2001 року.

та завдання на 2001 рік.

Україна і міжнародні фінансові інституції (МФІ)

Подаючи до Верховної Ради згідно зі ст. 106 Конституції України Послання "Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 році", вважаю за необхідне привернути увагу парламенту до найгостріших проблем соціально-економічного та суспільно-політичного розвитку країни.

Минулий рік є першим роком реалізації обгрунтованої на основі передвиборної програми Президента України стратегії економічного та соціального розвитку на 2000-2004 рр. , яка стала фундаментом утвердження парламентської більшості та програми діяльності Уряду. Як і прогнозувалося, рік, що минув, виявився переломним у економічній динаміці. Після тривалої економічної кризи досягнуто реального зростання основних макроекономічних та галузевих параметрів розвитку вітчизняної економіки: ВВП зріс на 6,0 %, промислове виробництво - на 12,9, валова продукція сільського господарства - на 9,2 %. Позитивними результатами 2000 р. стало погашення заборгованості з пенсій, активізація інвестиційної, в т.ч. кредитної діяльності, зростання монетизації економіки, її експортного потенціалу, зменшення зовнішнього боргу. Зазначені зрушення досягнуто, з одного боку, за умов зниження більш як на 2 млрд. дол. зовнішнього боргу України та зростання валютних резервів, з іншого, - фактичної відсутності зовнішнього кредитування української економіки з боку міжнародних фінансових інституцій. Важливо враховувати й те, що позитивні зрушення в економіці були започатковані ще у другій половині 1999 р.

Зазначені процеси дозволяють зробити висновок стосовно того, що за роки реформ в українській економіці сформовано достатньо вагомий потенціал зростання, який за умови адекватної економічної політики та стабільної політичної ситуації може забезпечити (в досить стислі терміни) відчутні позитивні зрушення як в загальному розвитку економіки, так і у забезпеченні добробуту людей. Цей принципової ваги висновок підтверджується високими темпами зростання впродовж двох місяців поточного року.

Водночас економічні підсумки 2000 р. не можна переоцінювати. Вони віддзеркалюють не лише позитивні зрушення, а й наявні проблеми та не використані повною мірою сприятливі можливості минулого року. Процеси економічного зростання не супроводжувалися відчутними якісними перетвореннями, позитивними структурними змінами, подоланням нагромаджених за останні роки відтворювальних деформацій.

Незважаючи на деякі позитивні зрушення, 2000 р. не став переломним і у сфері соціальних відносин, роком реального поліпшення добробуту широких верств населення. Це означає, що визначений у минулорічному Посланні Президента України і підтриманий депутатським корпусом курс на відчутне посилення соціальної спрямованості реформ ще не знайшов ефективного втілення. Однією з причин такого стану є відсутність надійних механізмів, які б дозволили ефективно вирішувати накопичені проблеми соціальної сфери, її перетворення у надійний стимулятор економічного розвитку та зростання. При зростаючій диференціації доходів та поглибленні бідності ні про який стійкий розвиток нашої економіки, як і суспільства загалом не може бути і мови.

Спільним завданням виконавчої та законодавчої влади, а також органів місцевого самоврядування є здійснення у відповідності із передбачуваним стратегією економічного і соціального розвитку такого комплексу заходів, які б забезпечили трансформацію досягнутих у 2000 р. темпів економічної динаміки у стійку (як у середньо-, так і довгостроковій перспективі) тенденцію сталого зростання.

Ключовою проблемою реалізації цього завдання є зміцнення конкурентоспроможності вітчизняної економіки, її інноваційне оновлення, утвердження сприятливого інвестиційного та підприємницького клімату. Визначальну роль у цьому мають відіграти:

- по-перше, забезпечення відчутного зміцнення національної грошової одиниці та збереження стабільності її валютного курсу. Потрібно поставити перед Урядом та Національним банком завдання забезпечити не лише зниження рівня інфляції у 2001 р. до 13-14 %, а й створення необхідних передумов її стабільного утримання у наступний період (2002-2004 рр.) на рівні не вище 10 % в рік;

- по-друге, не символічне, а відчутне (наголошую на цьому) зниження податкового навантаження, створення ефективної та прозорої системи адміністрування податків, узгодженої із забезпеченням прав і зобов'язань платників податків та інших обов'язкових платежів;

- по-третє, приведення фінансових зобов'язань держави у відповідність з її ресурсами, забезпечення на цій основі реальної, а не фіктивної (як це має місце) збалансованості та бездефіцитності державного бюджету. Здійснення цих заходів має бути підпорядковане визначальній меті: подальшому обмеженню боргової залежності держави. Рішуче виступав і виступатиму проти будь-яких відступів від цього завдання;

- по-четверте, стояв і стою на позиції подальшої лібералізації зовнішньоекономічної діяльності. Як показує попередній досвід, зовнішня відкритість вітчизняної економіки - визначальний стимул підвищення її конкурентоспроможності та активізації притоку іноземних інвестицій. Розраховую на підтримку відповідної позиції і з боку депутатського корпусу. Майбутнє економіки України - це її максимальна відкритість як для Сходу, так і для Заходу. Це, крім всього, диктується і нашим геополітичним положенням. У зв'язку з цим пріоритетним завданням Уряду у 2001 р. є остаточне вирішення питань, що стосуються вступу України до СОТ. Це сприятиме більш повній реалізації, з одного боку, експортного потенціалу наших підприємств, з іншого, - залученню іноземних інвестицій.

На етапі післякризового розвитку більш осмисленою та цілеспрямованою має стати державна промислова політика. Нині спостерігається справжній бум у розвитку окремих галузей промислового виробництва. Важливо, щоб цей процес супроводжувався відчутними якісними перетвореннями, зокрема, виправленням глибоких структурних деформацій, прискоренням інноваційного оновлення виробничого потенціалу. Особлива увага органів виконавчої та законодавчої влади має бути приділена забезпеченню ефективної державної підтримки вітчизняного високотехнологічного та наукоємного сектора економіки, тих її ланок, що витримали випробування часом, довели свою конкурентоспроможність в умовах жорсткої і тривалої економічної кризи.

Не менш важливим пріоритетом 2001 р. є продовження активної аграрної політики, що має за мету утвердження України (вже у найближчі роки) як держави з високоефективним експортоспроможним сільським господарством. Починаючи з 1994 р., ми зробили відчутні кроки у питаннях реформування аграрних відносин, зокрема в утвердженні приватної власності на землю.

Не можу не наголосити на тому, що йдеться по суті про власну українську модель здійснення реформ на селі, яка була опрацьована вітчизняними вченими та практиками і запроваджувалася у життя ініціативними кроками Президента, її успіх значною мірою пояснюється цією обставиною. Завданням аграрної політики є створення у 2001 р. надійних умов, що мають закріпити позитивні зрушення у реформуванні АПК, забезпечити подальший приріст сільськогосподарської продукції, стабілізацію виробництва у тваринництві, остаточне подолання збитковості та зміцнення фінансового стану підприємств АПК.

Відчутні зміни мають відбутися і в політиці енергозабезпечення та енергозбереження. Не можна й далі обмежуватися розв'язанням лише поточних питань, відкладаючи вирішення стратегічних проблем енергетики. Ми повинні виходити з того, що за умови збереження діючої моделі енергетичної політики українська економіка не матиме ніякої перспективи. У цій сфері мають відбутися не косметичні зміни, а глибокі структурні перетворення.

У минулорічному Посланні Президента обгрунтовано механізми формування в країні критичної маси ринкових відносин, дальший розвиток економіки на самодостатній ринковій основі. Однак багато з них лишається поза увагою. Це стосується насамперед проблеми утвердження ефективного конкурентного середовища. Такою ж мірою назрілим є питання стосовно здійснення ефективних кроків, спрямованих на оздоровлення економічного середовища шляхом реалізації процедур банкрутства неефективних та збиткових підприємств, які довели свою неспроможність використати нові сприятливі умови для фінансового оздоровлення.

Інвестиційний клімат в Україні знаходиться у прямій залежності і з виправленням деформацій у відносинах власності, забезпеченням надійного державного захисту приватної власності, інтересів ділових партнерів, інвесторів та кредиторів, стимулюванням приватної ініціативи. Водночас ми маємо постійно дбати про зміцнення позицій національного капіталу (фінансового, банківського, промислового), його концентрацію та централізацію. Потрібно виходити з того, що лише великий національний капітал у союзі з малим та середнім бізнесом можуть стати основою реальної суверенності національної економіки, її базовою конструкцією.

У комплексі поточних та перспективних завдань державної політики визначальним є максимальна концентрація усіх гілок влади та органів місцевого самоврядування на комплексному здійсненні радикальних економічних, правових, організаційних та силових заходів щодо рішучого обмеження корупції та тіньової економічної діяльності. У вирішенні цього завдання не можна покладатися тільки на силові методи. Такі методи можуть дати лише тимчасовий ефект. Це має бути цілісна система дій, спрямована передусім на викорінення причин та передумов цих явищ, зокрема на відчутне послаблення податкового тиску, зниження рівня адміністративного втручання в економічні процеси та їх максимальну лібералізацію, розмежування влади та капіталу.

Активна політика подолання корумпованості та тінізації економічних процесів має ініціюватися передусім органами виконавчої влади. На нинішньому етапі розвитку це має бути визначальним напрямом діяльності Уряду, кожного міністерства, органів виконавчої влади на місцях. Водночас потрібно винести уроки із власного досвіду і визнати, що ключовою функцією держави в економіці є, без всяких сумнівів, захист економічної свободи. Нашою стратегією у цьому питанні має бути не підтримка обраних підприємств та учасників ринку, а захист майнових прав громадян та прав власності, підприємницької ініціативи. Держава має послідовно відходити від практики адміністративного втручання у бізнес. Потрібно забезпечити прийняття та застосування законів прямої дії, звести до мінімуму відомчі інструкції, усунути подвійне тлумачення нормативних актів. Прогрес української економіки та соціальної сфери, утвердження сприятливого інвестиційного клімату, позитивного міжнародного іміджу держави органічно пов'язані з досягненням відчутних зрушень у розв'язанні зазначених проблем.

Головним політичним підсумком 2000 р. слід вважати те, що вперше за всю історію незалежної України було здійснено рішучі кроки, спрямовані на подолання розбалансованості між економічними і політичними перетвореннями, яка гальмувала поступ нашої держави на шляху реформ, важким тягарем лягала на плечі суспільства. У Верховній Раді було сформовано більшість, налагоджено її конструктивну взаємодію з Кабінетом Міністрів. Це дало можливість розблокувати процес законодавчого забезпечення реформ, вчасно прийняти Державний бюджет, досягти економічних успіхів. Однак відсутність чітко визначених правових засад функціонування парламентської більшості призвела до того, що наприкінці року вона виявилася не в змозі подолати внутрішні суперечності. Як наслідок, різко знизилася ефективність роботи парламенту, знову загострилися стосунки між законодавчою та виконавчою владою.

Зазначене свідчить, що політична система країни потребує подальших системних змін, які б забезпечили надійні інституційно-правові гарантії суспільної стабільності, сприяли прискоренню соціально-економічного розвитку, створили механізми поглиблення демократії, цивілізованого діалогу між владою та опозицією, мінімізували негативний вплив на ситуацію в державі і суспільстві корпоративних інтересів та амбіцій політичних сил і груп політичної еліти.

Першочерговим завданням у здійсненні політичних реформ є втілення в життя результатів Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, що мають за мету створення інституційних передумов для оптимізації взаємодії законодавчої та виконавчої гілок влади. Моя позиція з цього питання добре відома: вважаю неприпустимим затягування імплементаційного процесу, чим би воно не вмотивовувалося. Не слід забувати, що єдиним джерелом влади у нас є народ і нехтувати своїм волевиявленням він не дозволить.

Вимагає вирішення проблема створення належних умов для поглиблення взаємодії держави і суспільства. Особливу роль у цьому процесі повинні відіграти засоби масової інформації, політичні партії, які мають забезпечити повноцінне представництво спектра політичних інтересів усіх суспільних верств. Стимулом розвитку реальної багатопартійності покликане стати вдосконалення законодавства щодо партій.

Важлива складова процесу формування в Україні громадянського суспільства - діяльність різноманітних об'єднань громадян, профспілкових та молодіжних організацій. На часі перехід до якісно нового етапу їх розвитку - від інституціалізації до повноцінного здійснення функцій комунікації між суспільством і державою. У свою чергу структури виконавчої влади мають будувати відносини з об'єднаннями громадян на засадах конструктивного діалогу, рівноправного партнерства, делегування їм частини своїх повноважень. Дії влади повинні стати відкритішими і прозорішими для громадськості, що сприятиме подоланню тенденції взаємного відчуження. Найважливіше завдання - навчитися використовувати інструменти держави для забезпечення свободи, свободи особистості, свободи підприємництва, свободи розвитку інститутів громадянського суспільства.

Потребують більшої системності і послідовності реформи в гуманітарній сфері. Найважливішим завданням тут є виправлення демографічної ситуації в державі, покращання системи охорони здоров'я. Мають швидше адаптуватися до нових соціально-економічних реалій, повніше враховувати світові тенденції гуманітарного розвитку галузі освіти, науки та культури.

Необхідно підвищити ефективність дій держави щодо гармонізації міжетнічних та міжконфесійних відносин, розв'язання нагальних проблем, що існують у цих сферах.

Минулий рік був особливо переконливим у підтвердженні значення внутрішніх процесів для зовнішньополітичного становища держави, її міжнародного авторитету та іміджу. Важливі зрушення в українській економіці супроводжувалися посиленням змістовності відносин України з її зарубіжними партнерами. Це яскраво простежувалося на всіх пріоритетних напрямах зовнішньої політики держави - у наших відносинах з Європейським Союзом, Росією та Сполученими Штатами. Україна досягла важливого прогресу у поглибленні відносин і з багатьма іншими країнами світу.

За минулий рік досягнуто відчутних результатів у зміцненні статусу України як важливого контрибутора міжнародної та регіональної безпеки. За обсягами та географією своєї участі лише у миротворчих операціях під егідою ООН наша держава вийшла на перше місце серед країн Європи.

Динаміка світових процесів в умовах глобалізації, а також сучасний етап розвитку України вимагають посилення відповідальності всіх гілок влади за досягнення конкретних і відчутних результатів на всіх зовнішньополітичних напрямках. Найважливіший з них - надання зовнішньополітичній діяльності більш цілеспрямованого, цілісного та прагматичного характеру. Передусім це стосується стратегічного євроінтеграційного курсу держави. На кожному з головних векторів наших відносин з Європейським Союзом важливо визначити реальні завдання та забезпечити досягнення конкретних результатів. Спільними зусиллями всіх гілок влади необхідно відновити авторитет України в Раді Європи, насамперед шляхом прискорення законотворчого процесу з метою остаточного виконання відповідних зобов'язань держави перед цією організацією.

Нарешті, необхідно здійснювати практичні кроки з метою подальшого ствердження України як регіонального лідера; займати не лише активну позицію, але й забезпечувати досягнення конкретних результатів у врегулюванні конфліктів поблизу наших кордонів; більш продуктивно використовувати нинішнє непостійне членство в Раді Безпеки ООН.

Для реалізації всього комплексу зазначених завдань країні, як повітря, потрібна політична стабільність, реальна консолідація зусиль усіх гілок влади. Від кожного з нас - представників багатомільйонного українського народу - і насамперед від тих, хто знаходиться біля керма державної влади у центрі чи на місцях, від лідерів політичних партій та рухів, політиків різної ідеологічної орієнтації вимагається усвідомлення тієї великої історичної місії, яка на нас покладається - місії першопрохідців, що стоять біля витоків утвердження та зміцнення України як суверенної, демократичної, соціальної держави. Переконаний у тому, що лише спільними зусиллями ми зможемо успішно реалізувати цю відповідальну місію.

