ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 540/4060/20
адміністративне провадження № К/9901/24608/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Коваленко Н.В., судді Чиркіна С.М., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області
про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії
за касаційною скаргою Вадима Меламеда в інтересах ОСОБА_1
на рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2021 року (ухвалене у складі головуючого судді Ковбій О.В.) та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 1 червня 2021 року (прийняту у складі колегії: головуючого судді Лук`янчук О.В., суддів Бітова А.І., Ступакової І.Г.),
В С Т А Н О В И В :
Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1, позивач) звернулася до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області (далі також - відповідач), у якому просить:
визнати бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області, щодо непоновлення та невиплати пенсії ОСОБА_1 - протиправною та дискримінаційною;
визнати протиправним, дискримінаційними та скасувати рішення про відмову у поновленні пенсії ОСОБА_1, викладене в рішенні відповідача від 17 вересня 2020 року;
зобов`язати відповідача - Головне управління Пенсійного фонду України в Херсонській області вчинити певні дії - провести поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 з 7 жовтня 2009 року відповідно до норм Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" та здійснювати виплату пенсії на вказаний нею банківський рахунок з врахуванням індексації та з нарахуванням компенсації втрати частини доходів;
стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області кошти в сумі 100 000 гривень на відшкодування моральної шкоди, заподіяної його противоправними рішеннями, дією та бездіяльністю, в результаті яких відповідач відмовив у поновленні пенсії ОСОБА_1 .
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Херсонського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2021 року, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 1 червня 2021 року, в задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що паспорт громадянина України для виїзду за кордон, строк дії якого закінчився, не може бути використаний як документ, що посвідчує громадянство України, особу заявника, її вік, місце проживання (реєстрації), а за відсутності всіх необхідних додатків до заяви ОСОБА_1 про поновлення виплати пенсії, відповідач не мав можливості розглянути її по суті та прийняти законне та обґрунтоване рішення. Питання щодо призначення пенсії ОСОБА_1 не може бути розглянуто без надання передбаченого законом документа, що посвідчує особу заявниці.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги
Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, Вадим Меламед в інтересах ОСОБА_1 звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог у частині визнання бездіяльності Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області, щодо непоновлення та невиплати пенсії ОСОБА_1 - протиправною та дискримінаційною; визнання протиправним, дискримінаційним та скасувати рішення про відмову у поновленні пенсії ОСОБА_1, викладене в рішенні відповідача від 17 вересня 2020 року; зобов`язання відповідача - Головне управління Пенсійного фонду України в Херсонській області вчинити певні дії - провести поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 з 7 жовтня 2009 року відповідно до норм Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" та здійснювати виплату пенсії на вказаний нею банківський рахунок з врахуванням індексації та з нарахуванням компенсації втрати частини доходів
В обґрунтування касаційної скарги скаржник зазначає, що висновок судів попередніх інстанцій про правомірність відмови Управління у вчиненні дій щодо поновлення виплати пенсії, у зв`язку з тим, що представник позивача не надав усіх необхідних додатків до заяви про поновлення виплати пенсії є хибним з огляду на те, що оскаржувані судові рішення прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема, положень пункту 2 частини першої статті 8, статті 45, частини другої статті 46 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" 9 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV), пунктів 2.9, 4.1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1 (далі - Порядок № 22-1), статей 3, 5 Закону України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 року № 2235-III (далі - Закон № 2235-III).
Скаржник стверджує, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 20 травня 2020 року у справі № 815/1226/18, які, головним чином, полягають у тому, що обмеження права пенсіонера на отримання належної йому пенсії певними строками є неприпустимим. Відновлення виплати пенсії має проводитися з дати ухвалення Рішення Конституційним Судом України від 7 жовтня 2009 року у справі № 25-рп/2009 без обмеження її виплати жодними строками.
Крім того, скаржник наголошує на необхідності застосування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 27 лютого 2018 року у справі № 127/20588/17, від 18 липня 2018 року у справі № 263/3644/17 та від 18 вересня 2018 року у справі № 199/5647/17 (особа, проживаючи в Ізраїлі як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни цієї держави, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання, яке є безумовною підставою для нарахування та виплати пенсії позивачу як особі, яка проживає за межами України), від 21 лютого 2019 року у справі № 428/13508/16-а (засіб правового захисту має бути незалежним від будь-якої дискреційної дії державних органів влади і бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується), від 15 серпня 2019 року у справі № 227/4246/16-а (будь-яка законна підстава для здійснення дискреційних повноважень може створити юридичну невизначеність, що є несумісною з принципом верховенства права без чіткого визначення обставин, за яких компетентні органи здійснюють такі повноваження, або, навіть, спотворити саму суть права).
