ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 вересня 2021 року
м. Київ
справа № П/811/4053/14
адміністративне провадження № К/9901/26979/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Соколова В.М.,
суддів: Єресько Л.О., Загороднюка А.Г.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Управління Міністерства внутрішніх справ України в Кіровоградській області на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 09 червня 2020 року (головуючий суддя - Черниш О. А.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 01 жовтня 2020 року (головуючий суддя - Мельник В. В, судді: Чепурнов Д. В., Сафронова С. В.) у справі № П/811/4053/14 за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, Управління Міністерства внутрішніх справ України в Кіровоградській області, третя особа - Міністерство юстиції України, про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді, зобов`язання вчинити певні дії,
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
У листопаді 2014 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1, позивач) звернувся до суду з позовом у якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України) № 2253о/с від 28 жовтня 2014 року в частині його звільнення з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із постановленням на військовий облік) на підставі підпункту 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" та пункту 62 "а" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ;
- визнати протиправним та скасувати наказ Управління Міністерства внутрішніх справ України в Кіровоградській області (далі - УМВС України в Кіровоградській області) № 388о/с від 28 жовтня 2014 року в частині його звільнення із органів МВС у запас Збройних Сил (з постановкою на військовий облік) з 28 жовтня 2014 року на підставі підпункту 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" та пункту 62 "а" Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ;
- поновити його в органах внутрішніх справ на посаді заступника начальника штабу - начальника відділу інспектування, організаційно-аналітичної роботи та контролю штабу УМВС України в Кіровоградській області з 28 жовтня 2014 року;
- визнати неправомірною бездіяльність УМВС України в Кіровоградській області щодо нерозгляду рапорту від 16 жовтня 2014 року про звільнення з органів внутрішніх справ за станом здоров`я та за вислугою років;
- зобов`язати УМВС України в Кіровоградській області розглянути рапорт позивача;
- зобов`язати відповідачів проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування відносно нього заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади" (далі - Закон № 1682-VII) та виключити такі відомості з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону № 1682-VII .
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що його звільнення здійснено із порушенням Конституції України, всупереч міжнародно-правовим актам та практиці Європейського суду з прав людини. Зазначив, що звільнення відбулося лише за формальними ознаками, в силу зайняття ним посади у певний проміжок часу. Водночас, вина позивача у сприянні узурпації влади, підриві основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенні прав і свобод людини не встановлена, а отже, застосування колективної відповідальності до нього неможливе. За наведених мотивів позивач уважає, що протиправність оспорюваних наказів № 2253о/с від 28 жовтня 2014 року та № 388о/с від 28 жовтня 2014 року свідчить про наявність підстав для їх скасування та поновлення його на роботі, відкликання відомостей щодо нього з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади".
Відповідач позов не визнав, у письмових запереченнях стверджував, що звільнення позивача відбулося відповідно до норм Закону № 1682-VII які є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів, мають імперативний характер, конституційність положень яких станом на час розгляду цієї справи не спростована Конституційним Судом України.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Ухвалою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 09 червня 2020 року залишено без розгляду адміністративний позов ОСОБА_1 до УМВС в Кіровоградській області в частині вимог про:
- визнання неправомірною бездіяльності УМВС України в Кіровоградській області щодо нерозгляду рапорту ОСОБА_1 від 16 жовтня 2014 року про звільнення з органів внутрішніх справ за станом здоров`я та за вислугою років;
- зобов`язання розглянути рапорт ОСОБА_1 від 16 жовтня 2014 року.
Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 09 червня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольно частково.