Українська держава вступила в десятий рік свого існування. За короткий в історичному вимірі час вона перетворилася з уламку колишнього Радянського Союзу на самодостатній організм з власною економікою, фінансово-грошовою системою, владними структурами, Збройними Силами, політичними та культурно-освітніми інституціями.

Становлення і зміцнення незалежної держави, демократичні перетворення збіглися зі складними і суперечливими процесами ринкових реформ, формуванням багатоукладної економіки і нової соціальної структури суспільства з відповідними інтересами та цінностями. Незважаючи на об'єктивні та суб'єктивні труднощі перехідного етапу, поглиблюється розуміння суспільством неминущої цінності суверенної демократичної держави, її ролі в обстоюванні інтересів і прав людини, необхідності зміцнення органів законодавчої, виконавчої та судової влади.

Ставлячи за мету підвищення ефективності державного будівництва і дієздатності влади, Президент України активно сприяв взаємоузгодженню і скоординованості зусиль Верховної Ради і Кабінету Міністрів. Із створенням на початку 2000 р. парламентської більшості істотно прискорився законотворчий процес, поліпшилася його синхронізація з вимогами і потребами життя.

Водночас через відсутність чітко окреслених правових засад свого існування та діяльності парламентська більшість не раз опинялася перед внутрішніми конфліктами і загрозою розколу, що вносило напругу в діяльність Верховної Ради, гальмувало законотворчий процес. Зокрема, не прийнято нові редакції Адміністративного, Земельного, Кримінального, Митного, Податкового кодексів, а також ряд інших законодавчих актів, необхідних для прискорення соціально-економічного розвитку країни.

Існування парламентської більшості необхідне і з погляду реформування самої системи влади, оскільки воно можливе тільки на основі внесення змін до Конституції та інших законодавчих актів.

Президент України вніс на розгляд Верховної Ради проект закону про парламентську більшість, яким чітко регламентується порядок її створення, права та обов'язки. З його прийняттям та визначенням правового статусу більшості відкриється шлях до формування системи політично відповідальної влади. Завдяки цьому більшість отримала б реальні важелі впливу на формування Уряду і разом з ним несла б відповідальність за стан справ у державі.

Водночас на порядок денний ставиться проблема законодавчого закріплення статусу опозиції як необхідного елементу демократії і парламентаризму. Глава держави неодноразово вказував на необхідність прийняття окремого закону про опозицію. Окрім парламентської, йдеться про цивілізовану опозицію в суспільстві, яка визнавала б політичні реалії, діяла відповідально і толерантно щодо легітимної влади, керувалася національними інтересами і не ухилялася від конструктивного діалогу з державними структурами.

Істотного поліпшення потребує організація законотворчого процесу як найважливішої передумови дальшої демократизації суспільного життя. Головними його напрямами мають бути забезпечення системності у розвитку національного законодавства, його кодифікації, інкорпорації та адаптації до європейських стандартів. Доцільно було б запровадити практику спільного визначення Президентом України, Головою Верховної Ради України та Прем'єр-міністром пріоритетних питань, які виносяться на обговорення кожної сесії парламенту.

Потребують прискорення розгляд та прийняття закону про Регламент Верховної Ради, який має стати правовою основою законотворчої процедури у парламенті.

Обсяг і складність завдань, які стоять перед системою виконавчої влади, диктують гостру потребу у прийнятті закону про Кабінет Міністрів України.

Минулий рік підтвердив істотні недоліки у діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади, надто повільні темпи здійснення адміністративної реформи. Уряд повинен зробити з цього серйозні і відповідальні висновки.

Важливим кроком на шляху гармонізації інтересів центру та регіонів стало створення наприкінці 2000 р. Національної ради з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів та місцевого самоврядування.

Для забезпечення формування відповідно до Конституції системи судів та виконання зобов'язань, взятих Україною при вступі до Ради Європи, запровадження норм і стандартів Європейського Союзу створено Раду з питань реформування судової системи при Президентові України. Основними її завданнями є розроблення, аналіз та узгодження відповідних законопроектів, підготовка пропозицій щодо визначення напрямів розвитку законодавства України, координація здійснюваних органами державної влади заходів щодо формування нової судової системи.

Прискорення розвитку країни, подолання наявних проблем і завчасне передбачення викликів майбутнього потребують формування та сприйняття усім українським суспільством національної ідеї. На переконання Президента України, це має бути ідея побудови сильної демократичної Української держави, здатної забезпечити добробут і процвітання нації, всебічний розвиток особистості, адекватно відповідати на виклики глобалізованого світу з його прагматизмом і жорстокою конкуренцією. Згідно із соціологічними даними, таку національну ідею готові прийняти близько 90 % громадян, тобто абсолютна більшість українського народу.

Суспільно-політичний розвиток України у 2000 р., недостатня ефективність діяльності владних структур, радикалізація певних політичних сил зі спробами діяти за межами правового поля, дестабілізуючи ситуацію в країні, висвітлили недосконалість механізмів пострадянської демократії перехідного типу.

Потрібен перехід від окремих, розрізнених та епізодичних заходів до системних змін, які забезпечували б надійні інституційно-правові гарантії суспільної стабільності, сприяли прискоренню соціально-економічного розвитку держави, утверджували свободу особистості, стимулювали її громадську та ділову активність.

В Україні склалися як об'єктивні, так і суб'єктивні передумови для переходу до якісно нового етапу державотворення, головним змістом якого має стати реформування політичної системи на основі поглиблення демократичних засад розвитку суспільства.

Першим кроком у цьому напрямі стало проведення у квітні 2000 р. Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. Волевиявлення народу дало правові підстави для реалізації важливих заходів, спрямованих на підвищення дієздатності та ефективності діяльності державної влади. Проте надмірна політизованість у роботі парламенту, намагання частини депутатів використати результати референдуму для несумісного з Конституцією перерозподілу повноважень вищих органів влади, відсутність політичної відповідальності з боку частини депутатського корпусу поставили імплементаційний процес на грань зриву.

Опитування громадян, проведені після завершення VI сесії Верховної Ради, засвідчили очевидне переважання негативних оцінок позиції парламенту щодо втілення в життя результатів референдуму.

Наслідком неструктурованості суспільства, несформованості соціальних та політичних інтересів є нестабільність і різновекторність орієнтацій окремих груп населення, зокрема у поглядах на те, яка політична система була б для України найкращою.

Водночас за всієї розбіжності позицій у цьому питанні сформувався широкий громадський консенсус щодо необхідності здійснення широкомасштабних і скоординованих інституційних, структурних та функціональних перетворень, які забезпечили б перехід від нестійкого балансування до гарантованої стабільності і сталого динамічного розвитку на власних національно-історичних та світоглядних засадах.

У загальних рисах реформована політична система повинна:

- бути достатньо гнучкою, оперативно реагувати на виклики глобалізації;

- стимулювати процеси внутрішньої структуризації, інтеграції та демократичного розвитку українського суспільства;

- створити умови для найповнішої реалізації громадянських прав і свобод особистості;

- прискорити усвідомлення в суспільстві національних інтересів та необхідності їх захисту, забезпечити на цій основі взаємодію та співпрацю між суб'єктами політичного процесу;

- гармонізувати відносини між усіма гілками влади, зробити прозорим і зрозумілим для суспільства процес ухвалення державних рішень;

- забезпечити відповідальну діяльність усіх суб'єктів політичного процесу;

- прискорити проведення соціально-економічних реформ в інтересах суспільства.

Виходячи з того, що політичні реформи повинні здійснюватися на основі чіткого визначення пріоритетів, умов та принципів суспільно-політичного розвитку, Президент України дав доручення щодо підготовки проекту Концепції реформування політичної системи України.

У червні 2001 р., згідно з Розпорядженням Глави держави , відбудеться науково-практична конференція "Нові політичні реалії України на рубежі тисячоліть". Ставиться за мету осмислити історію становлення української нації, досвіду державотворення за роки незалежності, національних традицій та цінностей. На конференції планується апробувати проект Концепції реформування політичної системи, після чого він буде винесений на широке громадське обговорення. Не пізніше жовтня 2001 р. Концепція буде затверджена Указом Президента України. Відповідно до неї буде розроблено політичний проект, своєрідну політичну доктрину України - модель нашого буття у XXI столітті, засад та форм функціонування держави, української нації, відкритого громадянського суспільства, гармонізації національних і загальнолюдських цінностей.

У стратегічному курсі на прискорення суспільно-політичного розвитку однаково важливими є як завдання державного будівництва, так і підтримка активності громадян, форм їх самоорганізації. Особлива роль належить політичним партіям як сполучній ланці між громадянським суспільством і державою. Вони покликані представляти та реалізовувати інтереси різних соціальних верств через участь в органах влади, сприяти формуванню і вираженню політичної волі громадян, впливати на суспільну думку.

На 1 березня 2001 р. в Україні зареєстровано 110 політичних партій. Водночас, незважаючи на їх кількість, є підстави констатувати, що партійна система в Україні ще не досягла належного ступеня зрілості. Зростання кількісних показників у її формуванні продовжує домінувати та не переходить у відчутні якісні зміни. Як правило, це наслідок того, що переважна більшість партій створювалася не для представництва певних соціальних груп та вираження їхніх інтересів, а на основі загальних, надто абстрактних, світоглядних концепцій або для проведення своїх кандидатів у представницькі органи влади, реалізації корпоративних чи особистих амбіцій.

Маючи зовнішні формальні атрибути, такі партії характеризуються незначною (за європейськими стандартами) чисельністю, відсутністю сталого електорату та стабільних зв'язків з ним, виразного ідеологічного обличчя та організаційної згуртованості. Показово, що з більш ніж сотні зареєстрованих в Україні політичних партій лише шість мають свої осередки у більшості районів та міст держави.

Із зазначених та інших причин у партійному середовищі тривають розколи, посилюються тенденції до авторитаризму, згортання внутрішньопартійної демократії.

Складається парадоксальна ситуація: переважна більшість партій є самодостатніми, незалежними від суспільства інституціями, все призначення яких полягає у забезпеченні доступу до влади їхніх лідерів. Останнім часом набуває популярності новинка у політичних технологіях - так звані віртуальні партії, видимість існування яких створюється і підтримується засобами масової інформації. Відірваність від суспільних верств, превалювання інтересів партійних еліт над інтересами виборців зумовлюють кон'юнктурну політичну поведінку партій і, як наслідок, низький рівень довіри до них населення.

Позиція Президента України полягає у тому, що держава повинна сприяти діяльності партій незалежно від їхнього ставлення до влади - однак тільки тих, які є справді масовими, виражають інтереси великих соціальних груп, діють в рамках Конституції та законів України.

Необхідними передумовами піднесення ролі партій до рівня повноцінних суб'єктів політичної системи є їх консолідація та розвиток регіональних структур, забезпечення партіями в сукупності реального представництва всього спектра політичних інтересів суспільства, активізація їх участі у політичному житті, зокрема виборах.

Цими міркуваннями продиктовані пропозиції, внесені Президентом України до Закону "Про політичні партії в Україні". Усвідомлюючи нагальну необхідність його прийняття, Глава держави готовий іти на компроміс, але до певної межі, щоб закон не перетворився на інструмент дальшого відриву політичних партій від суспільства.

Проблеми партійного будівництва та створення відповідного законодавчого поля набувають особливого значення у зв'язку з наступними виборами до Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування. Вони мають стати важливим кроком у розвитку демократії, зміцнити підгрунтя для реформування політичної системи.

Головними питаннями, які повинні при цьому вирішуватися, є:

- чітке політичне структурування парламенту, передусім формування стійкої парламентської більшості, здатної забезпечувати ефективну законотворчу діяльність у взаємодії з Урядом;

- забезпечення максимального представництва інтересів соціальних груп та регіонів;

- підвищення політичної активності та правової культури громадян, стимулювання процесів формування громадянського суспільства.

Необхідна передумова досягнення зазначених цілей полягає у відповідності виборчої системи суспільно-політичним реаліям України.

Нині більшість лідерів політичних партій, представлених у Верховній Раді, вважає, що наступні вибори до парламенту та органів місцевого самоврядування повинні відбуватися за пропорційною системою, оскільки вона, на їх думку, сприятиме зміцненню та консолідації партій, структуруванню парламенту і суспільства, формуванню політично відповідальних парламентської більшості та Уряду.

Однак факти свідчать про інше. Саме спроби застосування елементів пропорційної виборчої системи у 1993 р. та запровадження змішаної виборчої моделі у 1997 р. надали імпульсу зростанню кількості політичних партій, яке не супроводжувалося якісними позитивними змінами.

* За даними Міністерства юстиції України.

Не можна без застереження сприймати на віру і твердження, що тільки пропорційна виборча система є запорукою демократичного розвитку держави. Така виборча модель справді застосовується у більшості європейських країн. Однак у США, Канаді, Великій Британії, Японії, Австралії віддають перевагу мажоритарній системі. В Італії торік було проведено референдум, 73 % учасників якого висловилися за повернення від пропорційної виборчої системи до мажоритарної.

У багатьох країнах Східної та Південно-Східної Європи, а також європейських державах, що входили до складу СРСР, вибори до вищих законодавчих органів відбуваються за змішаною системою. У цьому прослідковується певна закономірність, зумовлена схожістю національних та соціально-політичних особливостей перехідних суспільств, до яких належить і Україна. Головна з них - в інтенсивності процесів трансформації соціальної структури, що потребує адекватного відображення у політико-правових системах. За таких умов пропорційна виборча система не забезпечує відповідного представництва інтересів соціальних верств у структурах влади, тому перевага віддається змішаній системі.

Президент України поділяє думку відомих правників про те, що немає абсолютно "добрих" чи "поганих" виборчих систем, у кожної з них свої переваги і вади. Головний критерій при оцінці виборчої системи - її відповідність суспільним реаліям. В Україні, де політичні партії слабкі, охоплюють незначну частку населення і не користуються достатньою його довірою, запровадження пропорційної виборчої системи означало б принесення волевиявлення громадян у жертву партійним інтересам та амбіціям політиків.

Це підтверджують дані соціологічних досліджень. Пропорційна виборча система схвалюється лише 8 % громадян, тоді як на підтримку змішаної або мажоритарної систем висловилося 50 % опитаних (за даними всеукраїнського репрезентативного опитування, проведеного Українським інститутом соціальних досліджень та Центром "Соціальний моніторинг" у грудні 2000 р.). Ще категоричнішим є негативне ставлення громадян до пропорційної системи, коли йдеться про вибори до органів місцевого самоврядування.

Крім того, ухвалений Верховною Радою Закон "Про вибори народних депутатів України" суперечить ряду статей Конституції України. Усе це спонукало Главу держави застосувати щодо зазначеного закону право вето. На його переконання, найбільш прийнятним та оптимальним варіантом парламентських виборів 2002 р. було б проведення їх на основі чинного закону (змішаної, пропорційно-мажоритарної системи) з попереднім його удосконаленням. Водночас треба багато зробити для підвищення політичної та правової культури виборців. Указом Президента України схвалено Концепцію підвищення правової культури учасників виборчого процесу та референдумів в Україні . Її реалізація сприятиме забезпеченню демократичного, свідомого волевиявлення громадян у ході майбутніх виборів та інших кампаній.

Важливою складовою процесу становлення громадянського суспільства в Україні є діяльність об'єднань громадян, які створюються з найрізноманітнішими цілями. Нині у нашій державі зареєстровано 1376 всеукраїнських та міжнародних і понад 12,7 тис. місцевих громадських організацій. Вони функціонують практично в усіх сферах суспільного життя, опановуючи цивілізовані методи обстоювання своїх інтересів у взаємодії з державою.

Водночас розвиток цих та інших структур громадянського суспільства значною мірою відбувається за логікою, що склалася ще в ході демократичних перетворень кінця 80-х років, які здійснювалися здебільшого "згори". За цих умов політичні партії, молодіжні, професійні та інші об'єднання громадян часто виникають не внаслідок природного перебігу процесів самоорганізації тих чи інших груп населення, а з ініціативи та під "патронатом" окремих політично або економічно активних осіб, котрі переслідують насамперед власні цілі.

Створені в такий спосіб структури не мають масової підтримки і не здатні повноцінно реалізовувати завдання виявлення, узгодження та цивілізованого обстоювання суспільних інтересів. Відповідно вони не можуть існувати без фінансової допомоги вітчизняних та зарубіжних спонсорів, що спрямовується, як правило, на задоволення їхніх внутрішніх потреб, або домагаються інкорпорації до державних інституцій з розрахунком прилучитися до процесу розподілу бюджетних коштів.

* За даними Міністерства юстиції України.

Тим часом в Україні вже склалися передумови для переходу до якісно нового етапу будівництва громадянського суспільства - від інституціалізації його структур до повноцінного здійснення ними своїх функцій. Найважливішими із цих передумов є такі:

- створена і розвивається соціально-економічна основа громадянського суспільства - багатоукладна ринкова економіка;

- поступово складається нова соціальна структура українського соціуму з її ядром - середнім класом;

- в основному сформовано законодавче поле діяльності інститутів громадянського суспільства.

Президент України вважає, що на нинішньому етапі розвитку головним завданням об'єднань громадян має стати налагодження постійної взаємодії, комунікації між суспільством і державою. Громадські організації можуть стати реальними каналами представництва всього спектра суспільних інтересів, посередниками між їх носіями і владою. Для цього кожному з них слід чітко визначити свою мету і стратегію діяльності, подолати корпоративізм і замкненість, апріорну налаштованість на конфронтацію з органами влади.

У свою чергу структури виконавчої влади повинні навчитися вести конструктивний діалог з інститутами громадянського суспільства, делегувати їм частину своїх повноважень. Вони повинні бачити в об'єднаннях громадян свого рівноправного партнера, здатного розв'язувати актуальні проблеми суспільного життя.

Дії влади мають стати більш відкритими і прозорими для громадськості, що сприятиме подоланню тенденції відчуження суспільства від держави. З цією метою Президент України видав Указ "Про вдосконалення діяльності органів влади з інформування населення".

Органи влади зобов'язані активніше використовувати інтелектуальний потенціал неурядових організацій, передусім аналітичних центрів та фондів, залучати їх до проведення незалежних експертиз при підготовці нормативно-правових актів, вироблення рішень з питань, що мають суспільний резонанс, моніторингу соціальної ситуації, сприяти налагодженню дієвого громадського контролю за своєю діяльністю.

Потребує вдосконалення нормативно-правова база функціонування об'єднань громадян, зокрема в частині розмежування їх політичної активності та діяльності, спрямованої на розв'язання неполітичних проблем. Громадські організації, які беруть участь у вирішенні соціальних питань, повинні користуватися державною підтримкою. Уряд повинен розробити і внести на розгляд Верховної Ради пропозиції щодо конкретних її форм та механізмів, зокрема надання на конкурсних засадах субсидій, податкових пільг, повного або часткового звільнення від плати за послуги державних підприємств, права користування державним майном тощо.

Найбільш чисельними та структурованими об'єднаннями громадян є професійні спілки, які об'єднують близько 20 млн. осіб. Понад три чверті членів профспілок входять до складу Федерації профспілок України, яка залишається найвпливовішим у державі профоб'єднанням. Водночас активно розвиваються незалежні профспілки, які намагаються повніше враховувати у своїй діяльності нові соціально-економічні реалії.

До головних завдань цих організацій, які вони можуть вирішити тільки у взаємодії з органами влади та роботодавцями, належить забезпечення необхідних соціальних гарантій та допомоги кожному працюючому, вдосконалення системи і механізмів соціального захисту людей праці.

У розвитку профспілкового руху в Україні спостерігаються як позитивні, так і негативні тенденції. З одного боку, профспілкові об'єднання та організації поступово переходять від радикально-протестних, часом політизованих, форм обстоювання своїх інтересів до цивілізованих засобів впливу на державну владу, активніше шукають діалогу з нею та роботодавцями.

З іншого боку, частина профспілок ще не може повноцінно реалізовувати свої функції за нових умов. Нерідко спостерігаються випадки їх свідомого відсторонення від своїх безпосередніх завдань захисту трудових і соціально-економічних прав та інтересів працюючих. Залишається проблема "розмивання" профспілкового руху, зниження довіри до нього у зв'язку з протистоянням між профспілковими лідерами та організаціями. Через недосконалість нормативно-правової бази діяльності профспілок звужуються їхні повноваження та можливості, виникає напруга у стосунках з державою.

Органи виконавчої влади повинні забезпечувати обов'язкову участь профспілок у виробленні та прийнятті рішень, які стосуються сфери соціально-трудових відносин. Обов'язок держави - дбати про поліпшення умов розвитку профспілкового руху на засадах здорової конкуренції, підвищення ефективності діяльності профспілок, зростання їх суспільної ваги, впливовості та авторитету.

Важлива роль у визначенні пріоритетних напрямів соціально-економічної політики держави покладена на Національну раду соціального партнерства при Президентові України, яка сприяє виконанню Генеральної та регіональних угод і контролює цей процес.

Є очевидною потреба у виробленні нової концепції Генеральної угоди з урахуванням нових суспільних реалій. Йдеться про радикальні зміни у підходах до ідеології цього документа, зокрема принципів взаємодії між профспілками, роботодавцями і державою, та вироблення механізмів практичної його реалізації.

Важливо закріпити і зробити необоротною тенденцію переходу профспілок від радикальних страйкових методів обстоювання прав та інтересів своїх членів до цивілізованих переговорних процедур. Це, зрештою, сприятиме зміцненню стабільності в суспільстві.

Якісно нові завдання постають на сучасному етапі й у сфері молодіжної політики, вироблення та здійснення якої Президент України відносить до найважливіших державних пріоритетів. Нині в Україні зареєстровано 62 всеукраїнських і близько 3 тис. регіональних молодіжних та дитячих організацій. За останні роки організований молодіжний рух став невід'ємною складовою процесу самоорганізації суспільства, впливовим чинником суспільно-політичного життя.

Політичні процеси останніх років спростували думку про громадянську пасивність молоді. Так, якщо на президентські вибори 1994 року прийшло 25 % молодих громадян з правом голосу, на парламентські вибори 1998 р. - трохи більше 50 %, то на президентські вибори 1999 р. - майже 70 %. Молодь, її організації активно підтримали Всеукраїнський референдум за народною ініціативою та сприяли його проведенню. Активізувалася участь молоді у представницьких органах, у сфері малого, середнього, а почасти й великого бізнесу.

Водночас у молодіжному русі залишаються істотні негативні тенденції. Зокрема, ще бракує масовості й авторитету більшості молодіжних організацій. За даними соціологічних опитувань, значна частина молодих людей навіть не знає про їхнє існування, цілі та практичну діяльність.

Надто повільно і непослідовно вирішуються назрілі соціальні проблеми молоді. Програми її організацій часто перенасичені заходами суто ритуального та розважального характеру. У той же час близько третини людей цього віку ніде не працює і не навчається, рівень безробіття серед них становить 20,5 %, що майже вдвічі перевищує цей показник для всього працездатного населення (12 %).

Не йде на користь справі протистояння, яке намітилося між двома "центрами тяжіння" - Українським національним комітетом молодіжних організацій і молодіжними парламентом, урядом та іншими організаціями. Активізувалися спроби втягнути молодь у політичну боротьбу, радикалізувати це середовище. Використовуючи брак політичного і життєвого досвіду, властиві цьому вікові безкомпромісність та максималізм, деякі політики та політичні сили підштовхують молодих людей до непродуманих, а нерідко і протиправних дій.

Усе це значною мірою спричинене пасивністю і прорахунками Державного комітету молодіжної політики, спорту і туризму України, його колишнього керівництва.

Для невідкладного поліпшення стану справ у молодіжному русі спільними зусиллями Верховної Ради, Кабінету Міністрів та молодіжних організацій необхідно вирішити передусім такі питання:

- удосконалити законодавство щодо фінансової підтримки державою соціально значущих програм молодіжних організацій та посилення контролю за використанням бюджетних коштів. Механізм розподілу та використання цих ресурсів має бути абсолютно прозорим і здійснюватися на тендерних засадах;

- підвести правову базу під соціальну роботу з дітьми та молоддю, суспільно корисну волонтерську діяльність молоді, заохочення суб'єктів підприємницької діяльності, які надають роботу учням та студентам у вільний від навчання час;

- оптимізувати принципи представництва молодіжних організацій у системі державних органів, що відповідають за роботу з цією категорією населення, зокрема Національній раді з питань молодіжної політики при Президентові України, не допускати монополізації впливу політичних сил на молодіжний рух.

Роль каталізатора процесів становлення інституцій громадянського суспільства, налагодження його конструктивного діалогу з органами державної влади, гармонізації стосунків особистості і держави покликані відігравати засоби масової інформації. Це, у свою чергу, вимагає створення належних умов для об'єктивного висвітлення й аналізу ними діяльності владних структур, політичних партій та громадських організацій, найрізноманітніших проявів суспільного життя з усіма його позитивами і негативами.

Засади гуманітарної політики закладені в Конституції України, яка визнає людину, її життя і здоров'я, честь та гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, гарантує кожному право на вільний розвиток своєї особистості, на освіту, свободу світогляду і віросповідання. Основою розвитку суспільства та реалізації інтелектуального потенціалу нації є здоров'я людей.

Минулий рік був позначений посиленням уваги вищих органів влади до цієї сфери, про що свідчить прийняття понад 120 нормативно-правових актів. Президентом України затверджені Основні напрями соціальної політики на період до 2004 р. та Концепція розвитку охорони здоров'я населення України . Опрацьовується Міжгалузева комплексна програма "Здоров'я нації", розроблено Програму розвитку охорони здоров'я до 2010 р.

Вжиті заходи разом з деяким збільшенням бюджетних видатків дозволили вперше за роки незалежності досягти сталої тенденції до зменшення смертності немовлят, значно знизити материнську смертність, захворюваність на керовані інфекції та рівень травматизму, охопити щепленнями 95,7 % дітей.

Водночас медико-демографічна ситуація в Україні залишається складною. Динаміка народжуваності, смертності та природного приросту характеризується такими даними (на 1 тис. населення):

Головним чинником природного скорочення населення є підвищення рівня смертності, основна причина якої - хвороби системи кровообігу (понад 61 % померлих). Загальна кількість онкологічних хворих в Україні наближається до 800 тис. осіб. Залишається значною поширеність цукрового діабету (близько 1 млн. зареєстрованих хворих). Викликає занепокоєння стан стоматологічної допомоги та фактична відсутність профілактики у цій галузі. З урахуванням цього має бути розроблена Національна програма профілактики стоматологічних захворювань.

Перед Міністерством охорони здоров'я ставиться завдання удосконалити структуру витрат, з яких безпосередньо на лікувально-діагностичний процес нині використовується лише 30 %.

Дієвим фактором поліпшення медичного обслуговування мають стати поширення інституту сімейних лікарів, розвиток первинної медико-санітарної допомоги, імунопрофілактики населення. Дуже важливим для України є поліпшення спеціалізованої допомоги та зниження впливу на дітей, підлітків і вагітних жінок наслідків Чорнобильської катастрофи. До невідкладних завдань належить поетапне запровадження системи загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування.

Указом Президента України 2001 р. оголошено Роком охорони здоров'я населення України . Одне з головних завдань цієї акції - формування здорового способу життя людей, посилення відповідальності кожного за стан свого здоров'я та працездатності. У цьому контексті набувають важливого значення нові підходи до фізичної культури і спорту як економічно вигідного та ефективного засобу профілактики захворюваності і зміцнення генофонду нації.

Як справи державної ваги Президент України розглядає посилення соціального захисту та державної підтримки материнства, малозабезпечених сімей з дітьми, багатодітних і неповних сімей, ветеранів та інвалідів, профілактику дитячої бездоглядності та правопорушень серед неповнолітніх, створення умов для інтеграції в суспільство дітей з вадами розвитку, підтримку нових форм сімейного виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Головною продуктивною силою в наш час виступають інтелект, знання і творчий потенціал людини, які мають стати визначальним фактором розвитку українського суспільства. Це вимагає повнішого використання вітчизняного та зарубіжного досвіду, врахування світових тенденцій розвитку соціально-культурної сфери, модернізації системи освіти, підвищення її мобільності та конкурентоспроможності.

За роки незалежності в Україні визначено нові пріоритети розвитку освіти, створено відповідну нормативно-правову базу, розпочато практичне реформування галузі, оптимізується мережа навчальних закладів, розширюються міжнародні зв'язки.

Особливе місце відводиться загальноосвітній школі, де стає домінуючою гуманістична спрямованість теорії і практики навчального процесу. У 2000 р. більше ніж утричі зросли обсяги державного фінансування випуску навчальної літератури. Вперше за роки незалежності з державного бюджету виділено понад 6 млн. грн. на комп'ютеризацію середньої освіти.

Передбачені новим законодавством про освіту реформи спрямовуються передусім на забезпечення глибокої індивідуалізації навчання, розвиток мережі різних типів навчальних закладів, широку варіативність навчальних планів та програм. Реформа української школи передбачає зміну її структури, що відповідає міжнародній практиці і вимогам ЮНЕСКО до термінів одержання повної середньої освіти.

Стрижнем цієї роботи є модернізація змісту освіти. В її основу покладений принцип доцільності та соціокультурної цінності знань про людину, природу і суспільство, підпорядкування його вимозі мінімальної достатності і необхідності для повноцінного, всебічного розвитку особистості школяра.

Водночас не може не викликати стурбованості проблема забезпечення доступу до навчання, охоплення дітей дошкільною освітою та вихованням. Далекою від сучасних стандартів є освіта на селі, де працюють дві третини шкіл. Не створено належних умов для навчання дітей з фізичними та психічними вадами, бракує закладів ранньої діагностики та корекції їхнього розвитку.

Забезпечення якісної загальної шкільної освіти передбачає залучення до навчання всіх дітей шкільного віку, обов'язкове вивчення у кожному освітньому закладі інформатики, належне комплектування бібліотек та кабінетів. Справою великої політичної ваги є підвищення статусу вчителя, суспільного престижу цієї професії, поліпшення матеріального та соціально-побутового забезпечення освітян. З урахуванням цього у 2001 р. планується підвищення їх заробітної плати.

За умов інтелектуалізації виробництва зростає значення освітнього рівня і кваліфікації працівників. Відповідно до перспектив розвитку ринку праці та завдань, пов'язаних з використанням новітніх науково-технічних досягнень, належить удосконалювати зміст та форми роботи професійно-технічних навчальних закладів.

Назріла потреба у розробці та прийнятті Національної доктрини освіти, затвердженні нової Концепції загальної середньої освіти та Концепції розвитку професійно-технічної освіти. Ці питання будуть одними з основних на Всеукраїнському з'їзді працівників освіти, запланованому на жовтень 2001 р.

Реформування вищої освіти дало можливість підвищити за останні роки ефективність функціонування її системи, поліпшити якість підготовки фахівців, удосконалити механізми управління та фінансування, підтримати процеси інтеграції з іншими ланками освіти та науковою сферою.

У 816 державних та 163 недержавних вузах України нині навчаються понад 1 млн. 930 тис. студентів, що складає 392 особи у розрахунку на 10 тис. населення.

1 - Всього

2 - У державних закладах

3 - У недержавних закладах

У 2000 р. тривало удосконалення системи доступу громадян до здобуття вищої освіти. До вступної кампанії був прийнятий ряд законодавчих актів з визначенням пільг для окремих категорій вступників та розширенням прав вищих навчальних закладів. Віднині громадяни України можуть брати участь у вступних іспитах одночасно до кількох вищих навчальних закладів.

