15 лютого 2011 року Верховна Рада України прийняла Закон України N 3017-VI "Про ратифікацію Європейської конвенції про усиновлення дітей (переглянутої)". Від імені України Конвенція була підписана 28 квітня 2009 року. Окрім України Європейську конвенцію про усиновлення дітей (переглянуту) підписали ще 14 держав - членів Ради Європи (Вірменія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Угорщина, Ісландія, Чорногорія, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Румунія, Сербія, Іспанія, Великобританія), а 2 з них - Норвегія та Іспанія - вже ратифікували Конвенцію.

Слід зазначити, що зазначена Конвенція підготовлена на заміну існуючої Конвенції Ради Європи з питань усиновлення 1967 року, яка не набула поширення протягом більш як сорока років з часу її прийняття. Конвенція 2008 року запропонувала державам оновлені принципи усиновлення з метою забезпечення здійснення усиновлення з урахуванням найвищих інтересів дитини.

Конвенція набуде чинності з першого дня місяця, що настане після закінчення тримісячного строку з дати, коли три держави, які підписали Конвенцію, висловлять свою згоду на обов'язковість Конвенції.

Слід підкреслити, що Європейська конвенція про усиновлення дітей (переглянута) не запроваджує уніфікованого порядку усиновлення дітей або співробітництва компетентних органів держав у сфері усиновлення, зокрема, міждержавного усиновлення.

Європейська конвенція про усиновлення дітей (переглянута) містить норми і стандарти стосовно матеріального права у сфері усиновлення - як національного, так і міжнародного, - які враховують відповідний розвиток у сфері усиновлення дітей протягом останніх десятиріч у світі.

Головною перевагою Конвенції є те, що вона встановлює сучасні правові стандарти у сфері усиновлення, у відповідність з якими мають бути приведені законодавства Держав-учасниць у сфері усиновлення. При цьому низка положень Конвенції є обов'язковими для запровадження Державами-учасницями у своє законодавство, а частина носить рекомендаційний характер, прийняття яких залишено на розсуд кожної окремої держави. Більше того, відповідно до статті 18 Конвенції Держави-учасниці зберігають за собою право приймати положення, більш сприятливі для усиновленої дитини.

У зв'язку з тим, що Конвенція покликана уніфікувати різні підходи до законодавчого регулювання усиновлення, сприяючи при цьому найбільшому захисту прав дітей, принципи, які вона визначає, можуть широко застосовуватися у державах. Конвенція також враховує прецедентну практику Європейського суду з прав людини та позитивний досвід застосування інших міжнародних договорів у сфері захисту прав дитини.

Слід зазначити, що головним принципом, який має застосовуватися до усиновлення, є принцип, передбачений статтею 4 Конвенції, відповідно до якого рішення про усиновлення має відповідати найвищим інтересам дитини. Фактично, в інших статтях Конвенція розкриває цей принцип та визначає його зміст та обсяг.

Конвенція застосовується лише до "повного" усиновлення, виключаючи зі сфери дії так зване "просте" усиновлення, яке здійснюється в деяких державах і внаслідок якого дитина може не набувати статусу повноправного члена сім'ї.

Стаття 1 Конвенції обмежує сферу її дії усиновленням дитини, яка на момент подання усиновлювачем заяви про усиновлення ще не досягла 18 років, та застосуванням лише до інституту "усиновлення", внаслідок якого виникають постійні стосунки батьків і дітей.

Крім того, положення Конвенції стосуються лише усиновлення, яке здійснюється за рішенням судового або адміністративного органу (стаття 3). У такий спосіб Конвенція гарантує, що всі необхідні умови виконані в повному обсязі, а усиновлення відбувається у відповідності з найкращими інтересами дитини.

Конвенція закріплює, що дитина внаслідок усиновлення має набувати статусу повноправного члена родини та, відповідно, таких самих прав та обов'язків, як і діти усиновлювача (усиновлювачів). Усиновлювач (усиновлювачі) мають батьківську відповідальність стосовно дитини, а правові відносини між дитиною та її батьком, матір'ю та сім'єю походження припиняються (стаття 11). Водночас, Конвенція допускає, що Держави-учасниці можуть робити винятки з цього правила у таких питаннях, як, наприклад:

- прізвище дитини. Це пов'язано з тим, що на сьогоднішній день не у всіх державах законодавством передбачено, що усиновлена дитина набуває прізвище усиновлювачів. Зазначене питання вирішується по-різному, зокрема, дозволяється, щоб дитина зберігала своє прізвище, обирала собі прізвище тощо;

- перешкоди для реєстрації шлюбу (вступу в зареєстроване партнерство). Це пояснюється тим, що хоча правовий зв'язок з родиною втрачено, проте факт походження дитини може впливати на встановлення обмежень для реєстрації шлюбу, наприклад, коли особи, що мають намір вступити у шлюб, є близькими родичами і якби не усиновлення, вони б не мали права укласти шлюб.

