Із здобуттям незалежності Україна почала розбудову демократичної правової держави, формування громадянського суспільства, в центрі якого - людина, захист її законних інтересів та задоволення потреб.

Україна проголосила всебічне забезпечення прав і свобод людини найвищою соціальною цінністю, що закріплено в її Конституції. Реальне втілення норм Основного Закону в життя активно включило наше суспільство в процес міжнародного співробітництва у сфері забезпечення прав людини.

Актом міжнародного визнання України як демократичної правової держави стало прийняття її 9 листопада 1995 року до країн-членів Ради Європи та ратифікація Верховною Радою України Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини та протоколів до неї.

Відповідно до статті 9 Конституції України з моменту ратифікації та набрання чинності для України Конвенція про захист прав і основних свобод людини стала частиною національного законодавства; це означає, що всі нормативні акти, розроблені після набрання чинності Конвенцією, повинні відповідати її вимогам.

У зв'язку з цим під час проведення обов'язкової правової експертизи проектів нормативних актів Міністерство юстиції України відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 2 червня 2000 року N 637/к звертає також увагу і на відповідність проектів нормам Конвенції.

Протягом 50 років контрольним органом Конвенції - Європейським судом з прав людини - в рішеннях, які ним приймалися, було детально роз'яснено кожну статтю Конвенції. Ці рішення становлять систему прецедентного права Європейського суду.

Для держав-учасниць Конвенції знання і використання прецедентів Суду, що сформувалися під час застосування її норм, є запорукою дотримання міжнародно-правових зобов'язань, які випливають з цього акта. Конкретні судові рішення формально обов'язкові тільки для тих держав, що виступають відповідачами в конкретних справах. Однак інші країни фактично керуються ними при оцінці відповідності внутрішнього правового порядку вимогам Конвенції. У ряді випадків ці рішення спонукали держави, які не були стороною у певній справі, до удосконалення свого законодавства і правозастосовчої практики. Крім того, за трактуванням Суду, Конвенція - це не застиглий раз і назавжди документ, а живий договір, який підлягає тлумаченню з огляду на ситуацію, що склалася на певний час. Отже, як уже зазначалося, рішення Суду можуть використовуватись не тільки у правотворчій, але й у правозастосовчій діяльності держави.

Для використання належним чином норм Конвенції центральними органами виконавчої влади у процесі нормотворчої діяльності в підготовлених Міністерством юстиції України Методичних рекомендаціях застосовувалися також і основні прецеденти Європейського суду з прав людини.

Необхідно також зауважити, що в Методичних рекомендаціях увага приділялась тільки тим статтям, які декларують права або свободи особи і які необхідно враховувати в нормотворчій діяльності.

Методичні рекомендації підготовлено на основі прецедентної бази Європейського суду з прав людини та колишньої Комісії з прав людини, а також з використанням доктринальних джерел, а саме:

- М. Delmas-Marty. The European Convention for the Protection of Human Rights. - Martinus Nijhoff Publishers. - 1995. - 346 p.

- Frowein, Peukert. Europaische Menschenrechtskonvention. N. P. Engel Verlag. - 1996. - 1042 s.

- D. J. Harris, М. O'Boyle, C. Warbrick. Law of the European Convention on Human Rights. - Butterworths. - 1995. - 752 p.

- F.G. Jacobs, R. A. White. The European Convention on Human Rights. - Clarendon Press, Oxford. - 1996. - 468 p.

- R. Macdonald, F. Matscher, H. Petzold. The European system lor the protection of human rights. - Martinus Nijhoff Publishers. - 1998. - 940 p.

- L.-E. Pettiti, E. Decaux, P.-H. Irnbert. La Convention Europeenne des Droits de I'Homme. - Economica. - 1995. - 1230 p.

- P. Sieghart. The International Law of Human Rights. - Clarendon Press, Oxford. - 1995. - 565 p.

- Гомьєн Д., Харрис Д., Зваак Л. Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальиая хартия: право и практика. - М., 1998. - 597 с.

1. Право кожної людини на життя захищається законом. Жодна людина не може бути умисне позбавлена життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання її винною у вчиненні злочину, за який законом передбачено таке покарання.

2. Позбавлення життя не розглядається як порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:

a) при захисті будь-якої людини від незаконного насильства;

b) при здійсненні законного арешту або при запобіганні втечі людини, що законно перебуває під вартою;

c) у діях, законно вчинених з метою придушення бунту або заколоту. Стаття 2 - одна з небагатьох статей Конвенції, порушення положень яких не може бути виправданим навіть під час війни чи дії інших надзвичайних обставин (стаття 15). Стаття містить як позитивне зобов'язання держав захищати життя в законодавчому порядку, так і її негативне зобов'язання не позбавляти життя інакше як у виняткових випадках.

Положення статті 2 про те, що право кожного на життя охороняється законом, визначає позитивне зобов'язання держави в законодавчому порядку визначити механізм захисту життя людини. При цьому закон, що охороняє право на життя, повинен бути сформульований достатньо чітко, щоб дати змогу громадянам відповідно регулювати свою поведінку. Відповідальність за позбавлення життя згідно з національним законодавством повинна поширюватися як на дії приватних осіб (W v UK # 9348/81, 32 DR 190 (1983), так і на дії осіб, що діяли від імені держави.

Позитивне зобов'язання держави щодо охорони життя передбачає ефективне застосування закону. Держава зобов'язана вживати всіх можливих заходів з метою запобігання позбавленню життя, наприклад шляхом формування сил безпеки та поліції. Проте кожна окрема особа не може претендувати на постійну особисту охорону з боку поліції чи інших силових органів держави. Спеціальні охоронні заходи можуть запроваджуватися лише на визначений період часу (X v Ireland # 6040/73, 16 YB 388 (1973)).

Той факт, що вбивство було вчинене, сам по собі не є порушенням статті 2, оскільки не може бути позитивного зобов'язання щодо усунення найменшої можливості застосування насильства стосовно особи (W v UK # 9348/81, 32 DR 190 (1983). Незважаючи на це, держава зобов'язана забезпечувати певний достатній рівень захисту від тероризму та інших злочинних проявів.

Зобов'язання щодо ефективного застосування закону передбачає також належне розслідування всіх випадків смерті за підозрілих обставин, включаючи смерть у місцях позбавлення волі. Крім того, держава повинна вживати всіх можливих заходів щодо розслідування всіх випадків зникнення осіб, якщо обставини дають підстави припускати настання смерті. Суд зазначив, що загальна правова заборона свавільного позбавлення життя, встановлена статтею 2, була б на практиці неефективна, якби не існувало процедури контролю за законністю застосування державою силових методів, здатних спричинити смерть. Зобов'язання захищати право на життя, згідно з статтею 2, передбачає проведення офіційного розслідування у випадку, коли особа позбавляється життя внаслідок застосування сили представниками держави. У процесуальному плані захист права на життя, згідно із статтею 2, означає зобов'язання влади пояснити, чому була застосована зброя. Це вимагає незалежного та публічного розслідування для з'ясування питання, чи було застосування сили виправданим за даних конкретних обставин (Eur. Court HR, Kaya v Turkey judgment of 19 February 1998, Reports of Judgments and Decisions 1998-1).

Амністія, застосована до осіб, обвинувачених чи підозрюваних у вбивстві, не суперечить статті 2, якщо зберігається відповідний баланс між інтересами держави в конкретних обставинах, за яких оголошено амністію, та потребою в ефективному застосуванні закону про охорону права на життя (Dujardin v France # 26734/90 (1991).

Складним є питання, чи повинна держава примусово годувати в'язня, який оголосив голодування, щоб зберегти його життя. Визнавши, що таке годування не суперечитиме статті 3, Комісія зазначила, що за певних обставин згідно із статтею 2 держава зобов'язана вчинити певні позитивні дії, зокрема, у разі, коли особа перебуває на її утриманні (X v FRG # 10565/83, 7 EHRR 152 (1984). Проте держава не несе відповідальності за бездіяльність, що обгрунтовується волею самої особи, яка здатна приймати рішення щодо свого життя.

До кінця не з'ясованим залишається питання права на життя ненародженої дитини. Проведення аборту через здоров'я матері (X v UK, # 8416/78, 19 DR 244 (1980) чи з соціальних причин (Н v Norway N 17004/90 (1992) було визнане як таке, що не суперечить статті 2. Проте не відомо, чи визнаватиметься за вагітною жінкою безумовне право на аборт.

Цей принцип передбачає відповідальність за позбавлення життя, вчинене державою (поліцією, збройними силами, службовцями в місцях позбавлення волі). Держава не несе відповідальності за позбавлення життя, здійснене приватними особами. У цьому разі відповідальність обмежена зобов'язанням надання правового захисту згідно з пунктом 1 статті 2.

