Постанова
Іменем України
21 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 352/313/18
провадження № 61-18722св20
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тисменецького районного суду Івано-Франківської області від 17 липня 2020 року в складі судді Хоминець М. М. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 05 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Бойчука І. В., Фединяка В. Д., Девляшевського В. А.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання права власності у порядку спадкування за законом та визнання недійсним і скасування в 1/4 частині свідоцтва про право на спадщину за заповітом.
Позовна заява мотивована тим, що його батьки ОСОБА_3 та ОСОБА_4, перебуваючи у шлюбі, придбали житловий будинок у с. Драгомирчани, Тисменицького району Івано-Франківської області. Правовстановлюючий документ на вказаний будинок виданий на ім`я батька - ОСОБА_3 тобто, цей будинок є спільною сумісною власністю подружжя. Мати позивача ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після її смерті відкрилась спадщина на належну їй Ѕ частину у праві власності на будинковолодіння АДРЕСА_1 та на Ѕ частину у праві власності на присадибну земельну ділянку за цією ж адресою. Спадкоємцями за законом першої черги після її смерті були: чоловік - ОСОБА_3, син - ОСОБА_1 (позивач) та дочка - ОСОБА_2 (відповідач). Спадщину прийняли ОСОБА_3 та позивач як особи, які постійно проживали разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини та які від спадщини не відмовлялись. Відповідач спадщину після смерті матері не прийняла, оскільки з нею спільно не проживала та не подала до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини. Тобто, позивач та його батько у рівних частках успадкували належні ОСОБА_4 Ѕ частину у праві власності на будинковолодіння та Ѕ частину у праві власності на присадибну земельну ділянку. На думку позивача, у зв`язку із цим його батько на час своєї смерті ІНФОРМАЦІЯ_2, був власником не всього будинковолодіння, а 3/4 частини у праві власності, яку згідно заповіту батька мала успадкувати відповідач. Однак вказана обставина не була врахована нотаріусом при видачі ОСОБА_2 оспорюваного свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 23 серпня 2016 року. Нотаріус відмовив позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті матері у зв`язку з відсутністю правовстановлюючого документу на підтвердження права власності спадкодавця ОСОБА_4 на належну їй частку у праві власності на вищезазначене будинковолодіння.
У зв`язку із вищезазначеним ОСОБА_1 просив суд: визнати за ним право власності на ј частину будинковолодіння АДРЕСА_1 та право власності на ј частину земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд за цією ж адресою, загальною площею 0,1050 га, у порядку спадкування за законом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 ; визнати недійсним та скасувати в ј частині свідоцтво про право на спадщину за заповітом на вищезазначене будинковолодіння, видане 23 серпня 2016 року на ім`я ОСОБА_2 державним нотаріусом Тисменицької районної державної нотаріальної контори Колтун С. В., зареєстроване у реєстрі за № 892.
Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 17 липня 2020 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 05 листопада 2020 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення судів мотивовані тим, що після смерті ОСОБА_4 інші спадкоємці першої черги, крім чоловіка померлої, спадщину після смерті матері не прийняли.
Частина третя статті 1268 Цивільного кодексу (далі - ЦК України) вимагає наявність фактичного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не лише реєстрацію місця проживання за адресою спадкодавця, що можуть бути відмінними один від одного, що узгоджується з висновком Верховного Суду у постанові від 21 жовтня 2020 року у справі № 569/15147/17.
Суди встановили, що позивача на день відкриття спадщини після смерті матері не проживав разом із нею постійно, а реєстрація місця проживання позивача за однією адресою з спадкодавцем не є беззаперечним доказом його постійного проживання на момент смерті спадкодавця за цією адресою реєстрації, оскільки спростовано належними та допустимими доказами.
Разом із цим, право власності спірну земельну ділянку не входило до складу спадщини після смерті ОСОБА_4, оскільки право власності на це майно було зареєстровано за її чоловіком після її смерті.
Після смерті матері сторін (позивача та відповідача) спадщину прийняв батько сторін ОСОБА_3, ставши власником всього будинковолодіння, яке згідно заповіту він заповів дочці ОСОБА_2 . Остання після смерті батька 26 січня 2016 року отримала оспорюване позивачем свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 23 серпня 2016 року на будинковолодіння АДРЕСА_1 .
Судами встановлено, що позивач не прийняв спадщину після смерті матері у встановленому законом порядку, а тому суди дійшли висновку про відсутність підстав для визнання недійсним в ј частині свідоцтва про право на спадщину за заповітом, оскільки його видача жодних прав позивача не порушує.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
14 грудня 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Тисменецького районного суду Івано-Франківської області від 17 липня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 05 листопада 2020 року.
У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Тисменецького районного суду Івано-Франківської області від 17 липня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 05 листопада 2020 року, і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 26 січня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тисменецького районного суду Івано-Франківської області від 17 липня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 05 листопада 2020 року.
Аргументи учасників справ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судами неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, а висновки не відповідають дійсним обставинам справи. Зазначає, що судами необґрунтовано встановлено, що позивач, який мав зареєстроване місце проживання разом із матірю на день її смерті не вважався таким, що проживав разом із нею та прийняв спадщину згідно частини третьої статті 1268 ЦК України. Судами неправомірно та безпідставно в оскаржуваних судових рішеннях застосовано норму права без урахування висновку щодо її застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 24 грудня 2019 року в справі № 716/309/14-ц; від 03 липня 2019 року в справі № 210/5462/14-ц. Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Позиції інших учасників
18 лютого 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_6 надіслав відзив на касаційну скаргу, зазначивши про законність оскаржуваних рішень та безпідставність доводів касаційної скарги. Просив суд залишити касаційну без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін.
Фактичні обставини, встановлені судами
Судами встановлено, що позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 є рідними братом і сестрою.
Батьки сторін ОСОБА_3 та ОСОБА_4, перебуваючи у шлюбі з 1959 року придбали житловий будинок в с. Драгомирчани, Тисменицького району Івано-Франківської області, згідно договору купівлі-продажу будинку, розташованого у сільській місцевості, від 28 липня 1965 року, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_3, посвідченого виконкомом Крихівецької сільської ради депутатів трудящих Богородчанського району Івано-Франківської області, зареєстрованого у реєстрі за № 9.
У подальшому ОСОБА_3 оформив право власності на вказаний будинок з належними до нього будівлями і спорудами АДРЕСА_1, отримавши 16 листопада 1993 року свідоцтво про право особистої власності на жилий будинок, видане виконавчим комітетом Драгомирчанської сільської ради народних депутатів на підставі рішення виконкому Тисменицької районної ради народних депутатів від 09 листопада 1988 року № 216.
Право власності ОСОБА_3 на вказане будинковолодіння зареєстроване в Івано-Франківському ОБТІ 16 листопада 1993 року за реєстровим № 255, що підтверджується реєстраційним написом на правовстановлюючому документі Івано-Франківського ОБТІ про реєстрацію права власності.
Судами встановлено, що будинковолодіння АДРЕСА_1 було спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4, оскільки придбане під час їх шлюбу.
Земельна ділянка для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 площею 0,1050 га, кадастровий номер 2625880901:01:028:0015 передана у власність ОСОБА_3 сторін 22 червня 2009 року на підставі Державного акту на право власності на вказану земельну ділянку, який виданий на його ім`я. Державний акт було зареєстровано у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010931200154
Право власності на присадибну земельну ділянку у ОСОБА_3 виникло після отримання ним у червні 2009 року зазначеного державного акту, який посвідчував відповідне право та його державної реєстрації, тобто після смерті дружини ОСОБА_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У зв`язку із цим суди встановили відсутність підстав вважати присадибну земельну ділянку об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (батьків позивача та відповідача).
Після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 відкрилась спадщина на належну їй на праві спільної сумісної власності подружжя Ѕ частину будинковолодіння АДРЕСА_1 .
Спадкоємцями за законом першої черги після смерті ОСОБА_4 були: чоловік - ОСОБА_3, син - ОСОБА_1 та дочка - ОСОБА_2 .
Спадщину після смерті дружини відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України прийняв ОСОБА_3, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини та не заявив про відмову від спадщини.
ОСОБА_1 мав зареєстроване місце проживання у будинковолодінні на АДРЕСА_1 на день смерті матері ОСОБА_4 .
Позивач після одруження 24 травня 2001 року з ОСОБА_8 змінив місце проживання та до 2012 року постійно проживав з дружиною за адресою: АДРЕСА_2 . Після одруження позивач надалі мав зареєстроване місце проживання у вищезазначеному будинковолодінні. Вказана обставина підтверджується копією рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 21 липня 2014 року в справі № 352/1340/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_8 про розірвання шлюбу.
Згідно інформації Державної міграційної служби України у ОСОБА_1 був паспорт громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_1, виданий 21 січня 2003 року. У паспорті позивача наявна відмітка про проходження останнім паспортного (митного) контролю в аеропорту м. Бориспіль Київської області 06 червня 2008 року про виїзд за кордон та про в`їзд з-за кордону 26 листопада 2009 року.
Тобто, ОСОБА_1 у період з 06 червня 2008 року до 26 листопада 2009 року був відсутній в Україні.
Після приїзду з-за кордону ОСОБА_1 під час перебування у шлюбі повертався на своє постійне місце проживання з дружиною за адресою: АДРЕСА_2 . Після припинення сімейних відносин позивач проживав у належному йому на праві приватної власності будинок АДРЕСА_1 . Право власності на цей будинок зареєстровано за ОСОБА_1 16 вересня 2010 року, що підтверджується інформацією з Реєстру прав власності на нерухоме майно.
У довідці виконкому Драгомирчанської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області від 25 листопада 2015 року № 1130 та довідці виконкому Драгомирчанської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області від 19 лютого 2020 року № 121 зазначено, що на час смерті матері ОСОБА_1 був зареєстрований та проживав з матір`ю на АДРЕСА_1 .
ОСОБА_3, прийнявши спадщину після смерті дружини ОСОБА_4 став власником будинковолодіння на АДРЕСА_1 .
Згідно заповіту від 05 липня 2013 року, ОСОБА_3 заповів все належне йому майно дочці ОСОБА_2 .
Після смерті батька 26 січня 2016 року відповідач ОСОБА_2 23 серпня 2016 року отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом на будинковолодіння АДРЕСА_1 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як видно із касаційної скарги, рішення судів, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.