Верховна Рада України

1. Схвалити Рекомендації парламентських слухань на тему: "Про стан правосуддя в Україні" (додаються).

2. Кабінету Міністрів України, Генеральній прокуратурі України проінформувати Верховну Раду України до 1 січня 2008 року про стан виконання Рекомендацій за підсумками парламентських слухань "Про стан правосуддя в Україні".

3. Контроль за виконанням цієї Постанови покласти на Комітет Верховної Ради України з питань правосуддя.

Учасники парламентських слухань на тему: "Про стан правосуддя в Україні", що відбулися 23 травня 2007 року, відзначили, що в умовах загострення внутрішньополітичної ситуації в Україні висвітилося багато проблем щодо забезпечення правосуддя і незалежності судової гілки влади.

Викликає занепокоєння ситуація, яка останнім часом склалася у сфері правосуддя, зокрема намагання окремих політичних сил політизувати діяльність судів, використати їх у своїх інтересах, схилити до ухвалення неправосудних рішень. Незважаючи на принцип незалежності суддів, передбачений Конституцією і законами України, мають місце факти неправомірного впливу на них щодо здійснення правосуддя, втручання в їхню діяльність і як наслідок - прийняття не правових, а політичних рішень, які дискредитують усю судову владу.

Здійснювані впродовж останніх років заходи щодо реформування судової системи не забезпечили безумовного дотримання принципу верховенства права, надійного захисту прав і свобод людини та громадянина, належного здійснення правосуддя, загалом незалежності судової гілки влади.

Концепція судово-правової реформи 1992 року втратила актуальність. Деякі положення Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленої Указом Президента України від 10 травня 2006 року N 361/2006, мають суттєві недоліки. Однією з основних причин цього є внесення пропозицій щодо реформування судової системи без відповідного наукового обґрунтування.

Конституція та закони України встановлюють основоположні принципи діяльності судової гілки влади, наділяють суддів повноваженнями здійснювати правосуддя незалежно від будь-якого впливу, бути непідзвітними і підкорятися лише закону. На практиці задекларованих принципів не завжди дотримуються.

Однією з найсерйозніших проблем судової системи України є сторонній вплив на прийняття суддями рішень, що виявляється в багатьох формах і суперечить конституційним та іншим гарантіям щодо незалежності суду. У суспільстві є поширеними уявлення про корумпованість судової влади. І хоча судді, як правило, не бажають обговорювати прояви хабарництва чи позапроцесуального втручання з боку посадових осіб інших гілок влади, голів судів, вони досить відверто висловлюються про сторонній вплив на їхню діяльність щодо прийняття конкретних рішень. Арсенал впливу посадових осіб інших гілок влади містить численні засоби - від листів, телефонних дзвінків і особистих візитів до відвертої критики судових рішень у конкретних справах, якщо вони відрізняються від їхнього бачення правосуддя.

Практика діяльності Конституційного Суду України підтверджує недосконалість процедури його формування та функціонування. Судді Конституційного Суду України не позбавлені політизованості та зазнають впливу певних гілок влади. Зважаючи на це, видається за необхідне прийняття нової редакції Закону України "Про Конституційний Суд України" та затвердження Регламенту діяльності Конституційного Суду України відповідним законодавчим актом.

Голови судів також наділені надмірними важелями впливу на суддів відповідного суду. Особливо це виявляється у процесі добору суддівських кадрів, прийняття на роботу і звільнення з роботи працівників апарату суду тощо.

Актуальним питанням судочинства є розподіл справ між суддями після їх надходження до суду. Його важливість зумовлена наявністю в зазначеному процесі суб'єктивного чинника, пов'язаного з можливістю втручання у здійснення правосуддя інших суддів, зокрема тих, які обіймають адміністративні посади. У зв'язку з цим доцільно запровадити в судах розподіл справ між суддями без участі голів суду чи їх заступників, з урахуванням складності справ, спеціалізації суддів з розгляду окремих категорій справ та інших чинників.

Стан справ з кадровим забезпеченням потребує прийняття рішень щодо запровадження єдиної системи підготовки суддів та працівників апаратів судів усіх рівнів. Для організації належного функціонування та забезпечення якісної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації суддів закладом суддівської освіти європейського зразка має стати Академія суддів України.

Протягом останнього десятиліття українське суспільство не приділяло належної уваги проблемам формування судової влади, призначення суддів фактично залишалося поза суспільним контролем - вплив громадськості на такі рішення був просто мізерним. У результаті діяльність державних органів, відповідальних за формування суддівського корпусу, виявилася не надто ефективною.

На сьогодні в Україні актуальними є проблеми щодо функціонування системи добору суддівських кадрів. Ця діяльність фактично позбавлена конкурсної основи, наукових засад. Кандидатів на посади суддів висувають по-різному, у кожній області - своя практика пошуку та добору претендентів. Кваліфікаційні комісії суддів застосовують різні підходи до формування суддівського корпусу. Це посилює суб'єктивний чинник і знижує роль об'єктивних критеріїв визначення придатності особи до суддівської діяльності.

Діяльність кваліфікаційних комісій суддів, на які законом покладено обов'язок забезпечення формування корпусу професійних суддів - добір та рекомендування осіб на посаду професійного судді, визначення рівня професійної підготовленості професійних суддів, розгляд питань про дисциплінарну відповідальність судді та звільнення судді з посади за порушення ним присяги, потребує кардинальних змін. Основна проблема полягає в тому, що члени кваліфікаційних комісій суддів виконують свої повноваження на громадських засадах. Отже, вони об'єктивно - за браком часу та оскільки ці питання не є предметом їхньої основної діяльності - не в змозі приділяти їм належну увагу, ретельно вивчати професійну придатність кандидатур на посади суддів, залучатися до ґрунтовних перевірок скарг на неправомірність дій та рішень суддів тощо. Проблемним є навіть забезпечення кворуму на засіданнях цих органів.

Очевидно, що діяльність кваліфікаційних комісій суддів має ґрунтуватися на засадах, які забезпечуватимуть формування суддівського корпусу на професійній основі, передбачатимуть обов'язковий конкурс на заміщення посади судді, ретельну перевірку фахового рівня кандидатів та їх особистих якостей, ґрунтовне вивчення справ про допущені суддями порушення тощо. Законодавчі та суспільні запобіжники мають також унеможливити використання зазначених органів як засобу розправи над суддями, що в минулому не раз спостерігалося.

Оскільки роль суду загалом та діяльності кожного судді зокрема в суспільному і державному житті значно зросла, потрібно істотно підвищити вимоги до суддів та їх відповідальність.

Окремої уваги вимагає реалізація положень частини п'ятої статті 20 Закону України "Про судоустрій України" про призначення судді на адміністративну посаду та звільнення його з цієї посади. Це питання викликає численні дискусії серед науковців та фахівців і вимагає невідкладного законодавчого вирішення. Адміністративні посади в судах набули гіпертрофованого статусу. Існує навіть думка, що всередині судової системи з голів судів та їх заступників сформувалася нова каста осіб, яка, всупереч принципу незалежності судді, піднесла себе над іншими суддями, фактично перетворившись на чиновників від суду. Для декого з них стало нормою роками не розглядати жодної справи, здійснюючи лише адміністрування правосуддя.

Вочевидь, потребує серйозного обговорення питання зміни порядку призначення суддів на адміністративні посади в судах та звільнення з них. Призначення на адміністративні посади здійснював Президент України за поданням Голови Верховного Суду України (голови відповідного вищого спеціалізованого суду) на підставі рекомендації Ради суддів України (рекомендації відповідної ради суддів). При цьому правовий механізм і терміни проходження документів стосовно такого призначення законом не визначені, що на практиці втілюється у необґрунтованому зволіканні або надзвичайно швидких призначеннях. Є приклади, коли весь процес призначення на адміністративні посади в судах (від первинного подання голови апеляційного суду, внесення Головою Верховного Суду України подання про призначення до Ради суддів України, розгляду нею цього питання, опрацювання Секретаріатом Президента України поданих Головою Верховного Суду України матеріалів до видання указу глави держави) проходив за декілька днів. Це свідчить про активне й потужне лобіювання призначення "потрібних людей" на адміністративні посади в судах. Судді повинні призначатися на посади незалежним органом.

Потребує вдосконалення система самоврядування суддів. У найвищому і найбільш дієвому органі суддівського самоврядування - Раді суддів України представлений лише один суддя, який не займає адміністративну посаду. Ради суддів на місцях теж сформовані в особливий спосіб, до їх складу входять переважно голови апеляційних судів та їх заступники, голови районних судів (інколи жодного судді, який не займає адміністративну посаду). Голови апеляційних судів мають достатньо повноважень, тож суддівським самоврядуванням, у тому числі й на найвищому рівні, могли б опікуватися судді, не обтяжені адміністративною роботою. Це, власне, зумовлено самою природою самоврядування.

Видається за доцільне переглянути підходи до формування органів суддівського самоврядування, обов'язковим має бути дотримання всіх демократичних принципів (повідомлення всіх суддів про проведення конференцій суддів та про їх порядок денний заздалегідь, встановлення обмежень щодо участі в таких радах суддів, які обіймають адміністративні посади, визначення квот для членства у таких органах інших категорій суддів).

Заслуговує на увагу питання матеріального забезпечення працівників апаратів судів. Кваліфіковані спеціалісти апаратів судів працюють з великим навантаженням, проте їхня заробітна плата не відповідає рівню їх кваліфікації, складності, напруженості та обсягу виконуваної роботи.

Переважна більшість судів розміщена у будівлях, де через тісняву неможливо створити належні умови для здійснення правосуддя. У судах загальної юрисдикції не створено належних умов для забезпечення безпеки свідків та інших учасників судочинства, бракує залів судових засідань, нарадчих кімнат, приміщень для конвою та підсудних, кімнат для судових розпорядників тощо, у зв'язку з чим судді часто розглядають справи в робочих кабінетах. Є факти здійснення судочинства з порушенням принципу відкритості (публічності) судового процесу, не всюди забезпечується повна фіксація судового процесу технічними засобами. З об'єктивних причин розгляд справ часто відкладається, що призводить до тяганини і порушення прав, свобод та інтересів громадян.

Одним з негативних чинників діяльності судів є загальна відсутність поваги до рішень суду і до судової системи загалом, що має наслідком надзвичайно низький рівень довіри населення до судової влади. Причинами цього є також постійна дискредитація суддівства представниками інших гілок влади та негативна атмосфера, що створюється засобами масової інформації.

Незабезпечення своєчасного і належного виконання судових рішень залишається першорядною проблемою. Саме це питання порушується в переважній більшості скарг проти України, поданих до Європейського Суду з прав людини.

Незалежність суддів перебуває під загрозою на всіх стадіях їх кар'єри, починаючи з добору і призначення кандидатів на посаду судді, просування на керівні посади в судовій системі до питань притягнення до дисциплінарної відповідальності та звільнення судді з посади. Вирішальну роль у питаннях призначення, звільнення і дисциплінарної відповідальності суддів має відігравати Вища рада юстиції як конституційний орган. Як свідчить практика, процес вирішення цих питань є непрозорим, надто політизованим і необ'єктивним. Сьогодні при призначенні на посаду судді та у просуванні суддів по службі мають значення особисті зв'язки, політична лояльність та інші суб'єктивні чинники, а не професійні чи моральні якості кандидата.

Законодавча неврегульованість процедури звільнення суддів з посади (суперечність норм спеціальних законів конституційним засадам) призводить до того, що відповідні органи можуть застосовувати цей вид дисциплінарної відповідальності як розправу над суддями.

Неприпустимим є зловживання суддями своїм статусом і повноваженнями, що виявляється, зокрема, у розгляді справ з грубим порушенням предметної та територіальної підсудності, прийнятті до провадження непідвідомчих позовів. Саме через прийняття судами загальної юрисдикції справ до провадження не за місцезнаходженням господарського товариства, а за місцем проживання учасника (акціонера) виникали непоодинокі факти одночасного вирішення спорів у судах різної юрисдикції майже по всій Україні за одним предметом розгляду.

15 грудня 2006 року Верховною Радою України, з метою боротьби з рейдерським захопленням підприємств, прийнято Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів", спрямований на усунення прогалин та колізій у господарському, цивільному процесуальному законодавстві щодо визначення підсудності справ для унеможливлення копіювання судових рішень та умисного затягування процесу судочинства. Прийняття цього Закону частково врегулювало питання визначення підсудності справ, але кардинально не розв'язало наявних проблем застосування процесуального законодавства.

З метою недопущення застосування в Україні рейдерських схем незаконного заволодіння майном та коштами підприємств усіх форм власності, у тому числі комерційних банків, з метою забезпечення економічної безпеки держави парламент має невідкладно законодавчо вирішити питання про розмежування юрисдикції господарських та адміністративних судів шляхом віднесення до підсудності господарських судів спорів, що виникають у господарських відносинах, стороною яких є суб'єкт господарювання, зокрема і щодо актів з питань регулювання та контролю за господарською діяльністю.

У низці прийнятих протягом останнього року законів щодо врегулювання прогалин у процесуальному законодавстві бракує комплексного наукового підходу, тому наявні проблеми залишаються невирішеними.

Деякі положення Кодексу адміністративного судочинства України внаслідок неузгодженості з Господарським процесуальним та Цивільним процесуальним кодексами України створюють труднощі у правозастосовній діяльності. Дотепер не прийнято закон про адміністративні процедури, де було б визначено стандарти відносин особи з органом державної влади (посадовою особою), додержання яких мають перевіряти адміністративні суди, а також не внесено зміни до ряду законодавчих актів на реалізацію положень Кодексу адміністративного судочинства України.