Відходить в історію XX століття. Його останнє десятиріччя принесло українському народові воістину доленосні здобутки. Саме впродовж цього десятиріччя Україна виборола свою незалежність і утвердила себе високоавторитетною державою у світовому співтоваристві. Багато було таких, хто мало вірив у наше майбутнє, хто пророкував нам неодмінну поразку. Однак сьогодні вже ясно всім: головне і визначальне випробування ми витримали. Незважаючи на всі складнощі, які існують і сьогодні, ми вистояли. Державна незалежність України, яка впродовж століть виборювалася українським народом на чолі з його авангардом - українським національним рухом, є сьогодні реальністю.

У штормових умовах перехідного періоду Україна не лише вижила як самостійна держава, а й зробила впевнені кроки шляхом системного оновлення всіх сфер суспільного життя, його демократизації, прилучення до надбань сучасного цивілізаційного розвитку, європейських цінностей.

Започатковано нову модель політичного устрою України, покінчено з однопартійною системою та ідеологічним монополізмом. Важливо, що цей процес здійснювався легітимним шляхом, без силових сутичок та небезпечних конфліктів, без крові та людських жертв.

Закладено фундамент сучасного державного устрою на принципах розподілу влади, відбулося становлення парламентаризму і виконавчої вертикалі, незалежної судової системи та системи місцевого самоврядування.

Утверджуються основи громадянського суспільства. З перших днів свого існування як незалежна держава Україна невпинно рухається саме в цьому напрямі. Підтвердженням тому є прийняття у червні 1996 р. нової, демократичної за змістом, Конституції України, утворення Конституційного Суду, Вищої ради юстиції, прийняття Конституції Автономної Республіки Крим.

Українська культура стала основою національного духовного поступу. Забезпечено вільний розвиток усіх національно-культурних і релігійних об'єднань. Українська мова утверджується як державна з одночасним створенням умов для вільного розвитку російської та інших мов.

Україна утвердила себе повноправним суб'єктом європейського та світового співтовариства, здобула міжнародні гарантії безпеки, уклала договори про дружбу і співробітництво з усіма сусідніми країнами, стала важливим фактором стабільності на європейському континенті.

Ми показали світові приклад ядерного роззброєння, добровільно відмовившись від третього у світі за потужністю ядерного арсеналу. Свою стабільність, передбачуваність і прагнення розвивати добросусідські відносини Україна засвідчила, уклавши Угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом, Договір про дружбу, співробітництво і партнерство з Російською Федерацією, Хартію про особливе партнерство з НАТО та ряд інших, не менш значущих міжнародних договорів та угод. Авторитет України підтверджується і її зростаючою роллю в діяльності міжнародних та регіональних організацій. Свідченням цього є обрання нещодавно України до складу Ради Безпеки ООН.

Попри всі складнощі глибокі перетворення відбуваються і в економіці. Забезпечено остаточний злам збанкрутілої, відірваної від світового соціального та науково-технічного прогресу адміністративно-командної системи господарювання. Чітко визначено курс на формування сучасної ринкової економіки. Особливої виразності ці процеси набули з жовтня 1994 р., після проголошення в Україні курсу радикальних економічних реформ.

Важливим чинником успішного просування шляхом глибинних системних перетворень є розширення соціальної бази реформ. Особливо обнадійливе те, що соціальна база реформ поєднує в собі найбільш активні верстви населення, зокрема молодь. Це переконливо довели президентські вибори 1999 року. Вони продемонстрували наявність у суспільстві достатньо вагомих соціально-політичних передумов суттєвого поглиблення курсу ринкових реформ, відчутного їх прискорення.

У суспільній свідомості формуються стійкі переконання, що лише за допомогою продуманих, послідовних та рішучіх системних перетворень можна забезпечити прогресивний розвиток держави, успішне вирішення проблем соціального і економічного розвитку, підвищити добробут та забезпечити гідне життя кожній людині.

Все це дає підстави для утвердження такого необхідного сьогодні в суспільстві соціального оптимізму, впевненості людей у завтрашньому дні, їх віри в те, що обраний у 1991 р. Україною шлях, яким вона входить в XXI століття, є єдино правильним. Завдання Президента України, Верховної Ради та Уряду, органів виконавчої влади на місцях, місцевого самоврядування - реалізувати ці надії та сподівання народу. Для цього треба закріпити і розвинути розпочаті системні перетворення, сміливо і впевнено рухатися вперед, максимально використовуючи при цьому власний досвід, набутий в ході реформ.

Розроблена на основі передвиборчої програми Президента України стратегія перетворень на наступні п'ять років (2000 - 2004 рр.) визначається цим Посланням. Передбачається, що її положення (фактично вони дістали підтримку майже 16 млн. виборців, які віддали голоси на підтримку Президента України) ляжуть в основу Програми діяльності Кабінету Міністрів України на 2000-2004 рр. Водночас вони можуть розглядатися і як базові принципи формування у Верховній Раді (на основі широкої прогресивної коаліції) політично відповідальної парламентської більшості та уряду народної довіри.

Новизна запропонованої стратегії полягає у такому. На відміну від положень Послання Президента України "Шляхом радикальних економічних реформ" (1994 р.), які визначали загальну логіку вирішення завдань стартового етапу економічних реформ, а також механізми подолання глибокої кризи української економіки, запропонована стратегія соціального та економічного розвитку на 2000-2004 рр. обгрунтовує складніші та відповідальніші завдання. Її стрижнева позиція - визначення шляхів виведення української економіки на траєкторію сталого розвитку, тісного поєднання політики структурних змін та економічного зростання з активною і сильною соціальною політикою держави.

Період 1994-1999 рр., незважаючи на суперечливість оцінок його результатів, залишить помітний слід у реалізації стратегії економічних та соціальних реформ, наближенні України до сучасних надбань світового розвитку. Звичайно, на цьому шляху було допущено багато помилок та недоліків. Однак безпрецедентність здійснюваних перетворень, пов'язаних не лише з докорінною зміною соціально-економічних відносин, а й з формуванням принципово нової економічної системи, дає підставу говорити про здійснене з необхідним розумінням та повагою.

1. У 1999 р. вперше за останнє десятиріччя чітко виявили себе ознаки економічної стабілізації. В основному подолано падіння ВВП. Обсяг промислового виробництва зріс на 4,3%. Принципове значення у цьому мають випереджаючі темпи зростання (+7,2%) виробництва товарів народного споживання, в т. ч. непродовольчих товарів (+10,2%). Зростання випуску промислової продукції зафіксовано у 21 регіоні. Капіталовкладення в основні фонди збільшилися на 2,9%. На 7,5% зросли обсяги житлового будівництва. Намітилася позитивна тенденція скорочення дефіциту Державного бюджету України (з 6,6% від ВВП - у 1997 р. до 1,5 % - у 1999 р.). В передбачуваних межах утримувався рівень інфляції (19,2%).

Стабілізаційні процеси мають об'єктивні передумови. Такими передумовами є системні перетворення, що відбуваються в українській економіці, досягнення відносно низького рівня інфляції та подолання штучно утримуваної впродовж 1996-1997 рр. надмірної ревальвації валютного курсу гривні, демонтаж фінансової піраміди, поліпшення умов зовнішньоекономічної діяльності.

Позитивний вплив на стабілізацію справляють реструктуризація підприємств, їх адаптація до умов ринкової кон'юнктури. Практично у всіх галузях промисловості сформувалися "точки зростання". Це підприємства, що виробляють потрібну ринкові конкурентоспроможну продукцію. Приклад тому - харчова та деревообробна промисловість, де обсяги виробництва за минулий рік зросли відповідно на 7,8% і 23,6%. Такі ж "точки зростання" сформувалися і в окремих галузях машинобудування, в т.ч. й тих, що пов'язані з виробництвом високотехнологічної продукції. На 14,2% зросли обсяги виробництва у верстатобудуванні та інструментальній промисловості, яка забезпечує оновлення виробничих фондів та технологічної бази промисловості.

2. З 1994 по 1999 р. в економіці сталися також глибокі якісні зміни. Сформовано основні атрибути національної економіки: грошову, фінансову, платіжну, податкову, митну, банківську та інші системи, що у своїй сукупності визначають економічну інфраструктуру нашої держави. Вагомим здобутком стало проведення у 1996 р. грошової реформи, забезпечення відносної валютної стабілізації. У людей сформувалася повага до національної грошової одиниці. Це надзвичайно вагомий чинник не лише утвердження нових економічних відносин, а й зміцнення державності України.

Знайшло своє вирішення й інше, визначальне за своєю суттю завдання трансформаційного періоду: сформовано базові засади багатоукладної економіки.

Відбувся перелом у реформуванні відносин власності. Йде активний і незворотний процес утвердження механізмів приватної власності, розширення корпоративного та приватного секторів економіки. За станом на 1 січня 2000 р. форму власності змінили 66,7 тис. об'єктів, зокрема з 1994 по 1999 рр. - 63,1 тис. Нині понад 70 % загального обсягу промислової продукції виробляється на недержавних підприємствах.

