Питання правого регулювання діяльності виконавчої служби України, співвідношення прав стягувача та боржника, проблема статусу державного виконавця не втрачають своєї актуальності. В зв'язку з прийняттям нової редакції Закону України "Про виконавче провадження" на даний момент увага громадськості та наукового співтовариства зосереджена на дослідженні основ діяльності Державної виконавчої служби України. Особливої уваги заслуговує питання захисту прав стягувача у виконавчому провадженні, тому саме це питання автор аналізував у даній статті. Для глибинного дослідження питання автор звертається до ретроспективного аналізу особливостей правового регулювання виконавчої служби та забезпечення прав стягувача в Україні та надає найновішу інформацію про стан проблем відповідно до чинного законодавства України.

Перш ніж аналізувати історико-правову природу становлення правового регулювання прав стягувача у виконавчому провадженні, розглянемо поняття "стягувач". Існує кілька підходів до розуміння суті поняття "стягувач". Деякі науковці вважають стягувачем "сторону, на чию користь здійснено стягнення і вимагається виконання рішення суду чи іншого акта". Інші вважають, що стягувач є стороною, яка вимагає виконання рішення чи іншого акта. Також, наприклад, С.Щербак дає таке визначення "стягувача": стягувач - це особа (фізична або юридична), яка має право вимагати від інших осіб певних підтверджених виконавчим документом дій або утримання від вчинення правопорушень і яка першою заявила про порушення виконавчого провадження (4, с. 111). Проте дані визначення є неповними, вони не враховують передбачену законом можливість відкриття виконавчого провадження за заявою прокурора і той факт, що особи стають сторонами виконавчого провадження з моменту його відкриття. Автор вважає найповнішим визначення, надане в Законі України "Про виконавче провадження" (стягувач - це фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ), оскільки це визначення передбачає не лише наявність рішення суду, але й наявність виконавчого документу, необхідного для початку виконавчого провадження.

Визначивши поняття "стягувач", перейдемо до аналізу особливостей виконавчого провадження та законодавчих актів по забезпеченню прав стягувача. Особливу увагу автор приділив дослідженню питання прав стягувача у Київській Русі.

Слід наголосити, що система примусового виконання рішень є невід'ємною частиною публічної влади на всіх етапах її створення та функціонування. Аналізуючи історичний розвиток інституту примусового виконання рішень, слід зазначити, що судові рішення, які потребували примусового виконання, найчастіше стосувалися здійснення стягнень та виконання кредитних зобов'язань.

Загалом в процесі розвитку та становлення інституту примусового виконання рішень відповідно до рівня регламентації діяльності судових виконавців та кодифікації норм права можна виділити такі етапи: ябедняківський (X-XI ст.), мечниківський (XII ст.), приставський (XIII ст. - XV ст.), магдебурзький (XV - поч. XVIII ст.), капітано-ісправський (XVIII - поч. XIX ст.), судово-приставський (др. пол. XIX ст. - 1917 року) та радянський (1917-1991).

Розглядаючи процес виникнення та становлення інституту примусового виконання рішень на території сучасної України, слід розпочати з аналізу "Руської правди", що стала найвизначнішім збірником руського права. "Руська Правда" була укладена у XI-XII ст. і базувалася на нормах тогочасного звичаєвого права. Ця культурна пам'ятка дійшла до нас у трьох редакціях: Коротка (Краткая) Правда, Велика або Широка (Пространная) Правда та Скорочена Правда. Кожна з редакцій відображає не тільки певний період української історії, але й пануючі принципи здійснення правосуддя. Порівнюючи Руську правду з аналогічними західноєвропейськими збірками правових норм (Lex Salica, Lex Ripuaria), підкреслимо, що в Руській Правді також над судовими вироками конкретного змісту переважають суто формалістичні та символічні процесуальні правила. Крім того, не має розподілу на галузі права (публічне право не відділене від приватного, відсутнє розрізнення кримінального та цивільного права). Проте позитивно вражають досить розвинені норми торгівельного права. Щодо процесуального права слід зазначити, що у XI-XII ст. воно містило значну кількість примітивних норм первісного судочинства, що були спільні для римо-візантійського та старогерманського права того часу, а саме: інститут кровної помсти, віра (Wergeld), розшук крадених речей - "свод". (2).

Проаналізувавши кожну з редакцій Руської Правди автор доходить наступних висновків. Період чинності Короткої Правди пов'язують з періодом діяльності та реформ княгині Ольги. Визначальним вкладом даної редакції був поступовий перехід від інституту кровної помсти до грошових стягнень та введення інституту державних представників - обетників або ябедників. Руська Правда свідчить про поступовий рух у напрямі до феодального права, зокрема було введено захист судових виконавців - ябедників та інших князівських дружинників, як представників сторони стягувача, від посягання на їх життя під час виконання рішень суду чи князя.

Досить часто стягувач змушував боржника відпрацьовувати свій борг, свідчення чого стала поява "холопства", тобто закріпачення, що передбачалося у ст. 68-69 Руської Правди. До того ж стягувач мав право забрати до себе в холопство не тільки боржника, але і всю його сім'ю, якщо борг був значним. Цікавим є той факт, що від закріпачення звільнялися тільки купці, якщо борг був зумовлений "нещасними" обставинами. В такому випадку купці отримували право на відстрочку. Загалом найчастіше стягувачами виступали багатії, феодали, а боржниками збіднілі міщани та селяни. Як бачимо, стягувач мав набагато більші права, порівняно з боржником за часів Київської Русі, що на той час, як й інші країни Європи, була феодальною державою з класовим суспільством.

Слід зазначити, що за часів дії Руської Правди, стягувач найчастіше сам і здійснював стягнення, що передбачалося у ст. 34 Руської Правди. Ябедники і мечники здійснювали стягнення на користь держави, тобто князя. Згодом, поширена редакція Правди, джерелом якої стали Коротка Правда і "Устав Володимира Мономаха" (про стягнення процентів і про закупи), ввела новий тип виконавця - "тивун бояреск", окрім ябедника і мечника, а також завершила зміну статусу судового виконавця від військового до державного чиновника (3; с. 53).

Третя редакція Руської Правди - Скорочена - з'явилася у другій половині XII сторіччя. З тексту Новгородської та Псковської судних грамот бачимо, що стягувач отримав право претендувати на рухоме і нерухоме майно боржника, і навіть на саму особу боржника (5; с. 34). Так, у Псковській грамоті зазначається, що до боржника може бути застосована навіть смертна кара, якщо стягувач проти цього не заперечує. Проте більшість боржників каралися ув'язненням (6).

У XVI ст. в Московії рішення суду виконувалися судовими приставами. Якщо боржник не міг виконати рішення суду, він ставав жертвою жорстоких тілесних покарань. Щодня боржника били батогом, відбувався так званий "правіж", допоки він не виконував рішення. Якщо навіть протягом року покарань винний не зміг зібрати необхідну суму, він був змушений продати свою дружину або дітей і виплатити борг (7; с. 53-54).

Протягом XV - початку XVII століть на території України діяли Литовські статути та Магдебурзьке право. Слід згадати і про Березневі статті 1654 року, які хоча й не містили норм, що прямо стосувалися примусового виконання судових рішень, проте саме цей документ призвів до входження Гетьманщини на правах автономії до складу Росії. Внаслідок чого у Гетьманщині була закріплена правова система, яка склалася у період народно-визвольної війни 1648-1654 рр. і стала поєднанням норм Литовських статутів, Магдебурзького права, нормативних актів гетьманської влади та звичаєвого права. Проте, звісно, найбільший вплив на становлення інституту судових виконавців здійснювався саме зі сторони Російської імперії (9; с. 142).

1 серпня 1737 видається Указ, який зобов'язував "несостоятельных должников" незалежно від суми боргу, відпрацьовувати стягувачам борг, кредитор отримав право викупати "несостоятельных должников", і тільки, якщо стягувач відмовлявся від боржника, його висилали до Сибіру. На підставі згаданого Указу, у випадку неповернення боргу у зазначений строк, заставне майно боржника підлягало примусовому продажу (29; с. 50).

Указ Сенату від 19 липня 1784 встановлений порядок відрахуваннь 1/3 від "жалованія" - в рахунок погашення боргу і застосовувався до всіх осіб, що перебували на державній службі. Примусова розстрочка, як вид стягнення, була своєрідною привілеєю для представників панівного класу, що позбавляла їх від боргового затримання. Для інших осіб, "званія подлаго", передбачалося направлення в "работные дома", відкриті за Указом Сенату від 31 січня 1783 у всіх губерніях.

Згідно з "Уставом о банкротах" 1800, неоплатних боржників, незалежно від суми боргу, замість висилання до Сибіру, ув'язнювали строком до 5 років, після чого стягнення з них припинялося. Для захисту прав кредитора передбачалося арешт майна боржника, опис та продаж майна боржника, при цьому стягувач мав право направити для участі у описі майна свого повіреного.

Детальніше права стягувача та діяльність поліції з провадження стягнень та застосування заходів примусового виконання була регламентована у 1832 році "Сводом законов Российской империи" та "Положенням про порядок опису, оцінки та публічного продажу майна". Стягувач отримав право подавати звернення щодо стягнення на рухоме та нерухоме майно боржника, а також на вирахування з платні та оренди, відпрацювання боргу (11; 14).

Найбільш продуктивним періодом у формуванні інституту примусового виконання рішень можна вважати другу половину XIX сторіччя, оскільки, починаючи з 1864 року, цар Олександр II розпочав масштабну судову реформу. Основоположними документами цього періоду стали "Учреждение судебных установлений" (12) (далі по тексту - УСУ), "Устав гражданского судопроизводства" (13) (УГС), "Устав уголовного судопроизводства" (14) (УУС) від 20 листопада 1864 року. Крім офіційних документів була розроблена значна кількість рекомендацій та посібників щодо діяльності судових приставів по здійсненню стягнення, які мали неофіційний характер (15; 175).

Судові статути 1864 року закріплюють один з базових принципів по забезпеченню прав стягувача, а саме: принцип диспозитивності, який виявлявся у тому, що судові рішення виконувалися лише за бажанням стягувача [19; с. 121]. Стягувач, який бажав виконати рішення, повинен був звернутися до суду, що ухвалив рішення, з усним або письмовим проханням про видачу йому виконавчого листа. Отримавши виконавчий лист, він звертався з усним або письмовим проханням до голови відповідного суду про призначення судового пристава. Призначався судовий пристав і приступав до виконання рішення негайно після отримання виконавчого листа, який видавався йому або ж позивачеві для передачі відповідному приставу (ст. 939 УГС). Судовий пристав був зобов'язаний повідомляти голову суду про всі обрані способи виконання рішення, а також про його відстрочку (ст. 940 УГС).

Слід відмітити, що вказівка способів стягнення залежала від стягувача, тому суд, присуджуючи стягнення, не мав права обмежувати стягувача вказівкою того майна боржника, на яке може бути звернене стягнення. Таким чином, від стягувача залежав і спосіб виконання, і те конкретне майно боржника, яке цікавило стягувача. Суд не мав права замінити іншим способом вибраний стягувачем спосіб виконання, або вибране стягувачем майно замінити іншим майном, по вказівці боржника. Якщо судовий пристав відмовлявся виконувати стягнення відповідно до вказівок стягувача, то стягувач мав право вимагати, щоб це було зафіксовано у прошнурованому журналі (ст. 948 УГС), а також міг подати скаргу до суду, в окрузі якого виконувалося рішення (ст. 926 УГС). Проте, і судовий пристав, і стягувач були обмежені рамками закону, а саме ст. 933 і ст. 934 УГС, в яких встановлювалися способи виконання. Як бачимо, тогочасне законодавство надавало широкі права стягувачу, проте також забезпечувало і захист боржника, тому "для захисту особистої свободи боржника закон указував допустимі ним способи виконання і забороняв вдаватися до таких способів, які ним не передбачені" (20; с. 11-12).

