З 1 вересня 2006 року для України набула чинності Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, яка на сьогоднішній день застосовується у відносинах між Україною та 55 державами-учасницями.(*)

Головними цілями Конвенції, виходячи з преамбули та її положень, є забезпечення негайного повернення дітей до держав їхнього постійного місця проживання та захист від шкідливих наслідків їх незаконного переміщення до інших держав або незаконного утримування.

Суть Конвенції полягає в тому, що один із батьків (або будь-яка інша особа, якій належать права піклування про дитину) не має права одноосібно приймати рішення про зміну місця проживання дитини та, зокрема, вивозити її в іншу державу. А у випадку виникнення такої ситуації дитина має бути негайно повернута в державу свого постійного проживання для того, щоб компетентний орган саме цієї держави як держави постійного місця проживання дитини прийняв рішення про визначення місця проживання дитини та участь у її вихованні батьків (інших осіб).

Отже, на підставі положень Конвенції особа або установа, які стверджують, що дитина була вивезена з держави-учасниці або утримується на території іноземної держави з порушенням прав піклування про дитину (далі - заявник), може відповідно до статті 8 Конвенції звернутися з заявою до спеціально призначеного Центрального органу за місцем постійного проживання дитини або будь-якої іншої Договірної держави за допомогою у забезпеченні повернення дитини або реалізації права доступу до дитини, яка постійно проживає в іноземній державі (відповідно до статті 21 Конвенції) .

Заявником може бути мати, батько дитини, опікун (піклувальник), інша особа, якій належать права піклування або опіки над дитиною, в тому числі уповноважений на це представник дитячого закладу, наприклад, в якому проживала дитина, позбавлена батьківського піклування.

На практиці у таких справах, як правило, дитину вивозить або відмовляється повернути в державу постійного проживання один із батьків, інколи баба або дід, не погодивши це з іншим з батьків або тією особою, якій також належать права піклування про дитину.

Слід зазначити, що стаття 5 Конвенції визначає як незаконне таке переміщення або утримування дитини, коли при цьому порушуються права піклування про дитину, які належать заявнику, що включають в себе, зокрема, і право визначати місце проживання дитини.

Таким чином, права піклування, про які йдеться у Конвенції, мають дуже вузьке тлумачення, а їх виникнення визначається відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно проживала, рішення суду або компетентного органу, або є наслідком угоди.

Отже, Конвенція чітко визначає, що виникнення правовідносин між дитиною та особами, яким належать права піклування про неї (у першу чергу, як правило, йдеться про батьків), слід пов'язувати з законодавством тієї держави, в якій дитина постійно проживає.

При цьому, зазвичай, тимчасовий чи постійний виїзд дитини за кордон має відбуватися лише за погодженням з іншим з батьків. Тобто, зміна країни проживання дитини вимагає узгодження з іншим з батьків (а у деяких державах, за відсутності іншого з батьків - потрібен дозвіл суду), адже такий переїзд, як правило, спричиняє зміну режиму спілкування дитини з другим з батьків, порядку участі у вихованні дитини, а також зміну звичного соціального, культурного, мовного середовища дитини, тобто впливає на питання, пов'язані з її подальшим життям, розвитком і вихованням.

Подібні норми передбачені і законодавством України. Зокрема, згідно зі статтею 313 Цивільного кодексу України особа, яка не досягла 16 років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними. Статтями 157 і 160 Сімейного кодексу України передбачено, що питання виховання дитини, а також визначення місця проживання дитини вирішуються батьками спільно та за згодою. При цьому стаття 162 Сімейного кодексу встановлює, що у випадку, якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання.

Отже, у тих випадках, коли дитина виїжджає з одним із батьків без дозволу іншого з батьків, має бути невідкладно постановлено рішення про її повернення, зокрема, до постійного місця проживання в іноземній державі.

Застосування принципу негайного повернення дитини має на меті досягнення цілої низки позитивних наслідків, а саме: захисту прав дитини на продовження контакту з обома батьками; забезпечення стабільності соціального життя дитини; сприяння тому, щоб рішення щодо піклування про дитину приймалося компетентним судом відповідно до законодавства держави її постійного проживання; перешкодити завданню моральної шкоди і страждань дитині.

Слід зазначити, що цілі Конвенції досягаються шляхом співпраці компетентних органів в державах-учасницях. В Україні Центральним органом для виконання передбачених Конвенцією функцій, а також співробітництва з іноземними центральними органами визначено Міністерство юстиції, яке діє безпосередньо або через територіальні управління юстиції (Головні управління юстиції в областях, Автономній Республіці Крим, м. Києві та Севастополі).

Функції та механізм взаємодії залучених до виконання Конвенції органів влади визначається Порядком виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 10 липня 2006 року N 952 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 2 вересня 2010 року N 795) .

Основна діяльність по виконанню функцій відповідно до Конвенції покладається на Міністерство юстиції України, яке має вживати заходів, спрямованих на те, щоб надати сприяння заявнику в розгляді та прийнятті рішення щодо чотирьох категорій заяв відповідно до Конвенції, а саме: про сприяння поверненню дитини до України, про сприяння поверненню дитини з України до іноземної держави, про забезпечення реалізації права доступу до дитини, яка постійно проживає за кордоном, а також про забезпечення реалізації права доступу до дитини, яка постійно проживає в Україні.

Так, за період застосування Конвенції Міністерством юстиції України як Центральним органом по виконанню Конвенції опрацьовано 136 заяв, серед яких 99 заяв надійшло від іноземних Центральних органів. З них 82 заяви про повернення дитини, яка перебуває на території України, до країни місця постійного проживання та 17 заяв про реалізацію права доступу до дитини, яка проживає в Україні. В свою чергу, Міністерством юстиції України направлено 37 заяв на підставі Конвенції до іноземних Центральних органів. З них 29 заяв про повернення дитини до України та 8 заяв про реалізацію права доступу до дитини, яка проживає за кордоном.

Всі заявники, так само як і особи, які вчиняють дії по вивезенню або утримуванню дитини у цих справах, мають родинний зв'язок з дитиною (у більшості випадків є одним із батьків дитини) і лише в одному випадку заявником виступила установа, якій згідно з рішенням суду були передані права піклування про дитину. За цей період найбільша кількість заяв була спрямована до Італії - 17 заяв, 5 - до США, 3 - до Німеччини, 3 - до Бельгії. У свою чергу найбільша кількість заяв надійшла з Італії (24 заяви), Німеччини (13), США (7), Польщі (6), Нідерландів (6), Ізраїлю (6), Кіпру (5), Чехії (4).

Функції Центральних органів, які ними виконуються для досягнення цілей Конвенції, визначені статтею 7 Конвенції. Зокрема, Центральний орган має:

1) виявити місцезнаходження дитини;

2) запобігти нанесенню подальшої шкоди дитині або зацікавленим сторонам шляхом вжиття тимчасових заходів;

3) забезпечити добровільне повернення дитини або досягнення мирного вирішення питань;

4) ініціювати судові або адміністративні процедури або сприяти таким процедурам з метою домогтися повернення дитини та, якщо це доречно, організовувати або забезпечити ефективне здійснення права доступу;

5) якщо потребують обставини, надавати або сприяти наданню юридичної допомоги і консультацій, включаючи участь адвокатів і юридичних радників;

6) надавати таку організаційну допомогу, яка може бути необхідна і доречна для забезпечення безпечного повернення дитини.

В Україні функції Мін'юсту більш детально регламентовані в вищезазначеному Порядку, а обсяг повноважень залежить від характеру заяви.

Таким чином, у разі, якщо громадянин України або будь-яка особа, яка постійно проживає на території України на законних підставах, або представник дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування чи суду проживала дитина, має намір звернутися з заявою про повернення дитини до України або забезпечення реалізації права доступу до дитини, яка постійно проживає за кордоном, Мін'юст: роз'яснює порядок звернення з такою заявою; надає юридичну допомогу і консультації; допомагає, у разі потреби, заявнику у підготовці відповідної заяви; надсилає її іноземному Центральному органові (як правило тієї держави, в якій перебуває або ймовірно перебуває дитина). Після направлення заяви і всіх документів до іноземного Центрального органу Мін'юст сприяє заявнику в отриманні інформації про хід розгляду заяви.