Стосовно оскарження в частині вимог про врахування індексації при виплаті пенсії, скаржник зазначає, що судами попередніх інстанцій не враховано положень статті 18, частини другої статті 19 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" від 5 жовтня 2000 року № 2017-III (далі - Закон № 2017-III) та статей 1, 2 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" від 3 липня 1991 року № 1282-XII (далі - Закон № 1282-XII), а також висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 3 квітня 2019 року у справі № 638/9697/17, згідно з яким, механізм індексації має універсальний характер.
Процесуальні дії у справі та клопотання учасників справи
Касаційна скарга надійшла до суду 5 липня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 20 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі №540/4060/20, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати відзив на касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду від 29 вересня 2021 року справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів з 30 вересня 2021 року.
При розгляді цієї справи в касаційному порядку учасниками справи клопотань заявлено не було.
Позиція інших учасників справи
9 серпня 2021 року до суду надійшов відзив відповідача на касаційну скаргу, в якому зазначається, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, прийнятими з правильним застосуванням норм матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін. Доводи відзиву на касаційну скаргу відповідають висновкам судів попередніх інстанцій, викладених у оскаржуваних судових рішеннях.
Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи
Судами попередніх інстанцій на підставі наявних у матеріалах справи доказів встановлено, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є пенсіонером за віком.
До 1995 року позивачка проживала за адресою: АДРЕСА_1 .
У подальшому позивачка виїхала з України на постійне проживання до Держави Ізраїль, де була прийнята на консульський облік в Посольстві України в державі Ізраїль.
17 вересня 2020 року позивачка звернулася до ГУ ПФУ із заявою про поновлення пенсії за віком.
Однак, рішенням відповідача від 17 вересня 2020 року №2268 позивачці відмовлено в поновленні пенсії на тій підставі, що нею не була дотримана вимога щодо особистого звернення за поновленням пенсії, а представники позивачки, які діють на підставі нотаріально посвідченої та апостильованої довіреності, не мають законних повноважень передавати до УПФУ її особисту заяву про поновлення пенсії; у позивачки відсутня реєстрація на території України за місцем знаходження відповідача; документ, що посвідчує особу позивачки не відповідає Порядку №22-1.
Не погодившись з відмовою відповідача, позивач звернулася до суду з позовом.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Оцінка висновків судів попередніх інстанцій і доводів учасників справи
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Зазначеним вимогам процесуального закону рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2021 року та постанова П`ятого апеляційного адміністративного суду від 1 червня 2021 року не відповідають, а доводи касаційної скарги є частково обґрунтованими з огляду на наступне.
Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Право на соціальний захист відноситься до основоположних прав і свобод, які гарантуються державною і за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України (статті 22 та 64).
Європейська соціальна хартія (переглянута) від 3 травня 1996 року, ратифікована Законом України від 14 вересня 2006 року №137-V, яка набрала чинності з 1 лютого 2007 року (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов`язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.
Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується, в тому числі, міжнародними зобов`язаннями України.
Особливою формою здійснення права на пенсію є пенсійні правовідносини, які водночас виступають як один із видів суспільних відносин. Пенсійні правовідносини розглядаються як особлива форма соціальної взаємодії, що об`єктивно виникає в суспільстві відповідно до закону, учасники якої мають взаємні кореспондуючі права та обов`язки і реалізують їх з метою задоволення своїх потреб та інтересів в особливому порядку, який не заборонений державою чи гарантований і охороняється нею в особі певних органів.
Згідно із частиною третьою статті 25 Конституції України Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.
Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Крім того, суд зазначає, що пенсії за віком відповідають ознакам такої категорії як власність, а тому не залежать від місця проживання особи пенсіонера, а її протиправне позбавлення буде порушенням гарантій, передбачених частиною четвертою статті 41 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.
Поряд з цим, відповідно до пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
Порядок нарахування та виплати пенсії регламентовано Законом № 1058-IV та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до статті 3 Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року №16/98-ВР право на забезпечення за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням згідно з цими Основами мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством України, а також міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.
Згідно із пунктом 1 частини першої та частиною четвертою статті 8 Закону №1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.
Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Аналізуючи зазначені норми права, суд приходить до висновку, що, за загальним правилом, право на призначення (перерахунок, поновлення) пенсії мають громадяни України незалежно від місця проживання та іноземці і особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, на умовах та порядку, передбачених законодавством або міждержавними угодами.