Реалізуються завдання земельної реформи. Утверджується реальний власник землі. Майже 6,1 млн. громадян отримали земельні паї, обсяг яких становить більше половини земельних угідь України. В основному завершено приватизацію присадибних ділянок, їх власниками стали близько 11 млн. громадян. Отже, можна стверджувати: зроблено перший вагомий крок у реалізації кінцевої мети земельної реформи - безоплатної передачі землі у власність тим, хто на ній працює, формування платних орендних відносин і ринку землі.

Здійснено відчутні заходи щодо лібералізації господарських зв'язків. У 1994 р. 70% цін регулювалися державою. Дотації на комунальні послуги складали 95% від їх вартості, на хліб - 60%. У країні існував режим адміністративно-зафіксованого валютного курса. Дефіцит бюджету автоматично покривався емісією Національного банку. Ці рудименти адміністративної економіки відходять у минуле. В Україні утверджено ринковий механізм ціноутворення, здійснено непростий перехід до світових цін, запроваджено ліберальний режим зовнішньої торгівлі. Вирішення цих завдань забезпечило подолання хронічної дефіцитності національної економіки, товарну насиченість ринку. Адміністративній економіці таке було не під силу. Понад 70 років ми жили в умовах гострого товарного дефіциту.

В економіці утверджено основи ринкової інфраструктури. На кінець 1999 р. в Україні зареєстровано 203 комерційні банки, 1330 інвестиційних компаній та фондів, 2250 аудиторських фірм, 262 страхових компаній, 340 бірж, 390 кредитних спілок. Відбулося становлення фондового, товарного, грошового та валютного ринків. Завершено формування дворівневої банківської системи. Поступово опановуються складні механізми ринку державних цінних паперів.

Однією з найбільших прогресуючих в українській економіці виявилася сфера зовнішньоекономічної діяльності: з 1993 по 1999 р. частка експорту товарів та послуг в структурі ВВП зросла з 26 до 53%. Експорт зростав значною мірою за рахунок вивезення товарів та послуг у країни далекого зарубіжжя. Їх частка у 1999 р. становила 64%. З 1996 р. Україна забезпечує в зовнішньоторговельному обороті позитивне сальдо. Із 484 млн. дол. у 1994 р. до 3248 млн. дол. у 1999 р. зросли прямі іноземні інвестиції.

Наведені показники є свідченням того, що в Україні на практиці реалізується модель відкритої конкурентної економіки, утвердження якої було одним із ключових завдань економічних перетворень, визначених у жовтні 1994 р.

За всіх складнощів трансформаційних процесів позитивні зрушення здійснюються і в сфері соціальних відносин, зокрема у соціальній структурі суспільства. Відбувається інтенсивний процес формування прошарку підприємців, який відіграє дедалі відчутнішу роль у всіх сферах суспільного життя: економіці, політиці, гуманітарному розвитку держави. Утверджується широкий прошарок власників акцій, нерухомості, земельних ділянок тощо. Нині майже 15 млн. осіб є акціонерами та власниками земельних паїв. З виходом економіки з кризи їх позиції в розподілі прибутків, забезпеченні реального впливу на управлінські процеси будуть зміцнюватися.

Все більшою мірою утверджуються економічна свобода, можливості вільного вибору сфери господарської діяльності, самоствердження та реалізації особистості. На цій основі змінюється суспільна психологія. Люди усвідомили необхідність "рахувати гроші" і починають розуміти, що їх економічний стан залежить у першу чергу від них самих. Повернення до радянських часів для багатьох співвітчизників здається неможливим, катастрофічним. Особливо це стосується найбільш дієздатної частини населення, молоді, людей, що отримали у своє розпорядження власність. Саме цей соціальний прошарок і стає нині основним гарантом дальшого поглиблення реформ, курсу ринкових перетворень, яким Україна іде у нове тисячоліття.

3. Водночас позитивний вплив реформ на стан національної економіки досі недостатній. В економіці ще не накопичено необхідного потенціалу економічного зростання. Не забезпечено зміцнення фінансової системи держави - перш за все фінансів підприємств і організацій, підвищення загальної конкурентоспроможності, структурного оновлення економіки. У критичному стані перебуває аграрний сектор. Понад 87% КСП є збитковими. Низька рентабельність промисловості та інших галузей економіки. На 42% знизилася продуктивність праці, в т.ч. у промисловості - на 21%, сільськогосподарських підприємств - більш як у 2 рази. Критичною є ситуація з формуванням обігових коштів підприємств і організацій. Посилюється незбалансованість відтворювальних пропорцій, зростають цінові та структурні диспропорції. Відсутні ознаки подолання платіжної кризи. Можливості економічного зростання стримуються недосконалістю бюджетних відносин та потребами використання значної частини фінансових ресурсів на обслуговування зовнішнього боргу.

Небезпечними стають структурні деформації, які були притаманні українській економіці ще за часів адміністративно-командної системи. За роки реформ ця ситуація не лише не поліпшилася, а й значною мірою ускладнилася. У 1999 р. тривала тенденція до скорочення питомої ваги галузей, що виробляють продукцію інвестиційного призначення (машинобудування та будівельні матеріали). Минулого року частка машинобудування у структурі промислового виробництва склала 13,8% проти 30,7% у 1990 р. За цей же час майже у 8 разів скоротилася питома вага легкої промисловості. Водночас продовжує зростати частка найбільш енергоємних та екологічно шкідливих галузей (паливно-енергетичної, металургійної, хімічної). У 1999 р. вона досягла 59% проти 26,5% у 1990 р.

Тривалий спад виробництва унеможливлював досягнення відчутних зрушень у соціальній політиці. З 1994 по 1999 р. знижувався життєвий рівень людей. Значне розшарування населення за рівнем доходів, штучне заниження вартості робочої сили (як і низький рівень соціальних витрат) переросли в один із головних чинників, які стримують розширення внутрішнього ринку, технологічне оновлення виробництва.

Невирішеність соціальних питань та зубожіння значної частини населення, великі суми заборгованості з заробітної плати, соціальних виплат та пенсій, вимушені простої значної частки виробництва й відповідно приховане та зареєстроване безробіття, загострення демографічної ситуації, стагнація медицини, сфери послуг, освіти, науки та культури, високий рівень корупції та злочинності - все це реальності нашого сьогодення, які однозначно доводять: соціально-економічна ситуація в країні лишається складною. Немає гарантій, що фаза відносної макроекономічної стабілізації обов'язково переросте в економічне зростання. Нестійкість стабілізаційних процесів, загострення у фінансовій сфері можуть призвести до нового витка економічної кризи.

Значні економічні та соціальні втрати реформ пояснюються трьома групами чинників.

Перша група - надзвичайно складні стартові умови. Лише у 1994 р. падіння ВВП склало 23%, промислового виробництва - 27, сільського господарства - 17%. Давалися взнаки наслідки рекордної за світовими стандартами інфляції (1993 р. - 10256%). Дефіцит державного бюджету до ВВП за III квартал 1994 р. становив 20,5%.

На той час значна частина постсоціалістичних країн подолала кризові процеси. У 1994 р. приріст ВВП у Польщі, Угорщині, Словенії, Чехії, Словаччині, Румунії склав від 2,6 до 5,2%. Удвічі меншими, ніж в Україні, були темпи падіння виробництва в Росії. Як підсумок, з повною мірою достовірності можна твердити: у 1994 р. економічна ситуація в Україні була чи не найскладнішою з усіх постсоціалістичних країн - за винятком тих, де точилися міжнаціональні конфлікти.

Друга група чинників концентрується у сфері політичних відносин. Недоліки у здійсненні реформ, їх недостатня ефективність пояснюються значним загостренням протистоянь між виконавчою та законодавчою гілками влади, деструктивними діями опозиційних сил, спрямованих на те, щоб будь-якою ціною дискредитувати курс ринкових перетворень, підірвати віру народу в його історичну перспективу. Виявом цього стали постійні намагання опозиції зірвати процес створення розгорнутої законодавчої бази ринкових перетворень. Внаслідок цього і досі немає приведеного у відповідність з вимогами Конституції України земельного, житлового, трудового законодавства, не прийнято нових кодексів - Цивільного, Податкового тощо. Недостатнім чином законодавчо захищені відносини власності.

Потребує поліпшення і якість законодавчого процесу. По суті в жодній із сфер економічної діяльності поки що не маємо логічно завершеного системного законодавчого забезпечення. Підривають ділову активність постійні зміни чинного законодавства. Особливо руйнівним для економіки стало прийняття законів, що не враховують реальної соціально-економічної ситуації, вступають у конфлікт з Конституцією України, бюджетом, іншими, раніше прийнятими законами. Не випадково у 1998-1999 рр. Президент України був вимушений застосувати право вето до 117 законодавчих актів.

Найболючішими для економіки виявилися відомі колізії бюджетного процесу. Замість пошуку шляхів ліквідації численних (у значній своїй частині - економічно необгрунтованих) пільг, зниження видаткової частини бюджету увага Уряду та парламентаріїв весь час концентрувалася на протилежному - збільшенні непосильних бюджетних асигнувань. Як наслідок, виявилася нереалізованою основна вимога економічного курсу 1994 р. стосовно істотного зниження податкового тиску на вітчизняного товаровиробника, створення ефективної, стимулюючої виробництво податкової системи.

Аналогічним чином блокувалися і процеси приватизації, дерегуляції господарської діяльності та демонополізації економіки, проведення земельної реформи, зокрема становлення в Україні ефективного державно регульованого ринку землі.

Третя група чинників пов'язана з недостатньою послідовністю у здійсненні реформ, рядом помилок та прорахунків, сутність багатьох з яких стає зрозумілою лише з позицій сьогодення. Мається на увазі таке:

- не вдалося сформувати дієздатну систему державного управління ринковими перетвореннями, докорінно змінити стиль, методи та традиції, успадковані від адміністративної системи. В результаті утворилася глибока суперечність між новими (значною мірою ринковими) відносинами і діючою системою управління. Зазначена суперечність виступає чи не найсерйознішим гальмом соціально-економічного прогресу. Відповідно на нинішньому етапі пріоритетом номер один державної політики стає проведення глибокоструктурованої, адекватної новим реаліям економічних та політичних відносин, адміністративної реформи;

- дається взнаки і незавершеність судової реформи. За роки незалежності не вдалося прийняти такі важливі законодавчі акти, як Кримінальний кодекс, закон про судоустрій (який би відповідав Конституції України, міжнародним нормам права), інші законодавчі акти, що стосуються судочинства. Через це становлення судової системи як однієї з ефективних гілок влади нового типу здійснюється в країні занадто повільно. У цій сфері формується безпрецедентний інституціональний вакуум, який потрібно якнайшвидше ліквідувати;

- неефективним та логічно незавершеним виявився процес приватизації. Її здійснення не забезпечило формування відповідального господаря, який був би зацікавлений в інвестиційній діяльності, прискореному оновленні виробництва, його реальному оздоровленні. Не досягнуто оптимальної глибини приватизаційного процесу. Як наслідок, у ході реформування економіки не вдалося забезпечити глибокої структуризації відносин власності, запровадити повноцінні правові та організаційні механізми реалізації переваг приватної власності, всебічного зміцнення позицій національного капіталу.

Поширилася неформальна приватизація з появою псевдовласників - осіб, які не мають юридичних прав власності, але фактично володіють колишніми колгоспами, підприємствами та організаціями, використовують їхні майно та доходи задля власного збагачення. Механізмами такого збагачення стали бартеризація обміну, система неплатежів та невиплат заробітної плати, тінізація господарських зв'язків. Значний прошарок псевдовласників перетворився у найконсервативнішу силу суспільства, яка, користуючись політичною підтримкою лівої опозиції, блокує подальшу приватизацію, поглиблення реформ;

- належним чином не вдалося зміцнити банківську систему, на яку програмою 1994 р. покладалася функція "локомотива реформ". Значна частина українських банків нездатна забезпечити необхідне накопичення кредитних ресурсів, обслуговувати інвестиційний процес, стати активним суб'єктом капіталотворення. Агрегований банківський капітал України складає всього 4,9% від ВВП, тоді як в країнах з перехідною економікою Центральної та Східної Європи - в середньому 40%, країнах ОЕСР - понад 80%. Якщо у Польщі банківські депозити на душу населення на кінець 1999 р. становили 1300 дол., то в Україні - трохи більше 50 дол. Ситуація ускладнюється тим, що переважна більшість комерційних банків відокремлена від реальної економіки, функціонує головним чином за рахунок спекулятивних операцій на валютному ринку і не обслуговує потреби економічного зростання.

- багато нерозв'язаних проблем в іншій ключовій сфері реформування економіки - на фондовому ринку. Йдеться, насамперед, про низький рівень його капіталізації та ліквідності, недосконалість законодавчого забезпечення;

- давалася взнаки відсутність розвинутого страхового ринку;

- повільно реформується фінансова сфера. Недосконалість бюджетної системи, існування надскладної (суто фіскальної за своїм змістом) податкової системи, хронічна дефіцитність державних фінансів та ручний спосіб їх розподілу, неконкурентне розміщення держзамовлення, постійне невиконання державою своїх фінансових зобов'язань, з одного боку, та наявність численних пільг, з іншого, у сукупності віддзеркалюють не лише глибоку деформованість фінансової системи, а й її економічну неефективність;

- слабким місцем у здійсненні реформ виявився недостатній розвиток малого та середнього бізнесу. Його становленню постійно заважали штучні перепони. В результаті частка цього сектора економіки у створенні валового внутрішнього продукту лишається надзвичайно низькою;

- за умов відсутності необхідної законодавчої бази та розгалуженої інфраструктури, становлення ринкових відносин супроводжувалося глибокими деформаційними процесами, утвердженням елементів так званої віртуальної економіки. Йдеться про високий рівень тінізації української економіки, корупції та економічної злочинності, зростання обсягів позабанківського грошового обігу, бартеризації господарських зв'язків, а також інші негативні явища;

- впродовж усіх років незалежності не вдавалося сформувати дієздатне ядро управлінської еліти, висококваліфікованих менеджерів. Наявна система підготовки та перепідготовки кадрів, особливо державної служби, ще далека від вимог сьогодення. Як наслідок, кадровий потенціал ринкових перетворень лишається вкрай обмеженим. Саме цим пояснюються помилки у кадровій політиці, перманентні зміни у вищих ешелонах влади. Особливо позначаються слабкість середньої ланки управління, недостатній менеджмент не лише на державних підприємствах, а й у багатьох недержавних підприємницьких структурах;

- розвиток реформ стримувала недостатня робота над формуванням принципово нової, адаптованої до ринкової економіки соціальної інфраструктури, зокрема зволікання з проведенням реформи системи пенсійного забезпечення та житлово-комунальної сфери. Особливо небезпечним є зростання диференціації доходів населення, яка в кілька разів перевищує відповідні показники в країнах Заходу і виключає (при збереженні існуючого стану) можливості посилення соціальної та політичної стабільності суспільства на найближчу перспективу.

Ці та інші явища не можуть недооцінюватися. Вони не лише спотворюють економічну систему, дискредитують політику реформ, а й обмежують можливості формування в Україні сприятливого інвестиційного клімату, стримують вирішення визначального завдання ринкових перетворень - утворення самодостатніх механізмів економічного саморозвитку та самозростання.

Кожному суспільству властиві базові цінності, які при визначенні шляхів соціально-економічного і політичного розвитку не можуть бути предметом компромісів чи політичних торгів.

Найважливіші з таких цінностей - це державність добробут населення та національна безпека України. Майбутні покоління з розумінням поставляться до життєвих негараздів перехідного періоду, наших помилок та прорахунків, до складнощів та нерозв'язаних проблем. Але вони ніколи не вибачать нам, якщо ми при визначенні базових підвалин входження суспільства у XXI століття, економічної та соціальної політики на наступні п'ять років поступимося основами національної безпеки та суверенітету держави, поставимо під загрозу її незалежність.

Базовою основою нашого дальшого розвитку є європейський вибір, відданість України загальнолюдським цінностям, ідеалам свободи та гарантованої демократії. Український народ вистраждав своє суверенне право долучитися до цих цінностей. Особливе значення має послідовна політика України щодо зближення з Європейським Союзом, набуття статусу асоційованого, а згодом повноправного члена ЄС.

Водночас маємо усвідомити, що найвищою цінністю сучасного цивілізаційного прогресу є людина, її права та свободи. Це:

- право на життя, повагу до гідності людини;

- право на вільний розвиток особистості, на її свободу та недоторканність;

- право на вільний вибір місця проживання та недоторканність житла;

- право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань;

- право на свободу світогляду і віросповідання;

- право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, на участь у професійних спілках;

- право на отримання та поширення інформації, участь в управлінні державою;

- право обирати та бути обраним;

- право на підприємницьку діяльність, приватну власність, включаючи і власність на землю;

- право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної та творчої діяльності;

- право на свободу праці, повну та своєчасну винагороду за неї, на вибір професії та роду заняття, на освіту, охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування;

- право на соціальний захист.

- право на безпечне для життя і здоров'я довкілля.

Свободи і права людини є невідчужуваними та непорушними. Вони належать людині від народження. Водночас вони передбачають і її відповідальність перед собою, своєю сім'єю та суспільством. Відповідальність людини і громадянина є необхідною умовою та гарантією розвитку як окремої особистості, так і суспільства в цілому.

Зазначені права та свободи людини гарантуються Конституцією України, нормами міжнародного права. Звідси очевидне: наша прихильність до європейського вибору та відданість загальнолюдським цінностям можуть бути реалізовані лише на основі послідовного утвердження демократичних засад розвитку суспільства, прав та свобод людини у всіх їх виявах, побудови правової держави, становлення громадянського суспільства.

Це в свою чергу обумовлює об'єктивну необхідність внесення суттєвих уточнень у політику системних перетворень. Йдеться про істотне посилення соціальної спрямованості курсу реформ, перетворення соціального чинника у важливий інструмент прискореного економічного зростання, підвищення дієвості влади, досягнення у суспільстві взаєморозуміння та злагоди.

Потрібно усвідомити: соціальна переорієнтація економічної політики - це не тактичний крок, а основна мета здійснюваних реформ. Мова йде про безпосереднє втілення в життя завдань, що визначають довгострокову стратегію соціально-економічного розвитку держави, розбудову в Україні ефективної соціально орієнтованої ринкової економіки. У попередній період за умов глибокої економічної скрути, коли криза поглинала всі фінансові ресурси суспільства, реалізація такої політики була неможливою. Нині ми дійшли межі, за якою дальше поглиблення реформ без наповнення їх соціальним змістом і активної підтримки широкими верствами населення стає нереальним. Довіра населення до політики реформ можлива лише на цій основі.

У зазначеному контексті мають розглядатися основні пріоритети стратегії економічного та соціального розвитку України на 2000-2004 рр. Визначальними серед них є такі:

По-перше. Утвердження механізмів, які мають забезпечити надійні гарантії не лише остаточної стабілізації економіки, а й утворення необхідних передумов її прискореного зростання. Після майже десятирічної економічної кризи, впродовж якої втрачено більшу частину економічного потенціалу, а рівень життя людей знизився майже у 2 рази, по суті безальтернативним пріоритетом економічної політики наступного періоду, її своєрідним епіцентром має стати досягнення щорічних темпів зростання ВВП на рівні 6-7%. Лише такі темпи є достатніми для реалізації невідкладних завдань соціальної сфери, досягнення відчутних зрушень у піднесенні життєвого рівня населення і перш за все малозабезпечених громадян. Потрібно враховувати й те, що зазначені темпи зростання можуть стати реальними тільки за умови жорсткого підпорядкування цій меті основних важелів не лише інвестиційної та структурної політики, а й фінансової, в т. ч. податкової, грошово-кредитної, банківської, митної, страхової та регуляторної.

Мають бути задіяні й соціальні чинники економічного зростання. Не можна надалі розглядати соціальну сферу лише з точки зору споживача фінансових і матеріальних ресурсів. Соціальні чинники повинні бути домінуючими у структурі економічного зростання. Особливого значення набуває підвищення ефективності використання трудового потенціалу та зростання продуктивності праці.

Важливою складовою прискорення темпів економічного зростання повинна стати і активна політика Уряду щодо максимальної легалізації української економіки, виведення її за межі "тіньових" відносин.

По-друге. Розвиток цивілізації у XX сторіччі, її постіндустріальний вектор переконливо підтвердили, що головним чинником сталого економічного розвитку можуть бути лише зростання інтелектуального потенціалу нації та науково-технологічні інновації, застосування яких суттєво змінює обсяги та якість виробництва і споживання. У зв'язку з цим Україна може претендувати на належне місце в Європі та світі лише опанувавши найбільш складний інноваційний шлях розвитку, підвалини якого мають бути закладені вже на старті політики економічного зростання. Дальше зволікання із змінами у технологічній та інноваційній сферах, що призводить до надвитратності нашої економіки, її високою енерго- та матеріалоємності є неприпустимим.

Україна має вагомі об'єктивні передумови формування інноваційної стратегії довгострокового економічного розвитку. Це наявність висококваліфікованих трудових ресурсів, широкої мережі навчальних закладів, наукових та науково-технічних установ. За рівнем підготовки науково-технічних кадрів та фахівців вищої кваліфікації Україна належить до провідних держав світу.

Незважаючи на великі втрати, нам вдалося не лише зберегти, а в деяких галузях й суттєво зміцнити ядро науково-технічного та технологічного потенціалу.

Йдеться перш за все про потенціал літакобудування. У числі семи розвинених країн світу Україна має повний цикл проектування та виробництва літаків. Галузь не лише зберегла потужності та кадровий потенціал, а й змогла за два останніх роки підняти в повітря три принципово нові моделі літаків Ан-70, Ан-140 та Ан-38, які справедливо вважаються одними з найперспективніших моделей XXI сторіччя.

Це ж можна сказати і про ракетно-космічну галузь. Нині реалізуються міжнародні програми ракетно-космічного комплексу морського базування "Морський старт" і "Глобалстар", де застосовуватимуться українські ракетоносії "Зеніт" і "Циклон". Здійснюється й ряд інших міжнародних проектів. Це дозволить міцно утвердити Україну як провідну космічну державу.

Надзвичайно широкими є можливості вітчизняних суднобудівників. Дев'ять суднобудівних заводів України спроможні виконати замовлення на будівництво сучасних транспортних, рибопромислових та пасажирських суден, суден та технічного флоту, військових кораблів, а також забезпечити весь комплекс послуг з їх ремонту.

Реалізуються проекти розвитку танкобудування. Україна входить до п'ятірки країн світу з замкнутим циклом виробництва цієї складної і високотехнологічної продукції, яка за своїми технічними характеристиками не лише не поступається передовим світовим аналогам, а й за багатьма параметрами перевищує їх.

Україна зберігає високотехнологічні конкурентоспроможні виробництва і в інших галузях машинобудування, зокрема у приладобудуванні, виробництві енергетичного устаткування та важкому машинобудуванні, в окремих галузях чорної та кольорової металургії. Зростанню економіки повинна сприяти і така важлива галузь, як автомобілебудування.

Достатньо високим є і науково-технічний потенціал України. Це наявність визнаних у світі власних наукових шкіл та унікальних технологій розробки нових матеріалів, біотехнології, радіоелектроніки, фізики низьких температур, ядерної фізики, електрозварювання, технологій у галузі інформатики, телекомунікацій та зв'язку, здатних забезпечити розвиток високотехнологічного виробництва на рівні найвищих світових стандартів.

Все це підтверджує обгрунтованість стратегічного вибору інноваційного шляху розвитку країни, визначає високу відповідальність держави, її політичного керівництва, Верховної Ради та Уряду за його реалізацію.

Основою нового стратегічного курсу, його визначальним пріоритетом мають стати опрацювання та реалізація державної політики, спрямованої на структурну перебудову промисловості та розвиток інноваційної моделі економічного зростання, утвердження України як високотехнологічної держави. Йдеться про реалізацію стратегічної мети - входження України (вже до кінця першого десятиріччя XXI століття) до провідних технологічно розвинених країн світу. Це може стати не лише визначальною метою економічної стратегії, а й пріоритетним постулатом національної ідеї, базовою основою політичної консолідації суспільства.

По-третє. Не менш значущим стратегічним пріоритетом є здійснення активної аграрної політики, спрямованої на швидше подолання кризових процесів, забезпечення необхідної адаптації підприємств АПК до умов ринкової кон'юнктури, зміцнення їх фінансового стану, утвердження в перспективі України як держави з високоефективним експортоспроможним сільським господарством. За умов загострення світової продовольчої проблеми наявність у нашій країні сприятливих природно-кліматичних умов, зокрема приблизно четвертої частини світових запасів родючих чорноземів та 27% розораної землі європейського континенту (на душу населення в Україні припадає 0,64 га розораної землі, тоді як для Європи цей показник становить лише 0,25 га), успішне вирішення завдань ефективного розвитку аграрного сектора економіки України, зростання його конкурентоспроможності набуває не лише суто національної, а й міжнародної ваги.

У зв'язку з цим предметом особливої уваги Уряду мають і надалі залишатися розвиток всього комплексу галузей, пов'язаних із створенням в Україні сучасної бази матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарського виробництва, пріоритетний розвиток переробної та харчової промисловості, освоєння цими галузями не лише внутрішнього, а й зовнішнього ринків, підвищення їх економічної привабливості для вітчизняних та зарубіжних інвесторів.

По-четверте. Вихід української економіки з кризи цілком природно зводить у ранг стратегічного завдання питання глибокої перебудови соціальної сфери. У цьому контексті особливо важливим пріоритетом на наступні п'ять років є здійснення політики доходів та реформування системи оплати праці, подолання існуючого нині штучного заниження вартості робочої сили, а також неприпустимо низького рівня соціальних витрат. Потрібно враховувати, що саме ці чинники стримують прискорення економічних процесів, технологічне оновлення виробництва. Конкурентоспроможність багатьох підприємств реалізується не за рахунок інноваційного оновлення виробництва, а внаслідок штучного стримування розмірів платні, її невиплат. В результаті практично повністю втрачено стимулюючу функцію заробітної плати. Її вплив на розвиток виробництва, науково-технічного прогресу зведено до мінімуму.

Економіка, що базується на низькій вартості робочої сили, має й інші вади: вона не стимулює процес нагромадження, якісне відтворення людського капіталу. У цьому випадку стримується і розвиток соціальної сфери, зокрема формування страхових фондів, ресурсів пенсійного забезпечення, що також віддаляє перехід до економічного зростання. Цим визначається необхідність активної політики випереджаючого зростання вартості робочої сили. Така політика має тісно пов'язуватися з опрацюванням та запровадженням механізмів, спрямованих на підвищення продуктивності праці. Власне, траєкторія входження України у наступне сторіччя значною мірою визначатиметься тим, яким чином буде розв'язано саме цю ключову проблему економічного зростання.

Необхідною передумовою успішного вирішення невідкладних проблем соціального розвитку, утвердження суспільної злагоди має стати дальше вдосконалення соціально-трудових відносин на всіх рівнях управління, розвиток соціального партнерства зміцнення співробітництва та взаємодії органів виконавчої влади, роботодавців та профспілок, підвищення ролі та відповідальності соціальних партнерів за формування і реалізацію соціально-економічної політики.

Основним стратегічним завданням України на наступні 5 років є реалізація політики економічного зростання. Виділяється два етапи зазначеної політики:

I етап - (2000-2001 рр.): перед Урядом ставиться завдання забезпечити зростання ВВП у 2000 р. на 1 - 2%, 2001 р. - на 4%,

II етап (2002-2004 рр.): забезпечити зростання ВВП в середньому за рік на 6,5%.

Враховуючи обмеженість інвестиційних ресурсів та ситуацію з обслуговуванням зовнішнього боргу, основна увага виконавчої та законодавчої влади органів місцевого самоврядування на першому етапі має бути приділена утвердженню в економіці максимально сприятливого інвестиційного середовища шляхом:

- реалізації цілісної системи заходів, спрямованих на посилення дієздатності держави, поглиблення адміністративної реформи;

- усунення деформацій попереднього періоду у сфері економічних відносин та утвердження ефективної критичної маси ринкових перетворень;

- поглиблення макроекономічної стабілізації та інфляційної безпеки;

- уникнення дальшого нарощування державного боргу та зменшення його навантаження на видатки Державного бюджету;

- здійснення радикальних економічних, правових та організаційних заходів щодо рішучого обмеження корупції та тіньової економічної діяльності;

- запровадження механізмів стимулювання внутрішнього ринку, інвестиційного процесу, активної регіональної політики.

Нова стратегія економічного та соціального розвитку держави базується на передумові, відповідно до якої утворення парламентської більшості сприятиме швидкому та комплексному розв'язанню зазначених проблем у максимально стислі строки. У кінцевому підсумку ставиться завдання здійснити впродовж двох років (2000 - 2001 рр.) такий обсяг перетворень, які забезпечили б формування в країні ефективної критичної маси ринкових відносин, дальший розвиток економіки на самодостатній ринковій основі.

Успішна реалізація цього комплексу завдань передбачає завершення в основному перехідного етапу трансформації української економіки, вирішення його першочергових базових завдань. Сама постановка такого завдання перед владними структурами та суспільством в цілому має не лише економічне, а й соціально-політичне навантаження. Всі розуміють: виснажливий перехідний період, для якого суспільні катаклізми є природним явищем, не може розтягуватися до безкінечності. У зв'язку з цим здійснення в основному його базових завдань може розглядатися серед визначальних національних пріоритетів наступного періоду.

Відмінність другого етапу (2002-2004 рр.) полягатиме в тому, що дальше прискорення темпів економічного зростання здійснюватиметься на власній відтворювальній (інвестиційній) базі та переважним чином на достатній ринковій основі.

Політика економічного зростання може стати результативною лише за умови істотного посилення дієздатності держави, ефективного виконання нею своїх функцій. Перспективи вирішення цього завдання повинні оцінюватися:

По-перше, з позицій вирішення основного завдання системних перетворень - поглиблення ринкової трансформації економіки, утвердження необхідної для цього нормативно-правової бази, подолання деформованостей ринкових відносин попереднього періоду, завершення процесу формування в Україні ефективної ринкової інфраструктури, підготовки кадрів, здатних працювати в нових умовах, активного формування ринкового світогляду населення.

Особливо важливим є зміцнення інституту приватної власності, захист і нагромадження національного капіталу, стимулювання підприємництва, малого бізнесу. Держава має взяти на себе основний тягар у вирішенні цих завдань. Йдеться зрештою про сприяння становленню ефективної, конкурентоспроможної ринкової економіки, в якій підприємницький інтерес складатиме основу економічної мотивації, а підприємець, ділова людина стануть головною її рушійною силою.

По-друге, дієздатність держави має оцінюватися і з позицій її спроможності забезпечити (всіма доступними інструментами, в т. ч. і засобами регуляторної політики) створення економічних, політичних та соціальних передумов реалізації наявних (в т. ч. потенційних) конкурентних переваг української економіки.

Конкурентні переваги України мають розгалужену структуру. Йдеться про наявність достатньо високого науково-технологічного потенціалу та висококваліфікованих трудових ресурсів; унікальних природних ресурсів (понад 90 найменувань, серед яких значна частина рідкісних), значних запасів чорноземів, вигідно розміщених сільськогосподарських угідь та сприятливих кліматичних умов; значні масштаби вільних виробничих площ (що дозволяє нарощувати виробництво з відносно незначними витратами); вигідне транспортно-географічне положення з розвиненою транспортною інфраструктурою.

Реалізація конкурентних переваг має виявитися у зміцненні позицій внутрішнього ринку, утвердженні інноваційної моделі розвитку української економіки та конкурентоспроможного сільськогосподарського виробництва.

По-третє, зміцнення дієвості держави потрібне для істотного посилення її впливу на розвиток соціальної сфери. Протиріччя, що тут нагромадилися, не лише ведуть до дискредитації ринкових перетворень, а й становлять потенційну загрозу національній безпеці.

Така ситуація стала не безпосереднім наслідком реформ, а результатом їх збочень, не досить послідовного їх проведення. Ринкова економіка за своїми принципами соціальна. Вона підпорядковує свій розвиток інтересам та потребам особистості, створює умови для реалізації її здібностей, заохочує працьовитість та ініціативу, приводить в дію стимули високопродуктивної ефективної праці. Здатність забезпечити соціальний прогрес служить критерієм зрілості ринкових відносин.

Однак на попередньому етапі розвитку української економіки реалізація названих функцій ринку виявилася практично неможливою. І справа не лише в тому, що криза поглинала всі функціональні ресурси суспільства й цим зумовлювала загальне зниження реальних доходів населення. Відсутність уваги до необхідності проведення реформ у соціальній сфері, корумпованість у різних ешелонах влади призвели до надмірного майнового розшарування населення. Таке розшарування, що підриває соціальну та політичну стабільність, здійснювалося стихійно, переважно на тіньовій основі.

Держава несе відповідальність за те, що у процесі ринковихперетворень не приділялася належна увага створенню нової, адаптованої до умов ринку соціальної інфраструктури системи самозахисту населення.

Як засвідчує світова практика, деформації в соціальній сфері долаються завдяки активній соціальній політиці держави.

Існують й інші вагомі докази коректності ключової позиції нової стратегії реформ стосовно істотного підвищення дієвості держави. На попередньому етапі реформ були допущені істотні перекоси у цьому питанні. Їх слід виправити. Держава не лише повинна, а й зобов'язана активно впливати на якісну сторону трансформаційних процесів. Йдеться про здійснення політики, яка має не лише забезпечувати ринковий вектор розвитку, а й надати йому більшої соціальної спрямованості, націленої на кінцевий результат - утвердження в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки.

Такі акценти нової економічної стратегії не є винятком із загального контексту світового розвитку. Нині відбувається переосмислення ролі і місця держави в здійсненні трансформаційних процесів. І це природно. Здатність держави не лише визначати, а й гарантувати "правила гри" для всіх суб'єктів господарської діяльності є основою інвестиційної привабливості будь-якої економіки, а відтак і головним чинником її стабільності. Тож утвердження в Україні моделі економічного зростання, заснованої на активному використанні державно-регулюючих механізмів, трансформаційних процесів, є однією з базових позицій нової економічної стратегії.

Один з ключових важелів посилення дієвості держави - зміцнення виконавчої влади, що здійснюватиметься в ході проведення адміністративної реформи. У відповідності з її Концепцією, схваленої Указом Президента України, перший етап реформи має бути реалізованим впродовж 2000-2001 рр.

