного на праві власності Відповідачеві, є сформованою як об`єкта цивільних прав, їй присвоєно кадастровий номер 6310136900:01:022:0032 та 22.10.2015 здійснено її реєстрацію у Державному земельному кадастрі.
Отже, Відповідач як фактичний користувач земельної ділянки площею 1,1157 га кадастровий номер 6310136900:01:022:0032, на якій розміщено зареєстровані за ним об`єкти нерухомості, у спірний період з 01.11.2016 по 31.08.2018 без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування земельною ділянкою як орендну плату, тому зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України (аналогічні висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц та від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17).
Відповідно до частини 1 статті 21 Закону України "Про оренду землі" орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі.
За приписами частини 4 статті 5, абзацу 3 частини 1 статті 13 Закону України "Про оцінку земель", нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення розміру, зокрема, орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності. Нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності.
Положеннями частини 2 статті 20 та частини 3 статті 23 Закону України "Про оцінку земель" визначено, що дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель. Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.
Виходячи зі змісту наведених нормативних положень, судом апеляційної інстанції вірно констатовано, що основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності є саме нормативна грошова оцінка земель; при цьому з наведених норм закону не вбачається можливості визначення даних про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки в інший спосіб, ніж шляхом оформлення витягу з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель.
Проте прокурором та Позивачем в обґрунтування розміру заявлених до стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати не надано витяг про нормативну грошову оцінку спірної земельної ділянки та не заявлено клопотання про необхідність витребувати такого доказу, а прокурор стверджував про достатність поданих ним доказів на підтвердження розміру позовних вимог.
При цьому встановлюючи обставини, які входять в предмет доказування, і зокрема обґрунтованість заявленої до стягнення суми безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати, судом апеляційної інстанції відповідно до частини 2 статті 77 ГПК України не прийнято як допустимий доказ лист Головного управління Держгеокадастру у Харківській області від 29.10.2020 № 9-20-14-8526/0/19-20 та копію витягу № 1383/15 з технічної документації про нормативну грошову оцінку спірної земельної ділянки від 09.12.2015 № 669/0/64-15, які були витребувані судом першої інстанції з власної ініціативи, оскільки такі докази отримано з порушенням статей 2, 4, 13 - 15, частини 4 статті 74, статті 81 ГПК України.
За таких обставин, судом апеляційної інстанції визнано необґрунтованим розрахунок заявленої до стягнення суми, яку зроблено за відсутності витягу про нормативну грошову оцінку спірної земельної ділянки (зокрема на підставі базової вартості одного квадратного метра земель міста Харкова із застосуванням відповідних коефіцієнтів та індексації).
Такі висновки суду апеляційної інстанції узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду, сформованою у постановах від 12.06.2019 у справі № 922/902/18, від 08.08.2019 у справі № 922/1276/18, від 01.10.2019 у справі № 922/2082/18, від 06.11.2019 у справі № 922/3607/18, від 29.05.2020 у справі № 922/2843/19, яким неодноразово зазначалося, що при стягненні безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати, нарахування мають здійснюватися позивачем не самостійно (шляхом арифметичного розрахунку без проведення нормативної грошової оцінки землі), а виключно на підставі витягу з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель.
З огляду на викладене, посилання скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду у справах № 922/902/18, № 922/1276/18, № 922/2082/18, № 922/3607/18, № 922/2843/19, не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду оскаржуваного судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, оскільки судом апеляційної інстанції враховано правові висновки, викладені у зазначених справах, щодо необхідності визначення розміру безпідставно збережених коштів з орендної плати за користування земельними ділянками державної та комунальної власності за відповідною нормативно-грошовою оцінкою.
Розглянувши доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі, в обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 3 частини 1 статті 287 ГПК України, щодо відсутності висновку про застосування положень частин 1, 2 статті 2, частини 5 статті 13, статті 15, пункту 2 частини 1, пункту 4 частини 2 статті 42, статті 74 ГПК України у подібних правовідносинах, з посиланням на неврахуванням доказу - витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку спірної земельної ділянки від 09.12.2015 № 669/0/64-15, витребуваного судом першої інстанції з власної ініціативи, Верховних Суд виходить з наступного.
Положеннями частин 1 - 3 статті 2 ГПК України визначено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та диспозитивність.
Відповідно до частин 1 - 4 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд, за приписами частини 5 статті 13 ГПК України, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у разі необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частини 1 - 2 статті 14 ГПК України).
Відповідно до пункту 2 частини 1, пунктів 4, 6 частини 2 статті 42 ГПК України учасники справи мають право подавати докази та брати участь у дослідженні доказів; учасники справи зобов`язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки.
Відповідно до пункту 5 частини 3 статті 162 ГПК України позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.
Згідно з частинами 1, 3 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
У частині 4 статті 74 ГПК України визначено, що суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.
Отже, з урахуванням принципів верховенства права, змагальності та диспозитивності, саме на учасників справи покладається обов`язок довести обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, і лише у разі неможливості самостійно надати докази, учасник справи може звернутись із відповідним клопотанням про витребування доказів, та довести суду, що витребувані ним документи стосуються предмета доказування.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються (частини 1, 2 статті 77 ГПК України).
Виходячи з наведених імперативних положень процесуального закону, необхідно відзначити, що обов`язок доказування треба розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, зі збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має на меті усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.
Проте як встановлено судом апеляційної інстанції, незважаючи на тривалий строк підготовчого провадження та доводи Відповідача про необґрунтованість розміру заявленої до стягнення суми через відсутність витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку спірної земельної ділянки, прокурор та Позивач не надали відповідного витягу та не звернулись до суду з клопотанням про витребування такого доказу; при цьому прокурор у відповіді на доводи Відповідача не посилався на наявність чи відсутність у нього чи Позивача такого витягу або на ускладнення його отримання, а стверджував про достатність поданих ним доказів на підтвердження розміру позовних вимог.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції дослідивши наявні у справі докази на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування, з їх оцінкою на належність, допустимість та достовірність, встановив, що судом першої інстанції з власної ініціативи здійснено витребування доказу, а саме, витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, та дійшов висновку, що отримання такого доказу здійснено з порушенням вимог частини 4 статті 74 ГПК України, а також основних засад (принципів) господарського судочинства, зокрема, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, пропорційності, змагальності та диспозитивності, тому такий витяг як доказ, що одержаний з порушенням процесуального закону (недопустимий доказ), відповідно до частини 2 статті 77 ГПК України, не прийнято судом, у зв`язку з чим у задоволенні позовних вимог відмовлено через необґрунтованість заявленої до стягнення суми безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати допустимими доказами, зокрема, витягом з технічної документації про нормативну грошову оцінку спірної земельної ділянки, який повинен бути одержаний і поданий до суду у встановленому законом порядку.
Зважаючи на викладене та враховуючи вищенаведені імперативні положення процесуального закону, Верховний Суд дійшов висновку, що саме на прокурора та Позивача покладено обов`язок подавати до суду докази на підтвердження своїх вимог, а суд може витребувати докази лише у випадках, визначених положеннями частини 4 статті 74 ГПК України, недотримання судом цих імперативних приписів має наслідком застосування положень статей 76 - 77 ГПК України при оцінці таких доказів, витребуваних судом з власної ініціативи, тому висновки суду апеляційної інстанції про неприйняття доказу, одержаного з порушенням закону, ґрунтуються на правильному застосуванні норм процесуального права.
Отже, Верховним Судом не встановлено допущених судом апеляційної інстанції порушень норм процесуального права з наведених у касаційній скарзі мотивів.
Також скаржник, обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, посилався на положення пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України, оскільки суд апеляційної інстанції неналежним чином дослідив допустимість доказу - витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку спірної земельної ділянки від 09.12.2015 № 669/0/64-15.
Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.
Суд апеляційної інстанції, відповідно до положень статті 86 ГПК України, всебічно, повно і об`єктивно дослідив наявні у справі докази в їх сукупності, дійшов обґрунтованого висновку про недопустимість як доказу витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 09.12.2015 № 669/0/64-15, який витребувано судом першої інстанції з порушенням процесуального закону, а отже доводи скаржника про наявність правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, не доводять порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, проте, виходячи зі змісту касаційної скарги, направлені на переоцінку доказів та обставин справи, що були предметом розгляду та їм була надана належна правова оцінка, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, встановлених приписами статті 300 ГПК України.
З огляду на викладене, враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи, викладені у касаційній скарзі з посиланням на положення пунктів 1, 3, 4 частини 2 статті 287, пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України, не отримали свого підтвердження під час касаційного провадження, у зв`язку з чим підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції - відсутні.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Статтею 309 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Звертаючись із касаційною скаргою, скаржник не спростував наведених висновків суду апеляційної інстанції та не довів неправильного застосування ним норм матеріального і процесуального права, як необхідної передумови для скасування прийнятого у справі судового рішення.
За таких обставин, Верховний Суд вважає за необхідне касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Оскільки суд залишає без змін оскаржувані судові рішення, відповідно до статті 129 ГПК України, витрати зі сплати судового збору необхідно покласти на скаржника.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд