Україна при вступі до Ради Європи у 1995 році взяла на себе зобов'язання (Висновок 190 (95)) про покладення відповідальності за управління пенітенціарною системою на Міністерство юстиції до кінця 1998 року.

У 1998 році систему виконання покарань було виведено з підпорядкування силового відомства - Міністерства внутрішніх справ та утворено окремий орган виконавчої влади - Державний департамент України з питань виконання покарань.

Спрямування і координація Міністром юстиції діяльності Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі - Департамент) здійснюється відповідно до Порядку спрямування і координації діяльності центральних органів виконавчої влади через відповідних міністрів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 2000 року N 965, і передбачає, насамперед, формування Мін'юстом державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та контроль за її реалізацією Департаментом.

Удосконалення законодавчої бази діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, зменшення чисельності осіб, які перебувають в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах, покращення умов їх тримання, харчування, медичного забезпечення, ефективна співпраця з громадянським суспільством є одним з пріоритетних напрямів діяльності Міністерства юстиції.

Сьогодні в структурі кримінально-виконавчої служби функціонує 32 слідчих ізолятора та 151 установа виконання покарань (120 виправних колоній; 21 виправний центр; 10 виховних колоній для неповнолітніх), у яких тримається майже 40 тис. осіб, взятих під варту, та 113 тис. засуджених.

Штатна чисельність персоналу становить 52 тис. працівників.

Протягом останніх років фахівці Міністерства юстиції брали участь у розробці та супроводі цілого ряду нормативно-правових актів, спрямованих на приведення вітчизняної системи виконання покарань до європейських стандартів.

З найбільш важливих законодавчих актів можна відмітити Закон України від 14 квітня 2009 року "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України щодо діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України" та Закон України від 21 січня 2010 року "Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо забезпечення прав засуджених осіб в установах виконання покарань". Цими законами внесено зміни до 40 законодавчих актів України та 8 визнано такими, що втратили чинність. Передбачено, що з 1 січня 2012 року розмір мінімальної жилої площі на одного засудженого повинен бути приведений у відповідність до європейських стандартів (з існуючих 3-х м.кв. до 4-х м.кв.). Внесено низку інших змін до законодавства, які покращують умови тримання засуджених.

У теперішній час фахівці Міністерства юстиції супроводжують законопроекти, які стосуються удосконалення порядку обрання запобіжного заходу у виді взяття під варту, реорганізації системи виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі (створення служби пробації) та інші.

Стан дотримання прав людини, саме в місцях позбавлення волі, є одним з критеріїв, за яким світова спільнота оцінює рівень розвиненості демократії в державі.

Досвід провідних демократичних держав світу свідчить про важливість та необхідність контролю за діяльністю пенітенціарної системи з боку громадянського суспільства, оскільки в цій сфері суспільних відносин існує ризик порушення прав людини.

Участь у громадському контролі широкого кола ініціативних та зацікавлених громадян є головною умовою організації ефективного контролю за дотриманням прав засуджених.

Одним з основних міжнародних договорів, застосування якого є актуальним для вирішення завдань громадського контролю, являється Європейська конвенція з прав людини, а також протоколи до неї. Конвенція передбачає судовий механізм захисту порушених прав і свобод, закріплених цім документом. У разі визнання Європейським судом з прав людини порушення Конвенції, держава несе відповідальність перед міжнародною спільнотою, зокрема перед Радою Європи.

Для громадського контролю практичне значення мають рішення Європейського суду з прав людини, у яких розглядаються конкретні ситуації, пов'язані з умовами тримання та поводження з особами, позбавленими волі.

Іншими важливими міжнародними документами, які встановлюють стандарти у сфері дотримання прав людини, є конвенції ООН та Ради Європи проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання, норми яких обов'язкові для виконання державами-учасниками.

Безпосередньо стосуються системи виконання покарань Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими ООН (1955 р.) та Європейські пенітенціарні правила (2006 р.), які мають рекомендаційний характер. Разом з тим, у зазначених документах міститься багато корисних відомостей, які дозволяють представникам громадськості краще зрозуміти, яким чином повинні бути організовані умови тримання засуджених. Визначаються пріоритети та підходи в роботі персоналу із засудженими. Зокрема, наголошується на основних завданнях щодо збереження людської гідності засуджених та їх соціалізації після відбуття покарання.

Європейські пенітенціарні правила одним з пріоритетних принципів визначають "відкритість" тюрем: "Слід заохочувати співпрацю з зовнішніми соціальними службами та, наскільки можливо, участь громадянського суспільства у житті засуджених" (правило 7).

В Правилах підкреслюється, що засуджені не можуть бути обмежені в правах, крім тих, які визначені судом. "Обмеження, що накладаються на осіб, позбавлених волі, повинні бути мінімально необхідними та відповідати меті, з якою вони накладалися" (правило 3).

Стаття 62 Конституції України надає можливість засудженому користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

Національне законодавство України визначає систему контролю за дотриманням прав засуджених, у якій передбачено і громадський контроль.

Право здійснювати громадський контроль за дотриманням прав засуджених під час виконання кримінальних покарань статтею 25 Кримінально-виконавчого кодексу України надається спостережним комісіям, які утворюються місцевими держадміністраціями, а у разі делегування таких повноважень - виконавчими комітетами міських (за винятком міст районного значення) рад.