Адміністративна реформа не може зводитися лише до утвердження оптимальної структури органів державного управління, зміни їх субординації та скорочення управлінського апарату (хоча і ця проблема є дуже важливою). Основна мета адміністративної реформи полягає у створенні ефективної системи державного управління, яка відповідала б стандартам демократичної правової держави з соціально орієнтованою ринковою економікою. Ця система має бути прозорою для суспільства, побудованою на наукових засадах і адекватною за витратами фінансово-економічному стану держави.

Проведення адміністративної реформи повинне спрямовуватися на рішуче подолання бюрократизму та поглиблення демократизації всіх сфер суспільного життя, поетапне становлення в Україні основних засад громадянського суспільства, утвердження механізмів ефективної співпраці та збалансування взаємних прав і відповідальності всіх гілок влади, завершення структурної перебудови системи управління економікою, переходу до функціонального принципу її організації.

Визначальним завданням адміністративної реформи має стати утвердження механізмів, здатних гарантувати реалізацію принципу верховенства права, забезпечувати неухильне дотримання визначених Конституцією України прав та свобод людини, істотне посилення громадського контролю за діяльністю Верховної Ради та Уряду, інших органів влади.

Ставиться завдання удосконалення управлінської вертикалі та структури органів виконавчої влади на місцях, розмежування і збалансування повноважень та відповідальності органів влади і місцевого самоврядування у сфері надання державних і громадських послуг.

Такою ж мірою ключовими є завдання істотного оновлення управлінської еліти. До системи управління всіх рівнів мають прийти висококваліфіковані фахівці нової генерації. Остаточно здолати залишки колишньої адміністративної системи (а це - основне завдання наступного п'ятиріччя) нинішня бюрократія не зможе. Її конструктивний потенціал повною мірою себе вичерпав. Особливо важливо запобігти новим рецидивам непрофесіоналізму та некомпетентності при формуванні кадрового потенціалу.

Реалізація цього завдання потребує здійснення реформи державної служби. Основна її мета - вдосконалення системи відбору та удосконалення кадрового потенціалу, підвищення престижу державної служби, посилення соціальної та політичної захищеності держслужбовця, забезпечення сталої зайнятості у державній службі. Політична нейтральність цієї системи, її стабільність та професійне наступництво мають бути забезпечені шляхом розмежування політичних та адміністративних посад, а також за рахунок запровадження нових процедур атестації, призначення, просування по службі чи звільнення державних службовців, вдосконалення системи підготовки, перепідготовки, підвищення фахового рівня, стимулювання праці.

Передбачається прийняття нової редакції Закону "Про державну службу", а також Кодексу основних правил поведінки держслужбовця, забезпечення належного контролю за його дотриманням. Упродовж 2000-2001 рр. буде проведено суцільну переатестацію державних службовців усіх рівнів, а також удосконалено механізми конкурсного призначення осіб на посади держслужбовців.

У ході адміністративної реформи та реформи державної служби як її складової мають утвердитися нова культура і більш досконалі процедури управлінської діяльності. Необхідно розробити нову схему та регламенти прийняття управлінських рішень, а також розподілу відповідальності по управлінській вертикалі виконавчої влади, надання управлінських послуг фізичним та юридичним особам. Основою цих змін повинна стати децентралізація владних повноважень, їх наближення до споживача. Державна влада має бути авторитетною, професійною, скромною, моральною та відкритою для громадського контролю.

Одним із визначальних чинників створення сприятливого інвестиційного клімату, забезпечення надійної стабілізації економіки та виведення її на траєкторію сталого зростання є комплексне вирішення проблем ринкових реформ. Йдеться про утвердження достатньої критичної маси перетворень, яка має гарантувати у перспективі економічний розвиток на самодостатній ринковій основі. Для цього необхідно;

По-перше. Виправити наявні деформації у відносинах власності, забезпечити на ділі політичну підтримку та надійний державний захист прав приватної власності, інтересів ділових партнерів, інвесторів та кредиторів, підвищення частки приватного та корпоративного секторів у структурі ВВП як мінімум до 75-80%. Особливе значення має прийняття Цивільного кодексу, закону "Про реєстрацію прав на нерухоме майно", а також удосконалення законодавства про господарські товариства.

Довести до логічного завершення земельну реформу, утвердити сучасні механізми земельно-орендних та іпотечних відносин в аграрному секторі, а також повноцінного земельного ринку в населених пунктах України.

Забезпечити прозорість та поглиблення процесу грошової приватизації. Його основна мета - формування ефективного власника. Власність має перейти до тих, хто вміє нею ефективно розпоряджатися, залучати інвестиції, випускати конкурентоспроможну продукцію, давати людям роботу і добре платити за неї, своєчасно розраховуватися з державою. Для цього необхідно забезпечити індивідуалізацію форм приватизації, врегулювання питань, пов'язаних із земельними ділянками, на яких розміщені об'єкти приватизації, вдосконалення механізмів захисту прав дрібних власників, прийняття Закону "Про Фонд державного майна" та розширення повноважень цього органу, невтручання у приватизаційний процес інших центральних органів державної влади.

Дуже важливо створити ефективну систему захисту інтелектуальної власності. Доки такої системи не існуватиме, в Україну не надійдуть високі технології, триватиме відтік наукових кадрів, людей інтелектуальної праці.

Необхідно здійснити додаткові заходи, спрямовані на стимулювання приватної ініціативи та малого підприємництва, сприяння входженню на ринки нових економічних суб'єктів. Йдеться про:

- забезпечення надійної правової захищеності підприємницької діяльності, малого та середнього бізнесу;

- запровадження ефективних інструментів страхування підприємницької діяльності;

- створення законодавчого поля для іпотечного кредитування, венчурного фінансування та лізингу, а також заснування за участю держави кредитно-гарантійної установи стимулювання малого підприємництва;

- застосування механізмів пільгової оренди малими підприємствами вільних (незавантажених) виробничих потужностей та обладнання державних підприємств;

- залучення малих підприємств до участі на конкурсних засадах у держзамовленнях, в т. ч. для потреб Збройних Сил та правоохоронних органів;

- спрощення системи оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва;

- державний захист малих підприємств та торговців від кримінального рекету і бюрократичного тиску;

- запровадження у регіонах посад уповноважених Президента України з питань підприємництва;

- реалізацію національно-освітньої програми з питань підприємництва;

- розгляд у невідкладному порядку Верховною Радою Закону "Про державну підтримку малого підприємництва".

По-друге. Уряд має забезпечити ефективне використання державного майна, земельних, лісових та водних ресурсів, надр, повітряного простору, нерухомості та пакетів акцій, що залишаються у державній власності. Всі ці багатства повинні працювати на економіку, давати прибуток державі. Необхідно посилити контроль над обліком та збереженням державного майна. Слід забезпечити створення на базі державних підприємств, які не підлягають приватизації (крім казенних), державних господарських товариств, передбачивши при цьому можливість залучення ними недержавних інвестицій та менеджменту. Має бути запроваджено виключно конкурсний порядок призначення уповноважених осіб з управління державними корпоративними правами. Верховна Рада повинна прискорити прийняття Закону "Про управління об'єктами державної власності".

Особливої ваги набуває реалізація протягом 2000-2001 рр. Комплексної програми реструктуризації державних підприємств, забезпечення їх адаптації до ринкової кон'юнктури. У процесі реструктуризації мають бути вирішені:

- питання раціонального завантаження виробничих потужностей та виведення з дії тих потужностей, які безперспективні з точки зору налагодження конкурентоспроможного виробництва;

- переведення в комунальну власність об'єктів житлово-комунальної сфери підприємств;

- перехід до світових стандартів бухгалтерського обліку, оцінки основних виробничих фондів відповідно до реальної ринкової вартості;

- проблеми, що стосуються істотного вдосконалення менеджменту та корпоративного управління.

Уряд має вирішити питання і стосовно проведення у першому півріччі 2000 р. переатестації керівників державних підприємств та укладення з ними нових трудових договорів (контрактів), що мають містити кількісні та якісні оцінки ефективності їхньої роботи.

По-третє. НБУ та Уряду необхідно реалізувати комплексну програму оздоровлення та зміцнення банківської системи, посилення її надійності, підвищення рівня капіталізації банків, всебічний розвиток спеціалізованих банківських, в т. ч. іпотечних установ, фінансово-інвестиційних інституцій. Особливої уваги потребує забезпечення сталої роботи великих (системних) банків, їх реформування, удосконалення системи нагляду за банківською діяльністю, механізмів залучення коштів іноземних інвесторів у банківську систему країни. Верховна Рада має прискорити прийняття нової редакції Закону "Про банки і банківську діяльність".

По-четверте. Потрібно забезпечити зміцнення фондового ринку та його інфраструктури, розвиток інститутів спільного інвестування, страхових та пенсійних фондів, вихід України на міжнародні ринки капіталів. У розвитку фондового ринку особливе значення мають його прозорість, підвищення ролі державного регулювання ринку цінних паперів, розвиток нормативно-правової бази, вдосконалення захисту прав інвесторів.