Зазначений підхід узгоджується із позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 30 січня 2020 року у справі №489/5194/16-а.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону № 1058-ІV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України;
3) у разі смерті пенсіонера;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Згідно зі статтею 51 Закону № 1058-IV у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.
Рішенням Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 17 вересня 2020 року позивачка звернулася до ГУ ПФУ із заявою про поновлення пенсії за віком. Однак, рішенням відповідача від 17 вересня 2020 року №2268 позивачці відмовлено в поновленні пенсії, зокрема, на тій підставі, що у позивачки відсутня реєстрація на території України за місцем знаходження відповідача; документ, що посвідчує особу позивачки не відповідає Порядку №22-1.
З приводу позиції відповідача про те, що у позивачки відсутня реєстрація на території України за місцем знаходження відповідача, то колегія суддів зазначає наступне.
Згідно із частиною другою статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Відповідно до статті 24 Конституції України, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Отже, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав.
Тому, колегія суддів Верховного суду погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що позивачка, незалежно від її проживання в Державі Ізраїль, вправі користуватися всіма своїми конституційними правами, в тому числі і на пенсійне забезпечення, а тому за відсутності законодавчих перешкод відповідач зобов`язаний відновити їй виплату пенсії.
Як зазначено в пункті 3.3. Рішення Конституційного Суду України № 25-рп/2009 оспорюваними нормами Закону № 1058-IV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
Тобто, виходячи із чинного пенсійного законодавства, особа має право на отримання заробленої та призначеної пенсії незалежно від місця її проживання.
Імперативність заборони обмежувати чи позбавляти можливості реалізації громадянами України їх конституційного права на соціальне забезпечення у взаємозв`язку з дійсним місцем проживання особи також кореспондується з правовою позицією Європейського Суду з прав людини, викладеною в пункті 52 рішення у справі №10441/06 "Пічкур проти України" від 7 лютого 2014 року.
Також, у пункті 3 Рішення Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року зазначено, що пункт 2 частини першої статті 49 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" створено правову ситуацію, у якій громадяни, які працювали на території України, сплачували страхові внески і отримали право на пенсію, але обрали постійним місцем проживання державу, з якою Україна не уклала міжнародний договір щодо виплати громадянам України пенсій, зароблених в Україні, позбавлені можливості їх одержувати. При цьому наголошується, що вказані положення Закону суперечать приписам Конституції України щодо неможливості скасування конституційних прав і свобод, рівності конституційних прав і свобод громадян незалежно від місця проживання, гарантування піклування та захисту громадянам України, які перебувають за її межами, права громадян на соціальний захист у старості.
Отже, виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні або відсутність міжнародного договору, ратифікованого Верховною Радою України; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія - в Україні чи за її межами, що також передбачено в статті 46 Конституції України.
Зазначена позиція неодноразово була висловлена Верховним судом за подібних обставин, зокрема, у справі від 14 лютого 2019 року у справі № 766/15025/16-а. У вказаній справі Верховний Суд сформулював наступні висновки:
1) право на соціальний захист належить до основоположних прав і свобод, які гарантуються державою, і за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України;
2) іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж обов`язки, як і громадяни України - за винятками, установленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України;
3) держава гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами;
4) громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом;
5) право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, застраховані згідно із Законом № 1058-IV та які досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку, мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені в статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом;
6) іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачене міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України;
7) реєстрація місця проживання чи місця перебування особи за межами України або її відсутність (спірність) не може бути умовою для обмеження реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження (перегляду, відтермінування тощо);
8) не може бути привілеїв чи обмежень у механізмі реалізації конституційного права на соціальний захист, зокрема, за ознаками етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання або іншими ознаками.
В подальшому, Верховний Суд підтверджував вказану позицію в постановах від 13 червня 2019 року у справі № 204/1134/17 (2а/204/91/17), від 30 вересня 2019 року у справі № 475/164/17 та від 1 жовтня 2019 року у справі №804/3646/18.
Водночас, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що встановлені судами попередніх інстанцій обставини не повністю підтверджуються матеріалами справи. Зокрема, в матеріалах справи відсутня заява ОСОБА_1 від 17 вересня 2020 року про звернення до ГУ ПФУ Херсонської області стосовно поновлення виплати пенсії за віком. Крім того, у матеріалах справи відсутнє рішення ГУ ПФУ Херсонської області від 17 вересня 2020 року №2268, яким ОСОБА_1 відмовлено у поновлені пенсії.
В той же час, в матеріалах прави знаходиться заява ОСОБА_1 до ГУ ПФУ Херсонської області про поновлення виплати пенсії за віком від 10 вересня 2020 року, подана через представника Маламед Вадима (т.1, а.с. 92-94), а також рішення ГУ ПФУ Херсонської області від 18 вересня 2020 року №8382/03-16 про відмову у поновленні пенсії ОСОБА_1 .
