Захист цивільного населення, в т.ч. дітей, як особливо вразливої категорії під час збройних конфліктів, й до сьогодні привертає все більшу увагу сучасних дослідників у галузі міжнародного гуманітарного права та права прав людини, позаяк вимагає ґрунтовного аналізу вже існуючих норм міжнародного права з метою їх подальшого вдосконалення та пошуку дієвих механізмів їх застосування.

Постановка й актуальність проблеми зумовлені тим, що цивільне населення, зокрема й діти, залишаючись особливо вразливою категорією, незважаючи на зусилля більшості держав світового співтовариства, залишаються основними суб'єктами - об'єктами системної дискримінації, що посилюється особливо в умовах кризових ситуацій, зокрема, під час збройних конфліктів. На жаль, у сучасному світі не простежується тенденція до зменшення міжнародних збройних конфліктів, а особливо збільшується кількість збройних конфліктів неміжнародного характеру (наприклад, країни Африканського Рогу).

З огляду на такий стан речей, норми міжнародного права, які гарантують захист цивільного населення у збройних конфліктах, безперечно, потребують перегляду і подальшого вдосконалення. Для того, аби не припуститися в майбутньому таких прогалин, що нині існують у ряді міжнародних договорів у цій сфері, варто ґрунтовно дослідити історію проблеми та шляхів її врегулювання, починаючи від найдавніших часів до сучасності.

Актуальність теми зумовлена й тим, що норми, які врегульовують проблему захисту дітей, як вразливої категорії населення, містяться у різних міжнародних договорах і більшість з них мають високий ступінь декларативності. Відтак виникає необхідність у активізації співробітництва держав з метою прийняття нових кодифікованих міжнародних актів у зазначеній сфері. Саме це і спонукало нас до дослідження даної проблеми.

Мета статті полягає у необхідності дослідження еволюції норм міжнародного гуманітарного права щодо захисту цивільного населення під час збройних конфліктів у період з XIV ст. до початку XX ст.

Для досягнення поставленої мети потрібно розв'язати такі завдання:

- обґрунтувати необхідність міжнародного захисту цивільного населення;

- дослідити процес становлення та функціонування системи міжнародного захисту цивільного населення, зокрема дітей, під час збройних конфліктів;

- проаналізувати соціальні та міжнародні процеси становлення й розвитку системи захисту прав дітей, як особливо вразливої категорії населення.

Комплексне дослідження даної проблеми вимагає відповідного джерельного забезпечення. Джерельною базою є вітчизняні та зарубіжні джерела (в тому числі законодавчі та міжнародно-правові акти), праці фахівців з міжнародного публічного права та міжнародного гуманітарного права, а також матеріали міжнародних конференцій.

Вагоме місце у вивченні даної проблематики займають праці західноєвропейських вчених, таких як Е.Давіда, Г.Гроція, Ж.-Ж.Руссо, Ж.Пікте, Ф.Бюньона, а також інших. Серед російських вчених слід відзначити Ф.Ф.Мартенса, І.Н.Арцибасова, І.І.Лукашука та інших.

Вперше проблему захисту цивільного населення в умовах збройного конфлікту було порушено в XIV - XVI ст. ст. у процесі формування системи "картелей та капітуляцій" між командуючими ворожих армій. У період з 1581 року по 1864 рік було укладено понад 290 таких угод. Перша з них була підписана майже на 200 років раніше у 1393 році між кантонами Швейцарії (Сімпахська угода) і містила положення про заборону участі жінок та дітей у війні, а також щодо недоторканності поранених, поваги до їх особистості та майна [7, с. 27].

Такий підхід зустрічається не лише в практичних посібниках для військового керівництва, але й у працях філософів, теологів та юристів того часу. Так, Бертран Дюгеклен та Жанна д'Арк вимагали від своїх військ поваги до жінок, дітей та селян (землеробів). Такого ж принципу дотримувалися й французькі полководці, які забороняли грабіж та жорстоке поводження з некомбатантами, в т.ч. й дітьми. Іспанський правознавець Ф.Вітторіо, до якого навіть звертався за консультаціями Карл V (імператор Священної Римської імперії в 1530 - 1556 роках з династії Габсбургів), у своїй праці "Relectiones Theologicae" (1557 рік) осуджував вбивство невинних, полонених, а також тих, хто склав зброю. Приблизно в цей же період ордени монахів почали надавати допомогу й лікувати поранених та хворих, незалежно від їх приналежності до тієї чи іншої сторони [5, с. 34].

У XVII-XVIII ст. ст. спостерігається певна гуманізація війни. Очевидно, це можна пов'язувати з тим, що військові дії почали вести регулярні армії, які знаходилися на службі в окремого правителя, а не найманці, як це було раніше. Беручи до уваги цей факт, можна припустити, що цивільне населення, зокрема діти, менше залучалося до безпосередньої участі у військових діях, оскільки армії постачалися усім необхідним централізовано, а війна сприймалася не як смертельна боротьба двох народів, а протистояння окремих правителів. Цивільне населення не втручалося в зіткнення армій, а навпаки - відчувало захищеність.

Принцип нейтральності (недоторканності) некомбатантів чітко й недвозначно виклав у своїх трактатах Жан-Жак Руссо: "...війна - це не відносини між людьми, а відносини між державами, коли окремі особи стають ворогами зовсім випадково і зовсім не як люди і не як громадяни, а як солдати; не як співвітчизники, а як його захисники" [6, с. 27].

Такий принцип поступово закріпився і в класичній теорії, і в практиці держав. Принцип недоторканності цивільного населення можна було помітити під час "війни в мереживах" (Семилітня війна) [4, с. 250].

Однак наближався період науково-технічних відкриттів, а разом з тим і зростала кількість винаходів та методів, які застосовувалися при веденні війни. Тому вже з XIX ст. можна помітити зворотній процес, позаяк збільшувалися потужності вогнепальної та хімічної зброї, вибухових речовин і з'явилася зброя масового знищення, а збройні конфлікти, в свою чергу, все більше стали торкатися цивільного населення, що зумовлювало численні людські жертви.

Отже, беззаперечним можна вважати той факт, що залишалася потреба у створенні кодифікованого документа, який би гарантував захист як цивільного населення в цілому, так і дітей, як найбільш вразливої категорії населення, під час збройного конфлікту. З огляду на це запровадження норм міжнародного гуманітарного права активізувалося у 60-х роках XIX століття. Так, у преамбулі Санкт-Петербурзької декларації 1868 року був проголошений принцип, який міцно закріпився у звичаєвому праві: "...єдина законна мета, яку повинна мати держава під час війни, полягає в ослабленні військових сил ворога" [1, с. 275 - 276].

Досліджуючи проблему захисту цивільного населення, зокрема дітей, під час збройних конфліктів до початку XX ст., доцільно проаналізувати першу Женевську конвенцію про поліпшення долі поранених та хворих воїнів у діючих арміях 1864 року(1). Щодо цього Франсуа Бюньон зазначає, що жоден з попередніх текстів не здійснив подібного впливу на відносини воюючих сторін [4, с. 29].

(1) Женевська Конвенція про поліпшення долі поранених та хворих в діючих арміях була підписана 22 серпня 1864 року за сприяння Міжнародного Комітету Червоного Хреста. Згадана Конвенція була розроблена за ініціативою Анрі Дюнана, засновника Міжнародного комітету Червоного Хреста.

Відповідно до положення статті 5 згаданої Конвенції, місцеві жителі, які надають допомогу пораненим, користуються недоторканністю і залишаються вільними; військові начальники воюючих держав зобов'язані попереджувати місцеве населення про такий заклик до гуманності та про право нейтральності, що гарантується за прояв людяності. Окрім того, кожен поранений, який був прийнятий місцевими жителями та належним чином отримав допомогу, слугує охороною такому дому, а місцеві жителі, які прийняли в себе поранених, звільняються від військових постояльців та певної частини накладених військових контрибуцій [8].