По-п'яте. Здійснити впродовж 2000-2001 рр. глибоку регуляторну реформу в сфері підприємництва. Головними її завданнями є встановлення сучасного, адаптованого до умов ринкових перетворень, регулювання господарських відносин, усунення правових, економічних та адміністративних перешкод у реалізації права на підприємницьку діяльність. Для цього необхідно:

- забезпечити поступовий перехід від регулювання окремих аспектів економічних відносин за допомогою відомчих актів до їх законодавчого регулювання, що сприятиме стабільності нормативно-правової бази, виключить наявні протиріччя у правовому полі;

- ліквідувати адміністративні обмеження свободи підприємництва, перейти до заявницького принципу отримання суб'єктами підприємницької діяльності дозволів та погоджень на започаткування безліцензійного бізнесу, звести до мінімуму перелік видів діяльності, що ліцензуються, усунути надмірне втручання органів, що здійснюють контролюючі функції, у діяльність підприємців;

- забезпечити запровадження нових регуляторних актів виключно після всебічного аналізу їх потенційної ефективності у досягненні поставлених цілей та можливого впливу на економічне середовище;

- запровадити дисциплінарну та адміністративну відповідальність державних службовців за невиконання регуляторних актів та порушення встановлених процедур.

Уряд має у I півріччі 2000 р. внести на розгляд Верховної Ради України законопроекти про засади державної регуляторної політики у сфері підприємницької діяльності, визначивши завдання та повноваження Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва як центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом, а також про створення єдиної системи органів державної реєстрації.

По-шосте. Політика держави має бути сконцентрована на формуванні в економіці ефективного конкурентного середовища, забезпеченні глибокої лібералізації ринків енергоносіїв та сільгоспсировини, транспортних та комунальних послуг, інших сфер економічної діяльності, виправленні диспропорцій у механізмах ціноутворення, удосконаленні механізмів банкрутства.

Особливо важливим є створення рівних умов діяльності для підприємств і організацій незалежно від їх форми власності та походження капіталу. Держава як власник майна повинна бути рівною у правах з приватним власником. Вимагають скасування і невиправдані пільги підприємствам з іноземними інвестиціями, наявність яких обмежує конкурентне середовище.

Уряд має забезпечити ефективне поєднання конкурентної політики та політики приватизації. Стратегія створення конкурентного середовища має формуватися з урахуванням вимог ефективної промислово-інноваційної політики, підвищення конкурентоспроможності національної економіки. Потрібно забезпечити збереження та розвиток цілісних виробничо-господарських комплексів, що здатні виробляти конкурентоспроможну продукцію.

Монопольний сектор, включаючи природні монополії, не повинен перевищувати 10 - 12% ВВП. У зв'язку з цим необхідно створити сучасну систему регулювання діяльності суб'єктів природних монополій. Проект Закону "Про природні монополії" перебуває на розгляді Верховної Ради з літа 1995 р. Особливої уваги потребує посилення контролю за встановленням та дотриманням цін і тарифів на ринках природних монополій. Це стосується передусім сфери житлово-комунального господарства, енергетики, залізничного транспорту та зв'язку. Завдяки реалізації антимонопольних заходів реально можливим є перехід до стовідсоткового відшкодування вартості послуг усіма споживачами без суттєвого зростання розміру плати за них.

Потребують удосконалення інституційні та правові засади конкурентної політики, підвищення в цьому ролі та значення Антимонопольного комітету України. Верховна Рада має забезпечити удосконалення чинного законодавства щодо захисту від недобросовісної конкуренції. Необхідно забезпечити гармонізацію національного конкурентного законодавства з європейським і світовим.

По-сьоме. Найгострішою є проблема подолання платіжної кризи. Незважаючи на всі спроби зменшити її руйнівні дії, вона весь час поглиблюється. У 1999 р. обсяг кредиторської заборгованості перевищив обсяг ВВП у номінальному обчисленні в 1,8 раза і становив 229,2 млрд. грн. Дебіторська заборгованість становила 170,2 млрд. грн. і перевищувала обсяг ВВП у 1,3 раза. Традиційні спроби Уряду врегулювати цю проблему шляхом проведення численних взаємозаліків, списання боргів, бюджетної підтримки окремих галузей і підприємств, запровадження галузевих та територіальних векселів та інших заходів виявилися не лише безрезультатними, а й такими, що у довгостроковій перспективі поглиблювали кризові процеси.

Відлунням платіжної кризи є бартеризація економічних відносин. У 1999 р. її рівень у промисловості зменшився з 42,5 до 32,7%. Однак цього недостатньо. Спотворення економічних зв'язків, зокрема процесу ціноутворення, тінізація та несплата податків, а також інші негативні явища, що не мають нічого спільного з ринковими відносинами, грунтуються саме на цій основі.

Платіжна криза бере початок з неплатоспроможності держави. Інша сторона цього процесу - безнадійна збитковість багатьох підприємств, відсутність відповідального власника та ефективних механізмів банкрутств.. Неабияку роль відіграють і слабкість банківсько-кредитної системи, високе податкове навантаження, "вимивання" обігових коштів, низька платіжна дисципліна тощо.

У зв'язку з цим заходи з подолання платіжної кризи та бартеризації економіки повинні мати системний характер. Їх основою повинні стати:

- забезпечення надійної збалансованості та реалістичності державного бюджету;

- здійснення цілісної системи заходів, які гарантували б запровадження у повному обсязі механізмів переведення фінансової відповідальності суб'єктів господарювання у майнову;

- ефективне застосування процедур банкрутства, санації та реструктуризації підприємств-боржників, удосконалення чинного законодавства з цих питань. Водночас потрібні ефективні інструменти упередження фіктивного банкрутства, що застосовуються в злочинних цілях недобросовісними керівниками окремих підприємств та організацій;

- розблокування розрахункових рахунків підприємств, скасування практики "картотеки-2" та безакцептного списання коштів з рахунків підприємств;

- внесення змін до законодавства про заставу, які значно розширили б права кредиторів, спростили процедури переходу заставного майна до кредитора.

По-восьме. Особливої уваги потребує проблема кадрового забезпечення ринкових перетворень. Її вирішення має набути більш цілеспрямованого характеру, поставлено в ранг офіційної державної політики. Завдання полягає в тому, щоб протягом короткого часу забезпечити перепідготовку великої кількості фахівців, які отримали у попередні роки вищу та середню спеціальну освіту, з метою кращої їх адаптації до процесів, що набувають розвитку в Україні. Першочергове значення у цьому має відповідна перепідготовка фахівців з економічних спеціальностей, фінансів, менеджменту та бухгалтерського обліку.

Стрижнем макроекономічної політики в наступні 5 років має стати запровадження додаткових (порівняно з діючими) інструментів дальшого зміцнення грошової та фінансової стабільності. Міцна грошова одиниця повинна стати визначальним атрибутом національного ринку, ефективним засобом захисту вітчизняного товаровиробника. Водночас у цьому основна гарантія збереження та нагромадження доходів населення. Людей дуже турбує ця проблема, адже з 1996 р. гривня девальвувалася більш як утричі.

Практика минулих років довела очевидне: не може бути сильної валюти при нестабільній економіці і лише інструментів монетарної політики тут недостатньо. Уряд та НБУ зобов'язані враховувати ці обставини.

Одним з варіантів вирішення цієї проблеми могло б стати запровадження політики гнучкого валютного курсу, який визначається взаємодією ринкових сил, вільних від адміністративних обмежень. Позитивне тут передусім те, що такий валютний режим збалансовує реальний попит на іноземну валюту з її пропозицією, урівноважує торговий баланс, сприяє зростанню конкурентоспроможності українських товарів, рентабельності підприємств, нагромадженню валютних резервів НБУ.

З врахуванням альтернативних можливостей НБУ та Уряд повинні прийняти узгоджене рішення стосовно режиму валютного регулювання на 2000 р. та на більш віддалену перспективу. Конче важливим є невідкладне прийняття Верховною Радою Закону "Про валютне регулювання", проект якого чекає своєї черги з 1995 р.

Іншими кроками грошово-валютної політики мають стати:

- забезпечення суворого дотримання визначеної Конституцією незалежності НБУ. У зв'язку з цим Президент України наполягатиме на невідкладному розгляді Верховною Радою змін до Закону "Про Національний банк України" та приведенні окремих його статей у відповідність з конституційними нормами.

- здійснення заходів щодо збільшення обсягів золото-валютних резервів НБУ;

- забезпечення тісної координації бюджетної політики та дисконтної політики НБУ. Чим жорсткішою буде бюджетна політика, тим швидше можна буде досягти зниження рівня реальних відсоткових ставок і збільшення грошових потоків у реальний сектор економіки;

- сприяння процесу дедоларизації української економіки.