У разі депортації чи екстрадиції особи державою-учасницею Конвенції до іншої держави, якщо є реальний ризик порушення права цієї особи на життя, Суд може визнати це порушенням статті 2 (Soering v UK A 161 (1989).Стаття 2 передбачає також і винятки із загальної заборони позбавлення життя. Так, можливість смертної кари передбачена пунктом 1 цієї статті. Проте Протокол N 6 до Конвенції забороняє її застосування в мирний час.

Пункт 2 статті 2 містить вичерпний перелік ситуацій, коли позбавлення життя державою може бути виправданим. Застосування сили повинно грунтуватися на абсолютній необхідності і здійснюватися з метою самозахисту чи захисту іншої особи, з метою арешту чи запобіганню втечі та з метою придушення бунту або заколоту.

Застосування сили вважається абсолютно необхідним, якщо воно суворо адекватне переслідуваній меті (Stewart v UK # 10044/82, 39 DR 162 (1984). Під час оцінки факту, чи було застосування сили адекватним, до уваги береться мета, що переслідується, загроза життю інших осіб та рівень ризику того, що застосовувана сила може призвести до смерті. У статті 2 не визначаються ситуації, коли дозволяється навмисно вбивати людей, а називаються ситуації, коли дозволяється застосовувати силу, наслідком чого може бути смерть особи.Стаття 2 (2) дозволяє застосування державою сили з метою самозахисту чи задля захисту інших осіб, проте не виправдовує застосування сили з метою захисту майна. У кожному випадку, коли йдеться про позбавлення державним службовцем життя з метою самозахисту, Суд оцінює, чи було застосування тих або інших заходів абсолютно необхідним. Убивство озброєного нападника поліцією оцінюється як таке, що не порушує статті 2, якщо буде проведено ретельне розслідування і доведено, що позбавлення життя було необхідним (Wolfram v FRG # 11257/84, 49 DR 213 (1986); Diaz Ruano v Spain A 285-B (1994). Проте Суд вважає, що держава повинна навести переконливі докази невинуватості своїх агентів, які порушили статтю 2, тобто в цьому разі діє презумпція винуватості держави.

Держава визнається винною у порушенні статті 2 і у разі недобросовісного розроблення військової акції (недостатні планування, розвідка і перевірка правдивості інформації), внаслідок якої настала невиправдана смерть особи (McCann, Farell and Savage v UK, # 18984/91 (1994) Corn Rep).

Право на життя, яке гарантує стаття 2, було розширене згідно з Протоколом N 6 до Конвенції, який передбачає:

Стаття 1. Смертна кара скасовується. Жодна людина не може бути засуджена до такого покарання або страчена.

Стаття 2. Держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або неминучої загрози війни; таке покарання застосовується лише у випадках, передбачених законом і згідно з його положеннями. Держава сповіщає Генерального секретаря Ради Європи про відповідні положення такого закону.

Відповідно до статті 2 Протоколу N 6 до Конвенції зобов'язання скасувати смертну кару обмежується мирним часом. Таким чином, держава може фактично бути стороною Протоколу, якщо в її законодавстві є положення про смертну кару в зв'язку з діяннями, вчиненими під час війни або в період неминучої загрози війни. Однак при цьому уточнюється, що смертна кара застосовується тільки у випадках, передбачених законом.

Жодна людина не може зазнавати катувань чи нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання.Стаття 3 охороняє одну із засадничих цінностей демократичного суспільства. Навіть при найбільш складних обставинах, зокрема таких, як боротьба проти організованого тероризму або злочинності, Конвенція суворо забороняє катування та нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання. На відміну від більшості положень Конвенції та Протоколів N 1 і 4 до неї, стаття 3 не передбачає винятків (згідно із статтею 15 вона не припиняє своєї дії навіть у випадку надзвичайного стану, що загрожує життю нації). Необхідно звернути увагу також на те, що стаття 3 Конвенції забороняє катування, нелюдське поводження чи покарання незалежно від поведінки потерпілого.

Для того щоб визначити, чи можна ту чи іншу конкретну форму жорстокого поводження кваліфікувати як катування, слід брати до уваги визначені у статті 3 відмінності між цим поняттям і поняттям нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження. Ця закріплена Конвенцією відмінність дає підстави кваліфікувати як катування лише навмисне нелюдське поводження, що призводить до дуже серйозних і жорстоких страждань (Ireland v UK A 25 (1978). Цей термін включає навмисні дії, що завдають особі сильного болю, фізичних або моральних страждань, а також залякування та примус з метою отримання від неї або третьої особи інформації чи зізнання, покарання' за дії, вчинені нею або третьою особою, якщо цей біль і страждання завдаються або заохочуються державним службовцем чи іншою особою з офіційним статусом. На відміну від негуманного поводження чи покарання, заподіяння страждань, яке здійснюється з певною метою, наприклад отримання інформації чи зізнання, кваліфікується як катування (Greek case, 12 YB (1969) Corn Rep). Оскільки стаття 3 є абсолютною за своєю суттю, навіть потреба одержати інформацію від терориста задля порятунку життя інших людей не може бути виправданням для застосування катування.

Поводження або покарання вважається нелюдським, якщо воно було навмисним, застосовувалося щоразу протягом кількох годин підряд і спричиняло якщо не реальні тілесні пошкодження, то, принаймні, сильні фізичні та душевні страждання. Негуманне поводження повинно мати ознаки певного мінімального рівня суворості, щоб на нього поширювалася дія статті 3 (Ireland v UK, Series A, No. 25 (1978). Досить значну кількість заяв про порушення цієї статті було відхилено як необгрунтовані, оскільки страждання, заподіяні особі, не мали всіх ознак, необхідних для визнання їх як негуманне поводження. Так, зміна політики щодо виконання покарань, унаслідок чого було відкладене дострокове звільнення особи (Hogben v UK # 11653/85, 46 DR 231 (1986), переведення ув'язненого у більш віддалену в'язницю (Wakefield v UK # 15817/89, 66 DR 251 (1990), обмеження вибору місця проживання (М v France # 10078/82, 41 DR 103 (1984) чи відсутність передбаченої законом можливості дострокового звільнення з ув'язнення (Kotalla v Netherlands, 14 DR 238 (1988), не були визнані органами Конвенції такими, що суперечать статті 3.

На відміну від тортур, негуманне поводження не завжди повинне характеризуватись такою ознакою, як намір завдати страждання, хоча на практиці такий намір, як правило, має місце. Щоб поводження чи покарання вважалося негуманним, рівень страждань повинен бути меншим, ніж у випадку тортур. Навіть погроза застосувати тортури може кваліфікуватись як негуманне поводження, якщо вона спроможна завдати значне психічне страждання (Campbell and Cosans v UK, A 48 (1982). Як негуманне поводження, може кваліфікуватися фізичне насилля, заходи психологічного впливу, утримання особи в нелюдських умовах, а також депортація чи екстрадиція особи до держави, де до неї може бути застосовано негуманне покарання. Більше того, у певних випадках, якщо особа страждає на тяжку хворобу, ненадання адекватної медичної допомоги може бути визнано порушенням статті 3.

Таким, що принижує гідність, Суд визначає поводження, яке викликає у жертви почуття страху, пригніченості та неповноцінності, може образити і принизити її та зламати фізичний і моральний опір.

Однак для того, щоб покарання було визнане нелюдським чи таким, що принижує гідність, страждання або приниження, пов'язані з ним, повинні так чи інакше бути елементом страждань або приниження, пов'язаним з тією чи іншою формою законного покарання (Tyrer v UK A 26 (1978)).

Важливим є питання про те, чи несе держава відповідальність за своїх службовців або представників, які перевищили свої повноваження. Як правило, якщо держава не вжила ефективних заходів з метою попередження незаконних дій або не передбачила відповідних дисциплінарних санкцій за них, це є підставою для визнання факту порушення статті 3 (Cyprus v Turkey # 6780/74 4 EHRR 482 (1976); Ireland v UK A 25 (1978).

При вирішенні питання про те, чи несе держава відповідальність за неспроможність забезпечити особі правовий захист проти жорстокого поводження з боку приватних осіб, Суд вважає, що держава зобов'язана запровадити таку правову систему, яка здатна забезпечувати фізичну та моральну цілісність особи (Costello-Roberts v UK A 247-C (1993)).

