1. Схвалити Стратегію забезпечення права кожної дитини в Україні на зростання в сімейному оточенні на 2024-2028 роки (далі - Стратегія), що додається.

2. Затвердити операційний план заходів на 2024-2026 роки з реалізації Стратегії (далі - план заходів), що додається.

3. Міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям (військовим адміністраціям), відповідальним за виконання плану заходів:

визначити відповідальних за координацію реалізації Стратегії з числа заступників міністрів, заступників керівників інших центральних та місцевих органів виконавчої влади;

здійснити перегляд актів законодавства з метою реалізації положень Стратегії та сприяння реформуванню системи виховання та догляду дітей;

забезпечити виконання плану заходів у межах видатків, передбачених у державному та місцевих бюджетах на відповідний рік, а також за рахунок інших джерел, не заборонених законодавством;

подавати щороку до 5 березня Державній службі у справах дітей інформацію про стан виконання плану заходів.

4. Обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям (військовим адміністраціям) у тримісячний строк розробити та затвердити регіональні плани заходів на 2024-2026 роки з реалізації Стратегії.

5. Державній службі у справах дітей інформувати щороку до 1 травня Кабінет Міністрів України про стан виконання плану заходів на національному та регіональному рівні.

6. Координаційному центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей розробити за участю центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, інститутів громадянського суспільства і міжнародних організацій та подати до 1 травня 2027 р. Міністерству соціальної політики проект плану заходів на 2027-2028 роки з реалізації Стратегії.

Сім’я як середовище розвитку дитини відіграє ключову роль у формуванні особистості дитини та підготовки до самостійного життя.

Сімейним оточенням є середовище, в якому дитина зростає, отримує догляд та виховання, формується її особистість, що складається з батька, матері (одного з них) та інших родичів чи близьких осіб (брати, сестри, баба, дід, вітчим, мачуха) або осіб, до яких дитина влаштована на виховання в порядку, встановленому законодавством.

Право дитини на зростання в сімейному оточенні та обов’язок держави створювати умови для реалізації кожною дитиною такого права, забезпечувати пріоритет сімейного виховання встановлено Сімейним кодексом України, Законом України "Про охорону дитинства", а також іншими нормативно-правовими актами. Ця Стратегія ґрунтується на положеннях актів законодавства, Конвенції про права дитини, Конвенції про права осіб з інвалідністю, стратегічних документах ЄС, зокрема Стратегії ЄС з прав дитини на 2021-2024 роки, Стратегії ЄС з прав людей з інвалідністю на 2021-2030 роки, Плані дій ЄС з прав людини та демократії на 2020-2024 роки, Європейській дитячій гарантії.

У Висновку щодо заявки України на набуття членства в ЄС від 17 червня 2022 р. визначено, що подолання високих рівнів інституціалізації дітей в Україні є пріоритетом у рамках фундаментальних прав. У Звіті про прогрес України в межах Пакета розширення ЄС від 8 листопада 2023 р. підкреслено, що вплив збройної агресії Російської Федерації проти України посилив нагальність проведення реформи існуючої системи догляду та підтримки дітей, оскільки реформа, розпочата в 2017 році, не принесла бажаних результатів.

Інституційний догляд та виховання - забезпечення умов для цілодобового перебування (проживання) дітей, які з будь-яких причин постійно не проживають з батьками, опікунами, піклувальниками, прийомними батьками, батьками-вихователями (одним із них) або щодня не повертаються до них, у закладах різних типів, форм власності та підпорядкування, їх структурних підрозділах, в яких задоволено більшість потреб дітей (у харчуванні, освіті, охороні здоров’я), встановлено чіткий режим дня без можливості вільного пересування, участі дитини в організації своєї життєдіяльності, не забезпечується індивідуальний підхід до виховання та задоволення потреб дітей, участь дітей у житті територіальної громади.

Соціальна ізоляція дітей, які отримують інституційний догляд та виховання, відсутність індивідуального підходу до виховання, індивідуального простору для дитини, загальний для всіх дітей розпорядок дня, ризик жорстокого поводження, відсутність можливостей для звернення дитини за допомогою та захистом своїх прав негативно впливають на фізичний та психоемоційний розвиток дитини, перешкоджають розвитку її самодостатності та потенціалу, спричиняють інвалідність.