Водночас Кабінету Міністрів доцільно зберегти обсяги державного замовлення на підготовку спеціалістів, забезпечити адресну державну підтримку студентів з числа сиріт, інвалідів, малозабезпечених та із сільської місцевості.

Міністерство освіти і науки повинно створити можливості для запровадження екстернатної та індивідуальної форм навчання, дотримання наступності між освітньо-кваліфікаційними рівнями, належного контролю за якістю освіти у вузах усіх форм власності. Реалізації цих та інших завдань сприяло б прийняття закону "Про вищу освіту".

У минулорічному Посланні до Верховної Ради Президент України підкреслив важливість створення необхідних умов для виявлення, підтримки та розвитку неординарних особистостей, юних обдарувань. На це спрямована затверджена ним Програма роботи з обдарованою молоддю на 2001-2005 рр. Інструментом практичної її реалізації стали довготермінові пільгові кредити, для чого торік було вперше виділено з державного бюджету 5 млн. грн. Ця форма здобуття вищої освіти набуватиме дальшого поширення.

Незважаючи на економічні труднощі, в Україні вдалося зберегти основний науковий потенціал, його здатність до відтворення та розвитку. Загальна чисельність працівників наукових організацій складає 191,3 тис. осіб, у т.ч. 118,5 тис. тих, хто виконує наукові дослідження та розробки. За показниками насиченості економіки науковими кадрами Україна знаходиться в числі розвинутих країн світу, але істотно поступається їм за ефективністю використання наукового потенціалу.

Ринкові перетворення в економіці, зміна форм власності ще не справляють належного позитивного впливу на розвиток науково-технологічного потенціалу, технологічне оновлення виробництва, нарощування випуску наукоємної конкурентоспроможної продукції. Повільно вирішуються питання створення системи захисту інтелектуальної власності відповідно до міжнародних норм і стандартів.

Потрібно вдосконалювати механізми інтеграції освіти, науки та виробництва, посилювати державну підтримку нових інноваційних структур - технопарків. Першорядного значення у розвитку вітчизняної науки набуває прискорена інформатизація як ключовий елемент інфраструктури сучасної дослідницької роботи.

Історичний поступ нашого суспільства, утвердження ідеалів свободи й самореалізації особистості об'єктивно вимагають розвитку української культури, збагачення її досягненнями інших культур. Цей процес повинен базуватися на засадах творення єдиного загальнонаціонального культурного простору, забезпечення гарантій свободи творчості та доступу до культурних надбань, підтримки національної культурної спадщини, створення та утримання культурної інфраструктури, сприяння діяльності культурно-мистецьких спілок, організацій, об'єднань та окремих митців.

У 2000 р. розпочався II Всеукраїнський огляд майстрів мистецтв та народної творчості, присвячений 10-й річниці незалежності України. Активізувалася робота над поверненням пам'яток, вивезених з України, тривають широкомасштабна реставрація та відтворення видатних архітектурних споруд. Завершується оздоблення відбудованого Михайлівського Золотоверхого монастиря, освячено відтворений Успенський собор Києво-Печерської лаври.

Водночас численні культурно-освітні установи, зокрема понад 40 тис. закладів клубного типу та бібліотек, працюють далеко не на повну силу. Зниження їхньої активності пояснюється насамперед як скороченням бюджетного фінансування, так і недосить ефективним використанням виділених коштів. Особливо відчутні втрати культурного ресурсу на селі.

Повільно вирішуються питання комплектування бібліотек новими книгами, поліпшення умов роботи музеїв, активізації діяльності кінопрокату. Наполовину скоротився контингент учнів дитячих музичних шкіл, студій, аматорських художніх колективів. Уряд, інші органи державної влади, творчі спілки та організації повинні об'єднати та активізувати зусилля у протидії тенденціям, які знижують духовний, творчий потенціал нації.

Нинішній стан культури в Україні вимагає невідкладного її реформування зі створенням достатньої правової бази, забезпеченням необхідного протекціонізму, встановленням фінансових квот у видатковій частині бюджетів усіх рівнів.

Одним з пріоритетних напрямів розвитку гуманітарної сфери є забезпечення повноцінного функціонування української мови в усіх сферах життя на всій території України як важливого фактора консолідації суспільства.

Атмосфера толерантності, доброзичливості та взаєморозуміння між людьми різних національностей стала надійною опорою української державності. Конституція передбачає розвиток української нації, її історичної свідомості, традицій і культури у тісному взаємозв'язку зі збереженням етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин.

Один з головних напрямів роботи органів влади полягає у всебічному сприянні діяльності національно-культурних товариств, яких в Україні близько 400. Для підвищення їх ролі у процесі прийняття органами державної влади рішень щодо розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності громадян при Президентові України створено Раду представників громадських організацій національних меншин.

Освітні потреби національних спільнот забезпечує розгалужена мережа загальноосвітніх навчальних закладів, серед яких 2525 шкіл з російською та 2363 з кількома мовами навчання. На базі багатьох загальноосвітніх шкіл працюють факультативи та гуртки з вивчення рідної мови, які відвідують близько 170 тис. дітей. При національно-культурних товариствах діють 76 недільних шкіл, де діти опановують рідну мову, вивчають історію і традиції своєї нації. Держава забезпечує підготовку педагогічних кадрів для цих шкіл. Протягом останніх років за її підтримки для таких шкіл видано близько 170 назв підручників, посібників, розмовників.

У сфері захисту прав національних меншин Україна співпрацює з іншими державами, зокрема у рамках змішаних міжурядових комісій з питань забезпечення прав національних меншин - українсько-угорської, українсько-словацької та українсько-румунської. Реалізуються міжвідомчі угоди про співробітництво у сфері міжнаціональних відносин, укладені з Російською Федерацією, Молдовою, Литвою та Білоруссю.

Водночас у розв'язанні етнонаціональних проблем використовуються ще далеко не всі можливості. Необхідно переглянути і вдосконалити механізми задоволення потреб та прав національних меншин. Це стосується передусім формування дорадчих органів з числа їхніх представників при органах місцевого самоврядування, послідовного виконання державними адміністраціями програм національно-культурного розвитку, забезпечення національно-культурних товариств приміщеннями, створення умов для діяльності недільних шкіл з вивчення рідної мови.

Значна частина проблем національних меншин стримується відсутністю необхідної законодавчої бази. Два роки залишається без розгляду внесений Урядом до Верховної Ради проект Закону "Про національні меншини в Україні". Подібна ситуація і з законопроектами "Про Концепцію державної етнонаціональної політики України", "Про реабілітацію та забезпечення прав осіб з числа - національних меншин, що зазнали репресій та були депортовані з території України" і нагальна потреба у новому законі про розвиток та застосування мов в Україні, який забезпечував би механізм реалізації відповідних положень Конституції і узгоджувався з міжнародними правовими актами.

Особливої уваги з боку держави потребує комплекс проблем, пов'язаних з поверненням на історичну батьківщину та облаштуванням депортованого кримсько-татарського народу. Це винятково важливе завдання відновлення історичної справедливості Україна досі розв'язує практично самотужки, не маючи відчутної допомоги від зарубіжних держав та міжнародних організацій. Попри складну соціально-економічну ситуацію, органи влади вживають дієвих заходів для забезпечення повноцінної інтеграції кримських татар в українське суспільство, чому сприяє, зокрема, діяльність Ради представників кримсько-татарського народу при Президентові України. Для того, щоб надати процесу інтеграції більшого динамізму, необхідно, по-перше, забезпечити узгодженість і послідовність дій законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування у розв'язанні соціально-економічних та гуманітарних проблем кримських татар, по-друге, активізувати зусилля у зовнішньополітичній сфері з метою підвищення ефективності взаємодії з країнами, з яких повертаються репатріанти, привернення уваги міжнародного співтовариства до необхідності практичної допомоги Україні в питаннях їх облаштування.

Важливим фактором вільного духовного розвитку особистості є право кожної людини на свободу світогляду і віросповідання. В Україні діють понад 25 тис. релігійних організацій, які представляють 105 церков, конфесій, течій та напрямів, у т.ч. 241 духовний центр та управління, 277 монастирів, 126 духовних навчальних закладів. Культові відправи здійснюють понад 22 тис. священнослужителів, виходять у світ 222 релігійні періодичні видання. Кількість релігійних інституцій динамічно зростає, збільшується питома вага населення, інтегрованого в різні види церковної діяльності, розширюється соціальна сфера, де присутність церков і релігійних організацій стає дедалі відчутнішою.

Релігійні організації України активно сприяють процесу державотворення та національного відродження, розширюють сферу свого соціального служіння. Позитивний вплив на стан державно-церковних відносин справляє Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій. З її участю вирішується комплекс актуальних проблем, пов'язаних із забезпеченням державного контролю щодо заборони передачі комерційним установам чи приватним особам об'єктів колишньої церковної власності, зближенням духовної і державної систем освіти, співпраці Церкви з державною системою соціального захисту. Водночас інтересам соціального миру не сприяють спроби певних сил політизувати релігійне середовище, загострити міжконфесійні взаємини, зашкодити конструктивному діалогу православних віруючих.

Залишаються актуальними питання дотримання принципу рівності всіх релігій, віросповідань і релігійних організацій, приєднання України до міжнародних договорів та інститутів з питань забезпечення свободи думки, совісті та релігії.

Україна сьогодні інтенсивно входить у європейський і світовий цивілізаційний простір. Однак її гуманітарна сфера поки що характеризується певною непослідовністю і безсистемністю у проведенні реформ, наявністю істотних соціально-економічних проблем, успадкованою від минулого недооцінкою гуманітарних чинників, роль яких у трансформаційні періоди різко зростає і стає вирішальною. За умов глобального змагання конкурентоспроможність і місце нашої країни у світі все більше залежатимуть від здоров'я нації, всебічного духовного і культурного розвитку особистості, що покладає велику відповідальність за майбутнє як на органи державної влади, так і на громадськість, сім'ю, на кожного члена українського суспільства.

Економічні підсумки 2000 р. не можуть оцінюватися однозначно, вони суперечливі і потребують поглибленого аналізу. Він потрібний насамперед для остаточного визначення основних засад економічної політики післякризового періоду, яка має забезпечити надійні гарантії не лише стійкого економічного зростання, а й якісних перетворень української економіки, її системного розвитку. Завдання полягає і в тому, щоб осмислити, якою мірою політика минулого року була адекватною викладеній у попередньому Посланні Президента України до Верховної Ради і Стратегії економічного та соціального розвитку на 2000-2004 роки і в чому вона потребує коректив.

За роки економічної кризи (1990-1999 рр.) ВВП скоротився на 59,2 %, обсяги промислової продукції - на 48,9, сільського господарства - на 51,5 %. Реальна заробітна плата зменшилася у 3,82 раза, а реальні виплати з пенсій - у 4 рази.

Найбільш відчутних втрат українська економіка зазнала у 1990-1994 рр. За цей час обсяги ВВП зменшилися на 45,6 %, промислового виробництва - на 40,4, сільського господарства - на 32,5 %. Лише у 1994 р. падіння ВВП склало 22,9 %, промислового виробництва - 27,3 %, у т.ч. непродовольчих товарів - 37,5 %, сільськогосподарського - 16,5 %. Повністю розбалансованою виявилася грошова та фінансова система. Особливо відчутними були наслідки рекордної за світовими стандартами гіперінфляції, яка у 1993 р. досягла 10256 %. Дефіцит державного бюджету покривався прямою грошовою емісією НБУ. Тільки за 1994 р. валютний курс українського карбованця у доларах США знизився у 8,3 раза.

Світова економічна історія не знає подібних масштабів падіння економіки у мирний час. Потрібно було п'ять років напруженої роботи, щоб поступово, крок за кроком, вивести українську економіку з катастрофи, в якій вона опинилася.

2000 р. став переломним у економічній динаміці. Після тривалої економічної кризи вперше вдалося досягти реального зростання української економіки.

Вихід економіки з кризи підтверджується основними економічними результатами 2000 р. Це - зростання ВВП на 6,0 %, промислової продукції - на 12,9 %, сільськогосподарського виробництва - на 9,2 %, досягнення позитивних зрушень у бюджетній сфері, активізація інвестиційної, в т.ч. кредитної діяльності, підвищення рівня монетизації економіки, її експортного потенціалу, зменшення зовнішнього боргу.

Нині в країні утверджується якісно нова економічна ситуація: формуються передумови тісного поєднання політики системних реформ та економічного зростання з активною і сильною соціальною політикою. Органи виконавчої та законодавчої влади, суспільство загалом мають повною мірою використати передумови та можливості для вирішення цих фундаментальних завдань стратегії економічного та соціального розвитку на найближчі роки та дальшу перспективу, визначених Посланням Президента України до Верховної Ради (у 2000 р.) .

За експертними оцінками, фаза економічної стабілізації та зростання, в яку вступила після тривалої економічної кризи українська економіка, почала формуватися ще у першій половині 1997 р. її розвиток було припинено під впливом світової фінансової кризи (1997-1998 рр.) та через помилки у здійсненні грошової та фінансової політики, яких припустилися Уряд та Національний банк. Наслідками цих помилок стало відчутне зменшення валютних резервів НБУ (з 2341,1 млн. дол. у 1997 р. до 761,3 млн. дол. у 1998 р.), зростання до критичної межі державного зовнішнього боргу, суттєве скорочення експорту українських товарів.

У другій половині 1999 р. економічна стабілізація та зростання відновилися. Практично за всіма основними параметрами економічної динаміки статистикою зафіксовані позитивні результати. Відчутний вплив на ці процеси справило запровадження на основі указів Президента України системи економічних, в т.ч. фіскальних стимулів, спрямованих на виведення з кризового стану металургійної, суднобудівної, переробної та легкої промисловості, виробництва сільгосптехніки, прискорення житлового будівництва, реформування аграрних відносин.

Синтезуючим результатом стало помітне пожвавлення інвестиційного процесу. З 1998 р. темпи зростання інвестицій в основний капітал почали випереджати динаміку ВВП та промислового виробництва. У III кв. 1999 р. проти III кв. у 1998 р. інвестиції зросли на 11,1 %, а промислове виробництво - на 9,4 %, у IV кв. 1999 р. відповідно - на 11,4 і 9,8 %. Подолання спаду виробництва здійснювалося на зазначеній основі. На кінець 1999 р. практично у всіх галузях промисловості сформувалися "точки зростання". Здійснено реструктуризацію значної частини підприємств, відбулася їх адаптація до ринкової кон'юнктури.

1 - продуктивність праці в промисловості

2 - загальний обсяг промисловості продукції

Важливою ознакою позитивних зрушень у промисловості стало зростання продуктивності праці. За даними Держкомстату України, у 1997 р. її індекс у промисловості склав 107,1 %, у 1998 - 103,9, 1999 - 109,6, у I півріччі 2000 р. - 115,3 %.

На результатах минулого року позитивно позначилися й інші важливі кроки у політиці реформ, здійснені у 1998-1999 рр.:

- перехід (починаючи з 1999 р.) до грошової приватизації;

- запровадження стимулів розвитку малого підприємництва, в т.ч. презумпційного оподаткування, заходів щодо його дерегуляції, впорядкування системи перевірок тощо;

- зниження податкового навантаження на товаровиробника, в т.ч. на фонд оплати праці, за рахунок скасування зборів до Чорнобильського фонду, запровадження одного фіксованого сільгоспподатку (замість десяти). Відчутно знижено рівень державного споживання (доходів Зведеного бюджету): з 30,1 % ВВП у 1997 р. до 28,2 % у 1998 та 25,3 % - у 1999;

- утворення мережі спеціальних економічних зон та територій зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності;

- здійснення заходів щодо скорочення немонетарних розрахунків та платежів. Вони підтвердили свою ефективність вже у січні 2000 р., коли рівень бартеризації у промисловості знизився порівняно з відповідним періодом 1999 р. з 34,8 % до 18,8.