Держава несе моральну відповідальність за будь-яку особу, яка знаходиться під вартою, оскільки вона повністю підпорядкована поліції (Ribitsch v Austria judgment of 4 December 1995, Series A, No. 336). У справі "Рібіч проти Австрії" заявник стверджував, що під час його перебування під вартою у відділку безпеки поліції Відня за підозрою в причетності до незаконного обігу наркотиків, до нього застосовувалися заходи, несумісні зі статтею 3 Конвенції. Після звільнення заявник повідомив про це кількох осіб, у тому числі одного журналіста, а наступного дня його оглянув лікар - терапевт. У зв'язку з цим було розпочато судовий процес над поліцейськими, винними в нелюдському поводженні з потерпілим. Заявник брав у ньому участь як цивільна сторона. Суд виніс рішення про порушення кримінального законодавства одним із поліцейських. Однак суд другої інстанції скасував його, прийнявши рішення про випадковий характер травм, на які скаржився заявник. Після використання всіх національних засобів захисту заявник звернувся із скаргою про порушення стосовно нього статті 3 Конвенції до Європейського суду. Суд, розглянувши аргументи, надані сторонами, погодився з вимогою заявника констатувати порушення Австрією статті 3.

У рішенні в цій справі Суд підкреслив, що будь-яке застосування сили до ув'язненої особи, яке не було вкрай необхідним, принижує її людську гідність і принципово є порушенням статті 3 Конвенції. Суд наголосив, що вимоги розслідування і реальні труднощі, що трапляються у боротьбі із злочинністю не повинні призводити до обмеження захисту фізичної недоторканності особи.

У справі "Аксой проти Туреччини" (Eur. Court HR, Aksoy v Turkey judgment of 18 December 1996, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI) Комісія встановила, що в поліції заявника роздягли догола і підвісили за зв'язані за спиною руки. На думку Суду, таке поводження може бути лише навмисним, а для його здійснення потрібні певні підготовка і зусилля. Цей метод застосовували з метою одержання від заявника зізнання або інформації. Крім жорстокого болю, який при цьому завдавався, медичні докази свідчать, що він призвів до паралічу обох рук протягом деякого часу. Суд вважає, що це поводження мало настільки серйозний і жорстокий характер, що його можна кваліфікувати лише як катування.

У справі "Томасі проти Франції" (Tomasi v France judgment of 27 August 1992, Series A, No. 241-А) заявник стверджував, що під час перебування під вартою у поліцейському відділку він постраждав від жорстокого поводження. Після звільнення з-під варти звинуваченого оглянули чотири різні лікарі. Незалежні медичні висновки підтвердили силу і значну кількість ударів, завданих заявнику. Ці аргументи були достатньо вагомими для того, щоб Суд визнав таке поводження нелюдським чи таким, що принижує гідність, та констатував порушення статті 3.

При розгляді справи "Айдін проти Туреччини" Комісія встановила, що під час перебування під вартою заявницю згвалтував державний службовець. Це слід вважати особливо серйозною і відразливою формою жорстокого поводження. Виходячи з цього Суд у своєму рішенні визначив, що вся сукупність актів фізичного та психологічного насильства, завданого заявниці, а також особливо жорстокий акт згвалтування, якому її було піддано, кваліфікується як катування, заборонене статтею 3 Конвенції.

У рішенні, ухваленому 27 червня 2000 р. у справі "Ілхан проти Туреччини", Суд дійшов висновку, що братові заявника завдано ударів прикладами автоматів, щонайменше один з яких влучив у голову. Це побиття спричинило серйозні рани і ушкодження голови, що викликало тривале порушення функцій мозку. Беручи до уваги ступінь страждань, що їх зазнав потерпілий, а також ненадання адекватної медичної допомоги упродовж тривалого часу, Суд постановив, що брата заявника було піддано катуванню.

Стосовно ще одного твердження заявника про наявність порушення статті 3 Конвенції, то, оскільки не було проведено ефективного розслідування інциденту, Суд зауважив, що відповідно до статті 13 Конвенції особі, яка аргументовано скаржиться на порушення прав, закріплених у статті 3, необхідно забезпечити ефективний правовий захист, який включав би достатні гарантії безпеки від зловживань з боку представників держави. Таким чином, державні органи були зобов'язані провести ефективне розслідування інциденту. Суд дійшов висновку, що держава не забезпечила ефективного правового захисту.

Найбільша кількість справ щодо порушення статті 3 стосуються умов утримання у в'язницях чи інших установах, де особа утримується поза власним бажанням.

Комісією неодноразово перевірялися умови утримання в'язнів. У доповіді про перевірку умов утримання терористів в одній з в'язниць Німеччини, Комісія заперечила факт порушення статті 3, хоча зафіксувала значну ізоляцію затриманих. Поміщені в особливому місці, вони не підтримували ніяких контактів з іншими в'язнями. У подальшому було зазначено, що затримані мали можливість слухати радіо, дивитись телевізор, читати книги, зустрічатися з родичами та адвокатами. Комісія також зауважила, що не можна твердити про повну ізоляцію в разі надання в'язням можливості доступу до джерел інформації та зустрічі з відвідувачами. Таким чином, Суд не вважає падання мінімального доступу до джерел інформації порушенням статті 3.

Застосування у разі необхідності сили до порушників порядку у в'язниці не є порушенням статті 3. Наприклад, скарга заявника про порушення статті 3 у зв'язку з тим, що його покусав собака охоронця, була визнана неприйнятною, оскільки до цього призвели дії самого заявника.

Дисциплінарні заходи у в'язницях мають співвідноситися із статтею 3. Раніше Комісія не визнавала порушенням факт обмеження в їжі. Пізніше стандарти були розширені, і нині обмеження в їжі як дисциплінарний засіб не відповідає вимогам Конвенції.

Щодо жорстокого поводження, то навіть мінімальний рівень його суворості кваліфікується як порушення статті 3. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, наприклад тривалості такого поводження, його фізичних або моральних наслідків, а також у деяких випадках статі, віку і стану здоров'я жертви.

Комісія не визнала перевищенням необхідного мінімального рівня суворості у справі "Крехер та Меллер проти Швейцарії". Ув'язнені скаржилися на те, що умови, в яких вони утримуються, є порушенням статті 3 Конвенції. Заявники перебували в камерах без природного освітлення, повністю ізольовані від інших ув'язнених. Їм не дозволяли читати, слухати радіо, дивитись телевізор. Цей режим згодом був пом'якшений у результаті внутрішнього судового процесу та втручання лікарів. Зважаючи на короткий строк ув'язнення (три місяці) та на ту обставину, що заявники самі спровокували погіршення стану здоров'я, оголосивши голодування, та частково свою ізоляцію, відмовляючись від зустрічі з деякими відвідувачами, Комісія визначила, що в цій справі не було порушення статті 3.

У справі "Т. і В. проти Сполученого Королівства" заявниками були діти, які на момент вчинення злочину досягли лише 10-річного віку. За викрадення і вбивство дворічного хлопчика Суд Корони засудив їх до позбавлення волі на невизначений строк, до "помилування її Величністю". Європейський суд з прав людини у своєму рішенні визначив, що Конвенція не забороняє державам застосовувати невизначені строки позбавлення волі стосовно дітей, винних у скоєнні тяжких злочинів, у разі, коли це необхідно для захисту громадського порядку.

При з'ясуванні питання щодо умов утримання на лаві смертників Суд підкреслив, що спосіб виконання смертного вироку, особистісні риси засудженого і неспіввідносність покарання з тяжкістю скоєного злочину, так само як і умови утримання в очікуванні смертної кари, є свідченням, як можна спричинити проскрипцію* поводження чи покарання засудженого згідно із статтею 3 Конвенції. Сучасне ставлення в країнах-учасницях до смертної кари пов'язане з оцінкою того, чи було перевищено допустимий поріг страждань і принижень.

У доповідях за заявами "Полторацький та Кузнецов проти України", з'ясовуючи, чи умови утримання на лаві смертників у в'язниці Івано-Франківська суперечать статті 3 Конвенції, Комісія визначила, що на час скоєння злочинів, за вчинення яких заявників було засуджено, їм виповнилося лише по 19 років, а їх тримають на лаві смертників вже кілька років. Під час відвідання в'язниці Комісія встановила, що ув'язнені утримуються в одиночних камерах і позбавлені можливості спілкування з іншими в'язнями. За ними часто наглядають охоронці, світло не гаситься протягом усієї доби. До травня 1998 року в'язні не мали можливості виходити на прогулянки, вікна в камерах були забиті. Під час зустрічей заявників із батьками були присутні охоронці, наділені повноваженнями переривати розмову. Беручи до уваги всі ці обставини і, зокрема, дуже тривалий період часу, який заявники провели на лаві смертників у постійних муках і зростаючому напруженні від очікування страти, та зважаючи на особисті характеристики заявників, особливо на їх вік, Комісія визнала, що за сукупністю умов утримання заявники піддавалися нелюдському поводженню, яке перевищило рівень, встановлений статтею 3 Конвенції.