Ця Стратегія визначає забезпечення права кожної дитини в Україні на зростання в сімейному оточенні як ключове завдання державної політики, що має важливе значення для збереження та розвитку людського капіталу України, набуття членства в ЄС та передбачає реформування системи догляду та підтримки дітей для забезпечення найкращих інтересів кожної дитини.

Ця Стратегія враховує висновки, зазначені у звітах Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань розслідування випадків та причин порушення прав дитини під час здійснення децентралізації повноважень з питань охорони дитинства, реформування системи закладів інституційного догляду та виховання, реалізації права дитини на сімейне виховання та усиновлення, розвитку (модернізації) соціальних послуг, затверджених постановами Верховної Ради України від 14 липня 2021 р. № 1642-IX та від 22 травня 2022 р. № 2266-IX.

Щороку тисячі дітей потрапляють до закладів, які здійснюють інституційний догляд та виховання.

Факторами, що зумовлюють влаштування дітей до таких закладів є, зокрема:

відсутність системної інформаційної політики, спрямованої на формування суспільної думки стосовно надважливості потреби кожної дитини зростати в сімейному оточенні та шкоди для дитини інституційного догляду та виховання, а також наявність в суспільстві переконань, що держава в особі закладів, які здійснюють інституційний догляд та виховання, може краще задовольнити потреби дитини, ніж сім’я, яка перебуває у складних життєвих обставинах;

недоступність якісної освіти за місцем проживання дитини з урахуванням її особливих освітніх потреб, зокрема через недостатній розвиток у територіальних громадах інклюзивного та спеціального навчання, в тому числі в закладах дошкільної освіти;

брак у батьків дітей з особливими освітніми потребами, керівників закладів освіти та фахівців, які надають послуги сім’ям з дітьми, знань про інклюзивну освіту та переконань у важливості проживання дитини в сім’ї, соціалізації у територіальній громаді;

відсутність міжвідомчої взаємодії щодо виявлення особливих освітніх потреб дитини, недостатня кількість груп продовженого дня, недостатня кількість транспортних засобів для надання послуг з підвезення до закладів освіти та у зворотному напрямку, непристосованість таких послуг до потреб дітей з особливими освітніми потребами;

несистемність медичного патронажу за новонародженими;

низька вмотивованість медичних працівників надавати послуги групам населення, які перебувають у складних життєвих обставинах;

несистемний характер профілактичних заходів щодо виявлення інвалідності в дитини або консультацій стосовно особливостей її розвитку, недостатній рівень знань і навичок у батьків щодо догляду та виховання дитини з інвалідністю;

обмежена доступність послуги з раннього втручання, зокрема для жителів сільської місцевості, у зв’язку з відсутністю законодавчо визначених механізмів надання та фінансування послуги з раннього втручання, єдиних підходів до її надання;

відсутність міжвідомчої взаємодії працівників закладів освіти, охорони здоров’я, соціального захисту, кадровий дефіцит соціальних працівників і фахівців із соціальної роботи на рівні територіальних громад, що призводить до виявлення складних життєвих обставин сім’ї з дитиною на етапі серйозної кризи чи надзвичайного випадку;

низький рівень доступності соціальних послуг для сімей з дітьми в територіальних громадах, зокрема в сільській місцевості;

наявність фінансових механізмів, які дають змогу підтримувати систему інституційного догляду та виховання за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів;

повільний розвиток інституту усиновлення, недостатня кількість сімей опікунів, піклувальників, прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу, де особи, до яких дитина влаштована на виховання у порядку, встановленому законодавством, забезпечують її догляд та виховання (далі - сімейні форми виховання), їх низька спроможність і неготовність брати на виховання дітей з інвалідністю та дітей з високими потребами у підтримці;

низька кадрова спроможність органів державної влади, органів місцевого самоврядування та надавачів соціальних послуг для дітей та сімей з дітьми виконувати покладені на них функції із забезпечення та захисту прав дитини, надмірна бюрократизація процедур із захисту прав дитини за відсутності сучасних цифрових ресурсів, які можуть пришвидшити прийняття рішень в найкращих інтересах дитини з урахуванням об’єктивних та актуальних даних про дитину та її сім’ю;

невідповідність міжнародним стандартам нормативно-правового регулювання системи забезпечення і захисту прав дитини, зокрема механізмів прийняття рішень про влаштування дитини в позасудовому порядку (за рішеннями органів опіки та піклування).