Підсумковим результатом стабілізаційних процесів у 1999 р. стало зростання промислового виробництва на 4,0 %, в т.ч. виробництва товарів народного споживання - на 7,2 %. Показово і те, що позитивне сальдо зовнішньої торгівлі товарами та послугами було досягнуто не лише у 2000 р., а й у 1999 р., коли воно склало 2,3 млрд. дол.

Сказане дає підстави для висновку, що підсумки 2000 р. не можуть розглядатися окремо від політики економічних перетворень попереднього періоду. Вони стали логічним продовженням позитивних зрушень у реальній економіці, що відбувалися у 1998-1999 рр. Підтвердженням цього висновку є і таке: у I кв. 2000 р. приріст ВВП склав 5,5 % (в т.ч. у січні - 3,4 %, січні - лютому - 6,1 %). Подібні темпи збереглися фактично до кінця року.

Досягнуті результати базуються і на інших сприятливих об'єктивних чинниках 2000 р.:

- сприятливій політичній ситуації, що склалася у країні після президентських виборів та утворення парламентської більшості;

- виправленні допущених у 1997-1998 рр. валютно-курсових диспропорцій та подоланні надмірної ревальвації гривні, демонтажі фінансової піраміди;

- сприятливій зовнішньоекономічній кон'юнктурі. За оцінками Держкомстату України, минулорічне зростання ВВП значною мірою (майже на 80 %) обумовлене збільшенням експорту.

З урахуванням цих обставин економічні наслідки 2000 р. не можна переоцінювати. Вони засвідчують не лише позитивні зрушення, а й не використані повною мірою винятково сприятливі можливості минулого року. Слід також мати на увазі, що у багатьох країнах СНД темпи економічного зростання значно вищі, ніж в Україні. Так, у 2000 р. ВВП у Російській Федерації збільшився на 8,0 %, Таджикистані - на 8,3, Казахстані - на 10,5, Азербайджані - на 11,4 %.

Валовий внутрішній продукт (ВВП). Його зростання на 6,0 % є узагальнюючим результатом 2000 р. Упродовж року тривала позитивна тенденція помісячного зростання ВВП, яка розпочалася у квітні 1999 р. Позитивні зрушення у промисловості, сільському господарстві, торгівлі та громадському харчуванні сприяли приросту валової доданої вартості практично у всіх провідних галузях економіки.

У 2000 р. обсяг ВВП склав 175,0 млрд. грн., тобто 3536 грн. у розрахунку на душу населення. У номінальному обчисленні це на 930 грн. більше, ніж у 1999 р., а в реальному - більше на 180 грн., або на 6,9 %.

Рівень життя. Грошові доходи населення у реальному обчисленні збільшилися на 6,3 %. Погашено заборгованість з виплат пенсій. Рівень зареєстрованого безробіття працездатного населення зменшився з 4,3 % до 4,2 %. Зменшилася заборгованість з виплат заробітної плати, зокрема у бюджетній сфері.

Промисловість. З квітня 1999 р. і протягом усього 2000 р. стабільно нарощувався випуск промислової продукції. У 2000 р. її обсяги збільшилися проти попереднього року на 12,9 %. Вперше перевищено рівень промислового виробництва 1995 р.

Найбільш позитивна динаміка склалася у II півріччі 2000 р. - зростання виробництва порівняно з відповідним періодом 1999 р. у III кварталі склало 12,9 %, у IV кварталі - 15,8 %.

Найвищі порівняно з 1999 р. темпи зростання обсягів продукції зафіксовано в таких галузях кінцевого споживання, як харчова, деревообробна, целюлозно-паперова та легка (на 26-39 %), а також у кольоровій та чорній металургії (на 19-21 %).

Вперше за останні роки одержано приріст обсягів виробництва в основній інвестиційній галузі - машинобудуванні та металообробці, де випуск продукції у порівнянні з 1999 р. зріс на 16,8 %.

У промисловості намітилася тенденція підвищення інноваційної активності. У 2000 р. інноваційну діяльність здійснювало 1491 промислове підприємство, що на 8,4 % більше, ніж попереднього року. Найбільша сприйнятливість до інновацій спостерігалася в авіаційній промисловості, де ними займалися на кожному другому підприємстві. У медичній, суднобудівній, скляній та фарфоро-фаянсовій промисловості, хімічному та нафтовому машинобудуванні інноваційно активними були близько 30 % від усіх підприємств. У тракторному та сільськогосподарському машинобудуванні, електротехнічній промисловості і чорній металургії інновації впроваджувалися на кожному четвертому з підприємств.

Водночас загальний рівень інноваційного оновлення промислового виробництва лишається низьким, ним охоплено всього 14,8 % від загальної кількості підприємств.

Сільське господарство. У 2000 р. порівняно з 1999 р. виробництво валової сільськогосподарської продукції (у порівнянних цінах) у господарствах усіх форм власності збільшилося на 9,2 %.

Приріст валової продукції в рослинництві становив 21,2 %. На сільськогосподарських підприємствах її обсяги зменшилися на 2,0 %, а в господарствах населення зросли на 39,4 %. Одержано 24,4 млн. т зерна, у т.ч. в сільськогосподарських підприємствах - 19,9 млн. т, господарствах населення - 4,5 млн. т.

Обсяги виробництва валової продукції тваринництва зменшилися на 5,3 %, у т.ч. в сільськогосподарських підприємствах усіх форм власності - на 20,8 %, а в господарствах населення - збільшилися на 2,0 %.

Інвестиційна та будівельна діяльність. У 2000 р. тривало нарощування обсягів інвестицій в основний капітал (капітальних вкладень) - вони зросли на 11,2 %. За рахунок усіх джерел фінансування освоєно 19,5 млрд. грн. капітальних вкладень і введено в дію основних фондів фактичною вартістю 17,2 млрд. грн. Частка власних інвестиційних ресурсів підприємств склала 67,6 % від усіх капіталовкладень.

Прямі іноземні інвестиції збільшилися на 583,7 млн. дол.

Поліпшилася технологічна структура капітальних вкладень. Питома вага витрат на будівельно-монтажні роботи зменшилася проти відповідного періоду минулого року з 45,9 % до 45,6. Більше інвестицій спрямовувалося на придбання обладнання та устаткування.

Транспорт. Збільшилися обсяги перевезень на залізничному, автомобільному та річковому транспорті. Водночас скорочення транзиту аміаку та газу негативно вплинуло на загальні підсумки: вантажооборот зменшився на 2,2 %.

Послугами громадського транспорту скористалися 8,1 млрд. пасажирів, обсяг роботи пасажирського транспорту склав 115,3 млрд. пасажиро-кілометрів, що відповідно на 2,0 % та 6,7 % більше від попереднього року.

Споживчий ринок. Загальний обсяг продажу споживчих товарів зріс на 5,6 %, в т.ч. роздрібний товарооборот - на 6,9 %. В обсязі роздрібного товарообороту домінуючим був недержавний сектор, за рахунок якого формувалося 91,2 % товарообороту (у 1999 р. - 90,5 %).

Зросла частка товарів вітчизняного виробництва, що реалізуються через торговельну мережу. По продовольчих товарах вона становила 93,4 %, непродовольчих - 58,6 %.

Фінанси. За попередніми даними Зведений бюджет у 2000 р. виконано за доходами на 114,5 %, видатками - на 111,7 %. За даними Державного казначейства, профіцит державного бюджету склав 917,5 млн. грн.

Розширюються розрахунки суб'єктів господарювання через банківські установи. Якщо у 1999 р. питома вага поточних негрошових розрахунків складала у державному бюджеті 7 % від всіх фінансових ресурсів, то торік - лише 0,24 %.

Кредитування економіки комерційними банками збільшилося на 62 %.

Рівень монетизації економіки (співвідношення грошового агрегату М (3) до номінального ВВП) зріс з 17,0 % у 1999 р. до 18,3 % у 2000 р.

Державний борг України зменшився з 15,3 млрд. дол. до 14,1 млрд. дол., в т.ч. зовнішній борг з 12,4 млрд. дол. до 10,3 млрд. дол.

Зовнішньоекономічна діяльність. У 2000 р. експорт товарів та послуг збільшився на 18,8 % і склав 18,1 млрд. дол., а імпорт відповідно - на 18,2 % і 15,3 млрд. дол. Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі зросло з 2,3 млрд. дол. у 1999 р. до 2,8 млрд. у минулому. Ця позитивна динаміка стала потужним фактором загального зростання української економіки.

Збільшенню експортних поставок сприяла зовнішньоекономічна кон'юнктура, особливо в Росії, у торгівлі з якою експорт українських товарів зріс на 46,7 % і забезпечив 24,1 % від усіх експортних поставок. Позитивною є динаміка торговельних відносин з іншими країнами-членами СНД, насамперед Азербайджаном, Казахстаном, Таджикистаном, Туркменістаном та Узбекистаном. Істотно збільшився експорт товарів у країни Євросоюзу, передусім Іспанію (37,9 %), Італію (39,1 %), Нідерланди (в 1,7 раза), Німеччину (32,4 %), Фінляндію (в 32,4 %), Францію (31,4 %), Швецію (в 1,7 раза), а також у держави - кандидати на членство в цій організації - Латвію (в 3,4 раза), Болгарію (29,9 %), Польщу (38,7 %), Румунію (в 2,2 раза), Чехію (33,5 %). В 1,7 раза зріс експорт у США та Канаду.

Прискореними темпами зростали експортні поставки продукції тваринництва (33,6 %) та харчової промисловості (30,9 %).

Поліпшилася товарна структура експорту за рахунок зростання поставок продукції фармацевтичної промисловості (37 %), пластмас та виробів з них (1,6 раза), машин та устаткування (47,5 %), електричних машин (49,5 %), засобів наземного транспорту (48,5 %).

За 2000 р. з країн СНД та Балтії було ввезено 59,2 % від загального обсягу імпорту в Україну, з інших країн - 40,8 % (у 1999 р. - відповідно 58,6 % і 41,4 %). Найбільше імпорту надходить з Російської Федерації - 41,7 % від загального обсягу імпорту, Німеччини - 8,1, Туркменістану - 6,8, Білорусі - 4,3, Казахстану - 3, США - 2,6, Італії - 2,5, Польщі - 2,2 %.

43 % від вартості імпорту припадає на мінеральне паливо, нафту та продукти її переробки (у т.ч. 23,8 % - природний газ). В Україну надійшло 6,6 млн. т кам'яного вугілля, 5,8 млн. т нафти сирої (у т.ч. з Російської Федерації - 3,9 млн., Казахстану - 1,9 млн. т), 59,2 млрд. куб. м природного газу (у т.ч. з Російської Федерації - 39,3 млрд., Туркменістану - 17,8 млрд., Узбекистану - 2,1 млрд. куб. м).

Поставки машин, устаткування та механізмів складали 13,9 %. Це на 25,9 % більше, ніж у 1999 р.

Процеси економічного зростання не супроводжувалися відчутними якісними перетвореннями, позитивними структурними змінами, подоланням нагромаджених за останні роки відтворювальних деформацій та деформацій у соціальній сфері. У багатьох напрямах зафіксовано поглиблення зазначених диспропорцій.

Динаміка цін споживчого ринку та цін виробників промислової продукції характеризується такими даними (грудень до грудня попереднього року, %):

Як видно з таблиці, у 1998-2000 рр. намітилася тенденція зростання цін. Макроекономічними прогнозами на 2000 р. передбачалося зниження інфляції з 119 % до 116 %, проте фактично індекс цін споживчого ринку сягнув 125,8 %. Це один з найвищих показників інфляції серед країн СНД.

Інфляційне зростання цін засвідчує, що одна з базових позицій стратегії економічного та соціального розвитку української економіки на 2000-2004 рр. - запровадження надійних інструментів грошової стабілізації - залишається нереалізованою, що вимагає посилення уваги до цього з боку Уряду та Національного банку.

Треба виходити насамперед з того, що інфляційні процеси знецінюють потенціал економічного зростання, який формується в українській економіці. Йдеться передусім про підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників, нагромадження капіталу, інвестиційну привабливість національної економіки. Не менш важливо і те, що відчутне зростання цін у 2000 р. стало основною причиною зниження реальних доходів населення. Саме через це виявилися неефективними здійснювані Президентом України та Урядом заходи у сфері соціальної політики.

Симптомом недостатньої результативності грошово-валютної політики НБУ стала глибока диспропорція між валютною стабілізацією гривні і значним рівнем внутрішньої інфляції, що склалася у 2000 р. Цей чинник підриває конкурентоспроможність насамперед експортних галузей економіки і може стати відчутним гальмом економічного зростання.

У 2000 р. на 39,2 % підвищено житлово-комунальні тарифи, однак через низький рівень грошових доходів населення цей крок не дав очікуваних економічних наслідків. Заборгованість з платежів за житлово-комунальні послуги продовжувала зростати і склала на 10 січня 2001 р. 6174,3 млн. грн. Термін заборгованості населення за відповідні послуги у грудні 2000 р. склав 11,7 місяця. Боржниками за три місяці і більше стала (з усіх видів комунальних послуг) майже половина всього населення.

За 2000 р. номінальні грошові доходи населення збільшилися на 40,4 %, реальні - на 6,3 %. Однак ці позитивні процеси не супроводжувалися, як передбачено стратегією економічного та соціального розвитку, випереджаючим зростанням заробітної плати. Тенденція її знецінення, сформована за роки економічної кризи, продовжувала зберігатися. Якщо у 1994 р. частка оплати праці в структурі грошових доходів населення складала 62,7 %, то у 1999 р. - 49,5, а за 2000 р. - 48,9 %. Частка пенсійних виплат та стипендій зменшилася з 23,8 % у 1999 р. до 21,0 % у 2000 р.

Продовжує зменшуватися і частка витрат на оплату праці в структурі собівартості виробництва продукції: у 1996 р. вона складала 13,6 %, у 1999 р. - 12,0, у 2000 р. (за 9 місяців) - 11,0 %. У промисловості цей показник впав з 10,6 % у 1996 р. до 9 % у 2000 р. (за 9 місяців).

Така динаміка засвідчує не тільки поглиблення диференціації доходів населення, а й зростання бідності. У 2000 р. індекс реальної заробітної плати обчислювався у 99,1 % від рівня 1999 р. Слід мати на увазі, що статистика обчислює не отриману, а нараховану заробітну плату. На 10 січня 2001 р. заборгованість з виплат заробітної плати зменшилася порівняно з початком цього року на 1473 млн. грн., або на 23,0 %. Цього досягнуто головним чином завдяки скороченню заборгованості перед працівниками бюджетної сфери.

Значним і незаперечним здобутком 2000 р. є погашення заборгованості з виплат пенсій та грошової допомоги. Водночас середньомісячний розмір пенсій в Україні не перевищує третини від середньомісячної заробітної плати, тоді як за світовими стандартами цей показник має бути вищим за 70 %.

Високий рівень інфляції у 1998-2000 рр. призвів до щорічного зменшення реальних виплат пенсій, а відтак і погіршення матеріального стану пенсіонерів. У 2000 р. індекс середньомісячної пенсії у реальному обчисленні порівняно з попереднім роком склав 88,2 %.

Таким чином, незважаючи на деякі позитивні зрушення, 2000 р. не став переломним у сфері соціальних відносин, підвищенні добробуту широких верств населення, отже, у відчутному посиленні соціальної спрямованості реформ.