Визнано протиправним та скасовано наказ МВС України №2253о/с від 28 жовтня 2014 року "По особовому складу" в частині звільнення з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із постановленням на військовий облік) полковника міліції ОСОБА_1, заступника начальника штабу Управління МВС України в Кіровоградські області. Визнано протиправним та скасовано наказ Управління МВС України в Кіровоградській області №388о/с від 28 жовтня 2014 року "По особовому складу" в частині звільнення з органів МВС у запас Збройних Сил (із постановленням на військовий облік) полковника міліції ОСОБА_1, заступника начальника штабу - начальника відділу інспектування, організаційно-аналітичної роботи та контролю штабу УМВС України в області. Поновлено позивача на службі в органах внутрішніх справ на посаді заступника начальника штабу - начальника відділу інспектування, організаційно-аналітичної роботи та контролю штабу Управління Міністерства внутрішніх справ України в Кіровоградській області з 29 жовтня 2014 року. У решті позовних вимог відмовлено. Рішення суду у частині поновлення позивача на посаді звернуто до негайного виконання.
Приймаючи означене судове рішення, суд першої інстанції виходив з того, що вчинення особою заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини має бути доведено індивідуально у кожному конкретному висновку з наданням особі, яка піддається процедурі люстрації, гарантованого права на захист та право на оскарження відповідного рішення до суду. Разом з тим, відповідачем не надано належних та допустимих доказів щодо вчинення ОСОБА_1 дій та заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини. З огляду на наведене суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання протиправними та скасування оспорюваних наказів відповідачів № 2253о/с від 28 жовтня 2014 року та № 388о/с від 28 жовтня 2014 року та поновлення позивача на відповідній посаді публічної служби.
Третій апеляційний адміністративний суд у повній мірі підтримав вищенаведені висновки суду першої інстанції, у зв`язку з чим постановою від 01 жовтня 2020 року залишив без змін рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 09 червня 2020 року.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги, позиція інших учасників справи
Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій УМВС України в Кіровоградській області звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати указані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити повністю.
Підставою касаційного оскарження скаржник визначив пункту 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме, суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 800/526/14 (провадження № 11-1192заі19).
Скаржник зазначив, що судами попередніх інстанції невраховано, що відповідно до свідоцтва про хворобу №657 від 24 жовтня 2014 року позивача визнано непридатним до військової служби в мирний час, обмежено придатним у воєнний час. А тому, на час видання спірного наказу існувало кілька підстав для звільнення позивача з органів внутрішніх справ. Одна з цих підстав у часі виникла раніше, виражала добру волю й бажання посадової особи звільнитися із займаної посади на прийнятних для нього умовах, інша - фактично випливала із настання події - реалізації Закону України "Про очищення влади". Відтак скаржник вважає, що судами обох інстанцій залишено поза увагою, що за таких обставин дата звільнення позивача не змінюється, а змінюється лише підстава для його звільнення.
Одночасно зазначає, що Законом № 1682-VII не передбачено обов`язку щодо встановлення будь-яких обставин чи фактів стосовно осіб, які підпадають під критерії, передбачені частиною першою статті 3 Закону № 1682-VII, у тому числі їх належності до кола осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи, спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Саме тому, на думку скаржника, відповідачі при прийняті оспорюваних наказів про звільнення (установивши, що посада яку займає позивач підпадає під дію Закону № 1682-VII) діяли обґрунтовано, з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
Також зауважив, що норми Закону України "Про очищення влади" є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів, мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами та їх посадовими особами у визначений законом строк.
Додатково наголосив, що на даний час положення Закону України "Про очищення влади" неконституційними не визнавалися.
Ухвалою від 08 грудня 2020 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
Представник позивача надіслав до суду відзив на касаційну скаргу, у якому просив залишити скаргу УМВС України у Кіровоградській області без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Вказує, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій повністю відповідають обставинам справи, які в повній мірі були встановлені під час розгляду справи; такі висновки абсолютно відповідають та узгоджуються з нормами матеріального та процесуального права.
21 грудня 2020 року представник позивача надав до суду клопотання про закриття касаційного провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 339 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), мотивоване відсутністю підстав касаційного оскарження судових рішень у цій справі, позаяк в оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції застосував правові висновки Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах і дослідив усі наявні в матеріалах справи докази та надав їм правильну правову оцінку.