Крім того, з оскаржуваних судових рішень вбачається, що, відмовляючи у задоволенні позову суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що паспорт громадянина України для виїзду за кордон, строк дії якого закінчився, не може бути використаний як документ, що посвідчує громадянство України, особу заявника, її вік, місце проживання (реєстрації), а за відсутності всіх необхідних додатків до заяви ОСОБА_1 про поновлення виплати пенсії, відповідач не мав можливості розглянути її по суті та прийняти законне та обґрунтоване рішення.
Водночас колегія суддів не погоджується із такими висновками судів попередніх інстанцій та вважає їх такими, що не підтвердженні матеріалами справи, виходячи із наступного.
Відповідно до пункту 2.8 Порядку №22-1 поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.
Згідно з положеннями пункту 2.9 Порядку №22-1 особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред`явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).
Документи мають бути чинними (дійсними) на дату їх подання.
Документи, видані компетентними органами іноземних держав щодо громадян України, іноземців і осіб без громадянства, визнаються дійсними в Україні за наявності легалізації, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Документи, складені іноземною мовою, подаються разом з їх перекладами українською мовою, засвідченими в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
З аналізу зазначеної норми вбачається, що особа яка звертається до пенсійного органу із заявою про поновлення пенсії повинна пред`явити чинні паспорт або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік. Документи, видані компетентними органами іноземних держав щодо громадян України, іноземців і осіб без громадянства, визнаються дійсними в Україні за наявності легалізації; при цьому документи, складені іноземною мовою, подаються разом з їх перекладами українською мовою, засвідченими в установленому порядку.
Відповідно до частини першої статті 13 Закону України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" від 20 листопада 2012 року № 5492-VI (далі - Закон № 5492-VI) документи, оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Реєстру (далі - документи Реєстру), відповідно до їх функціонального призначення поділяються на:
1) документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України: а) паспорт громадянина України; б) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; в) дипломатичний паспорт України; г) службовий паспорт України; ґ) посвідчення особи моряка; д) посвідчення члена екіпажу; е) посвідчення особи на повернення в Україну; є) тимчасове посвідчення громадянина України;
2) документи, що посвідчують особу та підтверджують її спеціальний статус: а) посвідчення водія; б) посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон; в) посвідка на постійне проживання; г) посвідка на тимчасове проживання; ґ) картка мігранта; д) посвідчення біженця; е) проїзний документ біженця; є) посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту; ж) проїзний документ особи, якій надано додатковий захист.
Також колегія суддів звертає увагу, що наказом Міністерства закордонних справ України від 4 червня 2002 року № 113 затверджено Інструкцію про порядок консульської легалізації офіційних документів в Україні і за кордоном (далі - Інструкція).
Відповідно до пункту 1.1 Інструкції цей нормативно-правовий акт встановлює порядок учинення консульської легалізації офіційних документів, складених за участю органів державної влади та органів місцевого самоврядування, або таких, що від них виходять, як на території України, так і за кордоном.
Пунктом 1.2 Інструкції передбачено, що консульська легалізація офіційних документів - це процедура підтвердження дійсності оригіналів офіційних документів або засвідчення справжності підписів посадових осіб, уповноважених засвідчувати підписи на документах, а також дійсності відбитків штампів, печаток, якими скріплено документ. При цьому консул не несе відповідальності за зміст документа.
Згідно з абзацом 2 пункту 2.1 Інструкції до компетенції Департаменту консульської служби МЗС України, а також Представництв МЗС на території України входять здійснення консульської легалізації офіційних документів, які виходять від офіційних органів України та іноземних держав, справляння консульських зборів за вчинення консульської легалізації, взаємодія з органами державної влади та місцевого самоврядування України та дипломатичними представництвами іноземних держав в Україні з питань консульської легалізації, а також надання інформації щодо питань консульської легалізації.
Відповідно до абзацу 3 пункту 2.1 Інструкції Департамент консульської служби МЗС України приймає на легалізацію офіційні документи, складені і засвідчені компетентними органами держав, з якими Україна має двосторонні (багатосторонні) угоди про правову допомогу, що передбачають відмову від легалізації офіційних документів, для використання в третіх країнах, за умови їх засвідчення в дипломатичних представництвах цих держав в Україні.