Нагальною залишається потреба у гармонізації законодавства із актами законодавства ЄС у сфері забезпечення і захисту прав дітей, дітей з інвалідністю, міжнародними та європейськими стандартами. Зокрема, суттєвого оновлення потребують Закони України "Про охорону дитинства", "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування", а також окремі положення Сімейного кодексу України та інших законів, які стосуються питань інституційного догляду та виховання, влаштування дитини до сімейних форм виховання, соціальної роботи із сім’ями, дітьми та особами, які досягли повноліття.

За даними Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), через збройну агресію Російської Федерації проти України починаючи з 24 лютого 2022 р. з 7,5 млн. українських дітей змінили місце проживання 4,8 млн. дітей, з них: 2,5 млн. - переселилися в межах України, 2,3 млн. - виїхали за кордон.

Підвищення рівня безробіття, економічної та соціальної нестабільності, пошкодження та руйнування об’єктів житлової інфраструктури призводить до влаштування дітей до закладів, які здійснюють інституційний догляд та виховання. Внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та тимчасової окупації частини території України для дітей та сімей з дітьми стали менш доступними медичні, освітні, соціальні та реабілітаційні послуги.

Доступ до якісної освіти погіршився через пошкодження та руйнування закладів освіти, необлаштованість у них захисних споруд цивільного захисту, споруд подвійного призначення або найпростіших укриттів, а також перебої з електропостачанням та зв’язком. Від початку збройної агресії Російської Федерації проти України 3793 заклади освіти постраждали від бомбардувань та обстрілів, з яких 365 - зруйновані. За інформацією, викладеною в інформаційно-аналітичному збірнику МОН "Освіта в умовах воєнного стану: виклики, розвиток, повоєнні перспективи", лише 55,8 відсотка закладів дошкільної освіти обладнані захисними спорудами цивільного захисту, спорудами подвійного призначення або найпростішими укриттями, що дає можливість забезпечити перебування в них лише 62,1 відсотка вихованців таких закладів, а охоплення дошкільною освітою усіх дітей дошкільного віку становить лише 66,1 відсотка. У близько 20 відсотків, або 2,5 тис., закладів загальної середньої освіти навчання організовано виключно у дистанційному форматі.

Через російські удари по об’єктах енергетичної інфраструктури та водопостачання тисячі громадян зазнають проблеми з електро-, водо- та теплопостачанням, а також зв’язком, що погіршує умови догляду та виховання дітей.

Від початку збройної агресії Російської Федерації проти України пошкоджено або зруйновано 158 закладів соціального захисту населення. Послуги з раннього втручання, реабілітації, денного догляду, кількість і якість яких до збройної агресії Російської Федерації проти України не задовольняла потреби дітей з інвалідністю, дітей з особливими освітніми потребами та дітей, які мають ризик їх виникнення, стали ще менш доступними. Згідно з результатами оцінки організації "Civitta", загальну потребу в соціальних послугах задоволено лише на 7,4 відсотка.

На надання соціальних послуг негативно вплинула також нестача соціальних працівників, зумовлена їх переміщенням через бойові дії, зростанням потреби в соціальних працівниках у регіонах, які приймають внутрішньо переміщених осіб.

Російські удари по закладах охорони здоров’я погіршили доступність медичної допомоги та послуг. Зазнали пошкоджень внаслідок бойових дій 1518 закладів охорони здоров’я, 195 закладів зруйновані повністю.

Діти та сім’ї отримують психологічні травми унаслідок вимушеного переміщення, загибелі членів сім’ї.