Дослідниця Н.Стеценко наголошує, що при виконанні рішень суду для здійснення провадження і забезпечення реалізації прав стягувача, пристав мав право застосовувати заходи примусу, що було зазначено у статтях 316-320 УСУ. Так, відповідно до норм "Устава гражданского судопроизводства", судовий пристав був наділений правом вживати наступних заходів примусу для виконання судових рішень: "боргова яма" (особистий арешт боржника - на прохання стягувача, якщо боржник не виконував рішення суду і не мав майнових ресурсів для сплати боргу); заборона виїжджати з місця проживання чи з місця тимчасового перебування; виклик боржника для надання відомостей про кошти для виконання рішення суду (15; с. 176).

Цікаво, що у борговій ямі боржник утримувався за рахунок стягувача, який перераховував кошти на утримання управі. Якщо кошти на утримання закінчувалися, боржника негайно звільняли з боргової ями. Стягувач мав право в будь-який момент знову внести грошову суму на утримання боржника, і після цього його знову примусово повертали до боргової ями. Таким чином, боржник повністю залежав від волі стягувача, який, завдяки тогочасному законодавству, мав значно більше прав, ніж обов'язків.

Слід наголосити, що у процесі звернення стягнення на майно пристав накладав на нього арешт, здійснював опис майна та вжив заходів для його збереження. Проте, крім виконання рішень судів у цивільних справах, судові пристави також виконували рішення щодо грошових стягнень у кримінальних справах (наприклад, при завданні шкоди чи збитків, а також для відшкодування судових витрат). Дані правовідносини регулювалися ст. 954 та ст. 994 "Устава уголовного судопроизводства".

Реалізація прав стягувача ускладнювалася, якщо доводилося здійснювати стягнення щодо майна померлих осіб. Саме тому тогочасним законодавством окремо надавалися повноваження та передбачалися особливі обов'язки судових приставів у таких ситуаціях. Загалом їх можна об'єднати у другу категорію функцій судових приставів, а саме: охоронного провадження. Охоронне провадження стосувалося майна померлих осіб у процесі визначення часток майна спадкоємців та введення у володіння. До обов'язків судових приставів належало зібрати всі необхідні документи (довідки, свідоцтва) та вести детальні записи у журналі.

Слід наголосити, що "Уставом гражданского судопроизводства" передбачалися широкі можливості по забезпеченню прав стягувача. Так був створений інститут попереднього виконання рішень, тобто рішень окружного суду, які ще не вступили в законну силу. Даний інститут передбачав захист інтересів позивача та відповідача. Відповідно до статей 737 та 738 УГС, суд, який дозволяв попереднє виконання, мав право вимагати від позивача забезпечення збитків, що загрожують відповідачеві. Проте тільки у двох випадках так забезпечення було обов'язковим: коли воно було потрібне при виконанні заочного рішення та, коли попереднє виконання дозволялося, з врахуванням того, що згодом рішення суду могло стати нездійсненним, або позивач міг зазнати великих збитків.

Способами забезпечення були: припинення передачі позивачу присудженого майна або стягнутих сум та відстрочення продажу описаного майна. Захист прав відповідача передбачав відшкодування збитків, заподіяних йому виконавчими діями, у разі відміни судового рішення. Так, згідно з ст. 601 УГС, передбачалося право відповідача, виправданого судовим рішенням, стягнути з позивача збитки, понесені ним внаслідок забезпечення позову.