При цьому, до клопотання представник позивача долучив заяву про стягнення з УМВС України в Кіровоградській області на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 4 000,00 грн.
Третя особа 28 грудня 2020 року надала письмові пояснення у яких навела своє обґрунтування доказової бази та тлумачення норм права та просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 . Посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 31 січня 2019 року у справі № 800/186/17, Міністерство юстиції України вказує, що адміністративний суд може здійснювати перевірку спірного наказу лише за критеріями, передбаченими статтею 2 КАС України, оскільки на даний час положення Закону України "Про очищення влади" неконституційними не визнано.
Ухвалою від 18 січня 2021 року Верховний Суд відмовив у задоволенні клопотання УМВС України в Кіровоградській області про зупинення виконання оскаржуваних рішень.
Ухвалою від 29 вересня 2021 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В. М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду у попередньому судовому засіданні.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
З вересня 1994 року ОСОБА_1 розпочав службу в органах внутрішніх справ.
У період з 29 серпня 2008 року по 06 липня 2011 року позивач займав посаду заступника начальника УМВС України в Кіровоградській області - начальника управління кадрового забезпечення.
З 19 квітня 2013 року позивач призначений на посаду заступника начальника штабу - начальника відділу інспектування, організаційно-аналітичної роботи та контролю штабу УМВС України в Кіровоградській області.
16 жовтня 2014 року набув чинності Закон України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII "Про очищення влади".
Позивач подав заяву про проведення перевірки, передбаченої Законом України "Про очищення влади".
Наказом МВС України №2253о/с від 28 жовтня 2014 року "По особовому складу" полковника міліції ОСОБА_1, заступника начальника штабу УМВС України в Кіровоградські області, звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із постановленням на військовий облік) на підставі підпункту 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" та пункту 62 "а" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ.
На виконання цього наказу начальником УМВС України в Кіровоградські області видано наказ № 388о/с від 28 жовтня 2014 року "По особовому складу", яким на підставі підпункту 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" та пункту 62 "а" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, полковника міліції ОСОБА_1 заступника начальника штабу - начальника відділу інспектування, організаційно-аналітичної роботи та контролю штабу УМВС України в області, звільнено з органів МВС у запас Збройних Сил (з постановкою на військовий облік) з 28 жовтня 2014 року. Підстава : наказ МВС України №2253о/с від 28 жовтня 2014 року, довідка УКЗ УМВС від 28 жовтня 2014 року.
Звільнення позивача проведено на підставі відомостей, зазначених в його особовій справі про перебування у період з 29 серпня 2008 року по 06 липня 2011 року на посаді заступника начальника УМВС України в Кіровоградській області, тобто за критерієм перебування позивачем на посаді заступника керівника територіального органу МВС України більше одного року.
Згідно даних Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону № 1682-VII, позивач рахується особою, щодо якої застосовано положення цього Закону.
Позивач, уважаючи його звільнення протиправним й таким, що суперечить змісту та вимогам чинного законодавства та вимогам європейського законодавства, імплементованого та ратифікованого в Україні, звернувся з цим позовом до суду.
Застосування норм права та висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Приписами частин першої та другої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
У розрізі заявлених позовних вимог і підстав касаційного оскарження Верховний Суд зауважує, що в силу вимог статті 341 КАС України переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. У зв`язку з цим, рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 09 червня 2020 року та постанова Третього апеляційного адміністративного суду від 01 жовтня 2020 року переглядаються лише в тій частині, якою позовні вимоги ОСОБА_1 були задоволені та з якою, відповідно, не погоджується УМВС України в Кіровоградській області.
Надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права в межах доводів і вимог касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.
При вирішенні даного публічно-правового спору Верховний Суд ураховує, що обсяг судового контролю в адміністративних справах визначено частиною другою статті 2 КАС України, в якій зазначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Принцип законності вимагає, щоб органи державної влади мали повноваження на вчинення певних дій та в подальшому діяли виключно в межах тих повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України та законами України. Принцип верховенства права (стаття 8 Конституції України), у поєднанні з принципом законності вимагає, щоб такі дії органів державної влади були ще й правовими.