За даними державного порталу "Діти війни", 19546 дітей депортовані та/або примусово переміщені на територію Російської Федерації або на тимчасово окуповану територію, з них лише 388 дітей вдалося повернути на територію, на якій органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі.

Згідно з інформацією Нацсоцслужби, обласних, Київської міської служб у справах дітей, за два роки збройної агресії Російської Федерації проти України із закладів, які здійснюють інституційний догляд та виховання, різних типів та форм власності переміщено (евакуйовано) понад 7 тис. дітей. Як свідчать результати дослідження, проведеного Міжнародною благодійною організацією "Партнерство "Кожній дитині" на виконання завдань проекту "Моніторинг потреб та підтримка дітей в умовах війни", що фінансується Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ), 54,5 відсотка дітей з будинків дитини, переміщених у межах України, влаштовано до закладів охорони здоров’я, які не мали досвіду надання послуг з догляду за такими дітьми. Під час проведення дослідження виявлено, що кількість персоналу будинків дитини, евакуйованого разом з дітьми, є недостатньою; персонал будинків дитини, якому оголошено простій через неможливість забезпечення їх діяльності, знижує рівень професійних навичок; високий ризик професійного вигорання, депривації, проявів посттравматичного синдрому у персоналу будинків дитини, евакуйованого разом з дітьми.

Згідно з інформацією Нацсоцслужби, обласних, Київської міської служб у справах дітей, у пошуку безпечного місця для дітей, зокрема, 340 прийомних сімей, в яких виховувалася 721 дитина, та 248 дитячих будинків сімейного типу, в яких виховувалося 1686 дітей, виїхали за кордон, 211 прийомних сімей (430 дітей) та 133 дитячих будинки сімейного типу (947 дітей) перемістилися в межах країни. Їх повернення до попереднього місця проживання є проблематичним у зв’язку з продовженням бойових дій, руйнуванням їх житла, соціальної інфраструктури.

Збройна агресія Російської Федерації проти України, тимчасова окупація частини території, вимушене переміщення (евакуація) дітей за кордон, переміщення населення в межах країни та за кордон ускладнили вчасне виявлення та взяття на облік дітей, які залишилися без батьківського піклування, організацію роботи з батьками дитини для відновлення їх здатності забезпечувати їй належний догляд і виховання, надання дитині статусу дитини-сироти, дитини, позбавленої батьківського піклування, уповільнили темпи усиновлення та влаштування таких дітей до сімейних форм виховання.

Згідно з інформацією Нацсоцслужби, обласних, Київської міської служб у справах дітей, станом на 1 липня 2024 р. функціонує лише 343 сім’ї патронатних вихователів, до яких влаштовано 691 дитину, 2780 прийомних сімей, до яких влаштовано 5332 дитини, та 1295 дитячих будинків сімейного типу, до яких влаштовано 8885 дітей. Зазначена кількість сімей не може задовольнити потребу у влаштуванні 5496 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які отримують інституційний догляд та виховання та не можуть бути передані на виховання батькам.

За результатами дослідження, проведеного міжнародним благодійним фондом "СОС Дитячі Містечка", факторами, які зумовлюють недостатній розвиток сімейних форм виховання, визначено, зокрема, відсутність постійних інформаційних кампаній, відсутність або низька якість надання послуг у територіальних громадах, зокрема дітям з інвалідністю та дітям підліткового віку, недостатній рівень грошового та пенсійного забезпечення прийомних батьків та батьків-вихователів.

Переважна більшість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які виховуються в закладах, які здійснюють інституційний догляд та виховання, та не можуть бути реінтегровані у свої сім’ї, є дітьми з інвалідністю та дітьми підліткового віку, мають братів та сестер. Знайти сім’ю для таких дітей складно, зокрема, через відсутність доступних послуг для таких дітей в територіальних громадах.

Серед кандидатів в усиновлювачі 60 відсотків хочуть усиновити дітей віком до шести років. Водночас, за даними Єдиної інформаційно-аналітичної системи "Діти", серед дітей, які перебувають на обліку з усиновлення, понад 90 відсотків є дітьми віком шість років і більше. Неготовність громадян України до усиновлення дітей старшого віку є однією з причин наявності значної кількості кандидатів в усиновлювачі, які тривалий час не можуть усиновити дитину. Усиновлення дітей іноземцями та громадянами України, які перебувають за кордоном, під час воєнного стану не здійснюється.

