Кабінет Міністрів України

1. Затвердити Стратегію демографічного розвитку в період до 2015 року, що додається.

2. Визнати таким, що втратило чинність, розпорядження Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2004 р. N 724 "Про схвалення Концепції демографічного розвитку на 2005-2015 роки" (Офіційний вісник України, 2004 р., N 41, ст. 2719).

3. Міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям подати у двомісячний строк Міністерству у справах сім'ї, молоді та спорту пропозиції щодо реалізації затвердженої цією постановою Стратегії для узагальнення і подання протягом місяця Кабінетові Міністрів України плану відповідних заходів.

Програмою дій Міжнародної конференції з питань народонаселення і розвитку (Каїр, 1994) підкреслено необхідність створення внутрішніх державних інституціональних механізмів і сприятливого середовища у суспільстві для забезпечення дії факторів, що впливають на подолання демографічної кризи. Демографічний розвиток має стати одним з основних пріоритетів державної політики.

На сьогодні демографічна ситуація в Україні перебуває у кризовому стані, ознаками чого є низький рівень народжуваності, зниження тривалості життя (68,2 року); підвищення вірогідності смертності чоловіків у працездатному віці (близько 38 відсотків); висока порівняно з розвинутими державами смертність немовлят і дітей віком до 5 років, а також постійний масштабний міграційний відплив молоді, що негативно позначається як на чисельності та статево-віковому складі населення, так і на народжуваності.

Депопуляційні процеси потребують посилення уваги до таких факторів, як підвищення середньої тривалості життя, поліпшення стану здоров'я, підвищення рівня життя, сприяння відновленню в українському суспільстві сімейних цінностей, зокрема бажання мати та виховувати дітей.

Подолання кризи і досягнення сталого демографічного розвитку, нормалізація відтворення населення є тривалим і складним процесом. При цьому вихід із ситуації, що склалася, полягає не стільки в подоланні депопуляції, скільки у підвищенні якості життя населення, збереженні та відтворенні його життєвого і трудового потенціалу.

Основними проблемами демографічного розвитку є формування та розвиток сім'ї, зміни шлюбно-сімейної ситуації, зниження народжуваності, погіршення стану здоров'я населення, проблеми його старіння, значна диференціація рівня демографічного розвитку регіонів, а також проблеми регулювання міграційних процесів.

Несприятлива демографічна ситуація в Україні пов'язана із загостренням проблем функціонування сім'ї як осередку відтворення населення, зниженням її демографічного потенціалу.

Поглибилася деформація шлюбно-сімейних процесів, започаткованих ще у 60-х роках минулого століття. Поширилися такі явища, як відкладання шлюбів і народження дітей, безшлюбне материнство та соціальне сирітство (покинуті батьками діти), зменшилася кількість зареєстрованих шлюбів, збільшилася кількість розлучень.

Спостерігається масове поширення бездітності та однодітності - дві третини сімей мають лише одну дитину.

Загострюються проблеми утримання і виховання дітей у сім'ях, передусім молодих, багатодітних та неповних, з несприятливим морально-психологічним мікрокліматом.

Основною причиною загострення демографічної кризи є зниження до критичного рівня народжуваності, зумовлене цілим рядом причин - економічних, соціальних, психологічних, біологічних. Це насамперед зміни в соціальному статусі жінки - розширення сфери її позасімейних інтересів, підвищення рівня освіти та зайнятості. Багаторазове зниження дитячої смертності зробило неактуальним народження багатьох дітей як основи родинного благополуччя та гарантії забезпечення батьків у старості.

Глобальна тенденція зниження народжуваності посилилася в Україні у зв'язку з економічною кризою, різким зниженням доходів населення, невпевненістю їх у майбутньому. Крім того, утворився значний розрив між низьким рівнем життя населення та високими європейськими життєвими стандартами. Вкрай негативно на рівні народжуваності позначилися руйнування системи дошкільного та позашкільного виховання, незадовільний стан репродуктивного здоров'я населення, і насамперед жінок, значна частина яких працює у шкідливих умовах.

Переважно через низьку народжуваність Україна за період 1993-2005 роки утратила понад 4 млн. населення.

Кризовий стан генеративної активності населення даватиметься взнаки протягом життя кількох поколінь, і не лише в сім'ї, а й в усьому суспільстві. Тобто у майбутньому спостерігатиметься хвилеподібна динаміка зміни чисельності населення і його вікових контингентів, що може стати істотною перешкодою на шляху до сталого розвитку України.

Загальний рівень захворюваності населення значною мірою підвищився протягом останніх 90 років. Якщо, за даними переписів населення, протягом 1979-1989 років поширеність захворювань збільшилася на 16,3 відсотка, то за період з 1989 по 2001 рік - на 40,4 відсотка.

