За історичними джерелами перші паростки зародження нотаріату пов'язуються з періодом античності та раннього середньовіччя, що дає підставу дійти висновку про його тісний зв'язок із формуванням суспільного устрою, який базувався, зокрема, на вже сформованих та нормативно врегульованих сімейних і майнових відносинах. Та все ж стверджувати, що ці періоди стали стрижнем розвитку інституту нотаріату, завданням якого був, серед іншого, захист прав людини, неможливо, оскільки у Вавилоні, Єгипті та Іудеї нотаріат існував як різновид адміністративної діяльності, суть якої полягала у здійсненні перепису населення, складенні кадастру земель, здійсненні писарсько-канцелярських функцій.

Однак, у більш чистому та більш сприйнятнішому для сьогодення вигляді нотаріат, зокрема як інститут захисту прав людини, з'явився в Стародавньому Римі періоду імперії.

Істотною передумовою виникнення і розвитку нотаріату була наявність писемності та розвинутих товарно-грошових відносин.

Незважаючи на цікаву, написану досвідом тисячоліть історію нотаріату, на сьогодні все ж виникають проблеми з реалізацією права людини на власність.

В якості прикладу ключової ролі нотаріуса в превентивному захисті прав людини на, зокрема, нерухоме майно та з метою визначення шляху вирішення проблемних питань, що є актуальними на сьогодні, виникають при реалізації вказаного права, розглянемо процедуру посвідчення договору купівлі-продажу квартири, що була здійснена за законодавством Української Радянської Соціалістичної Республіки (далі - УРСР), в часи існування якої нормативно-правове забезпечення нотаріату дещо відставало від завдань та функцій, які були на нього покладені.

Для чіткого розуміння важливості процесуальної участі нотаріуса при відчуженні майна шляхом укладення договору купівлі-продажу слід розглянути нормативно-правову базу, якою він керувався при посвідченні вказаного правочину. Питання купівлі-продажу нерухомого майна регулювалося статтею 185 Цивільного кодексу Української Радянської Соціалістичної Республіки від 16 грудня 1922 року, в якій зазначалося, що купівлю-продаж будинків і права забудови повинно було бути, під страхом недійсності, укладено в нотаріальному порядку з наступною реєстрацією у відповідному комунальному відділі.

Пунктом 1 постанови Ради Міністрів Української Радянської Соціалістичної Республіки "Про обов'язкове нотаріальне посвідчення договорів про відчуження будівель у сільських місцевостях" від 18 листопада 1948 року № 2712 було зазначено, що договори про відчуження (продаж, обмін, дарування) будівель, належних окремим громадянам, колгоспним і одноосібним дворам, колгоспам, кооперативним і громадським організаціям в сільських місцевостях, повинні були, під страхом недійсності, обов'язково посвідчені в нотаріальній конторі. Варто звернути увагу на те, що позиція законодавця в часи УРСР стосовно захисту права людини на власність була досить суворою, адже сама етимологія словосполучення "страх недійсності", що визначається вищезазначеною статтею нормативно-правового акта, налаштовувала свідомість громадян на обов'язковість нотаріального посвідчення договорів відчуження нерухомого майна і застерігала про виникнення негативних наслідків у випадку недотримання положень вказаної норми.

Параграфом 2 Правил вчинення нотаріальних дій в нотаріальних конторах Української Радянської Соціалістичної Республіки (далі - Правила), затверджених наказом Міністра юстиції Української Радянської Соціалістичної Республіки № 359 від 01 серпня 1946 року, визначалося, що нотаріальне посвідчення договорів про встановлення права забудови, про надання земельних дільниць у безстрокове користування для збудування на них будинків, про запродаж, відчуження і заставу будівель і права забудови, а також накладення і реєстрація арештів (заборон) на будівлі і право забудови провадилося нотаріальною конторою, яка була в місці знаходження відповідного майна.

Пунктом "в" параграфу 45 Правил зазначалося, що договори продажу, даріння, міни і застави будівель, належних на праві власності, підлягали обов'язковому нотаріальному посвідченню.

Виготовлений проект правочину прочитується сторонам, після чого вони його підписують, а нотаріус робить на ньому посвідчувальний напис (Додаток № 2) (параграф 49 Правил).

Згідно з доданими до Правил зразками нотаріальних написів, свідоцтв, реєстрів та інших книг вбачалося, що основними вимогами до напису про посвідчення договору про відчуження будівлі або права забудови були, зокрема, прізвище, ім'я та по батькові та печатка нотаріуса.

Проте, проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року дало новий поштовх до розвитку правової системи України, в тому числі й інституту нотаріату. При цьому разом із збільшенням кількості нотаріальних дій, вчинюваних нотаріусами, зросла його роль у правоохоронній системі України в цілому.

З переходом економіки України до ринкової моделі, а суспільства - до договірних відносин, законодавчим визнанням рівноправності всіх форм власності, розвитком підприємницької діяльності і процесів приватизації виникла суспільна необхідність введення інституту приватного нотаріату і відповідного законодавчого закріплення положень, які надавали б можливість вирішувати питання нотаріальної діяльності без допомоги державних органів і підставою цьому був прийнятий Верховною Радою України 02 вересня 1993 року, що набув чинності 01 січня 1994 року, Закон України "Про нотаріат" (далі - Закон).

На сьогодні роль нотаріуса при здійсненні ним правоохоронної функції, зокрема щодо законності відчуження нерухомого майна, відіграється шляхом посвідчення ним договору купівлі-продажу.

Законодавство України на сьогодні встановлює непорушність майнових прав людини, що вбачається з наступного.

Статтею 41 Конституції України (далі - Конституція) гарантується право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (частина третя статті 41 Конституції ).