Результати дослідження, проведеного громадською спілкою "Українська мережа за права дитини" та громадською організацією "Всеукраїнський громадський центр "Волонтер", свідчать про відсутність спеціалізації суддів, що заважає оперативно розглядати справи, які пов’язані із забезпеченням права дитини на сім’ю. Справи про усиновлення розглядаються від одного до двох місяців, про позбавлення батьківських прав - протягом восьми місяців. Однією з причин перенесення та відповідно затягування розгляду справ з усиновлення є участь у таких справах присяжних. Також поширеними причинами затягування розгляду таких справ є перевантаження судової системи (справ більше, ніж судді можуть розглянути), наслідки збройної агресії Російської Федерації проти України (відсутність світла, повітряні тривоги, виїзд за кордон тощо).

Відповідно до Керівних принципів ООН щодо альтернативного догляду основні зусилля держави повинні спрямовуватися на те, щоб дитина не розлучалася із своїми батьками, мала можливість повернутися до них або інших близьких членів сім’ї. Якщо будь-яке влаштування, догляд та виховання дитини поза біологічною сім’єю (далі - альтернативний догляд та виховання) визнано необхідним, його метою повинно бути надання тимчасового догляду та активне сприяння реінтеграції дитини в сім’ю або забезпечення її стабільного альтернативного догляду та виховання в сімейному середовищі, або усиновлення. Догляд та виховання дітей поза сім’єю повинні здійснюватися лише тоді, коли це необхідно та відповідає їх інтересам, і лише на період до повернення дітей в сім’ю за можливості. Якщо реінтеграція дитини в сім’ю неможлива, перевага надається сімейним формам виховання або усиновленню, що відповідає інтересам дитини.

Зусилля повинні спрямовуватися на підтримку сімей з метою забезпечення реінтеграції дітей, у тому числі дітей з інвалідністю та дітей підліткового віку, та запобігання розлученню дітей з батьками. Більшість сімей можуть і хочуть піклуватися про своїх дітей, якщо їм надається відповідна підтримка з боку держави.

Важливе значення має доступ дітей та їх сімей відповідно до потреб за місцем перебування (проживання) до універсальних, базових та комплексних спеціалізованих соціальних послуг, що відповідають державним стандартам якості.

Універсальні послуги повинні бути доступними для всього дитячого населення територіальної громади незалежно від стану здоров’я і соціального становища дитини та її сім’ї, а також інклюзивними для дітей з інвалідністю та/або осіб з інвалідністю.

У разі коли заходи з підтримки, яких потребує дитина та її сім’я, стають більш специфічними, повинно бути забезпечено доступ до базових соціальних послуг, які передбачають індивідуальний міждисциплінарний підхід до потреб сім’ї, допомагають запобігти потраплянню у складні життєві обставини, отримати доступ до універсальних послуг та повноцінно інтегруватися у життя територіальної громади. Зокрема, дитині з інвалідністю, яка має особливі освітні потреби, навчається у інклюзивному класі закладу загальної середньої освіти, може бути забезпечено допомогу асистента, надання розвиткових послуг та організовано підвезення до закладу освіти, а її сім’ї - надання соціальних послуг з консультування, тимчасового відпочинку для батьків, які здійснюють догляд за дитиною з інвалідністю.

Комплексні спеціалізовані послуги, зокрема соціально-психологічна реабілітація осіб із залежністю від наркотичних засобів чи психотропних речовин, індивідуальні корекційні програми, що надаються на засадах інтегрованості, сприяють розв’язанню серйозних соціальних проблем та запобіганню розлученню дитини з батьками.

В умовах децентралізації органи місцевого самоврядування взяли на себе відповідальність за безпеку, благополуччя, добробут дітей, своєчасну підтримку вразливих сімей з дітьми. Заклади, які здійснюють інституційний догляд та виховання, необхідно замінити системою послуг, що задовольняють потреби дітей та їх сімей у територіальній громаді.