Договірні держави мають право згідно із загальновизнаним міжнародним правом та відповідно до їх договірних зобов'язань, включаючи Європейську Конвенцію з прав людини, контролювати в'їзд, проживання та вислання іноземців. Крім того, слід зазначити, що право на політичний притулок не проголошується ні Конвенцією, ні Протоколами до неї (Vilvarajah and Others v the United Kingdom judgment of 30 December 1991, Series A, No. 215).

Проте вислання державою може порушити спірне питання за статтею 3, а отже, покласти на цю Договірну Сторону відповідальність у разі, коли з'являються достатні підстави вважати, що особа у випадку її вислання наражатиметься на реальний ризик поводження з нею всупереч статті 3 у країні, до якої вона висилається. За таких обставин стаття 3 накладає зобов'язання не висилати особу до такої країни.

Так, у справі "Сьорінг проти Сполученого Королівства" (Soering v the United Kingdom judgment of 7 July 1989, Series A, No. 161) заявник стверджував, що британська влада не відмовила у його видачі до США, де він міг бути засудженим до смертної кари та, очікуючи можливої видачі, набути "синдрому камери смертників", що є нелюдським поводженням. Суд ухвалив, що у разі, коли рішення про видачу заявника Сполученим Штатам Америки буде виконано, матиме місце порушення статті 3.

Таке ж рішення прийняв Суд у справі "Чагал проти Сполученого Королівства" (Eur. Court HR, Chahal v the United Kingdom judgment of 15 November 1996, Reports of Judgments and Decisions 1996-V), вважаючи обгрунтованим існування реального ризику стосовно того, що заявника може бути піддано жорстокому поводженню, незважаючи на статтю 3, у разі його депортації до Індії.

Сам характер призначеного судом тілесного покарання полягає в тому, що одна людина здійснює фізичне насильство над іншою (Тугег v the United Kingdom judgment of 25 April 1978, Series A, No. 26).

Таким чином, хоча особа не страждає від будь-якого суворого або тривалого фізичного впливу, її покарання, коли до неї ставились як до предмета, що перебуває в руках органів влади, - це замах на одну з головних цілей статті 3 - захист людської гідності та фізичної недоторканності. Не можна виключати й те, що таке покарання може мати негативні психологічні наслідки.

У справі "Уорвік проти Сполученого Королівства" (Warwick v the United Kingdom N 9471/81, 60 DR 5 (1989) покарання полягало в заподіянні фізичних ушкоджень 16-річній дівчині однією особою в присутності іншої. Комісія постановила, що мало місце порушення статті 3, оскільки тілесне покарання заявника було принизливим і достатньо серйозним, щоб кваліфікуватись як таке, що принижує гідність, поводження чи покарання.

1. Жодна людина не може перебувати в рабстві або в підневільному стані.

2. Жодна людина не може бути приневолена до примусової чи обов'язкової праці.

3. Для цілей цієї статті термін "примусова чи обов'язкова праця" не охоплює:

a) будь-яку роботу, виконання якої звичайно вимагається під час ув'язнення, призначеного згідно з положеннями статті 5 цієї Конвенції, або під час умовного звільнення від такого ув'язнення;

b) будь-яку службу військового характеру або, у випадку відмови від неї з релігійних чи політичних мотивів у країнах, де така відмова визнається, службу, визначену замість обов'язкової військової служби;

c) будь-яку службу, яка повинна виконуватися у випадку надзвичайного стану або стихійного лиха, що загрожує життю чи добробуту суспільства;

d) будь-яку роботу чи службу, яка становить собою звичайні громадянські обов'язки.

Європейський суд розглянув незначну кількість справ, пов'язаних із порушенням статті 4.

На основі прецедентної практики Суд розширив сферу винятків, визначених пунктом 3 статті 4. Так, передбачений законом безоплатний захист неплатоспроможної особи в суді адвокатом не вважатиметься примусовою працею (Van Der Mussele v Belgium judgment, Series A, No. 70 (1983). He вважатиметься такою і зобов'язання нотаріуса вимагати меншу плату за свої послуги від неприбуткових організацій, наприклад церков (X v FRG N 8410/78, 18 DR 216 (1979), чи зобов'язання роботодавця стягувати з зарплати працівника прибутковий податок або суми на соціальне страхування (Four Companies v Austria N 7427/76, 7 DR 148 (1976), а також зобов'язання безробітного давати згоду на пропозицію працевлаштування під загрозою втрати допомоги по безробіттю (X v the Netherlands N 7602/76, 7 DR 161 (1976).

Згідно з пунктом 3 статті 4 не вважається примусовою праця під час перебування в місцях позбавлення волі. При цьому вона включає як зайнятість у в'язниці, так і зайнятість ув'язнених на приватних підприємствах (Twenty One Detained Persons v FRG N 3134/67, 11 YB 528 (1968), а також працю затриманих неповнолітніх (X v Switzerland N 8500/79, 18 DR 238 (1979) та осіб без певного місця проживання (X v FRG N 770/60, 6 CD 1 (1960).

1. Кожна людина має право на свободу і особисту недоторканність. Жодна людина не може бути позбавлена волі інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом, у таких випадках, як:

a) законне ув'язнення людини після її засудження компетентним судом;

b) законний арешт або затримання людини за невиконання законного рішення суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, передбаченого законом;

c) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою забезпечення її присутності перед компетентним судовим органом на підставі обгрунтованої підозри у вчиненні злочину або якщо обгрунтовано визнається за необхідне запобігти вчиненню нею злочину або її втечі після його вчинення;

d) затримання неповнолітньої людини на підставі законного розпорядження з метою виховного нагляду або законне затримання неповнолітньої людини з метою забезпечення її присутності перед компетентним правоохоронним органом;

e) законне затримання людей для запобігання розповсюдженню інфекційних захворювань, людей психічно хворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;

f) законний арешт або затримання людини, здійсненні з метою запобігання її незаконному в'їзду в країну, або людини, відносно якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції.

Щодо права на свободу, стаття 5 (пункт 1) проголошує особисту свободу в її класичному розумінні, тобто фізичну свободу особи. Мета її - гарантувати, щоб ніхто не міг бути позбавлений цієї свободи свавільно.

Суд наголосив на необхідності чіткого визначення в національному законодавстві умов позбавлення волі і зазначив також, що застосування такого закону повинно бути передбачуваним (Baranovsld v Poland judgment of 28 March 2000).

Навіть у разі, коли національне законодавство не містить чітких правил щодо становища затриманого, який перебував під вартою впродовж судового провадження після закінчення строку запобіжного ув'язнення, призначеного наказом суду на стадії слідства, Суд визнає це порушеннямстатті 5.

Слова "забезпечення виконання будь-якого обов'язку, передбаченого законом" (підпункт b пункту 1 статті 5 стосуються тільки тих випадків, коли закон дозволяє затримання особи з метою примусити її виконати особливий та конкретний обов'язок, який до певного моменту вона виконати не змогла. Широке тлумачення підпункту спричинило б наслідки, несумісні з ідеєю верховенства права, яке лежить в основі Конвенції, і виправдовувало б, наприклад, адміністративне затримання особи з метою примушування її до виконання будь-якої вимоги на підставі загального обов'язку підкорятися закону.

Не може бути виправданням, на думку Суду, і затримання у разі звільнення особи з-під варти у зв'язку з необхідністю виконання належних адміністративних процедур (наприклад, оформлення документів на звільнення) (Labita v Italy judgment of 6 April 2000) .

Порушенням Конвенції є також затримання неповнолітнього з метою здійснення виховного нагляду з поміщенням у в'язницю в умовах ізоляції, якщо при цьому не надається допомога відповідних спеціалістів та не додержується відповідний виховний режим (Bouamar v Belgium judgment of 29 February 1988, Series A, No. 46).

Ніхто не може бути позбавлений волі як "особа, що страждає на психічний розлад", без медичного висновку, яким встановлюється, що психічний стан особи потребує обов'язкової госпіталізації. Більше того, обгрунтованість тривалого позбавлення волі у зв'язку з таким розладом залежить від його стійкості.

Дуже важливо, щоб особа, затримана як "психічно хвора", мала доступ до суду і можливість виступити особисто або через будь-яку форму представництва, без чого вона буде позбавлена основних процесуальних гарантій, які застосовуються у справах, пов'язаних з позбавленням волі.

Будь-яке позбавлення волі згідно з підпунктом f пункту 1 статті 5 є виправданим тільки доти, доки розглядається питання про вислання. Якщо ця процедура належно не виконується, згідно з цим підпунктом подальше затримання є неприпустимим (Eur. Court HR, Chahal v the United Kingdom judgment of 15 November 1996, Reports of Judgments and Decisions 1996-V).

2. Кожна заарештована людина повинна негайно бути поінформована зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту і про будь-яке обвинувачення проти неї.