Неоднозначними є і результати, отримані у бюджетній сфері. Збільшення бюджетних надходжень стало можливим, з одного боку, завдяки прискоренню темпів зростання виробництва (бюджетними розрахунками 2000 р. передбачалося зростання ВВП не на 6 %, як це фактично , мало місце, а на рівні 1 %), а з другого - суттєвому збільшенню інфляційного податку. Кожна четверта гривня бюджетних надходжень минулого року мала інфляційну природу. Це означає, що фінансування у реальних цінах значної частки бюджетних видатків, у т.ч. на соціальну сферу, мало від'ємні (порівняно з попереднім роком) результати.

У минулорічному Посланні Президента України до Верховної Ради увага Уряду зосереджувалася на необхідності корекції фінансової політики - першочерговому зміцненні фінансів суб'єктів господарювання, інших юридичних осіб та домашніх господарств. Надійна стабільність фінансової, в т.ч. бюджетної, системи держави можлива лише на цій основі.

Однак відповідної переорієнтації фінансової політики у 2000 р. не було забезпечено. Якщо у 1999 р. доходи Зведеного бюджету (без надходжень до Пенсійного фонду) складали 25,3 % до ВВП, то у 2000 р. - 27,7 %. Разом із доходами Пенсійного фонду це становило близько 40 % до ВВП. Такий рівень державного споживання для економіки післякризового періоду є надто високим, і ресурс її зростання не може бути достатнім. Кабінетові Міністрів та Верховній Раді необхідно враховувати ці обставини в бюджетному процесі.

За 9 місяців 2000 р. балансовий прибуток суб'єктів господарювання дорівнював 8855 млн. грн., що в 1,2 раза більше, ніж у 1999 р. Однак у промисловості, будівництві, на підприємствах громадського харчування, транспорті і зв'язку результати фінансової діяльності виявилися гіршими, ніж за попередній період. У порівнянні з січнем - жовтнем 1999 р. кількість збиткових підприємств у промисловості зросла з 53 % до 56 у січні - жовтні 2000 р. У будівництві їх було 60 %, у сфері матеріально-технічного постачання - 65, на транспорті - 68 %.

Збереглася тенденція зменшення у структурі ВВП частки прибутку рентабельних підприємств, що є визначальним критерієм ефективності економіки. Якщо за 11 місяців 1999 р. цей показник складав 19,0 %, то за такий же період 2000 р. він зменшився до 17,1 %. За 11 місяців 2000 р. нерентабельні підприємства зазнали збитків на суму 14562 млн. грн., що на 48 % більше, ніж за відповідний період попереднього року (9849 млн. грн.).

У 2000 р. зросли обсяги обігових коштів підприємств, проте їх структура лишалася нераціональною. У загальному обсязі обігових коштів матеріальні ресурси становили 20,4 %, тоді як грошові засоби - всього 2,6 %. Це свідчить про збереження негативної тенденції у взаємовідносинах між суб'єктами господарської діяльності, яка зумовлює наростання заборгованості.

За станом на 1 січня 2001 р. дебіторська заборгованість склала 185,3 млрд. грн., кредиторська - 258,4 млрд. грн., у т.ч. на державних підприємствах (без комунальної) - відповідно 78,9 і 100,3 млрд. грн. Загальний рівень дебіторської та кредиторської заборгованості усіх суб'єктів господарювання (крім бюджетних установ) збільшився за 2000 р. відповідно на 8,8 та 12,7 %.

Наведені дані підтверджують, що минулого року кризові процеси у фінансовій сфері української економіки подолано ще не повністю. Це має стати визначальним завданням економічної політики Уряду у 2001 р. У зв'язку з цим набуває особливого значення проведення радикальної податкової реформи з метою не лише суттєвого спрощення податкового адміністрування, а й значного послаблення податкового тиску.

Економіка незалежної України успадкувала вкрай спотворену структуру промислового виробництва, яка сформувалася у період її перебування у складі СРСР. За роки економічної кризи ці деформації ще більше поглибилися, досягли критичної межі і потребують невідкладного усунення. Ця проблема є однією з ключових.

У 2000 р., незважаючи на зростання випуску продукції переважно кінцевого використання, загальна тенденція погіршення структури промислового виробництва не змінилася. Це стосується насамперед машинобудування, частка якого зменшилася з 30,5 % у 1990 р. до 13,2 % - у 2000 р.

Збільшилася і без того непомірно велика частка чорної металургії: за 2000 р. вона досягла 27,4 % порівняно з 11 % у 1990 р. та 23,8 % у 1999 р. Тривало зростання питомої ваги інших енергоємних галузей (хімічної промисловості, кольорової металургії). За підсумками 2000 р. сукупна частка сировинних та енергоємних галузей у структурі промислового виробництва наблизилася до 58 %. З огляду на зростання цін на сировинні та енергетичні ресурси така ситуація стає загрозливою для економічної безпеки держави.

Ситуація у цій сфері також наближається до критичної межі. Якщо у 1995 р. коефіцієнт оновлення основних фондів складав 5,9 %, то у 2000 р. - 2,4 %. Ступінь зношення основних фондів досяг 42,8 %, тоді як у 1995 р. він був на рівні 37,1, у 1999 р. - 42,3 %. У промисловості цей показник є таким: у 1995 р. - 43,6 %, 1999 р. - 49,0, 2000 р. - 50,1 %.

У 2000 р. збільшився платоспроможний попит населення на споживчі товари вітчизняного виробництва. Однак загалом випереджаючого зростання внутрішнього споживання, підвищення його частки у структурі ВВП, переорієнтації зростаючої частки економіки на внутрішній ринок досягти не вдалося. Диспропорція між часткою внутрішнього і зовнішнього споживання у структурі ВВП, що склалася за попередні роки, відчутно поглибилася. Якщо у 1993 р. частка експорту товарів та послуг у структурі ВВП складала 26 %, то у 1999 р. вона зросла до 52, а у 2000 р. (за попередніми оцінками) - близько 60 %. Це майже втричі перевищує питому вагу експорту у структурі ВВП у Росії та Польщі.

Відповідно зменшилася частка внутрішнього ринку: з 74 % до ВВП у 1993 р. до 47 % у 1999 і 40 % - у 2000 р. Торік на експорт продукції чорної металургії припадало 84 %, хімічної продукції - 90, у деревообробці - 75 %. Це ознаки надто високої залежності української економіки від зовнішньоекономічної кон'юнктури, що знижує її функціональну стійкість і надійність.

У 2000 р. роздержавленими підприємствами вироблено 58,3 % від загального обсягу промислової продукції. За рік форму власності змінили 5247 об'єктів, у т.ч. 31,0 % об'єктів державної форми власності та 69,0 % - комунальної. Майже половина підприємств та організацій, які змінили форму власності, припадає на торгівлю, громадське харчування і побутове обслуговування.

Від продажу об'єктів державної власності до державного бюджету надійшло 2076 млн. грн. (у 1999 р. - 694,6 млн.). Це 82,9 % від суми, запланованої на 2000 р.

Негативною тенденцією є поглиблення диспропорції між пропозицією та попитом на об'єкти приватизації, що призводить до штучного заниження ціни на непродані об'єкти. Нині перебуває у стадії приватизації по три і більше років понад 3 тис. підприємств. Торік вдалося продати з першої спроби на конкурсній основі лише кожний сьомий об'єкт.

Низький попит на об'єкти приватизації значною мірою пояснюється і недостатньою конструктивністю позиції Уряду щодо використання частки приватизаційних ресурсів на інноваційне оновлення стратегічно важливих для української економіки підприємств. Ця норма, передбачена відповідним Указом Президента України, досі не реалізована.

Залишаються надто складними технології та механізми приватизації. Вони не забезпечують достатньої прозорості приватизаційних процесів, не гарантують від адміністративного втручання в їх перебіг. Разом з підприємницькими ризиками це негативно позначається на формуванні стратегічного інвестора та відповідального господаря, які були б зацікавлені у вкладенні капіталу у виробництво, прискореному його оновленні та реальному оздоровленні. Відповідно не забезпечуються очікувані зрушення у реструктуризації відносин власності зі створенням передумов для реалізації переваг її приватної форми, зміцнення позицій національного капіталу.

Як і у попередні роки, не забезпечується належне управління державними пакетами акцій корпоративних підприємств. На 1 січня 2001 р. вони були розміщені у 2549 відкритих статутних фондах акціонерних товариств, у 421 з яких частка таких пакетів перевищує 50 %. За минулий рік держава отримала на 105,3 млн. грн. дивідендів замість передбачених державним бюджетом 275 млн. грн.

Протягом минулого року не сталося відчутних зрушень у розвитку малого підприємництва. Ця сфера економічної діяльності продовжує розвиватися повільними темпами, на її стан та перспективи ще мало впливають позитивні зрушення в економіці. Внесок малих підприємств у ВВП протягом останніх років залишається на рівні 7-8 %, тоді як в економічно розвинених країнах цей показник перевищує 40 %. У загальному обсязі прибутку на малий бізнес припадає близько 2 %. В Україні ще дуже мало таких структур, які б здійснювали інноваційну діяльність, венчурний бізнес, немає ефективних механізмів їх державної підтримки, як і малого підприємництва загалом.

Дану ситуацію слід розглядати крізь призму одного з визначальних напрямів післякризового розвитку української економіки - створення у стислі строки (протягом найближчих двох-трьох років) максимально сприятливих умов для розвитку приватного підприємництва, формування критичної маси ринкових реформ. Більшість проблем цієї сфери вирішувалися Урядом за допомогою інструментів, які вже довели свою неспроможність. Не були повною мірою використані сприятливі умови минулого року для розширення та удосконалення законодавчої бази.

З цих та інших недоліків та прорахунків мають бути зроблені серйозні і відповідальні висновки.

Процес становлення у 2000 р. вітчизняного фондового ринку характеризується такими даними. Якщо на початок року обсяг емісії цінних паперів склав 21,4 млрд. грн., то на 1 жовтня - 40,4 млрд. Це майже дворазове зростання відображає позитивні зміни, що відбувалися в українській економіці.

Водночас потребує істотного поліпшення і структура емісії цінних паперів. Суттєво зменшилася найбільш значуща складова фондового ринку - випуск акцій корпоративних підприємств як наслідок нерозвиненості цієї сфери інвестиційної діяльності. Спостерігається також зростання випуску векселів, що є відображенням браку обігових коштів на рахунках суб'єктів господарської діяльності. Недостатня правова захищеність вексельного обігу обумовлює низьку ліквідність значної частини векселів, а відтак породжує серйозні економічні ускладнення.

Звертає на себе увагу і невелика (19,2 %) частка цінних паперів, якими володіють фізичні особи. 63,8 % від їх загальної суми складають акції, причому основна їх маса була придбана в обмін на приватизаційні сертифікати. Тобто залишається низьким рівень мобілізації вільних коштів населення в інвестиційних цілях.

Український фондовий ринок фактично залишається поза ринками зарубіжних країн. За 9 місяців 2000 р. нерезидентами реалізовано цінних паперів на 748,5 млн. грн., або всього 1,9 % від загальної суми емісії відповідного періоду.

Дальше розширення та удосконалення ринку цінних паперів в Україні, як ще одна з визначальних складових післякризового розвитку української економіки, потребує зміцнення законодавчої та нормативної бази, створення сприятливих умов для вкладення у виробничу сферу вітчизняного та іноземного капіталу, захисту інтересів усіх учасників інвестиційного процесу.

Досить динамічний розвиток зовнішньоекономічних відносин України у 2000 р. супроводжувався водночас і негативними явищами, які пов'язані насамперед зі структурними деформаціями вітчизняної економіки.

По-перше, основний приріст експорту товарів та послуг у 2000 р. досягнуто завдяки нарощуванню поставок продукції металургії та хімічної промисловості. На ці галузі, які споживають більше половини всіх енергоресурсів (переважно імпортних), припадає відповідно 44,9 % та 10,7 % українського експорту. До 37 % зросла торік у його структурі частка напівфабрикатів та заготівок, у той час як прокату - зменшилася до 38 %. У 1996 р. ці показники складали відповідно 21,6 % та 66,7 %. Крім усього іншого, це посилює навантаження на економіку через зростання платежів за спожиті енергоресурси.

По-друге, не вироблено дієвих механізмів прискореного нарощування експорту в галузях, що випускають продукцію з високим рівнем доданої вартості. Торік на продукцію машинобудування в структурі експорту припадало лише 9,2 %, а з урахуванням транспортних засобів - 12,2 %, тоді як десять років тому її питома вага коливалася в межах 35-40 %.

По-третє, не розвивається як слід сучасна інфраструктура зовнішньої торгівлі - системи довготермінового кредитування, страхування експортних ризиків, інформаційного забезпечення експортерів тощо.

По-четверте, на фоні зростання обсягів експорту товарів намітилася тенденція до застою в експорті послуг. Це пов'язано насамперед з нераціональністю їхньої структури - переважанням транспортних послуг. Така однобічність, як і надмірна залежність від надання транзитних послуг Росії, яка проводить політику диверсифікації маршрутів транспортування своїх експортних вантажів, стала основною причиною загального скорочення у 2000 р. обсягів експорту послуг на 2,4 % при зростанні їх імпорту на 21 %.

Поданий аналіз дає підстави для висновку: у сферах, пов'язаних з якісними перетвореннями, подоланням деформацій господарського механізму, тінізації економіки, 2000 р. не приніс відчутних позитивних зрушень. За багатьма позиціями реалізація завдань переорієнтації на утвердження ефективних механізмів якісних перетворень, розв'язання складних і багатоаспектних проблем економічної перспективи не отримали належних імпульсів. В окремих напрямах економічної діяльності, зокрема тих, що стосуються структурної та промислової політики, інноваційного розвитку, реформування відносин власності, не видно активної позиції Уряду, проглядається розрахунок на те, що все це має робитися в автоматичному режимі, саме собою.

Такі настрої повинні рішуче долатися. Поки немає повноцінних ринкових відносин, має посилюватися регулююча функція держави, зростати її дієздатність. Утвердження відповідних механізмів - одне з ключових завдань Кабінету Міністрів на 2001 р.

Відповідно до стратегії економічного та соціального розвитку повинен бути вироблений і здійснений такий комплекс заходів, який дозволив би, з одного боку, утримати у 2001 р. зростання ВВП не менш як на 4 %, а з іншого - створити надійні передумови для відчутного прискорення економічної динаміки, досягнення у 2002-2004 рр. середньорічних темпів приросту ВВП на рівні 6-7 %. Тільки такі темпи будуть достатніми для вирішення невідкладних соціальних проблем піднесення життєвого рівня населення, передусім малозабезпечених громадян.

Передумови прискорення темпів зростання. До них належать забезпечення достатньої і стабільної законодавчої бази, утвердження критичної маси ринкових перетворень, конкурентного середовища, сприятливого інвестиційного та підприємницького клімату, досягнення надійної стійкості гривні та реальної збалансованості державних фінансів, усунення структурних та відтворювальних деформацій в економіці, забезпечення її відкритості та прискореної інтеграції у світовий економічний простір.

У цьому контексті першочергове значення має підвищення конкурентоспроможності української економіки, реалізація інноваційної стратегії її розвитку.

До головних пріоритетів 2001 р. належить продовження активної аграрної політики з метою утвердження України вже у найближчі роки як держави з високоефективним експортноспроможним сільським господарством.

Водночас слід повніше задіяти соціальні чинники зростання, насамперед здійснення Урядом у 2001 р. глибокої реформи оплати праці, забезпечення більш ефективного використання та розвитку трудового потенціалу населення.

Важливим і невідкладним є оздоровлення економічного середовища через процедури банкрутства неефективних та збиткових підприємств, які довели свою неспроможність використати нові сприятливі умови для поліпшення свого фінансового стану.

Сприятливі обставини. За експертними оцінками, у 2001 р. і дальшій перспективі збережеться достатньо сприятлива для української економіки зовнішньоекономічна кон'юнктура. Зокрема, прогнозуються стабільні темпи зростання російської економіки та інших країн СНД - основних торгових партнерів України. Оптимістичними є і погляди на майбутнє економіки країн - членів ЄС, а також Центральної та Східної Європи. Результативними можуть виявитися торговельні відносини України і з іншими економічними партнерами.

Україна може розраховувати і на поглиблення співробітництва з міжнародними фінансовими інституціями, реструктуризацію своїх боргових зобов'язань перед кредиторами Паризького клубу та на відчутне зростання у найближчій перспективі прямих іноземних інвестицій.

Ризики. Розвитку і закріпленню позитивних тенденцій в економіці може загрожувати ускладнення політичної ситуації у зв'язку з наступними парламентськими та президентськими виборами. Економіка перехідного періоду особливо чутлива до таких факторів.

При визначенні основних засад економічної політики на 2001 і наступні роки треба мати на увазі поступове послаблення дії позитивних чинників економічного зростання, пов'язаних з глибокою девальвацією гривні у 1997-1998 рр.

Складною лишатиметься ситуація з реалізацією доходів та фінансових зобов'язань держави, зокрема виконанням передбачених бюджетних надходжень за рахунок приватизації.

Нарощування випуску продукції стримуватиметься повільним відновленням платоспроможності внутрішнього ринку і насамперед реального попиту населення.

Поглиблення позитивних процесів в економіці буде неможливим без реальних зрушень у боротьбі з корупцією, максимальній легалізації економіки, виведенні її за межі "тіньових" відносин.

Політика економічного зростання повинна органічно поєднуватися з реалізацією ключових завдань соціального розвитку - зупиненням процесів зростання бідності та майнового розшарування населення, створенням цивілізованого ринку праці та забезпеченням ефективної зайнятості, випереджаючих темпів підвищення реальних доходів населення, насамперед заробітної плати та пенсій. 2001 р. має стати: а) роком запровадження механізмів адресної державної соціальної допомоги; б) реалізації основних положень визначеної Указом Президента України Концепції реформування оплати праці; в) здійснення першого рівня завдань пенсійної реформи та реформи системи соціального страхування.

Завдання Уряду полягає у тому, щоб забезпечити:

- зростання реальних доходів населення не менш як на 4,4 %;

- підвищення оплати праці в бюджетній сфері не менш як на 25 %;

- збільшення на 20 % рівня мінімальних соціальних виплат та середніх виплат трудової пенсії;

- повне погашення (у I півріччі 2001 р.) заборгованості перед працівниками бюджетної сфери з соціальної допомоги та заробітної плати;

- запровадження відповідно до чинного законодавства індексації грошових доходів населення та компенсації громадянам втрат частини доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати;

- створення не менш як 600 тис. нових робочих місць та залучення до участі у громадських роботах понад 230 тис. безробітних громадян.

Увага Кабінету Міністрів має зосереджуватися на удосконаленні механізмів соціального партнерства, насамперед на рівні підприємств, підвищенні ролі індивідуальних та колективних договорів у регулюванні питань оплати праці та соціально-трудових відносин, а також на реформуванні системи охорони праці.

У 2001 р. мають бути здійснені ефективні заходи для розширення масштабів житлового будівництва та поліпшення житлових умов населення, насамперед незаможних його верств. Програми забезпечення житлом повинні бути вироблені і здійснюватися у кожному регіоні.

В основу всієї макроекономічної політики у 2001 р. та наступний період необхідно покласти узгоджені заходи Уряду та НБУ щодо забезпечення надійної грошової стабілізації. Суттєве зниження інфляції та прогнозовану стабільність валютного курсу гривні слід розглядати як одну з визначальних передумов не лише досягнення прогнозованих параметрів економічного зростання, а й збереження та нагромадження доходів населення. Відповідно до стратегії економічного та соціального розвитку середній рівень інфляції у 2001 р. не повинен перевищувати 12-13 %, у 2002 р. - 9-10, у 2003-2004 рр. - 7-8 %.

До відповідних завдань НБУ належить активне сприяння дедоларизації української економіки шляхом збільшення гривневих активів порівняно з вкладеннями в іноземних валютах.

Життєво важливим завданням фінансової політики Уряду є першочергове зміцнення фінансів суб'єктів господарювання, інших юридичних осіб та домашніх господарств. Без цього неможливо досягти реальної збалансованості державних фінансів. У 2001 р. необхідно прийняти Податковий кодекс та реформувати на його основі податкову систему, що забезпечить:

- відчутне зниження податкового навантаження;

- розширення бази оподаткування;

- вирівнювання умов оподаткування для всіх платників податків за рахунок скасування пільг (особливо тих, що надаються за галузевими та територіальними ознаками);

- створення ефективної та прозорої системи адміністрування податків, узгодженої із забезпеченням прав і обов'язків платників податків та інших обов'язкових платежів.

У бюджетній політиці Уряд повинен:

- привести зобов'язання держави у відповідність з її ресурсами, забезпечити на цій основі реальну збалансованість та бездефіцитність державного бюджету;

- здійснити заходи, які забезпечили б прозорість бюджетного процесу та дієвий контроль за використанням бюджетних коштів на всіх рівнях;

- привести у відповідність з Бюджетним кодексом (який має бути схвалений Верховною Радою не пізніше як у I кв. 2001 р.) реформу міжбюджетних відносин;

- забезпечити надходження до бюджетів усіх рівнів тільки у грошовій формі;

- перевести місцеві бюджети на казначейське обслуговування;

- врегулювати кредиторську заборгованість державного бюджету;

- забезпечити своєчасність розрахунків за спожиті енергоносії на основі жорсткої політики енергозбереження у державній сфері.

Надзвичайно актуальним є утвердження ефективної системи управління державним боргом України, створення умов для її виходу на зовнішні ринки капіталу, продовження співпраці з міжнародними фінансовими організаціями, зокрема з питань реструктуризації боргу перед Паризьким клубом кредиторів. Усе це потрібно для зменшення боргової залежності держави. Потрібно також прискорити прийняття Закону "Про державний борг".

Уряд повинен забезпечити умови, які гарантували б збільшення у 2001 р. загального обсягу інвестицій (за рахунок усіх джерел фінансування) до 25,9 млрд. грн., у т.ч. як мінімум 900 млн. дол. прямих іноземних інвестицій. Не менше чверті коштів, отриманих від приватизації державного майна, необхідно спрямовувати на інноваційний розвиток підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави. Водночас треба застосувати додаткові стимули оновлення основних фондів через удосконалення амортизаційної політики, а також за рахунок прибутків підприємств.

У першому півріччі необхідно вирішити питання щодо створення Українського банку реконструкції та розвитку, завдання якого - забезпечувати фінансування бюджетних видатків тільки на кредитній основі та залучати додаткові фінансові ресурси для кредитування інноваційних проектів відповідно до пріоритетів розвитку економіки України.

Посиленої уваги вимагають проблеми ринку капіталів, його функціональної інфраструктури, запровадження ефективної системи страхування інвестицій, розвитку спільного інвестування, зокрема недержавних пенсійних та страхових фондів, лізингу вітчизняних машин та обладнання для АПК, авіації та міського транспорту, телекомунікацій тощо. Важливим джерелом залучення коштів населення у інвестиційний процес може і повинна стати житлова іпотека.

Серед невідкладних завдань також прийняття Закону "Про фінансові послуги", створення системи регулювання та нагляду за діяльністю небанківських фінансових установ.

У 2001 р. Кабінетом Міністрів має бути вироблена Концепція державної промислової політики і розпочата її реалізація. При цьому пріоритетними є такі завдання:

- утвердження економічних механізмів прискорення структурної перебудови промисловості;

- розвиток внутрішнього ринку промислової продукції;

- прискорення інноваційного оновлення виробничого потенціалу, підвищення його конкурентоспроможності, зниження енергоємності та матеріаломісткості;

- сприяння виробництву імпортозамінних товарів та продукції.

Особливо потрібна реальна державна підтримка вітчизняного високотехнологічного та наукоємного сектору економіки. Указом Президента України "Про заходи щодо використання космічних технологій для інноваційного розвитку економіки держави" на Кабінет Міністрів покладено прийняття та реалізацію Міжвідомчої програми застосування вітчизняних космічних технологій у виробництві продукції для потреб внутрішнього ринку та на експорт.

Пріоритетним напрямом промислової політики є стимулювання розвитку української авіаційної промисловості, а також інформаційної техніки та технологій.

При підготовці проекту Державного бюджету на 2002 р. потрібно врахувати вимоги Закону "Про наукову та науково-технічну діяльність" у частині бюджетного фінансування науки на рівні не менш як 1,7 % від ВВП.

Уряд та НБУ мають прискорити роботу, пов'язану із заснуванням Українського інвестиційного фонду високих технологій.

Основні завдання аграрної політики на 2001 р. полягають у закріпленні позитивних наслідків реформування АПК, забезпеченні не менш як 3 % загального приросту продукції, стабілізації виробництва у тваринництві, остаточному подоланні збитковості та зміцненні фінансового стану сільськогосподарських підприємств.

Особливої уваги потребують проблеми врегулювання майнових відносин у реформованих підприємствах, формування ринку землі та забезпечення державного захисту приватної власності на землю, удосконалення інфраструктури ринків збуту продукції і матеріально-технічних ресурсів для потреб аграрного сектору, запровадження механізмів іпотечного кредитування та страхування ризиків сільськогосподарського виробництва. Обов'язок Уряду та НБУ - сприяти залученню підприємствами АПК не менше 3 млрд. грн. кредитних ресурсів, вирішити організаційні та фінансові питання, пов'язані зі створенням земельного (іпотечного) банку.

Вирішальну роль у здійсненні цих та інших завдань повинне відігравати прийняття Земельного кодексу України (не пізніше I півріччя 2001 р.).

Залишається настійною потреба в істотному зміцненні банківської системи України, підвищенні її фінансової надійності та орієнтації на потреби реального сектору економіки. У I півріччі 2001 р. повинна бути схвалена Комплексна програма розвитку банківської системи України на 2001-2003 рр.

Згідно з розрахунками НБУ, обсяг кредитування банківською системою суб'єктів господарювання має збільшитися у 2001 р. на 24 %. Для цього передбачається запровадити монетарні стимули для банків, основна діяльність яких має інвестиційне спрямування. Будуть застосовані заходи стимулювання надходження в Україну і зменшення відпливу з неї іноземної валюти, удосконалення структури внутрішнього валютного ринку. Протягом року має бути створено єдину інформаційну систему обліку позичальників (боржників), які мають прострочену заборгованість за кредитами.

Потрібно прискорити прийняття законів "Про кредит", "Про цінні папери і фондовий ринок", "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні", "Про іпотеку", "Про фонд гарантування вкладів фізичних осіб", "Про валютне регулювання", "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно" (в т.ч. права застави), "Про запобігання та протидію легалізації ("відмиванню") доходів, отриманих злочинним шляхом".

Уряд і Фонд державного майна мають забезпечувати посилення інвестиційної спрямованості приватизаційного процесу, поліпшення системи управління об'єктами державної власності та підготовки їх до продажу, підвищувати приватизаційну привабливість таких об'єктів.

Гострою є потреба у механізмах корпоративного управління підприємствами акціонерної форми власності, гарантіях реалізації та захисту прав дрібних акціонерів. Цьому сприяло б прийняття законів "Про акціонерні товариства" та "Про управління об'єктами державної власності".

У 2001 р. державний бюджет повинен отримати від приватизації 5,9 млрд. грн.

У реалізації цього завдання слід виходити з того, що тільки великий національний капітал (фінансовий, банківський, промисловий) у союзі з малим та середнім бізнесом може стати основою реальної незалежності вітчизняної економіки, базовою її конструкцією.

Одним з основних завдань у цій сфері є прискорений перехід до запровадження міжнародних принципів сталого збалансованого розвитку держави, який поєднував би підвищення темпів економічного і соціального розвитку з поліпшенням стану довкілля, раціонального та ощадливого використання природних ресурсів. Це має знайти відображення у Національній стратегії сталого розвитку України, яку Уряд повинен підготувати у 2001 р.

Потребує істотного вдосконалення законодавчо-правова база охорони навколишнього природного середовища, застосування економічних інструментів раціонального використання природних ресурсів, здійснення на національному, регіональному та місцевому рівнях невідкладних заходів, спрямованих на забезпечення надійної екологічної безпеки.

Пріоритетним завданням Кабінету Міністрів на 2001 р. є остаточне вирішення питань, що стосуються вступу України до СОТ, реалізація положень Угоди про партнерство і співробітництво з ЄС, поглиблення економічних відносин з Російською Федерацією та США.

Обсяг українського експорту повинен збільшитися щонайменше на 4-5 %. Особлива увага має приділятися стимулюванню експорту товарів з високим рівнем доданої вартості та наукоємності, а також послуг, гармонізації інтересів імпортерів та експортерів, забезпеченню збалансованості платіжного балансу України.

У комплексі поточних та перспективних завдань державної політики на одне з чільних місць ставиться рішуче обмеження корупції та "тіньової" економічної діяльності. У цьому не можна покладатися тільки на силові методи, які можуть у кращому разі дати лише тимчасовий ефект. Потрібна цілісна, комплексна система дій, спрямована передусім на попередження та усунення причин та передумов цих явищ, зокрема на суттєве послаблення податкового тиску, зниження рівня адміністративного втручання в економічні процеси, розмежування влади та капіталу.

Активна протидія корумпованості та тінізації економічних процесів має ініціюватися і здійснюватися перш за все органами виконавчої влади. На нинішньому етапі це один з визначальних напрямів діяльності Уряду, усіх центральних та місцевих органів виконавчої влади на місцях.

Свобода слова, вільне вираження поглядів та переконань належать до базових принципів демократичного суспільства, а їхнє забезпечення є одним з провідних завдань Української держави і пріоритетів діяльності Президента України.

Процес становлення цих цінностей відбувається у нашій державі за умов перехідного етапу та формування державної влади і визначається як законодавством, так і рівнем правосвідомості та політичної культури населення, станом економічної незалежності засобів масової інформації, професійністю і відповідальністю журналістів.

Відповідно до міжнародних актів з прав та свобод людини Конституція України (ст. 15, 34) визначає, що суспільне життя у країні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, забороняє цензуру, гарантує кожному громадянинові право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, забезпечує право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію різними способами на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Конституційні положення з питань свободи слова та інформаційної діяльності розвиваються та конкретизуються у більш як 110 нормативно-правових документах - Законах, Указах Президента України та постановах Кабінету Міністрів. Наявна законодавча база створює реальні можливості кожній людині в українському суспільстві безперешкодно дотримуватися своїх поглядів, вільно виражати і поширювати свої думки, ідеї та інформацію.

Закони України "Про інформацію", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення і радіомовлення", "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення", "Про інформаційні агентства", "Про рекламу", "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації", "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", "Про науково-технічну інформацію", за оцінками фахівців, відповідають вимогам Загальної декларації прав людини , Міжнародного пакту про громадянські та політичні права , Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини . Ці акти:

- закріплюють права громадян на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя;

- встановлюють загальні правові основи одержання, використання, поширення і зберігання інформації та основні принципи діяльності засобів масової інформації;

- визначають, що засоби масової інформації є вільними та що випуск друкованого засобу масової інформації може бути припинено лише за рішенням засновника (співзасновника) або суду;

- забороняють створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації;

- підтверджують, що журналісти здійснюють свою діяльність на засадах професійної самостійності і перебувають під правовим та соціальним захистом, а їхні честь, гідність і недоторканність охороняються законом.