Спрямування ресурсів держави, області та територіальної громади на здійснення заходів із зміцнення сімей, забезпечення доступності та інклюзивності якісних освітніх, медичних, соціальних послуг, доступності інформації про можливість їх отримання сприяє підвищенню спроможності сімей здійснювати догляд та виховання дітей, поліпшенню фізичного та психічного здоров’я, академічної успішності, а головне - запобігає інституціалізації та сприяє реінтеграції в сім’ї дітей, які отримують інституційний догляд та виховання, а також забезпечує їх залучення в життя територіальної громади та суспільства.

Забезпечення гарантій реалізації права кожної дитини в Україні на зростання в сімейному оточенні, створення умов для безпечного повернення кожної тимчасово переміщеної (евакуйованої), примусово переміщеної, депортованої дитини в Україну та її реінтеграція в сім’ю є інвестицією держави в людський капітал, що забезпечить поступ у євроінтеграційних та цивілізаційних процесах. З урахуванням викликів, пов’язаних із демографічним старінням та зниженням якості та обсягу людського капіталу через збройну агресію Російської Федерації проти України, його збереження та розвиток, зокрема шляхом забезпечення права кожної дитини на зростання в сімейному оточенні, є стратегічно важливими та повинно бути визначено пріоритетними.

Таким чином, для реалізації цієї Стратегії необхідно узгодити пріоритети державної політики із:

заключними зауваженнями Комітету ООН з прав дитини за даними п’ятої та шостої консолідованої періодичної доповіді України про виконання Україною Конвенції про права дитини;

заходами, передбаченими Висновком щодо заявки України на вступ до ЄС;

стратегічними напрямами відновлення людського капіталу України від наслідків збройної агресії Російської Федерації;

Керівними принципами щодо деінституалізації, у тому числі під час надзвичайних ситуацій, прийнятими Комітетом ООН з прав людини у 2022 році;

Керівними принципами ЄС щодо самостійного проживання для осіб з інвалідністю.

Ця Стратегія ґрунтується на принципах деінституціалізації, прийнятих європейськими країнами, а також фундаментальних цінностях і настановах у сфері формування політики та практик, спрямованих на забезпечення права кожної дитини на зростання в сімейному оточенні, а саме:

пріоритетність виховання в сім’ї як найкращому середовищі для повного та гармонійного розвитку дитини;

забезпечення найкращих інтересів дитини в усіх сферах та під час прийняття рішень щодо дитини;

забезпечення участі всіх дітей у житті сім’ї, закладу освіти, територіальної громади та їх залучення з урахуванням віку та рівня розвитку до процесу прийняття рішень з усіх питань, які їх стосуються, у тому числі в контексті забезпечення права на зростання в сімейному оточенні (зокрема шляхом надання інформації, необхідної для прийняття рішень, у доступній для дітей з інвалідністю формі);

забезпечення рівності прав та можливостей усіх дітей незалежно від віку, соціального становища, етнічного походження, стану здоров’я, місця перебування (проживання) та інших ознак;

пріоритетність заходів із запобігання і профілактики складних життєвих обставин, інституціалізації;

системність та безперервність підтримки сімей із дітьми та формування засад відповідального батьківства;

запобігання розлученню дитини з батьками, збереження сімейних зв’язків, забезпечення возз’єднання дітей з їх батьками та реінтеграції у сім’ю;

забезпечення інклюзивності та безбар’єрності, недискримінації дітей з інвалідністю;

залучення дітей, дітей з інвалідністю та осіб, які мають досвід альтернативного догляду та виховання, до проведення моніторингу і оцінювання якості послуг, розроблення та реалізації інформаційно-просвітницьких ініціатив і адвокації, врахування їх думок;

недопущення здійснення інституційного догляду та виховання надавачами освітніх, соціальних та медичних послуг, що відновлюють свою діяльність після пошкодження або руйнування внаслідок бойових дій;

відповідальність органів місцевого самоврядування за підтримку вразливих сімей з дітьми, сприяння усиновленню, сімейним формам виховання;

скоординованість та взаємодія в інтересах дитини центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, інститутів громадянського суспільства та міжнародних партнерів.