Досвід попередніх років однозначно засвідчує: не можна керувати фінансами держави, не маючи чітко визначеної, науково обгрунтованої стратегії їхнього розвитку. Глибока деформованість та розбалансованість фінансової системи значною мірою пояснюється цією причиною. Цим зумовлюється одне із ключових завдань Уряду - розробка та реалізація фінансової стратегії держави на наступний період.

Пріорітетним напрямом такої стратегії має стати досягнення максимальної збалансованості державних фінансів. Реалізація Урядом цього завдання повинна розглядатися як одна з базових проблем реформування фінансової системи держави. Іншої можливості її стабілізації не існує. Йдеться про запровадження нової бюджетної політики. Її головна вимога - починаючи з 2000 р. Державний бюджет України має бути не лише бездефіцитним, а й неодмінно реальним. Це основа основ досягнення відчутних зрушень в економіці та соціальній сфері.

Водночас потребує змін логіка формування державних фінансів, якої раніше дотримувалися Уряд і Верховна Рада. Слід виходити з того, що основою вирішення фінансових проблем держави, головною передумовою цього є першочергове зміцнення фінансів суб'єктів господарювання, інших юридичних осіб та домашніх господарств. Досвід усіх попередніх років засвідчує, що без цього будь-які дії правового, економічного чи адміністративного характеру, спрямовані на вирішення бюджетних проблем, залишатимуться безрезультатними. Зміцнити фінансову систему лише заходами "згори" неможливо.

Не менш значущим у новій бюджетній політиці є перебудова міжбюджетних відносин та істотне зміцнення місцевих фінансів.

Для реалізації визначених завдань фінансової політики потрібно:

По-перше. Забезпечити зниження податкового тиску на основі розширення податкової бази з одночасним скасуванням податкових пільг, посиленням захисту платників податків, закріпленням за регіонами відповідно з розширенням їхніх економічних функцій самодостатніх джерел податкових надходжень. Особливе значення має зменшення податкового навантаження на фонд оплати праці.

Якщо ми дійсно хочемо відчутно активізувати інвестиційний процес і досягти вже в цьому році економічного зростання, слід рішуче йти на зниження податкового тиску і, що не менш важливо, на максимальне спрощення процедур податкового адміністрування. А це значною мірою залежатиме від прийняття Податкового кодексу, що добре було б зробити вже у першому півріччі 2000 р. З урахуванням наявних розбіжностей щодо проекту Податкового кодексу потрібно у невідкладному порядку утворити узгоджувальну комісію, яка змогла б упродовж 1,5 - 2 місяців внести відповідні пропозиції до Верховної Ради.

По-друге. Потрібні глибокі якісні зміни у відносинах між Урядом та головними розпорядниками бюджетних коштів. Насамперед такі:

- усі бюджетні та позабюджетні кошти бюджетних установ повинні бути підзвітні, тобто громадськість має знати, на що і як вони витрачаються;

- кількість головних розпорядників бюджетних коштів повинна бути приведена у відповідність з головними функціями держави;

- потрібно заборонити сплату податків, в т. ч. пенсійних внесків, негрошовими засобами, заборонити реструктуризацію та списання боргів. Це дозволить бюджетним установам розраховуватися з суб'єктами економіки грошима. Будь-які відступи від цього неприпустимі.

По-третє. Має змінитися і політика бюджетних видатків. Власний досвід попередніх років доводить, що намагання збільшити видатки бюджету призводять лише до зростання боргів держави. Відповідно у процесі реформування бюджетних видатків слід передбачити істотне зменшення всіх видів бюджетної підтримки збиткових підприємств і концентрацію бюджетних асигнувань на функціях соціального захисту населення та розвитку соціальної сфери - медицини, освіти, а також науки, житлового будівництва для соціально незахищених верств населення, зміцнення оборони держави та правопорядку. Підтримка виробництва має здійснюватися не через прямі дотації збитковим підприємствам, а шляхом стимулювання споживчого попиту населення, розширення платоспроможності внутрішнього ринку.

По-четверте. Весь обсяг бюджетних та позабюджетних ресурсів, що спрямовується у реальний сектор економіки, слід виділяти лише на кредитній та конкурсній основі. Для цього треба створити Державний банк реконструкції та розвитку.

Реалізація у повному обсязі заходів грошово-валютної та бюджетної політики має створити достатні економічні передумови органічного поєднання стабілізації грошової одиниці з політикою економічного зростання та утримання на цій основі на припустимому рівні інфляційних процесів. Згідно з довгостроковими прогнозами, зростання споживчих цін не перевищуватиме в період 2000 - 2001 рр. в середньому за рік 15,2%, у 2002 - 2004 рр. - 6,9%.

Успішне вирішення всього комплексу завдань економічної та соціальної політики на 2000-2004 рр. значною мірою залежатиме і від ефективної реалізації заходів, пов'язаних з упередженням дальшого нарощування державного боргу України, особливо зовнішнього. На кінець 1999 р. зовнішній борг дорівнював 12,4 млрд. дол. З урахуванням девальвації гривні його співвідношення до ВВП стрімко зростає: у 1997 р. вона становила 22,9% ВВП, у 1998 р. - 41,8, у 1999 р. - 54,2 %.

Ми наблизилися до критичної межі, за якою, і це засвідчує світовий досвід, країна втрачає практичні можливості вибратися з боргової ями, перетворюється на хронічного боржника. Добре відома і особлива складність цієї проблеми для України. Наші зовнішні боргові зобов'язання є короткостроковими: основні платежі за ними припадають на 2000-2001 рр. В результаті потреби у додаткових запозиченнях весь час зростатимуть, а можливості їх отримання - звужуватимуться. Відповідно кредити ставатимуть все дорожчими. Усе це посилює загрозу не лише зовнішнього дефолту, а й втрати Україною можливості проводити політику, яка б відповідала національним інтересам.

Основними причинами такої ситуації є тривала економічна криза, незбалансованість державних фінансів, хронічна дефіцитність платіжного балансу, відсутність ефективної енергозберігаючої політики, непривабливість інвестиційного клімату для іноземних інвесторів та значний відтік за кордон національного капіталу. Водночас потрібно визнати серйозні недоліки та прорахунки у фінансовій, грошовій та валютній політиці Уряду (Міністерства фінансів) і НБУ, штучність фінансової "піраміди", що сформувалася впродовж 1996-1998 рр., не завжди кваліфіковані дії фінансових та банківських органів у здійсненні політики внутрішніх та зовнішніх запозичень, їх обслуговуванні.

З урахуванням цих обставин перед новим складом Уряду стоїть завдання вжити ефективних заходів для обслуговування поточних боргових зобов'язань 2000-го та 2001-го рр. і виробити разом з Верховною Радою та НБУ узгоджену стратегію держави у питаннях зовнішніх запозичень і шляхів їх поетапного зменшення. Ставиться завдання зменшити частку зовнішнього боргу з 58% ВВП у 2000 р. до 54% у 2002 та 46% - у 2004 р. Це ключова проблема економічної політики держави на наступні п'ять років.

При вирішенні цього завдання потрібно виходити з того, що проблема зовнішнього боргу поєднує в собі надзвичайно широкий спектр економічних перетворень. Маю на увазі не тільки прийняття реалістичного бюджету, а й здійснення додаткових заходів, спрямованих на забезпечення надійної стабілізації валютного ринку, удосконалення структури зовнішньоторговельного балансу, відпрацювання механізмів повернення з-за кордону національного капіталу, сприяння прямим іноземним інвестиціям, в т. ч. і в об'єкти приватизації, утвердження ефективної системи страхування від інвестиційних ризиків тощо.

Невідкладними заходами вирішення даного питання є:

По-перше. Продовження у 2000-2001 рр. співпраці з МВФ за програмою розширеного фінансування, а також із Світовим банком та Європейським банком реконструкції та розвитку. Забезпечення повної прозорості відносин України з міжнародними фінансовими інституціями.

По-друге. Законодавча заборона використання зовнішніх запозичень держави для фінансування поточних бюджетних витрат. Відмова держави від отримання дорогих короткотермінових кредитів.

По-третє. Досягнення домовленості між Урядом і Національним банком щодо перегляду на довгостроковий період умов обслуговування і погашення короткострокових ОВДП, що утримуються НБУ.

По-четверте. Визначення та реалізація процедур непрямого обміну державних активів на зовнішні боргові зобов'язання.

По-п'яте. Анулювання виданих у 1999 р. гарантій Уряду, під які не отримано кредити або матеріальні цінності. Створення жорсткого режиму забезпечення відшкодування суб'єктами господарювання своїх зобов'язань перед державою, які виникли у зв'язку з виконанням державних гарантійних платежів.

Для цього необхідно: прирівняти зазначені боргові зобов'язання до податкової заборгованості із задіянням відповідних важелів їх стягнення; конвертувати зазначені зобов'язання в іноземну валюту за курсом на дату виконання зобов'язання; ввести відсотки за надання урядових гарантій.