Суди попередніх інстанцій під час розгляду справи надали оцінку паспорту громадянина України для виїзду за кордон від 18 грудня 2006 року № РО399508, виданого на прізвище та ім`я позивачки, який дійсний до 18 грудня 2016 року, та на підставі зазначеного дійшли висновку, що представником позивачки не було надано до пенсійного органу документ, який би посвідчив особу позивачки. Вказане слугувало підставою для відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії.
Однак, колегія суддів зазначає, що суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що представник позивача, звертаючись до пенсійного органу із заявою про поновлення пенсії позивача, не подавав копію паспорта громадянина України для виїзду за кордон № НОМЕР_1, виданого на прізвище та ім`я позивачки.
Так, зі змісту копії заяви позивачки від 14 червня 2020 року (до Пенсійного фонду України) про призначення/перерахунок пенсії (т.1, а.с. 54), копії заяви представника позивачки від 10 вересня 2020 року (т.1, а.с. 92) та копії рішення Головного управління ПФУ в Херсонській області від 18 вересня 2020 року №8382/03-16 про розгляд заяви про поновлення пенсії вбачається, що позивачка та її представник звертаючись до Пенсійного фонду України та Головного управління ПФУ в Херсонській області стосовно поновлення пенсії ОСОБА_1 посилалися на посвідчення особи на ім`я ОСОБА_1 НОМЕР_2, видане 24 грудня 2013 року відділенням МВС м. Ашкелон в Державі Ізраїль.
З доводів касаційної скарги вбачається, що скаржник вважає вказаний документ таким, що посвідчує особу ОСОБА_1, вік та місце її проживання та є достатнім в розумінні пункту 2.9 Порядку №22-1 для прийняття рішення відповідачем стосовно поновлення пенсії ОСОБА_1 . На вказані обставини представник позивача посилався в позовній заяві та апеляційній скарзі.
Проте, судами попередніх інстанцій не було надано оцінки вказаним вище обставина, а саме, що представником позивача до заяви про поновлення пенсії подавалася копія посвідчення особи на ім`я ОСОБА_1 НОМЕР_2, виданого 24 грудня 2013 року відділенням МВС м. Ашкелон в Державі Ізраїль.
Судами попередніх інстанцій не перевірено чи поданий документ відповідає документам, які в розумінні частини першої статті 13 Закону № 5492-VI посвідчують особу, а також чи потребує посвідчення особи на ім`я ОСОБА_1 НОМЕР_2, видане 24 грудня 2013 року відділенням МВС м. Ашкелон в Державі Ізраїль, легалізації у порядку, визначеному вказаною вище Інструкцією.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що предметом спору у цій справі є поновлення виплати пенсії позивачки з 7 жовтня 2009 року. Однак, судами попередніх інстанцій не було встановлено коли позивачці було призначено пенсію за віком, а також коли та за яких обставин органами Пенсійного фонду України виплата вказаної пенсії була зупинена. Вказані обставини мають важливе значення, оскільки без їх встановлення неможливо розглянути вимоги позивачки стосовно наявності підстав для поновлення їй пенсії та визначити дату, з якої такі позовні вимоги можуть бути задоволені.
Таким чином, без встановлення зазначених вище обставин передчасними є висновки судів попередніх інстанцій про те, що звертаючись до Головного управління ПФУ в Херсонській області із заявою про поновлення пенсії представником позивачки не подано документ, який посвідчує особу ОСОБА_1, її вік та місце проживання.
До повного встановлення обставин справи на підставі належних та допустимих доказів, колегія суддів не вважає за можливим перевірку інших доводів касаційної скарги стосовно правильного застосування норм матеріального права та неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду.
Таким чином, виходячи зі змісту спірних у цій справі правовідносин та ураховуючи вищенаведені норми законодавства, судами першої та апеляційної інстанції не встановлено обставини справи, що мають значення для її правильного вирішення, оскільки не перевірено ці обставини належними та допустимими доказами.
Як зазначається у рішенні Конституційного Суду України від 29 серпня 2012 року №16-рп/2012, Конституція України гарантує здійснення судочинства судами на засадах, визначених у частині третій статті 129 Конституції, які забезпечують неупередженість здійснення правосуддя судом, законність та об`єктивність винесеного рішення тощо. Ці засади, є конституційними гарантіями права кожного на судовий захист, зокрема, шляхом забезпечення перевірки судових рішень в апеляційному та касаційному порядках, крім випадків, встановлених законом (рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2011 року №13-рп/2011).
Відповідно до частини першої статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
До повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.
Разом з тим, без дослідження і з`ясування наведених вище обставин ухвалені у справі рішення судів попередніх інстанцій не можна вважати законними та обґрунтованими.
Згідно з правовою позицією, викладеною в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.