Ця Стратегія визначає міжгалузевий характер реформи системи догляду та підтримки дітей та стратегічний напрям діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, інститутів громадянського суспільства у сфері догляду та підтримки дітей з урахуванням, зокрема, Цілей сталого розвитку України на період до 2030 року.

З огляду на міжгалузевий характер реформи системи догляду та підтримки дітей принципово важливим для досягнення цілей цієї Стратегії є виконання інших стратегічних документів, схвалених Президентом України та Кабінетом Міністрів України, зокрема:

Національної стратегії у сфері прав людини, затвердженої Указом Президента України від 24 березня 2021 р. № 119;

Національної стратегії із створення безбар’єрного простору в Україні на період до 2030 року, схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14 квітня 2021 р. № 366 (Офіційний вісник України, 2021 р., № 36, ст. 2154);

Національної стратегії розвитку інклюзивного навчання на період до 2029 року, схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 7 червня 2024 р. № 527 (Офіційний вісник України, 2024 р., № 57, ст. 3394).

Основною цільовою групою Стратегії є:

діти, які можуть втратити сімейне оточення внаслідок низької спроможності їх сімей забезпечити безпечне та сприятливе для розвитку середовище через різні причини;

діти з інвалідністю та/або діти з особливими освітніми потребами, які внаслідок недостатнього забезпечення інклюзивними послугами та підтримкою для життя в сім’ї та територіальній громаді можуть втратити сімейне оточення;

діти, які залишилися без батьківського піклування, діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, у тому числі ті, що залишилися на тимчасово окупованій території та території, де ведуться бойові дії;

діти, тимчасово переміщені (евакуйовані) із закладів, які здійснюють інституційний догляд та виховання, сімейних форм виховання, депортовані або примусово переміщені;

діти, які отримують інституційний догляд та виховання, у тому числі діти з інвалідністю;

діти та особи віком до 23 років, які мають досвід інституційного догляду та виховання або перебування в сімейних формах виховання.

Метою цієї Стратегії є реалізація права кожної дитини на зростання в безпечному та сприятливому для розвитку сімейному оточенні шляхом створення системи підтримки дітей та сімей з дітьми, реінтеграції дітей в їх сім’ї та розвитку сімейних форм виховання.

Реалізація цієї Стратегії здійснюється протягом 2024-2028 років двома етапами:

перший - 2024-2026 роки;

другий - 2027-2028 роки.

Показниками досягнення стратегічної цілі 1 є:

частка сімей з дітьми, які вважають доступними інклюзивні універсальні послуги у територіальній громаді (за типами послуг, наявністю інвалідності, типом населеного пункту, регіоном), відсотків;

частка сімей з дітьми, задоволених якістю надання інклюзивних універсальних послуг у територіальній громаді (за типами послуг, наявністю інвалідності, типом населеного пункту, регіоном), відсотків;

частка сімей з дітьми, які мають потребу в соціальних послугах та забезпечені ними у територіальній громаді відповідно до потреб, порівняно з попереднім роком (за послугами, наявністю інвалідності, типом населеного пункту, регіоном), відсотків;

частка сімей з дітьми, задоволених якістю наданих їм соціальних послуг відповідно до потреб (за послугами, наявністю інвалідності, типом населеного пункту, регіоном), відсотків;

частка територіальних громад, у яких організоване надання пакета послуг для забезпечення права дітей на зростання в сімейному оточенні, відсотків;

кількість територіальних громад, у яких запроваджено посади фахівців із соціальної роботи відповідно до встановленого нормативу їх чисельності, зокрема кількість територіальних громад, де всі посади зайняті (за типом населеного пункту, регіоном), одиниць;

частка дітей з особливими освітніми потребами, які отримують освітні послуги в інклюзивних класах (групах) у закладах дошкільної та загальної середньої освіти, порівняно з попереднім роком (за рівнем здобуття освіти, типом населеного пункту, регіоном), відсотків;

частка батьків дітей з інвалідністю, які отримують підтримку територіальної громади та держави в догляді та вихованні дитини та впевненість у її майбутньому (за віком, статтю, типом населеного пункту, регіоном), відсотків;

частка територіальних громад, у яких запроваджено послугу з патронату над дитиною, відсотків;

кількість дітей, які протягом року влаштовані до системи альтернативного догляду та виховання та реінтегровані у свої сім’ї (за формою альтернативного догляду та виховання, наявністю інвалідності, віком, строком перебування в системі альтернативного догляду та виховання, регіоном), осіб.