За змістом статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
У частині другій статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Пунктом 6 частини першої статті 51 КЗпП України визначено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначені Законом України від 16 вересня 2014 року №1682-VII "Про очищення влади" (далі - Закон № 1682-VII; тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування (частина перша статті 1 Закону № 1682-VII).
Відповідно до частини другої статті 1 Закону № 1682-VII очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
За нормами частини третьої статті 1 Закону № 1682-VII протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
Статтею 2 Закону №1682-VII передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації).
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 2 Закону №1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо: начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту.
Критерії здійснення очищення влади (люстрації), установлені статтею 3 Закону № 1682-VII, застосовуються до певної категорії посад без конкретизації їх статусу в структурі органів державної влади.
Згідно з пунктом 8 частини першої статті 3 Закону № 1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, зокрема керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
При цьому підпунктом 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1682-VII визначено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.
Як установлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_1 у період з 29 серпня 2008 року по 06 липня 2011 року працював на посаді заступника начальника УМВС України в Кіровоградській області, тобто на посаді заступника керівника територіального органу Міністерства внутрішніх справ України.
У зв`язку з набранням чинності Законом № 1682-VII до позивача відповідно до частини 3 статті 1 та пункту 6 частини 1 статті 2 Закону № 1682-VII за критерієм пункту 8 частини 1 статті 3 Закону № 1682-VII за зайняття відповідної посади сукупно не менше одного року у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року була застосована заборона протягом 10 років з дня набрання чинності цим Законом обіймати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), та оскаржуваними наказами звільнено з органів внутрішніх справ відповідно до підпункту 1 пункту 2 Розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1682-VII.
Відповідно до пункту 1 частини п`ятої статті 5 Закону № 1682-VII перевірці підлягають достовірність вказаних у заяві відомостей щодо незастосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 цього Закону.
Орган, який проводив перевірку, за результатами перевірки відомостей зазначених особою у заяві щодо незастосування до неї заборони, визначеної частиною третьою або четвертою статті 1 Закону № 1682-VII, складає висновок про результати перевірки, яким встановлено достовірність або недостовірність таких відомостей.
За приписами частин одинадцятої та дванадцятої статті 5 Закону № 1682-VII орган, який проводив перевірку, надсилає висновок про результати перевірки, підписаний керівником такого органу (або особою, яка виконує його обов`язки), керівнику органу, передбаченому частиною четвертою цієї статті, не пізніше ніж на шістдесятий день з дня початку проходження перевірки. Такий висновок може бути оскаржений особою в судовому порядку.
Частиною чотирнадцятою статті 5 Закону № 1682-VII визначено, що керівник органу, передбачений частиною четвертою цієї статті, на підставі висновку про результати перевірки, яким встановлено недостовірність відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п`ятої цієї статті, не пізніше ніж на третій день з дня отримання такого висновку, керуючись положеннями частини третьої або четвертої статті 1 цього Закону, звільняє таку особу із займаної посади або не пізніше ніж на третій день з дня його отримання надсилає такий висновок керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та ініціювання звільнення з посади особи, стосовно якої було здійснено перевірку, для її звільнення з посади у встановленому законом порядку не пізніше ніж на десятий день з дня отримання висновку.
Водночас аналіз зазначених норм свідчить про те, що встановлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов`язується із самим лише фактом зайняття у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посад, зокрема передбачених пунктом 7 частини першої статті 3 Закону №1682-VII, незалежно від того чи сприяла така особа своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв`язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.
Як свідчать обставини даної справи, звільнення позивача проведено на підставі довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі про його перебування на відповідній посаді. При цьому встановлення фактів особистої протиправної поведінки ОСОБА_1 не було метою цієї перевірки. Будь-яких доказів, як установлено судами попередніх інстанцій, щодо вчинення дій та заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, матеріали справи не містять.
