Постанова
Іменем України
15 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 179/642/17
провадження № 61-11282св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк", приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Завалієв Артем Анатолійович,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2019 року у складі судді Ковальчук Т. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 червня 2020 року у складі колегії суддів: Варенко О. П., Городничої В. С., Лаченкової О. В.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк", приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Завалієва Артема Анатолійовича про визнання недійсним реєстраційного запису нотаріуса та повернення майна з незаконного володіння.
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
В травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"), приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Завалієва А. А. про визнання недійсним реєстраційного запису нотаріуса та повернення майна з незаконного володіння.
Позов мотивований тим, що 26 квітня 2007 року між позивачем та ПАТ КБ "ПриватБанк" був укладений кредитний договір про надання позивачу кредиту у розмірі 20 000,00 дол. США на забезпечення виконання якого того ж дня між ним та банком укладено договір іпотеки, предметом якого є належний йому житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .
26 квітня 2007 року між позивачем та ПАТ КБ "ПриватБанк" був укладений договір про задоволення вимог іпотекодержателя. У зв`язку із посвідченням цього договору накладена заборона відчуження домоволодіння, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
02 листопада 2016 року приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Завалієв А. А. зареєстрував за ПАТ КБ "ПриватБанк" (реєстраційний номер НОМЕР_1 ) право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Однак нотаріусом не враховано, що вказаний житловий будинок не може бути відчужений без його згоди відповідно до вимог Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті".
З огляду на зазначене, позивач просив суд визнати недійсним правочин № 19282621, визнати за ним право власності на приватний будинок за адресою: АДРЕСА_2, зобов`язати ПАТ КБ "ПриватБанк" повернути йому зазначений будинок та скасувати державну реєстрацію права власності ПАТ КБ "ПриватБанк" на спірний будинок.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2019 року, яке залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 24 червня 2020 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що перереєстрація права власності на спірний житловий будинок проведена з додержанням норм чинного законодавства.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у липні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її із Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області.
06 серпня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.
На підставі ухвали Верховного Суду від 11 серпня 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.
Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 30 серпня 2021 року визначено наступний склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Висоцька В. С., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Ткачук О. С.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
У касаційній скарзі зазначається, що реєстрація за іпотекодержателем права власності на житловий будинок в порядку звернення стягнення на нерухоме майно була здійснена в період дії мораторію на примусове відчуження майна. Також позивач зазначає, що повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки не отримував.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд установив, що 26 квітня 2007 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ "ПриватБанк" був укладений кредитний договір про надання ОСОБА_1 кредиту у розмірі 20 000,00 дол. США на строк до 26 квітня 2027 року на придбання будинку та сплату страхових платежів (т. 1 а. с. 12-17).
Того ж дня на забезпечення виконання зобов`язань за цим кредитним договором між ОСОБА_1 та ПАТ КБ "ПриватБанк" був укладений договір іпотеки, предметом якого є житловий будинок загальною площею 57,3 кв. м, який належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 26 квітня 2007 року, а також укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя (т. 1 а. с. 25-33).
01 листопада 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ЗАТ "Акцент-Банк" був укладений договір відступлення права вимоги за зазначеними кредитним та іпотечним договорами, про що повідомлено ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 34, 35).
25 квітня 2014 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ПАТ "Акцент-Банк" було укладено додаткову угоду № 1 до договору факторингу від 01 листопада 2007 року, згідно якої ПАТ "Акцент-Банк" здійснило зворотне відступлення права вимоги за зазначеними кредитним та іпотечним договорами (т. 2 а. с. 93-98).
ПАТ КБ "ПриватБанк" надіслало на адресу ОСОБА_1 повідомлення від 23 вересня 2016 року № 1152, яким повідомлялося, що на підставі пункту 29 договору іпотеки, після спливу тридцятиденного строку із дня отримання повідомлення, банком буде зареєстроване право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 (т. 2 а. с. 60). Вказане повідомлення ОСОБА_1 отримав 27 вересня 2016 року (т. 2 а. с. 52).
Рішенням приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Завалієва А. А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 02 листопада 2016 року, індексний номер 32182526, право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, перереєстровано на нового власника - ПАТ КБ "ПриватБанк" (т. 2 а. с. 59).
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частиною першою статті 1 Закону України "Про іпотеку" визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Статтею 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Отже, законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання.
Сам договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно.
В разі порушення іпотекодавцем обов`язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (стаття 12 Закону України "Про іпотеку").
Згідно зі статтею 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Відповідно до статті 37 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.
У контексті вибору способу звернення стягнення на іпотечне майно як способу захисту порушеного права потрібно враховувати висновки Конституційного Суду України, викладені у рішенні від 09 липня 2002 року № 1 5-рп/2002, яким визначено, що кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом спосіб захисту прав і свобод, у тому числі й судовий. Можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб`єктом правовідносин інших засобів правового захисту. Держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов`язком особи, яка потребує такого захисту.
Право вибору конкретного способу звернення стягнення на предмет іпотеки належить іпотекодержателю. При цьому здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України "Про іпотеку").