Водночас залишаються законодавчо неврегульованими такі сторони діяльності засобів масової інформації, як:

- забезпечення розвитку нових багатоканальних телеінформаційних технологій - супутникового, кабельного та стільникового телебачення;

- охорона інтелектуальної власності у світовій інформаційній мережі Інтернет;

- функціонування Інтернет-ЗМІ та використання цієї мережі всупереч законним інтересам особистості, суспільства та держави;

- формування національних інформаційних ресурсів та міжнародних інформаційних обмінів;

- реальне забезпечення права на інформаційний запит, встановленого статтями 32-35 Закону "Про інформацію", та визначення відповідальності посадових осіб за порушення вимог цього Закону;

- діяльність електронних інформаційних мереж; зокрема, відсутні Закони "Про електронний цифровий підпис", "Про електронний документ" тощо;

- статус конфіденційної інформації, а також передбачених законодавством України видів таємниці, зокрема банківської, комерційної, лікарської тощо;

- тарифна і податкова політика щодо користувачів радіочастотного ресурсу України.

Основоположні закони у сфері забезпечення свободи слова та функціонування ЗМІ було прийнято у першій половині 90-х років. Окремі їхні положення застаріли або містять певні неузгодженості і потребують уточнення. Це стосується, зокрема, чіткого визначення понять "національний інформаційний виробник", "національний і спільний інформаційний продукт", "державне замовлення", "інформаційна експансія", а також попередження монополізації інформаційних ринків.

У нових Кримінальному та Цивільному кодексах, які мають бути ухвалені Верховною Радою, необхідно передбачити більш ліберальні підходи у питаннях відповідальності за наклеп, поширення відомостей, що не відповідають дійсності, принижують честь і гідність особи тощо.

Порівняння фахівцями українського законодавства зі статтею 10 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини вказує й на інші недоліки нормативно-правових актів України з питань свободи слова та інформаційної діяльності.

Одним із напрямків удосконалення системи інформаційного законодавства України має стати розроблення Кабінетом Міністрів Інформаційного кодексу України, що дозволить розв'язати проблему подолання протиріч у законодавчих та нормативно-правових актах та їхньої систематизації.

На підставі ст. 85 та ст. 92 Конституції України Урядові слід невідкладно підготувати концептуальні засади та стратегію здійснення інформаційної політики в Україні.

Йдеться, зокрема, про неухильне дотримання прийнятих норм суб'єктами інформаційних відносин, насамперед, органами державної влади всіх рівнів. Саме у цій сфері зараз допускаються порушення, які викликають обгрунтовані нарікання журналістів і представників громадськості та застереження міжнародних і європейських організацій.

Водночас і самі журналісти, працівники ЗМІ повинні добре знати норми українського законодавства і суворо їх дотримувати.

У сучасному суспільстві свобода слова реалізується насамперед через діяльність засобів масової інформації, які виступають основним механізмом задоволення інформаційних потреб людей, публічного висловлення ними своїх ідей, поглядів і думок. Згідно із Законом "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" (ст. 8) право на заснування друкованого засобу масової інформації належить громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, юридичним особам України та інших держав, трудовим колективам підприємств, установ і організацій.

Здійснення демократичних перетворень за умов державного суверенітету зумовило суттєві кількісні та якісні зміни в інформаційній сфері.

10 років тому в Українській РСР виходили 1972 газети і журнали, переважна більшість яких були органами відповідних партійних комітетів. Під жорстким ідеологічним контролем працювали РАТАУ та державне телебачення і радіомовлення.

Станом на 1 січня 2001 р. в Україні було зареєстровано близько 10,2 тис. періодичних видань, з яких: 6762 газети, 2449 журналів, а також видання журнального типу (бюлетені, альманахи, календарі тощо). До загальнодержавної сфери розповсюдження відносяться 2646 періодичних видань, зарубіжної - 3, загальнодержавної та зарубіжної - 1113, регіональної - 37 і місцевої - 6345.

Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування є засновниками і співзасновниками 1039 газет та журналів, науково-дослідні установи - 395, навчальні заклади - 595, політичні партії - 262, громадські організації - 971, комерційні структури - 4594 і фізичні особи - 1695.

На фоні становлення незалежних мас-медіа та проведення ринкових реформ зменшується кількість державних ЗМІ, які, однак, продовжують залишатися основним джерелом інформування суспільства про внутрішню і зовнішню політику держави, роботу органів влади. Разом з тим явно надмірною і недоцільною є кількість відомчих видань (240), які створені центральними органами виконавчої влади, нерідко передплачуються за рознарядкою і перетворюються в рупор керівництва зазначених органів.

У подібних випадках варто було б обмежуватися випуском інформаційних бюлетенів, а водночас більш активно і відкрито працювати з незалежними засобами масової інформації, які мають забезпечувати діалог влади і суспільства, неупереджено інформувати громадян про державну політику в усіх сферах та практичні дії органів влади.

Закон "Про інформацію" прямо зобов'язує органи державної влади надавати інформацію про свою діяльність, проте журналістам це вдається далеко не завжди. Як видно з листів до Адміністрації Президента України, такі факти віддаляють, відчужують органи влади від громадян.

Водночас деякі керівники вимагають від місцевих газет "оспівування" своїх персон та своєї діяльності, неадекватно і неконструктивно відповідають на критичні виступи преси. Непоодинокими є факти протистоянь і відкритих конфліктів між владними структурами - засновниками видань - та редакторами і колективами редакцій.

Серйозне занепокоєння викликає стан регіональної та місцевої преси (державної і недержавної), на яку припадають майже дві третини від усієї кількості періодичних видань і найбільша читацька аудиторія. Так, районні газети виходять замість трьох - чотирьох разів на тиждень лише двічі, а нерідко - один раз. З огляду на це Урядові слід вивчити можливості визначення в обласних бюджетах коштів на підтримку районної преси. При цьому доцільно було б запровадити у практику укладення угод між органами влади - засновниками ЗМІ - та редакціями газет, які б визначали і взаємні зобов'язання сторін, і обсяги фінансування видань.

Регулювання інформаційних відносин ускладнюється недосконалістю окремих законів з питань діяльності друкованих ЗМІ. Перш за все Держкомінформполітики доцільно внести пропозиції щодо застосування окремих положень Закону "Про телебачення і радіомовлення" стосовно періодичних видань та врахувати певні особливості законодавства сусідніх країн, зокрема Російської Федерації. Пропонується, наприклад, позбавити права на заснування видань іноземців та осіб без громадянства, а також юридичних осіб інших держав, залишивши за ними право бути співзасновниками періодичних друкованих видань без контрольного пакету акцій. Варто також розглянути можливість отримання фізичними особами свідоцтва про державну реєстрацію газети чи журналу лише після створення ними редакції видання як юридичної особи.

Тематична спрямованість друкованих засобів масової інформації загалом відображає платоспроможний попит та інтереси різних соціальних груп населення. Найпопулярнішими є загальнополітичні, наукові, науково-технічні, фінансово-економічні, бізнесові, довідкові і навчальні видання. Останнім часом помітно більше реєструється газет та журналів релігійної спрямованості, а також видань для жінок і дітей. Водночас явно бракує видань з питань культури і мистецтва, для молоді.

У засобах масової інформації далеко не повною мірою реалізується конституційно закріплений державний статус української мови, що заважає її розвитку і функціонуванню в усіх сферах суспільного життя та на всій території України. На даний час зареєстровано 2690 видань, які виходять українською мовою. 5,5 тис. видань, які згідно з реєстраційними зобов'язаннями повинні публікувати матеріали українською та російською мовами або виходити паралельно двома мовами, здебільшого друкуються російською мовою.

В Україні зареєстровано також 118 друкованих ЗМІ, що мають свої аналоги в Росії. До передплатного каталогу на 2001 р. включено 546 газет і 690 журналів, що видаються в Україні, та 318 газет і 1940 журналів Російської Федерації. Крім цього, у Києві та інших великих містах, південних і східних регіонах країни у значній кількості реалізуються російськомовні друковані видання, які потрапляють до нас із сусідніх країн поза контролем з боку держави.

Поряд із задоволенням інформаційних потреб етнічних росіян значна увага приділяється й іншим національним меншинам. Для них ведуть передачі 5 регіональних державних телерадіоорганізацій. Їхніми мовами, а також російською та українською виходять 176 газет та журналів і виключно мовами національних меншин - 28. У структурі Держкомінформполітики працює Головна спеціалізована редакція літератури мовами національних меншин.

Необхідно докорінно змінити ставлення держави до інформування української діаспори та зарубіжної громадськості про Україну як важливої проблеми загальнодержавного значення. Кабінет Міністрів України повинен терміново вишукати кошти, необхідні для забезпечення присутності нашої країни у світовому інформаційному просторі, активного просування її політичних та економічних інтересів.

Незважаючи на значне збільшення кількості та тематичну різноманітність періодичних видань, їхній загальний тираж залишається невеликим. Станом на 1 січня 2001 р. державним підприємством зв'язку "Укрпошта" здійснено передплату 12366,3 тис. примірників видань. Ще більш як 8 млн. примірників періодичних видань розповсюджується альтернативними комерційними структурами.

У деяких регіонах на даний час не виходить майже половина зареєстрованих видань. За цих умов насиченість населення пресою порівняно з багатьма європейськими країнами залишається невисокою. Так, згідно з встановленими ЮНЕСКО нормами, мінімальною для цивілізованих країн кількістю джерел інформації є 100 примірників газет на рік на 1000 чол. населення. В Україні цей показник складає 62 примірники. Якщо в 1990-1991 рр. кожна сім'я передплачувала в середньому 3-4 видання, то зараз на одну сім'ю припадає менше одного передплатного видання. За даними соціологічних досліджень, газети та журнали передплачує лише трохи більше третини опитаних громадян.

Недостатня забезпеченість населення друкованими засобами масової інформації зумовлена головним чином їх високою ціною. У зв'язку з цим звертають на себе увагу такі чинники.

По-перше, значно зросла ринкова вартість імпортного паперу, а вітчизняний випуск цієї продукції залишається незначним. Торік Україна, по суті, інвестувала кілька десятків мільйонів доларів у виробництво паперу за кордоном. Тому Кабінету Міністрів необхідно знайти кошти для технічного переоснащення українських підприємств і збільшення власного виробництва якісного паперу, а також звільнити від митних зборів імпортований папір, який складає 78 %.

По-друге, Уряд має розробити і здійснити заходи щодо докорінного оновлення поліграфічної бази випуску періодичних видань, особливо районних друкарень. Устаткування, яке тут використовується, вже давно виробило свій ресурс, а придбання імпортного стримується непомірними податками.

По-третє, вартість поліграфічних послуг та витрати на закупівлю паперу істотно зростають через стягнення податку на додану вартість. Предметом законодавчої ініціативи Кабінету Міністрів мало б стати передусім звільнення від цих податків видань, засновниками яких є трудові колективи. Урядові пора надати редакціям пільгові кредити для комп'ютеризації.

За умов незалежності видань потрібні сучасний менеджмент, вміння працювати за жорсткої ринкової конкуренції, без звичних партійних та державних дотацій. Переконливим і корисним є досвід ряду районів (Балаклійського Харківської області, Тлумацького Івано-Франківської, Бердянського Запорізької, Новобузького Миколаївської областей), де, зокрема, об'єднали редакції газет і друкарні. Це вже помітно вплинуло на економічний стан видань.

Особливу стурбованість викликає рівень забезпечення населення книгами. За цим показником ми серйозно поступаємося навіть перед найближчими сусідами в СНД та іншими державами Східної Європи. Наприклад, для дітей дошкільного віку торік в Україні було видано всього 38 назв книг загальним тиражем 331 тис. примірників, а для школярів - 69 назв накладом 309 тис. примірників.

За даними Української асоціації видавців, щороку в Україні надходить на книжковий ринок усього 8-9 млн. примірників книжок вітчизняного виробництва, в той час як у Польщі - близько 200 млн., Російській Федерації - понад 400 млн. примірників. Собівартість української книги зараз удвічі вища від російського аналогу, що ставить наших книговидавців у нерівні умови і робить їхню продукцію неконкурентоспроможною.

Усе це постійно вимагає розглядати книгу, ставитись до неї не як до звичайного, пересічного споживчого товару, а як до важливого джерела інформації, мистецького твору, потужного засобу морального та естетичного виховання людей.

Для розв'язання цієї проблеми Президент України вніс до Верховної Ради проект Закону "Про внесення змін і доповнень до деяких законів України з питань оподаткування у частині, що стосується видавничої справи". Ним передбачається звільнення від податків на додану вартість та прибуток усіх операцій з підготовки, виготовлення і продажу національної книги, а також звільнення від мита та ПДВ матеріалів, технологічного та технічного обладнання, які імпортуються для використання при виготовленні книжкової продукції. Прийняття такого закону не тільки зробило б книгу доступною для всіх верств населення, а й перетворило б книговиробництво в одну з найприбутковіших галузей.

Указом Президента "Про додаткові заходи щодо державної підтримки національного книговидання і книгорозповсюдження" підсилено положення даного законопроекту. Однак прийняття закону блокується нерозумінням частини народних депутатів його сутності та цілей або небажанням забезпечити реальні позитивні зрушення у цій сфері. Збереження статус-кво призводить, зокрема, до того, що книговидавці Росії та Білорусі продовжують щороку заробляти на українському ринку (законно і нелегально) не менше 50 млн. дол.

Проте регулювати і захищати вітчизняний ринок окремими адміністративними методами сьогодні не можна. Необхідні комплексні протекціоністські заходи щодо книговиробництва в Україні.

Наймасовішим і найдоступнішим джерелом інформації є ефірний простір України. Провідне місце тут належить проводовому радіомовленню, на базі якого будується і система оповіщення цивільної оборони. Нині в Україні працюють 233 районні студії такого мовлення, а його мережа у ВАТ "Укртелеком" включає 8,1 млн. основних радіоточок, кількість яких постійно зменшується. Зараз на 100 сімей припадає лише 40 радіоточок. Це спричинене неплатоспроможністю бюджетних організацій, виходом з ладу застарілого обладнання і відповідно нерентабельністю утримання мережі. У кінцевому підсумку істотно обмежується задоволення інформаційних потреб населення.

У багатьох населених пунктах України радіомовлення повністю або частково не працює через проведену реконструкцію ліній спільної підвіски на ЛЕП. На мережі проводового мовлення зруйновано понад 7 тис. км ліній радіофікації, які через відсутність коштів своєчасно не відновлюються. Надто повільні темпи переведення системи проводового мовлення на новітні технології з використанням мереж на базі волоконно-оптичних ліній зв'язку, заміною електролампових підсилювачів на напівпровідникові. Потребує перегляду абонентська плата, яка протягом багатьох років залишається незмінною.

Необхідною умовою свободи слова є незалежні електронні засоби масової інформації. Їх становлення в Україні відбувається за умов ринкових перетворень, роздержавлення та поступового зміцнення приватної власності. Період найбільш швидкого зростання кількості теле- і радіокомпаній наша країна переживала з 1995 по 1998 р. На початок 2001 р. до державного реєстру внесено понад 790 телерадіоорганізацій, які в сукупності володіють більш як 930 ліцензіями на канали мовлення, виданими Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення.

Щорічний обсяг мовлення загальнодержавних телерадіоорганізацій становить 319 тис. годин, а регіональних та місцевих - 13 тис. годин. Набувають популярності недержавні телерадіокомпанії, які складають майже 60 % від загальної кількості суб'єктів ефірного простору. Діють також 59 компаній кабельного телебачення.

Останнім часом намітилася тенденція до створення потужних медіа-груп, які об'єднують по кілька популярних комерційних ЗМІ, фінансово підтримуються відповідними структурами і відіграють помітну роль в інформаційному середовищі. Проте їхня фінансова залежність зумовлює недостатню об'єктивність, упередженість у подачі інформації, вихід замовлених передач, а то й прямих наклепів та інсинуацій, хоча політичні інтереси при цьому, як правило, не декларуються, а здебільшого і ретельно приховуються. Реалізація принципу свободи журналістської творчості у комерційних засобах масової інформації час від часу вступає в протиріччя з бізнесовими інтересами підприємницьких структур та їх власників.

Крім того, концентрація в регіонах друкованих та електронних ