Узагальнюючою податковою консультацією щодо порядку оподаткування податком на додану вартість транспортно-експедиторської діяльності, затвердженою наказом ДПС України від 06.07.2012 N 610 (далі - Наказ N 610), визначено, що у випадку залучення експедитором до міжнародного перевезення вантажів перевізників чи інших учасників транспортно-експедиторської діяльності, то нульова ставка, визначена абзацом "а" підпунктом 195.1.3 пунктом 195.1 статті 195 Кодексу, застосовується саме такими перевізниками чи іншими учасниками транспортно-експедиторської діяльності та застосовується до операцій з постачання послуг з міжнародного перевезення вантажів по всьому маршруту перевезення вантажів в цілому, без поділу його на відрізки в межах митної території України та поза межами митної території України, за умови, що таке перевезення здійснюється за єдиним міжнародним перевізним документом.

При цьому необхідно враховувати вимоги пункту 189.4 статті 189 Кодексу, а саме: при отримані коштів від замовника чи за датою оформлення документів, що підтверджують факт здійснення міжнародного перевезення для замовника, залежно від того, яка з цих подій відбулася раніше, у експедитора виникає податкове зобов'язання з ПДВ на суму перевезення за ставкою 0 відсотків, якщо перевізник є резидентом - платником ПДВ, та на суму наданих такому замовнику експедиторських послуг за основною ставкою (якщо замовник послуг зареєстрований на території України як суб'єкт господарювання).

Перевізник - резидент (платник ПДВ) на дату виникнення податкових зобов'язань по міжнародному перевезенню складає податкову накладну з нарахуванням податку на додану вартість за нульовою ставкою та надає її експедитору. У випадку, коли перевізник не є резидентом - платником ПДВ, податкові зобов'язання у експедитора на вартість послуг з перевезення не виникають.

Наказом N 610 визначено, що базою оподаткування ПДВ у експедитора є вартість наданих транспортно-експедиторських послуг (винагорода експедитора) та вартість послуг з перевезення, за умови, що перевізник є платником ПДВ. Якщо перевізник не є платником ПДВ, то вартість наданих таким перевізником послуг не збільшує базу оподаткування ПДВ у експедитора при наданні транспортно-експедиторських послуг замовнику.

Транспортно-експедиторська діяльність в Україні здійснюється у порядку та за правилами, визначеними Законом України від 01.07.2004 N 1955-IV "Про транспортно-експедиторську діяльність" (далі - Закон N 1955).

Відповідно до Закону N 1955 транспортно-експедиторська послуга - це робота, що безпосередньо пов'язана з організацією та забезпеченням перевезень експортного, імпортного, транзитного або іншого вантажу за договором транспортного експедирування.

Експедитор (транспортний експедитор) - суб'єкт господарювання, який за дорученням клієнта та за його рахунок виконує або організовує виконання транспортно-експедиторських послуг, визначених договором транспортного експедирування.

За договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.

У разі залучення експедитором до виконання його зобов'язань за договором транспортного експедирування іншої особи у відносинах з нею експедитор може виступати від свого імені або від імені клієнта.

У плату експедитору не включаються витрати експедитора на оплату послуг (робіт) інших осіб, залучених до виконання договору транспортного експедирування, на оплату зборів (обов'язкових платежів), що сплачуються при виконанні договору транспортного експедирування.

Підтвердженням витрат експедитора є документи (рахунки, накладні тощо), видані суб'єктами господарювання, що залучалися до виконання договору транспортного експедирування, або органами влади.

Отже, базою оподаткування транспортно-експедиторських послуг є винагорода експедитора за ставкою 20 відсотків. При цьому у плату експедитора не включаються витрати експедитора на оплату послуг (робіт) інших осіб, залучених до виконання договору транспортного експедирування.

Відносини у сфері страхування (крім державного соціального страхування) регулюються Законом України від 07 березня 1996 року 85/96-ВР "Про страхування" (далі - Закон N 85/96).

Відповідно до статті 16 Закону N 85/96 договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.