Спостерігається погіршення репродуктивного здоров'я населення. Так, майже 68 відсотків пологів проходить з ускладненнями. За даними обстежень, питома вага безплідних становить близько 7 відсотків жінок дітородного віку, тобто майже 870 тис. подружніх пар не мають дітей через захворювання жінок.

Викликає занепокоєння істотне відставання України від розвинутих європейських країн за показником очікуваної тривалості життя. За даними ВООЗ, у 2002 році це відставання становило 5,5 відсотка відповідних показників країн Центральної та Східної Європи і 10,9 - країн ЄС. Надлишкова передчасна смертність (у віці до 65 років) зумовлює втрату майже 11 років загальної тривалості життя, що на три роки більше, ніж у країнах Центральної та Східної Європи, і на шість років - ніж у країнах ЄС. Різниця у тривалості життя чоловіків і жінок в Україні перевищує 11 років, тоді як в економічно розвинутих країнах цей показник становить п'ять-шість років. Ризик смерті для чоловіків у віці 20-24 роки у 3,3 раза перевищує ризик для жінок, а ймовірність смерті у працездатному віці для чоловіка досягає 37 відсотків.

Основними складовими незворотних демографічних втрат є високий рівень смертності дітей віком до 1 року та чоловіків працездатного віку (через надмірну смертність від хвороб системи кровообігу та внаслідок дії зовнішніх факторів). Цей показник є одним з найвищих у Європі.

Причинами втрати здоров'я, зростання смертності та зниження очікуваної тривалості життя є низький рівень і несприятливі умови життєдіяльності значної частини населення, низька ефективність існуючої системи охорони здоров'я, поширеність шкідливих звичок та нехтування нормами здорового способу життя.

Демографічне старіння, яке є невід'ємною частиною демографічного розвитку, зафіксовано в Україні у середині XX століття - за період між переписами 1959 і 2001 років частка осіб у віці 60 років і старше зросла з 10,5 до 21,4 відсотка. У сучасних умовах особливостями цього процесу є, зокрема старіння виключно через зниження народжуваності, а не внаслідок підвищення тривалості життя в старших вікових групах, різка нерівномірність старіння за типами населених пунктів (за даними перепису 2001 року, частка осіб у віці 60 років і старше в містах становила 19,1, а у сільській місцевості - 26,1 відсотка) та за статтю (на 100 жінок віком 60 років і старше припадає 56 чоловіків, у тому числі в містах - 59, у селах - 54).

Збільшення частки осіб пенсійного віку призводить до збільшення обсягів споживання суспільних ресурсів на соціальне забезпечення в старості. В умовах обмеженості таких ресурсів поширюється бідність та поглиблюється соціальна нерівність за віком. Бідність населення похилого віку зумовлює посилення тиску осіб пенсійного віку на ринок праці та додаткові матеріальні обов'язки працездатного населення.

Збільшення частки осіб похилого віку формує специфічні потреби у товарах і послугах, житлі, медичному та соціальному обслуговуванні.

Зміни у співвідношенні поколінь впливають на відносини у сім'ї та суспільстві, зокрема загострюють антагонізм між молоддю та особами похилого віку, платниками податків і пенсіонерами.

Міжрегіональна диференціація демографічної ситуації зумовлена комплексним впливом різноманітних природно-географічних, історичних, економічних, політичних факторів, зокрема таких, як ступінь розвитку господарської та соціальної інфраструктури, структура виробництва, рівень та якість життя населення, специфіка ринків праці, особливості способу життя сільського та міського населення, насамперед у мегаполісах, динаміка міграційних процесів, тенденції урбанізації, екологічна ситуація, культурно-історичні традиції.

Протягом трансформаційного періоду міграційні процеси зазнали істотних змін. Унаслідок розпаду Радянського Союзу, поглиблення економічної кризи, зниження рівня життя населення значно знизився рівень міграційної мобільності (стаціонарної міграції). Після значного збільшення у 1991-1992 роках до найбільшого за повоєнні часи рівня (+5,5 проміле) міграційний приріст різко зменшився.

Із зменшенням інтенсивності стаціонарної міграції значного поширення набули зовнішня трудова міграція, рух біженців і транзит нелегальних мігрантів.

Низький рівень оплати праці, безробіття перетворюють трудову міграцію на основний засіб забезпечення прийнятного рівня життя значної частини населення країни. Більшість громадян України у країнах-реципієнтах приховує свої справжні наміри і, по суті, перебуває там на нелегальному становищі. Наслідком цього стає їх соціальна незахищеність, залежність від роботодавців і посередників.