Кожний заарештований повинен знати, чому він позбавлений волі. Тобто пункт 2 зобов'язує давати роз'яснення кожному заарештованому простою, зрозумілою для нього мовою юридичних та фактичних підстав арешту з тим, щоб він міг звернутися до суду згідно з пунктом 4 статті 5. Посилання тільки на правову основу арешту (тобто на статтю нормативно-правового акта) не є достатнім для цілей пункту 2 статті 5, тобто є її порушенням (Murray v the United Kingdom judgment of 28 October 1994, Series A 300-A (1994).

Однак необхідності надавати інформацію у всій повноті саме в момент затримання немає. Підстави арешту можуть бути доведені до відома заарештованого під час допитів через кілька годин після арешту, що не є порушенням пункту 2 статті 5 (Fox, Campbell and Hartley v UK judgment of 27 March 1991, Series 202-B (1991).

Неповідомлення особі рішення про поміщення її до психіатричної лікарні кваліфікується як порушення пункту 2 статті 5 (Van Der Leer v the Netherlands judgment of 21 February 1990, Series 170 (1990).

3. Кожна людина, заарештована або затримана згідно з положенням, пункту 1 (с) цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями явки в суд.

Слід зазначити, що відповідно до національного законодавства України роль службової особи в значенні пункту 3 статті 5 виконує прокурор, про що зазначено в Законі України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав та основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції". Однак згідно із зазначеним Законом це положення діє до 28 червня 2001 року.

Участь прокурора, який давав санкцію на арешт, а потім брав участь у подальшому кримінальному судовому процесі як обвинувач, що піддає сумніву його безсторонність, може бути порушенням пункту 3 статті 5 (Huber judgment of 23 October 1990, Series A 188 (1990).

У справі "Монік Летельє проти Франції" (Letellier v France judgment of 26 June 1991, Series 207 (1991)) загальний строк арешту до винесення судом обвинувального вироку становив 2 роки 9 місяців.

Розглянувши всі обставини справи та розслідування, Суд дійшов висновку, що вже через рік і 4 місяці подальше тримання під вартою не мало достатніх підстав, тобто був порушений пункт 3 статті 5. Суд зазначив, що суди повинні більш точно і детально мотивувати, чому вони вважали необхідним продовжити попереднє ув'язнення.

У справі "Томазі проти Франції" (Tomasi v France judgment of 27 August 1992, Series A 241-A (1992) заявник був заарештований за підозрою у співучасті у скоєнні вбивства та замаху на вбивство. Протягом тривалого часу після пред'явлення обвинувачення Томазі перебував у попередньому ув'язненні. Строк ув'язнення досяг 5 років і 7 місяців, що було визнано Судом порушенням статті 5.

Суд визначив, що вагомих підстав для підозри щодо скоєння заарештованим правопорушення після закінчення певного строку вже недостатньо, щоб виправдати тривалість ув'язнення, тому національні суди повинні надавати інші достатні та прийнятні у справі аргументи. Тобто у кожному випадку потрібно обгрунтовано довести необхідність продовження строку попереднього ув'язнення.

Практикою Суду встановлено, що строком затримання, який відповідає вимогам пункту 3 статті 5 є 4 доби. Тому затримання особи на строк понад 4 доби без пред'явлення обвинувачення, навіть у виняткових випадках, наприклад зазначених у частині 4 статті 148 КПК України, є недопустимим.

Зарахування строку попереднього ув'язнення до строку покарання за вироком не може усунути порушення пункту 3 статті 5, але може мати наслідки для застосування статті 50 Конвенції (відшкодування стороні, що постраждала), оскільки ця міра обмежує заподіяну шкоду (Engel and Others v the Netherlands judgment of 8 June 1976, Series A 22 (1976).

4. Кожна людина, позбавлена волі внаслідок арешту або затримання, має право на швидкий розгляд судом законності її затримання і на звільнення, якщо затримання є незаконним.

Мета цього пункту полягає в тому, щоб гарантувати заарештованим та затриманим особам право на судовий контроль за законністю міри, яку до них було застосовано. Тобто у разі, коли рішення про позбавлення волі прийнято адміністративним органом, пункт 4 статті 5 зобов'язує державу надати затриманому право на звернення до суду. Однак якщо подібне рішення приймається судом, контроль, передбачений пунктом 4 статті 5, включається в це рішення.

Пункт 4 статті 5 поширюється на всі випадки позбавлення волі і надає кожному право на судову перевірку законності затримання або арешту, незважаючи на те, чи потрапляють ці випадки у сферу дії пункту 1 статті 5. Таким чином, суд зобов'язаний розглянути скаргу затриманого про перевірку законності затримання, навіть якщо не було виявлено порушень пункту 1 статті 5 (Engel and Others v the Netherlands judgment of 8 June 1976, Series A 22 (1976).

5. Кожна людина, яка стала жертвою арешту або затримання на порушення положень цієї статті, має захищене позовом право на відшкодування збитків.

Питання про відшкодування виникає кожного разу, коли порушуються вимоги пункту 1 статті 5 Конвенції.

У випадках, коли згідно з національним законодавством позов про компенсацію за незаконне позбавлення волі можливий тільки у разі порушення норм національного права, але таке позбавлення волі було здійснене з порушенням пункту 3 статті 5, заявники мають право згідно з пунктом 5 статті 5 на одержання компенсації.

Дуже важливо наголосити, що на сьогодні, поки стосовно України Європейським судом ще не було винесено жодного рішення, необхідно вчасно перейти до здійснення правосуддя в рамках європейської системи права і запобігти створенню негативної прецедентної бази з питань додержання в Україні положень Конвенції. Визначальною у цьому є, насамперед, роль судів України, яким належить ефективно поновлювати порушені права людини. Конвенцією встановлено, що заявник може подати скаргу до Європейського суду тільки вичерпавши внутрішні засоби судового захисту. Тому суди України, чітко додержуючись положень Конвенції, повинні унеможливити випадки, коли людина, не діставши ефективного захисту своїх прав, вимушена звертатися до Європейського суду.

1. Кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону. Судове рішення оголошується прилюдно, але преса і відвідувачі можуть не допускатися в зал засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини з метою збереження моралі, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси малолітніх чи захисту конфіденційності особистого життя сторін або у разі крайньої необхідності, якщо, на думку суду, в особливих випадках привселюдність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

2. Кожна людина, обвинувачена у вчиненні кримінального злочину, вважається невинною доти, поки її вину не буде доведено згідно з законом.

3. Кожна людина, обвинувачена у вчиненні кримінального злочину, має якнайменш такі права:

a) бути негайно і детально поінформованою зрозумілою для неї мовою про характер і причину обвинувачення проти неї;

b) мати достатньо часу й можливостей для підготовки свого захисту;

c) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника на свій власний вибір або, якщо вона не має коштів для оплати правової допомоги захисника, одержувати таку допомогу безкоштовно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя;

d) допитувати свідків, що свідчать проти неї, або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків з її сторони на тих самих умовах, що і свідків, які свідчать проти неї;

e) отримувати безкоштовну допомогу перекладача, якщо вона не розуміє і не розмовляє мовою, яка використовується у суді.

Стаття 6 Конвенції гарантує кожній людині при визначенні її цивільних прав та обов'язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення право на справедливий і відкритий судовий розгляд.

Пункт 1 статті 6 Конвенції стосується як цивільного, так і кримінального судочинства, а пункти 2 і 3 - виключно кримінальних справ.

Для застосування статті 6 Конвенції необхідна наявність трьох умов: реальна і обгрунтована спроба оскаржити деякі "права" чи "обов'язки", щодо яких можливо з упевненістю стверджувати, що вони визнаються внутрішнім законодавством; при вирішенні спору повинні бути прямо визначені ці права чи обов'язки; ці права чи обов'язки повинні мати цивільний характер (Skaerby v Sweden judgment of 28 June 1990, Series A # 180).

Європейський суд трактує поняття "цивільні права і обов'язки" доволі широко, хоча і вказує, що вони повинні бути самостійними, і тому немає необхідності розрізнювати питання, що стосуються приватного чи публічного права, чи обмежувати застосування цього поняття суперечкою між приватними особами (Ringeisen 1971 p. Series A # 13).

Хоча сфера, що охоплює поняття "цивільні права і обов'язки", передбачені пунктом 1 статті 6 Конвенції, як уже зазначалося вище, досить значна, увесь перелік питань не потрапляє під її захист. Основним з цих виключених питань є процедура, що стосується еміграції і надання притулку. Ці питання розглядаються як такі, що стосуються публічного права, якщо заявник не доведе, що йдеться про інше право, передбачене Конвенцією. До цієї категорії належать здебільшого справи, за якими подаються позови про повагу до сімейного життя, що гарантується статтею 8 разом з правами, що гарантуються статтею 6 Конвенції. Дія пункту 1 статті 6 не поширюється на спори з питань доступу до роботи, підвищення чи звільнення з цивільної служби чи відсторонення від іншої публічної посади, а також на спори з питань оподаткування.

Дія статті 6 поширюється на "кримінальні обвинувачення", пред'явлені в установленому законом порядку. Внутрішнє право не є визначальним при вирішенні питання, чи є обвинувачення кримінальним. Жодна з держав не може ігнорувати напрацьованих Європейським судом критеріїв, що дають змогу відокремити злочини від інших правопорушень (ступінь тяжкості діяння, суворість покарання, nullum crimen sine lege).

Стаття 6 Конвенції як у цивільній, так і в кримінальній сфері, передбачає право на розгляд незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Це положення закріплює "право на суд" (Golder judgment of 21.02.1975, Series A No. 18, p. 18, para. 36; Deweer judgment of 27.02.1980, Series A No. 35, p. 24-25, para. 48-49), яке включає в себе три елементи, по-перше, наявність створеного на підставі закону "суду", що відповідає критеріям незалежності і безсторонності. По-друге, суд повинен мати достатньо широкі повноваження для того, щоб приймати рішення щодо всіх аспектів спору чи звинувачення. Крім того, особа повинна мати право доступу до суду.

Суд повинен відповідати вимогам незалежності, особливо від виконавчої влади, та безсторонності (Belilos v Switzerland judgment of 29 April 1988, Series a, No. 132).

Поняття "незалежний суд" охоплює два основних аспекти: незалежність від виконавчої влади і від сторін (Ringeisen v Austria judgment of 23 June 1973, Series A, No. 16). При визначенні, чи може орган вважатися незалежним, суд повинен розглянути спосіб призначення членів суду, тривалість їх перебування на посаді, наявність гарантій проти тиску на них ззовні, і питання про те, чи орган є незалежним (Eur. Court HR, Findlay v the United Kingdom judgment of 25 February 1997, Reports of Judgments and Decisions 1997-I).

Щодо безсторонності суду висувається дві вимоги: по-перше, бути суб'єктивно вільним від упередження чи зацікавленості у результаті розгляду справи, по-друге, бути об'єктивно безстороннім - тобто суд повинен гарантувати виключення будь-якого обгрунтованого сумніву стосовно його безсторонності (Findlay judgment, op. cit.). Щоб задовольнити ці вимоги, суд повинен відповідати суб'єктивному і об'єктивному тесту: безсторонність для цілей пункту 1 статті 6 повинна визначатися за суб'єктивним тестом тобто на підставі особистого переконання окремого судді в даній справі, і за об'єктивним тестом, тобто з'ясування, чи суддя має гарантії, достатні для виключення будь-якого законного сумніву стосовно його безсторонності (Piersack v Belgium judgment of 1 October 1982, Series A, No. 53).

Суддя вважається безстороннім, поки протилежне не буде доведено (Le Compte, Van Leuven and De Meyere v Belgium judgment of 23 June 1981, Series A, No. 43). Необхідно зазначити, що, крім усього, суди зобов'язані заслуговувати на довіру учасників процесу, особливо обвинувачених.

Європейський суд стверджує, що будь-який суддя, стосовно неупередженості якого є обгрунтований сумнів, повинен заявити самовідвід (Delcourt judgment of 17 January 1970, Series A, No. 11; Piersack v Belgium judgment of 1 October 1982, Series A, No. 53; De Cubber v Belgium judgment of 26 October 1984, Series A, No. 86).

Держави-учасниці мають більшу свободу при розгляді цивільних справ, ніж при розгляді кримінальних справ (Dombo Beheer BV v the Netherlands judgment of 27 October 1993, Series A, No. 274). Тому гарантії, які можливо будуть необхідні для "справедливого слухання" в кримінальних справах, не можуть застосовуватися з такою самою суворістю до розгляду цивільних чи господарських справ.

Однією з основних складових у системі справедливого судочинства є доступ до процедури з усіма атрибутами судової форми контролю: держава не може обмежити або скасувати судовий контроль у певних сферах (Golder v the United Kingdom judgment of 21 February 1975, Series A, No. 18). Зацікавлена особа повинна мати можливість розгляду своєї справи в суді без надмірних правових чи практичних перешкод: ускладнених чи формалізованих процедур прийняття та розгляду позовних заяв; високих ставок судового мита; недоступності адвокатської допомоги; відсутності спрощених процедур для розгляду нескладних справ, а також справ про права, що вимагають оперативного (термінового) захисту.

Відмова в правосудді забороняється.

При цьому Європейський суд допускає у виняткових випадках можливість обмеженого доступу до суду приватних осіб, наприклад психічно хворих під час лікування; осіб, схильних до сутяжництва. При цьому будь-яке обмеження права доступу до суду повинно переслідувати певну мету, а також достатньою мірою відповідати цій меті.

Право кожного на "справедливий" розгляд його справи - дуже важлива складова статті 6 Конвенції. Вимога "справедливості" застосовується до всього розгляду і не обмежується лише розглядом справи за участю сторін (Monnel and Morris judgment of 2 March 1987, Series A, # 115).

У пункті 1 статті 6 перелічуються елементи системи справедливого судочинства відповідно до європейської моделі права. Аналіз прецедентної бази дає підстави зробити чіткі висновки стосовно процедурних вимог у забезпеченні справедливого судового розгляду.

Судовий розгляд визнається справедливим за умови забезпечення рівного процесуального становища сторін, що беруть участь у спорі.

Для підтвердження необхідності додержання цього принципу Європейський суд, встановлюючи відсутність процесуальних і фактичних привілеїв у сторін, перевіряє: фактичну змагальність сторін у процесі; незалежність і законність призначення експертів та експертиз; законність методів одержання доказів; вмотивованість рішень; порядок і фактичну можливість оскарження судових рішень сторонами, а також неможливість втручання в порядок оскарження судових рішень осіб, які не беруть участі у спорі і прав яких не зачепили судові акти; фактичну можливість участі сторін у розгляді справи на всіх її стадіях.

Особа, яка захищає приватні права, повинна: бути фактично повідомлена зрозумілою їй мовою про час і місце судового засідання; мати можливість захищати свої права особисто чи через своїх представників, а також одержати допомогу перекладачів; вільно надавати докази, що підтверджують її права.

Стаття 6 Конвенції встановлює право на відкритість судового розгляду та оприлюднення судового рішення, що забезпечує можливість проведення розгляду в присутності всіх осіб, які захищають свої права, а також зацікавлених осіб.

Суд відзначив, що публічність судового розгляду спрямована на захист сторін від таємного правосуддя, яке не підпадає під контроль громадськості, і є також одним із засобів збереження довіри до судів усіх рівнів (Axen judgment of 8 December 1983, Series A, No. 72).

При цьому Європейський суд наполягає на позиції, що фактичні обставини справи спору повинні розглядатися тільки у присутності сторін та інших зацікавлених осіб. Водночас обговорення судом питань права можливе і за відсутності сторін.

Представники громадськості і засобів масової інформації не допускаються на судове засідання, на якому розглядаються фактичні обставини, лише у разі обгрунтування такої заборони моральними підставами та нормами, що захищають державну таємницю.

Суд також зазначив, що немає необхідності проводити відкритий дисциплінарний розгляд у в'язниці з огляду на громадський спокій і безпеку (Campbell and Fell judgment of 28 June 1984, Series A, No. 80). Іноді з міркувань необхідності збереження професійної таємниці чи захисту приватного життя осіб може бути виправданим закритий дисциплінарний розгляд, але це залежить від обставин конкретної справи, і загальна заборона публічного розгляду була б невиправданою.

Незалежно від цієї обставини додержання вимоги публічності є обов'язковим на стадії винесення вмотивованого судового рішення. Це не слід сприймати як вимогу оприлюднення рішення у всіх випадках, проте необхідно дотримуватися відповідної відкритості. Зокрема, передача до канцелярії рішення суду, з яким зацікавлена особа може там ознайомитись, може бути достатньою (Pretto and Others judgment of 8 December 1983, Series A N 71; Sutler judgment of 22 February 1984, Series A N 74).

Вимога розгляду справи протягом "розумного строку" стосується двох основних питань: який строк необхідно брати до уваги і чи можна вважати його розумним?

Під строком розгляду справи мається на увазі весь час розгляду претензії особи, що захищає свої права як в адміністративних, так і в судових органах держави - члена Ради Європи, а також строк фактичного виконання рішення.

Розумність строку в судовому розгляді визначається залежно від конкретних обставин страви, складності спору, поведінки сторін у процесі, добросовісності судових органів, що розглядають спір, а також видають виконавчі документи.

