Вельмишановний Український народе,

Високодостойні гості,

Дорогі співвітчизники,

75 років. Повний вік нормального людського життя. Вік, що міг бути призначений для щастя, для сліду на землі, для продовження роду і життя.

Зі спогаду із села Савинці на Київщині - "у сім'ї Танчика Василя померли він сам і його дружина, а їхня маленька грудна дитина ще була жива, горнулась до маминих грудей. То це дитинча також забрали на цвинтар і вкинули в яму, воно ще якийсь час сиділо в куточку ями, поки його не засипали землею..."

XX століття. Серце Європи. Чорною землею засипано людське життя, наше життя, українське життя.

Коли, Український народе, перетворились Твої зорі на гіркий і чорний полин?

Чотири, три століття до цього?

Коли Твої зорі, Твої очі, Український народе, стали чорними дірами?

Вісімдесят років тому? Сімдесят п'ять тому? Шістдесят п'ять? Слідом за втратою держави, голодоморами, війнами?

Немов в об'явленні Івана Богослова, у чорних апокаліптичних зорях поглинуто біблейську третину нашої душі, роду, землі, життя, нашої пам'яті.

Чи усвідомлюємо ми вагу цієї втрати? Чи усвідомлюємо свою відповідальність? Чи усвідомлюємо, що тут першопричина нашого нинішнього буття?..

У моєму слові - не печаль і не тризна.

У моєму слові - національний біль.

У моєму слові - сила великого народу.

Цей день об'єднує мільйони. А отже смерть відійшла.

Ми - живі. Ми - держава. Ми перемогли.

Ми подолали зло.

Сьогодні Україна і світ вшановують 75-ту річницю найжорстокішого злочину, вчиненого проти нашого народу, - Голодомору 1932-33 років.

Сьогодні, на Дніпрових схилах відкриваємо національну святиню - Меморіал пам'яті жертв геноциду.

Через 75 років нація і держава віддають борг загиблим нашим братам і сестрам.

Я вдячний усім співвітчизникам і світовому українству, які шукали і відновлювали правду про Голодомор. Я закликаю вас не зупиняти цю благословенну працю.

Я вдячний главам держав, парламентам та урядам, міжнародним організаціям і громадськості за братню солідарність з нами.

Ми повертаємо собі і світу знання про пережиту нами, одну з найбільших катастроф в історії людства.

Її масштаб - немислимий, незліченний.

У пік Голодомору, на нашій землі щодоби помирало 25 тисяч осіб.

Терор голодом в Україні був чітко спланованим актом геноциду. Це - очевидний факт.

На відміну від інших регіонів СРСР, в Україні у людей вилучали все до крихти.

Територію України і Кубані, де проживала більшість українців, оточили війська, щоб добити найменшу надію.

У справі України Сталін мав на меті - одне: упокорити селянство, знищити провід нації і зламати хребет українства - найбільшої іншоетнічної частини імперії і найбільшої її потенційної загрози.

Переді мною - документ доби. Це - запис акта про смерть Андрія Остапенка від 13 травня 1933 року. "Причина смерти - зазначити докладно: українець".

А далі, а далі - чисте поле. Як писав італійський консул у Харкові Серджіо Граденіго, "колонізація змінить етнографічну природу України. Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ..."

Україна вижила. І Україна перемогла.

З братньою шаною і співчуттям схиляємо голову перед всіма, хто, як і ми, постраждав від сталінського режиму, - росіянами, білорусами, казахами, кримськими татарами, молдаванами, євреями і десятками-десятками інших націй.