Суд апеляційної інстанції урахував, що у постанові від 11 червня 2020 року у справі № 815/1745/15 Верховний Суд зазначив, що відсутність у Законі №1682-VII процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених частиною другою статті 2 КАС України, що кореспондує положенням частини третьої статті 2 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року).
Цей обов`язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Окрім того, судами попередніх інстанцій ураховано, що на необхідності доведення вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках №788/2014 щодо Закону №1682-VII, як на загальновизнаному міжнародному стандарті.
Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ №1096 (1996) звернула увагу держав-членів на те, що "люстрація" застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.
17 жовтня 2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі "Полях та інші проти України" (заяви №58812/15, №53217/16, №59099/16, №23231/18, №47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі "Полях та інші проти України"), та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців із забороною обіймати посади державної служби на підставі приписів Закону № 1682-VII, що одразу призвело до втрати всіх своїх здобутків.
У цьому рішенні ЄСПЛ указав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом, які призвели до втручання в право на приватне життя, гарантоване статтею 8 Конвенції. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_2 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.
Тобто, без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону №1682-VII, що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації), що, в свою чергу, лягло і в основу постанови Верховного Суду у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 3 червня 2020 року у справі № 817/3431/14.
У цьому рішенні Верховний Суд дійшов висновку, що заходи такої суворості як звільнення з посади із забороною займати посаду на 10 років не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави, без аналізу індивідуальної поведінки таких осіб та встановлення зв`язку із узурпацією влади, підривом основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.
Вказані висновки є застосовними і у цій справі.
На підставі наведеного, Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про те, що оскільки люстрація не має відношення до видів юридичної відповідальності, то не має потреби встановлювати і факти особистої протиправної поведінки осіб, до яких застосовують заходи очищення влади, і нормами Закону №1682-VII, які є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів та які в силу свого імперативного характеру підлягають безумовному застосуванню до спірних правовідносин, не передбачено встановлення таких фактів.
Оцінюючи пропорційність обмежень, застосованих до позивача щодо легітимної мети очищення влади, якої прагнули досягти органи державної влади, Верховний Суд уважає їх непропорційними, невиправданими та не необхідними у демократичному суспільстві.
З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини у справі, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку щодо недотримання принципу індивідуальної вини при проведенні люстраційних заходів та винесенні наказів про звільнення позивача з правоохоронного органу.
Підсумовуючи наведене, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що спірні накази № 2253о/с від 28 жовтня 2014 року та № 388о/с від 28 жовтня 2014 року не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Скасування наказів про звільнення позивача, відповідно до частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України є підставою для його поновлення на попередній роботі.
Відносно тверджень скаржника про законність його дій через відсутність висновків про неконституційність Закону № 1682-VII колегія суддів зауважує наступне.
Системний аналіз положень пункту 8 частини першої статті 3 у взаємозв`язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу Прикінцеві та перехідні положення Закону № 1682-VII дає підстави для висновку, що заборони, встановлені частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VII, виникають в силу закону, а не в силу прийняття суб`єктом владних повноважень правозастосовного (індивідуально-правового) акта.
Складність правових питань, які постали перед судами першої і апеляційної інстанцій у цій справі та з якими національна правова система стикнулася вперше, потребувала висновків Конституційного Суду України, зокрема, у частині суперечності його норм приписам статті 61 Конституції України щодо індивідуалізації юридичної відповідальності.
Питання конституційності, зокрема положень пунктів 7, 8, 9 частини першої пункту 4 частини другої статті 3 у взаємозв`язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1682-VII на відповідність положенням статті 38, частини другої статті 61, частини першої статті 62 Конституції України вирішуються Конституційним Судом України.
На розгляді Великої Палати Конституційного Суду України тривалий час перебуває справа за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України "Про очищення влади", 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 4 цього закону.