При цьому Європейський суд, як правило, виключає з цього строку періоди, коли зволікання розгляду ініціювалося приватною особою (вивчаються клопотання, внесені приватною особою, підстави зміни її адвоката, причини невмотивованої відсутності сторін у судовому процесі тощо).

Невиправдані дії державних органів (щодо зволікання розгляду скарг), а також судів (відмова у прийнятті позовних заяв, необ'єктивний розгляд справ, невиправдане об'єднання справ, зміна суддів, зупинення чи призупинення розгляду тощо) розцінюються як факти, що свідчать про порушення принципу розумності строку розгляду.

1. Кожна людина має право на повагу до її особистого і сімейного життя, житла і таємниці листування.

2. Держава не може втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом та у випадках, необхідних в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.

При застосуванні статті 8 виникають такі питання: який обсяг прав захищається, у чому полягає поняття поваги до цих прав з боку держави, чи існувало втручання у його використання і чи було це втручання виправданим, здійсненим відповідно до закону і необхідним у демократичному суспільстві.Стаття 8 передбачає такі основні права особи: на повагу до приватного життя, сімейного життя, на недоторканність житла та на таємницю кореспонденції. Обсяг відповідних прав при цьому не визначається. Комісія та Європейський суд не сформулювали у своїй практиці чітких меж поняття як приватного, так і сімейного життя. Тому заявнику надаються широкі повноваження у доведенні перед Судом, що порушення його права підлягає захисту статтею 8.

Суд розширив поняття приватного життя людини, вивівши його за рамки лише особистого життя, яке охоплює захищеність персональних даних та право на усамітнення, та включивши у це поняття право особи на встановлення і підтримання стосунків з іншими людьми (Niemietz v Germany, Series A 251-B, &29 (1992)). При визначенні важливості підтримання стосунків з іншими людьми було встановлено, що право на такі стосунки мають до певного рівня також і ув'язнені (McFeeley v UK, # 8317/78, 20 DR 44 (1980). Свобода об'єднуватись з іншими є соціальним аспектом приватного життя. Суд визначив, що поняття приватного життя охоплює також фізичну і моральну цілісність особи, включаючи сексуальне життя (X and Y v Netherlands, Series A 91 & 22 (1985).

Поняття приватного життя згідно із статтею 8 Конвенції включає:

а) можливість особи визначати свою персональну ідентичність. Особа має право на вибір імені, способу одягатися та на сексуальну ідентичність (Burghartz v Switzerland, Series A 280B (1994); Stjerna v Finland, Series A 299 В (1994). Особа сама повинна визначати, як до неї належить ставитися державі і як репрезентувати себе іншим. Як правило, саме ці аспекти лежать в основі справ транссексуалів.

Сфери приватного життя стосується також право особи на доступ до інформації, пов'язаної з її усиновленням, право на встановлення батьківства і визначення, чи та чи інша дитина є рідною дитиною того чи іншого дорослого (Rassmussen v Denmark, Series А 87, & 33 (1984)).

b) право особи на моральну та фізичну цілісність. Такі дії, як фізичне покарання учнів у школі (Costello-Roberts v UK A 247-C (1993) або інші аспекти, пов'язані з фізичною цілісністю особи, наприклад відсутність законодавчого захисту особи від сексуальних домагань (X and Y v Netherlands A 91 (1985), можуть бути визнані Судом як такі, що порушують пункт 1 статті 8.

Інша пов'язана з цим аспектом приватного життя категорія справ, що формується саме тепер, - це справи про вплив довкілля на особу. Нездатність держави захистити людину від шкідливого впливу навколишнього середовища (Lopes Ostra v Spain A 303-C (1994) може бути визнана Судом як порушення прав, передбачених статтею 8.

c) право на приватний простір. Втручання у приватний простір особи може здійснюватися різними методами: шумом, візуальними подразниками та ін. Порушення приватного простору лежить в основі всіх справ з прослуховування. Суд визначив, що здійснення таємного нагляду порушує право приватного життя особи (Klass v Germany, Series А 82 (1984). Зазвичай, таємний нагляд та прослуховування торкаються також інших понять пункту 1 статті 8, зокрема таких, як "дім" та "кореспонденція", проте право приватного простору стосується таких місць, як готельні номери, камери у в'язницях, що не включаються у поняття "дім".

d) збирання і використання інформації про особу. Збирання і використання інформації про особу без її згоди є втручанням у її приватне життя. Це стосується як офіційних переписів (X v UK No. 9702/82, 30 DR 239 (1982), так і зняття відбитків пальців та фотографування в ході розслідування (Murray v UK A 300 & 84,85 (1994). Збирання медичних даних є також втручанням у приватне життя.

Зобов'язання держави поважати приватне життя людини шляхом контролю за діяльністю її службовців та офіційних осіб поширюється на таку ж діяльність приватних осіб, наприклад приватних детективів або репортерів. У цьому аспекті держава наділена широкими повноваженнями щодо власної оцінки того, яких заходів необхідно вжити для реалізації цього позитивного зобов'язання.

Втручання в права особи згідно з пунктом 1 статті 8 шляхом збирання інформації про неї повинно бути виправдане підставами, передбаченими у пункті 2 статті 8. Проте той факт, що збирання інформації є виправданим, не означає, що її зберігання і використання не становитиме порушення. Так, відбитки пальців, зняті в ході розслідування злочину, повинні бути знищені із зняттям підозри щодо винуватості особи (Friedl v Austria A 305-B Corn Rep & 66 (1995).

е) свобода сексуальних стосунків. У процесі розгляду справ, що стосуються свободи сексуальних стосунків, як складової приватного життя людини, Суд зробив значний внесок у визнання консенсуальних гомосексуальних відносин дорослих майже в усіх державах Ради Європи (Dudgeon v UK A 45 (1981); Norris v Ireland A 142 (1988); Modinos v Cyprus A 259 (1993). Звичайно, держава має право регулювати певні аспекти реалізації свободи сексуальних відносин в цілях захисту суспільної моралі.

Поняття сімейного життя у світлі Конвенції охоплює ширше коло, ніж звичайні формальні, законно оформлені стосунки (Johnston v Ireland A 112 (1986); Marckx v Belgium A 31 (1979). У вирішенні справ Суд бере до уваги суть відносин, не обмежуючись формальними зв'язками, і забезпечує їх ефективний розвиток.

Принцип поваги до сімейного життя не включає права особи на створення сім'ї через одруження чи народження дітей. Проте право на таку повагу може передбачати визнання державою вже створеної сім'ї. Відповідно, цей принцип не передбачає права особи на припинення сімейних стосунків, зокрема права партнерів у шлюбі на розлучення, хоча ефективне використання права на сімейне життя може передбачати, щоб держава забезпечила можливість припинення окремих аспектів сімейних стосунків, якщо це необхідно для захисту інших членів сім'ї (Airey v Ireland A 32 (1979)).

Поняття сімейного життя у світлі Конвенції не обмежується формальними стосунками, хоча саме вони, як правило, потрапляють до сфери регулювання статті 8. Проте Суд звертає особливу увагу на суть стосунків і не розглядає на відповідність статті 8 справи, пов'язані з фіктивними шлюбами, укладеними з метою, наприклад, отримання громадянства тієї чи іншої країни (Benes v Austria No 18643/91, 72 DR 271 (1992).

Перспективні сімейні стосунки, тобто стосунки між нареченими, можуть бути визнані як такі, що захищені статтею 8, якщо їх наявність достатньо встановлена (Wake-field v UK No 15817/89, 66 DR 251 (1990). Якщо стосунки між батьками дитини мали неформальний характер, визначення, чи потрапляють вони до сфери сімейного життя, залежатиме від фактичних обставин. Значення матимуть як стабільність таких стосунків, так і наміри сторін. Той факт, що чоловік та жінка мешкали разом, є недостатнім для визнання існування сімейного життя (Kroon v Netherlands А 297-с & 30 (1994).

На основі аналізу стосунків між батьком і дитиною після розлучення батьків (якщо дитина залишається у матері) Суд може дійти висновку, що сімейні відносини збереглися (Keegan v Ireland A 290 (1994); Berrenhab v Netherlands A 138 (1988). Таким чином, держава повинна поважати право батька на контакти з дитиною.

Розширивши сферу захисту Конвенції на неформальні шлюби, Суд визнав можливість існування сімейних зв'язків між батьком і дитиною, народженою у такому неформальному шлюбі, а також між матір'ю та її позашлюбною дитиною (Johnston v Ireland А 112 (1986). Оскільки не існує критеріїв визначення реальності таких зв'язків, Суд у своїй практиці спирається на аналіз їх суті.

У разі усиновлення між усиновленими та їх усиновителями виникають сімейні стосунки, що захищаються статтею 8 (X v France No 993/82, 31 DR 241 (1982).

Істотним елементом сімейного життя є право осіб жити разом з метою нормального розвитку стосунків (Marckx v Belgium А 31 & 31 (1979). Ефективне використання права на повагу до сімейного життя передбачає право батьків на певну владу над дітьми: право вирішувати, де дитина повинна проживати, яку освіту має здобути, та інші подібні рішення (Nielsen v Denmark A 144 (1988). Проте така влада батьків може вступати в конфлікт з індивідуальними правами дитини, захищеними Конвенцією. Таким чином, поступово значення права батьків на певну владу над дітьми як аспект сімейного життя зменшується. Так, у справах про опіку дедалі частіше бажання дитини визнаються більш вагомими, ніж бажання батьків (Hokkanen v Finland A 299-a (1994).

Термін "житло" в тлумаченні Суду означає переважно місце, де особа мешкає на постійній основі. Проте цей термін може поширюватись і на місце, де особа мала твердий намір мешкати (Gillow v UK A 119 (1986) Corn Rep & 109-119). Суд поширив це поняття і на деякі приміщення, пов'язані з професійною діяльністю особи, зокрема такі, як офіси, оскільки певна професійна діяльність може провадитися з однаковим успіхом як у приватній резиденції особи, так і в її офісі чи комерційних приміщеннях (Niemietz v Germany A 251-B (1992).

Право на недоторканність житла охоплює насамперед право безперешкодного доступу та перебування в ньому, а також право не бути виселеним. Крім того, це право включає захист від втручання з боку державних органів (арешт, обшук). У разі порушення цього права особи держава повинна мати вагомі підстави, які виправдовували б її дії.

Принцип таємниці кореспонденції передбачає право особи на безперешкодне спілкування з іншими. При цьому поняття "кореспонденція" було поширене, крім листування, також на телефонні розмови та електронні засоби комунікації.

Держава не зобов'язана забезпечувати зразкове функціонування поштових послуг (X v FRG No 8383/78, 17 DR 227 (1979). Проте будь-яке свідоме втручання держави в таємницю кореспонденції повинно бути виправдане підставами, передбаченими пунктом 2 статті 8. Крім того, там, де свобода комунікації залежить від державних службовців (листування ув'язнених), дії держави особливо ретельно аналізуються Судом (Boyle v UK No 9659/82, 41 DR 90 (1985); Grace v UK No 11523/85, 62 DR 22 (1989) та інші). Так, держава зобов'язана утримуватися від втручання у листування ув'язненого із своїм адвокатом, і особливо з Європейським судом з прав людини.

Підстави для втручання в права, передбачені пунктом 1 статті 8

Пункт 2 статті 8 чітко визначає підстави, за яких втручання з боку держави у використання особою прав, зазначених в пункті 1 цієї ж статті, є виправданим. Таке втручання повинно бути передбачене законом і необхідне у демократичному суспільстві, здійснюватися в інтересах національної безпеки, громадського спокою або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втручання у права, передбачені статтею 8, може відбуватися на основі лише того закону, який доступний громадськості (заходи втручання не можуть бути передбачені певними таємними інструкціями), і передбачає можливість для особи, права якої порушено, оскаржити заходи, вжиті щодо неї компетентними державними органами (Malone v UK A 82 (1984).

Важливим тестом щодо виправданості тих чи інших заходів є аналіз їх необхідності у демократичному суспільстві. Суд може визнати заходи, передбачені законодавством, такими, що суперечать принципам демократизму, і визнати втручання порушенням статті 8.

Незважаючи на це, саме держава має повноваження визначати мету втручання в певне право особи. Перелік цілей, що можуть визнаватися виправданими, досить значний: у справах про секретний збір інформації - інтереси національної безпеки (Leander v Sweden A 116 (1987); у справах про позбавлення батьківських прав - інтереси дітей (Olsson v Sweden (#1) А 130 (1988) або захист здоров'я та моралі (Andersson (M and R) v Sweden А 226-А (1992); у справах про перехоплення листів ув'язнених - запобігання порушенню порядку (всередині в'язниці) або запобігання вчиненню злочину (Campbell and Fell v UK A 80 (1984).

1. Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або свої переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособова, так і разом з іншими, прилюдно чи приватна, в богослужінні, ученні, виконанні релігійних і ритуальних обрядів.

2. Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров'я і моралі або для захисту прав і свобод інших людей.

Свобода - це можливість людини діяти згідно із своїми інтересами і цілями на основі пізнання об'єктивної необхідності.

Лише в небагатьох випадках контролюючі органи Конвенції доходили висновку, що на ту чи іншу практику чи сповідання поглядів поширюється достатньо обмежена сфера дій положень пункту 1 статті 9.

Комісія і Суд рідко розглядають питання про характер і зміст термінів "совість" та "переконання" відповідно до статті 9. Вони жодного разу не розглядали питання про будь-які відмінності між цими двома термінами, але, як правило, погоджувалися з твердженням окремих заявників про те, що певна ідея або інтелектуальна позиція може входити до понятійного кола цих термінів.

Розглянувши справу "Бускаріні та інші проти Сан-Марино" від 18 лютого 1999 р. (Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. - 1999. - N 2. - С. 68), Європейський суд одностайно постановив, що було допущено порушення статті 9 Конвенції.

Заявники скаржилися, що їх примушували скласти присягу на Біблії під загрозою позбавлення парламентських місць, що є порушенням їх права на свободу віросповідання та совісті, гарантованого статтею 9 Конвенції. Суд визнав, що така вимога є рівноцінна вимозі присягти на вірність певній релігії, а це не сумісно із статтею 9. Є суперечність і в тому, щоб вираження різних поглядів при здійсненні повноважень у парламенті залежало від попередньої відданості певному віросповіданню. Таке обмеження не може вважатися "необхідним у демократичному суспільстві".

Щодо справи "Серіф проти Греції" (рішення від 14 грудня 1999 // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. - 2000. - N 1. - С. 47), Європейський суд також постановив, що було порушено статтю 9 Конвенції.

У цій справі заявник стверджував, що було порушено його право на свободу віросповідання і виявлення поглядів. П. Серіфа було засуджено за те, що він узяв на себе виконання функцій проповідника "відомої релігії" і прилюдно носив одяг священика, не маючи на те права. Апеляційний і Верховний суди підтримали вирок.

Суд не вважає за необхідне виносити рішення щодо того, чи заявник був не єдиним, хто претендував стати релігійним проповідником місцевої мусульманської громади. Суд вважає, що втручання у право заявника "сповідувати свою релігію або переконання як одноособове, так і разом з іншими..." не було "необхідним у демократичному суспільстві для охорони громадського порядку" згідно з пунктом 2 статті 9 Конвенції.

Суд розглянув кілька справ, у яких оскаржувалося порушення свободи віросповідання, гарантоване статтею 9, стосовно общини свідків Ієгови. Заявники були засуджені за відправлення релігійних обрядів та організацію зустрічей членів общини, не одержавши дозволу ні Міністерства освіти та релігійних справ, ні єпископа.

Щодо вимоги про отримання дозволу, Суд зауважив: "Як і заявники, Суд визнає, що держави мають право встановлювати, що рух або асоціація, переслідуючи свої релігійні цілі, провадить діяльність, яка є шкідливою для населення". Незважаючи на це, Суд нагадує, що "Свідки Ієгови" належать до організації, яка підпадає під поняття "відома релігія", як це передбачено законодавством Греції. З цією тезою погодився також Уряд Греції.

Суд далі зазначив: "Право на свободу релігії, як це гарантовано Конвенцією, включає будь-яке зловживання з боку держави у визначенні того, чи релігійне вірування та засоби їх виявлення є виправданими".

На думку Суду, у даній справі засудження заявників не було необхідним у "демократичному суспільстві". Крім того, Суд наголосив, що кримінальний суд як апеляційна інстанція мотивував своє рішення відсутністю дозволу єпископа та Міністерства освіти та релігійних справ (на момент прийняття рішення апеляційним судом заявники не отримали дозволу Міністерства освіти та релігійних справ щодо створення молитовні).

Не розглядаючи спеціально ознак "віросповідання" за змістом статті 9, Комісія визначила дві категорії питань, що допомагають з'ясувати, які саме справи не підлягають захисту відповідно до положення статті 9 про свободу віросповідання. По-перше, Комісія зазначила, що держава не зобов'язана дозволяти певній релігійній секті визначати свій офіційний статус у правовій структурі на власний розсуд, оскільки члени секти можуть виявляти свої релігійні переконання і поза межами обраної структури. По-друге, Комісія визнала, що особа не може посилатися на положення про свободу релігії для виправдання дій, які відповідають практиці даної секти. Особа також не може оскаржувати загальну політику щодо державної церкви тому, що вона може вільно залишити цю церкву.