Показниками досягнення стратегічної цілі 2 є:

частка дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в сімейних формах виховання (за віком, наявністю інвалідності, сімейною формою виховання, регіоном), відсотків;

частка усиновлених дітей на початок звітного року (за віком, наявністю інвалідності, наявністю братів/сестер, регіоном), відсотків;

кількість новостворених сімейних форм виховання протягом року (за сімейною формою виховання, регіоном), одиниць;

кількість дітей, які протягом року усиновлені та влаштовані до сімейних форм виховання (за віком, наявністю інвалідності, сімейною формою виховання, регіоном), осіб;

кількість прийнятих протягом року рішень про скасування, визнання недійсним усиновлення (за віком, наявністю інвалідності, регіоном), відсотків;

частка дітей, задоволених умовами догляду та виховання в сімейних формах виховання (за віком, сімейною формою виховання, регіоном), відсотків.

Показниками досягнення стратегічної цілі 3 є:

кількість дітей, які повернулися на територію України, з числа дітей, які тимчасово переміщені (евакуйовані) із закладів, які здійснюють інституційний догляд та виховання, за межі України, з них дітей, переданих на виховання батькам, іншим законним представникам, влаштованих до сімейних форм виховання, усиновлених (за віком, статтю, наявністю інвалідності, регіоном), одиниць;

кількість сімейних форм виховання, які повернулися із-за кордону чи евакуйовані з тимчасово окупованої території на територію, на якій органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі (за сімейною формою виховання, регіоном), одиниць;

частка сімейних форм виховання, які забезпечені (отримали/придбали/побудували за рахунок бюджетних чи інших коштів) житлом, зокрема доступним для маломобільних груп, для постійного проживання, із числа сімей, житло яких зруйновано або пошкоджено внаслідок бойових дій (за сімейною формою виховання, регіоном), відсотків;

частка сімейних форм виховання, які задоволені рівнем підтримки у територіальній громаді, яку вони отримали після тимчасового переміщення (евакуації) з тимчасово окупованої території, або повернення із-за кордону (за сімейною формою виховання, регіоном), відсотків;

частка дітей, які повернулися на територію, на якій органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі, з місць примусового переміщення або депортації, реінтегрованих в сім’ю, усиновлених, влаштованих до сімейних форм виховання (за віком, статтю, наявністю інвалідності, регіоном), відсотків;

частка дітей, які повернулися на територію, на якій органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі, з місць примусового переміщення або депортації, які охоплені програмами комплексної підтримки та супроводу з метою надання їм допомоги у подоланні травми та сприяння реінтеграції за місцем повернення (за віком, статтю, наявністю інвалідності, регіоном), відсотків.

Показниками досягнення стратегічної цілі 4 є:

частка дітей із числа тих, що отримували інституційний догляд та виховання, які повернуті у свою сім’ю (за віком, статтю, наявністю інвалідності, регіоном), відсотків;

частка дітей із числа тих, що отримували інституційний догляд та виховання, влаштованих до сімейних форм виховання (за віком, статтю, наявністю інвалідності, сімейною формою виховання, регіоном), відсотків;

кількість дітей, які отримують інституційний догляд та виховання (за віком, статтю, наявністю інвалідності, статусу дитини-сироти, дитини, позбавленої батьківського піклування, регіоном), осіб;

кількість дітей, які вперше влаштовані/зараховані до закладів, які здійснюють інституційний догляд та виховання (за віком, статтю, наявністю інвалідності, статусу дитини-сироти, дитини, позбавленої батьківського піклування, регіоном), осіб;