На момент розгляду даної справи рішення Конституційним Судом України за наслідками розгляду вищевказаного конституційного провадження не ухвалено.
Водночас Верховний Суд у рішенні від 18 вересня 2018 року у справі № 800/186/17 дійшов висновку, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв`язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Указані гарантії за висновком Суду не поширюються на правовідносини, які не пов`язані з настанням юридичної відповідальності осіб. Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 січня 2019 року у справі № 800/186/17.
У справі № 800/186/17 Верховний Суд указав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов`язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об`єктивні вимоги до неї).
Як підсумок у справі № 800/186/17 Верховний Суд дійшов висновку, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.
Верховний Суд визнав ці висновки застосовними і у справі № 817/3431/14, за результатами розгляду якої Верховний Суд у складі судової палати ухвалив постанову від 03 червня 2020 року, у якій сформулював правову позицію про те, що самого лише факту перебування осіб на визначених в Законі посадах та протягом встановленого цим же Законом строку недостатньо для застосування заборон, визначених частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VІІ.
Обсяг установлених у справі обставин у зіставлення з нормативним регулюванням спірних правовідносин дає підстави стверджувати про наявність підстав для визнання протиправним та скасування наказів № 2253о/с від 28 жовтня 2014 року та № 388о/с від 28 жовтня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника штабу - начальника відділу інспектування, організаційно-аналітичної роботи та контролю штабу УМВС України в Кіровоградській області, що, своєю чергою, у силу вимог частини першої статті 235 КЗпП України зумовлює необхідність його поновлення на попередній роботі.
Доводи скаржника в частині правомірності звільнення позивача з посади не спростовують висновків судів попередніх інстанцій і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.
У підсумку можна констатувати, що в означеній частині судами попередніх інстанцій прийнято правильне по суті рішення.
Стосовно тверджень автора касаційної скарги про неврахування постанови Великої палати Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі №800/560/14 у якій, на його думку, по-іншому застосовано нормативні положення, що регулюють спірні правовідносини, Суд зазначає наступне.
Позивач зазначає, що судами не враховано та не взято до уваги, що відповідно до свідоцтва про хворобу №657 від 24 жовтня 2014 року позивача визнано непридатним до військової служби в мирний час, обмежено придатним у воєнний час. На час видання спірного наказу існувало кілька підстав для звільнення позивача з органів внутрішніх справ. Одна з цих підстав у часі виникла раніше, виражала добру волю й бажання посадової особи звільнитися із займаної посади на прийнятних для нього умовах, інша - фактично випливала із настання події - реалізації Закону України "Про очищення влади". Відтак скаржник вважає, що відповідно до вищевказаної правової позиції у справі №800/560/14 необхідно змінити формулювання і вказати причину звільнення позивача - за станом здоров`я.
Колегія суддів Верховного Суду вважає безпідставними доводи касатора про те, що, за наведених вище обставин, дата звільнення в позивача не змінюється, а змінюється лише підстава для такого звільнення, оскільки:
- по-перше, такої вимоги (змінити підстави звільнення) позивач не заявляв, а визначення змісту й обсягу позовних вимог, в силу статті 9 КАС України, є диспозитивним правом позивача;
- по-друге, суд першої інстанції ухвалою від 09 червня 2020 року залишив без розгляду позов ОСОБА_1 в частині вимог щодо розгляду його рапорту про звільнення з органів внутрішніх справ за станом здоров`я та за вислугою років.
Крім того, указана ухвала Кіровоградського окружного адміністративного суду від 09 червня 2020 року не була оскаржена та в апеляційному порядку не переглядалась. Що свідчить про відсутність правових підстав для зміни підстав звільнення ОСОБА_1 .
Ураховуючи правове регулювання спірних правовідносин та обставини справи, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позову ОСОБА_1, скасування спірних наказів та поновлення його на попередній роботі.
Колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.
Доводи, викладені у касаційній скарзі, не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду справи, висновків суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують, а тому підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.
Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Відповідно до частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.