Слід зазначити, що заява, яка направляється на підставі Конвенції за кордон, повинна бути складена українською мовою і супроводжуватися перекладом на офіційну мову запитуваної держави або англійську чи французьку мову та містити: інформацію про заявника, про дитину, і про особу, яка ймовірно вивезла або утримує дитину; підстави, які обґрунтовують вимогу про повернення дитини; всю наявну інформацію про дитину і про особу (осіб), з якою (якими) може перебувати дитина. До заяви додаються фото дитини та документи, які обґрунтовують заяву, наприклад, завірена копія судового рішення або договору між батьками, у якому визначено місце проживання дитини або порядок здійснення права піклування про дитину.

При цьому стаття 23 Конвенції передбачає, що заява та додані до неї документи звільняються від легалізації або будь-яких подібних їй формальностей.

У разі надходження від заявника або від іноземного Центрального органу заяви про сприяння поверненню дитини з України до іноземної держави або забезпечення права доступу до дитини, яка постійно проживає в Україні, Мін'юст вживає заходів для встановлення місцезнаходження дитини та особи, у якої імовірно перебуває дитина, зокрема, шляхом звернення до органів внутрішніх справ, вживає заходів для досягнення згоди на добровільне повернення дитини та забезпечення реалізації права заявника на спілкування з дитиною, а також сприяє наданню правової допомоги і консультацій заявнику.

Міністерство юстиції як Центральний орган з виконання Конвенції перевіряє, чи відповідає заява вимогам Конвенції, тобто чи можуть по ній вживатися заходи, спрямовані на вирішення питання повернення дитини або забезпечення права доступу до дитини, та може відмовити у прийнятті заяви, якщо встановить, що:

1) Конвенція не застосовується у відносинах між Україною та державою, з якої дитина вивезена, або до якої її було переміщено;

2) вивезення відбулось до тієї дати, з якої Конвенція набула чинності у відносинах між Україною та державою-учасницею;

3) дитина досягла 16 років;

4) заява є явно необґрунтованою.

У таких випадках Мін'юст не направляє заяву за кордон, а у випадку, якщо заява надійшла до Мін'юсту з-за кордону, повертає заяву заявнику або іноземному Центральному органу та надає роз'яснення щодо підстав відмови у прийнятті заяви, у тому числі щодо можливих шляхів вирішення питання. Зокрема, на сьогоднішній день, Мін'юстом відмовлено у прийнятті 19 заяв, як таких, що не відповідають вимогам Конвенції.

Важливо відзначити, що зважаючи на цілі Конвенції та характер ситуації, в якій опиняється дитина та її батьки, однією з головних функцій Мін'юсту України, як й іноземних Центральних органів, є вжиття всіх відповідних і належних заходів для досягнення згоди від особи, що утримує дитину на території України, на добровільне повернення дитини або вирішення питання про забезпечення права на спілкування з дитиною. Так, наприклад, Мін'юстом досягнуто добровільне повернення дитини до держави постійного проживання у 13 справах.

Відповідно до Порядку виконання Конвенції в Україні це відбувається шляхом звернення територіального органу Мін'юсту або органу опіки і піклування за місцезнаходженням дитини до особи, у якої перебуває дитина. У випадку, коли має бути вирішено питання про повернення дитини в іноземну державу, зазвичай такій особі роз'яснюється зміст Конвенції, а також правові наслідки її дій, зокрема, звертається увага на те, що стаття 16 Конвенції забороняє вирішувати по суті спір щодо піклування про дитину або визначення її місця проживання, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції.

Більш того, відповідно до статті 19 Конвенції, жодне з рішень, прийнятих відповідно до цієї Конвенції, щодо повернення дитини не можна вважати таким, що вирішує будь-яке питання про піклування. Тобто, рішення про повернення дитини не може позбавити права особу, яка зобов'язується повернути дитину в державу її постійного місця проживання, звернутися до суду та отримати рішення по суті питання піклування про дитину.

Безперечно, відновлення статусу-кво і добровільне повернення до держави постійного проживання у якомога коротший строк відповідає найкращим інтересам дитини та дозволяє уникнути ескалації конфлікту між батьками (заявником та особою, з якою перебуває дитина), адже у такому випадку зберігається можливість для мирного вирішення і питання по суті прав піклування про дитину.