Отже, Закон України "Про іпотеку" визначає, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є однією із підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки.
Верховний Суд наголошує на тому, що кредитор вправі вчиняти будь-які дії (застосовувати способи звернення стягнення на іпотеку, визначені законом та договором), спрямовані на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.
Аналогічні правові висновки зазначені у постанові Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі № 211/3175/19 (провадження № 61-19386св20).
Згідно з пунктом 18.8.1 договору іпотеки від 26 квітня 2007 року з метою задоволення своїх вимог іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання термінів виконання будь-якого із зобов`язань, передбачених кредитним договором, вони не будуть виконані.
Згідно з пунктом 24 вказаного договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється у випадках, передбачених пунктами 18.8.1, 18.8.2, 18.9 цього договору, відповідно до розділу V Закону України "Про іпотеку" на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса, або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в цьому договорі.
Пунктом 29 договору іпотеки передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку".
Суд установив, що ОСОБА_1 не виконав умови кредитного договору, внаслідок чого утворилась заборгованість у розмірі 622 846,42 грн, а тому у ПАТ КБ "ПриватБанк" виникло право на задоволення своїх вимог як іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки шляхом його прийняття у свою власність згідно з пунктом 29 договору іпотеки.
23 вересня 2016 року ПАТ КБ "ПриватБанк" надіслало на адресу ОСОБА_1 повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки, яке позивач отримав 27 вересня 2016 року (т. 2 а. с. 52, 60).
Частиною першою статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон) передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Частиною третьою статті 10 Закону визначено, що державний реєстратор, зокрема, встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом.
Згідно з пунктом 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок), для державної реєстрації права власності та інших речових прав на майно, яке набувається у зв`язку з виконанням умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення таких прав, також подається документ, що підтверджує наявність факту виконання відповідних умов правочину.
Відповідно до пункту 61 Порядку для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).
Таким чином, наведеними правовими нормами визначено вичерпний перелік обов`язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і з огляду на закріплені у статтях 10, 18 Закону порядок державної реєстрації та коло повноважень державного реєстратора у ході її проведення ця особа приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства.
Вказаний висновок висловлено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц (провадження № 14-501цс18) та від 20 березня 2019 року у справі № 306/2053/16-ц (провадження № 14-22цс19).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19) зазначено, що: "згідно із частиною першою статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону).
Суди попередніх інстанцій зазначали, що для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки представник ПАТ КБ "ПриватБанк" надав нотаріусу такі документи: копію договору іпотеки будинку від 26 квітня 2007 року № DNM0G100005405, розрахунок заборгованості за кредитним договором від 26 квітня 2007 року № DNM0G100005405, повідомлення про намір звернути стягнення на предмет іпотеки від 23 вересня 2016 року та поштове повідомлення про вручення від 27 вересня 2016 року (т. 2 а. с. 34-40, 41-51, 52, 60).
Проте, суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на те, що у матеріалах справи міститься рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення не від ПАТ КБ "ПриватБанк", а від іншої юридичної особи - ПП "ЮФ "Талісман" (т. 2 а. с. 52). За подібних обставин Верховний Суд зробив висновок про неналежне повідомлення боржника про наявність відповідної вимоги (постанови від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц, провадження № 14-501цс18, та від 16 грудня 2020 року у справі № 658/371/19-ц, провадження № 61-14850св20).
Крім того, суди попередніх інстанцій дійшли до помилкового висновку про те, що реєстрація права власності на предмет іпотеки за ПАТ КБ "ПриватБанк" здійснена за згодою позивача, що висловлена у пункті 6 договору про задоволення вимог іпотекодержателя і тому Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" не підлягає застосуванню до цих правовідносин, оскільки упостанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19) викладено висновок, відповідно до якого обмеження, встановлені Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", поширюються не лише на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду, а й на позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, яким є реєстрація права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20) зазначено, що підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" введено тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження.
Виходячи з вищезазначеного, помилковим є висновок судів першої та апеляційної інстанцій щодо непоширення на спірні правовідносини Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", хоча позивач навів відповідні доводи у позовній заяві.
Враховуючи вищезазначене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли до необґрунтованого висновку про те, що реєстрація права власності на спірний житловий будинок за іпотекодержателем проведена з додержанням норм чинного законодавства.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14- 144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) та від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (№ 12-304гс18).
Частиною третьою статті 26 Закону у чинній редакції передбачено порядок внесення відомостей до Державного реєстру прав внаслідок ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав.
Тобто, законодавець передбачив три різних підстави проведення державної реєстрації набуття, зміни чи припинення речових прав внаслідок ухвалення судового рішення.
Колегія суддів Верховного Суду зазначає, що ефективним способом захисту у цій справі є відповідно до частини третьої статті 26 Закону задоволення судом позовної вимоги ОСОБА_1 до ПАТ КБ "ПриватБанк" про скасування державної реєстрації права власності за іпотекодержателем на предмет іпотеки.