Тривалість перебування на роботі за кордоном становить, як правило, від двох тижнів до кількох років, у середньому - близько 6 місяців. Таким чином, пропонування робочої сили громадянами України за межами держави становить 5 відсотків її загальної кількості.

Основною тенденцією внутрішнього обміну населенням є переміщення осіб до столиці України. Починаючи з 1995 року Київ є єдиним регіоном України, де спостерігається стабільне додатне, зростаюче сальдо міграції; на Київ припадає майже дві третини загального обсягу міграційних втрат регіонів-реципієнтів.

Метою Стратегії є поліпшення якісних характеристик рівня життя населення та гармонізація процесів його відтворення на основі відродження духовності української нації та національних традицій, відновлення сімейних цінностей, забезпечення морального здоров'я сім'ї, виховання свідомого батьківства та запобігання соціальному сирітству.

Основні завдання Стратегії:

підвищення рівня народжуваності та розвиток сім'ї;

поліпшення здоров'я, зниження рівня смертності та збільшення тривалості життя населення;

регулювання міграційних процесів;

подолання негативних наслідків старіння населення;

демографічний розвиток регіонів.

У роботі з підвищення рівня народжуваності та розвитку сім'ї пріоритетними напрямами є:

формування сприятливого соціально-психологічного клімату у суспільстві для утворення сім'ї та позитивної налаштованості громадян на сімейні цінності;

зміцнення шлюбу, запобігання його розірванню, зниження рівня розлучень;

збереження традицій багатодітності там, де вони ще існують, та формування у батьків настанов на дводітну родину;

активна пропаганда через засоби масової інформації сімейних цінностей, свідомого ставлення до сімейних обов'язків;

створення економічних передумов для задоволення потреби сім'ї в дітях, поліпшення якості життя сімей;

сприяння та підтримка виховної функції сім'ї;

сприяння формуванню у суспільстві середнього класу як основи матеріального благополуччя сім'ї, зокрема шляхом розвитку малого підприємництва, та удосконаленню системи оплати праці;

вдосконалення реалізації житлової політики з метою посилення її демографічної спрямованості, зокрема розвитку системи молодіжних житлових комплексів та молодіжних житлово-будівельних кооперативів;

оптимізація мережі центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, вдосконалення їх діяльності шляхом запровадження нових ефективних форм роботи;

вдосконалення мережі культурних і консультаційних закладів з метою створення умов для спілкування самотніх людей, які мають намір створити сім'ю;

поетапне наближення розміру щомісячної допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку до рівня прожиткового мінімуму, а також подальше його збільшення з диференціацією за доходами сім'ї;

збільшення розміру одноразової допомоги при народженні кожної наступної дитини;

удосконалення механізму надання адресної допомоги малозабезпеченим сім'ям з дітьми;

запровадження нових форм та методів статевого виховання дітей та молоді, формування у них навичок здорового способу життя;

проведення у навчальних закладах інформаційно-просвітницької роботи з батьками з питань виховання дітей;

упорядкування мережі дошкільних навчальних закладів, запровадження новітніх форм організації навчального процесу, підвищення якості освітніх послуг;

посилення соціального захисту бездоглядних та безпритульних дітей, створення умов для повноцінного їх розвитку;

розвиток сімейних форм виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування;

соціальна адаптація дітей, які перебувають у важкій життєвій ситуації;

впровадження новітніх форм та методів профілактики дитячої інвалідності;

удосконалення системи оздоровлення дітей на базі санаторіїв, профілакторіїв, дитячих оздоровчих закладів тощо;

забезпечення дітей у навчальних закладах екологічно чистими продуктами харчування та якісною питною водою;

соціальне супроводження і підтримка сімей, в яких виховуються ВІЛ-інфіковані діти.

Для поліпшення здоров'я, зниження рівня смертності та збільшення тривалості життя необхідно:

створити умови для забезпечення доступу широких верств населення до засобів збереження та поліпшення здоров'я, якісного медичного та саноторно-курортного обслуговування;

формувати суспільну налаштованість на здоровий спосіб життя, особистісну мотивацію до збереження та поліпшення здоров'я;

формувати у населення світоглядні принципи свідомого самозбереження як суспільно бажаної етичної норми;

створити безпечне для життя і здоров'я довкілля;

поліпшити якість платних медичних послуг;

посилити боротьбу з наркоманією та проституцією;

сприяти розвитку масової фізичної культури та спорту, зокрема розширити доступ дітей і підлітків до фізкультурно-спортивних і оздоровчих закладів, підліткових клубів за місцем проживання з метою створення належних умов для зміцнення їх фізичного та психічного здоров'я;

забезпечити належне гігієнічне виховання і навчання громадян;

реформувати систему охорони здоров'я з метою підвищення її ефективності та поетапного збільшення обсягу фінансування;