Положеннями Конвенції визначаються загальні вимоги до умов дійсності усиновлення, переліку осіб, які повинні надати згоду на усиновлення, вимоги до усиновлювачів, а також наслідки усиновлення. Саме ці положення Конвенції є обов'язковими, з огляду на їх важливе значення для встановлення таких правил усиновлення, яке б здійснювалося з дотриманням найвищих інтересів дитини.

Конвенція визначає коло осіб, згода яких має бути отримана для прийняття рішення про усиновлення. Держави-учасниці можуть розширити перелік таких осіб.

Зокрема, в законодавствах Держав-учасниць має бути передбачена обов'язковість отримання згоди на усиновлення від таких осіб:

a) матері й батька (в разі відсутності й батька, й матері, згода будь-якої особи чи установи, які вповноважені надати таку згоду замість них);

b) дитини;

c) другого з подружжя чи зареєстрованого партнера усиновлювача.

При цьому Конвенція не вирішує питання щодо відкликання такої згоди. Це питання визначається Державами-учасницями (стаття 5).

Хотілося б відзначити, що Конвенція передбачає необхідність отримання згоди на усиновлення не тільки від матері, але й від батька дитини, незалежно від того чи народжена дитина у шлюбі чи поза шлюбом. Забезпечення рівності прав матері і батька відповідає сучасним правовим стандартам у сфері захисту прав людини. І лише, якщо батько чи мати позбавлені батьківських прав стосовно дитини або права давати згоду на усиновлення, закон може передбачати, що одержання їх згоди не є обов'язковим. При цьому згода матері на усиновлення її дитини є дійсною, коли її надано в передбачений законом час після народження дитини, але не менше, ніж через 6 тижнів. У разі, якщо такий строк не встановлено, то у такий час, який, на думку компетентного органу, надає матері можливість достатньо відновитися після народження дитини.

Безперечно важливим та прогресивним надбанням Конвенції є встановлення імперативної вимоги щодо закріплення в законодавствах Держав-учасниць необхідності отримання згоди дитини на усиновлення, з урахуванням її віку та рівня розвитку.

Так, згода дитини приймається до уваги у разі, якщо дитина відповідно до закону вважається такою, що має достатній рівень розуміння. Законодавством Держав-учасниць може бути передбачено, що дитина вважається такою, що має достатній рівень розуміння, після досягнення певного визначеного віку, з урахуванням того, що згода завжди має бути отримана від дитини, яка досягла 14 років.

При цьому згода дитини може не вимагатися, коли дитина страждає від розладів, що перешкоджають висловленню нею згоди. У випадку, коли згода дитини не потрібна, можливим є заслуховування її думки щодо усиновлення. Крім того, якщо згода дитини не є необхідною, з нею настільки, наскільки це є можливим, радяться та її думки й бажання враховуються з урахуванням рівня її розвитку (стаття 6). Така консультація не вимагається, якщо вона очевидно суперечить найвищим інтересам дитини.

Чимало дискусій під час підготовки пропозицій про ратифікацію Конвенції в Україні, і згодом, вже після її ратифікації, викликало положення Конвенції, яке вимагає отримання згоди на усиновлення зареєстрованого партнера, у випадку якщо особи перебувають у відносинах "зареєстрованого партнерства", якщо воно визнається законом відповідної Держави-учасниці.

Зокрема, висловлювалися думки щодо того, що це положення Конвенції змушує нашу державу запровадити такий інститут як "зареєстроване партнерство", якого чинний Сімейний кодекс України не передбачає.

У зв'язку з цим важливо наголосити, що вимога щодо отримання згоди зареєстрованого партнера, не зобов'язує держави запроваджувати інститут "зареєстрованого партнерства" у національне законодавство. Таким чином, це положення не застосовується у тих Державах-учасницях Конвенції, в яких такий інститут не існує.

Більш того, виходячи з вимог Сімейного кодексу, Конвенцію ратифіковано Україною з застереженням, відповідно до якого Україна залишила за собою право не дозволяти усиновлювати дитину двом особам різної статі, які перебувають у зареєстрованому партнерстві.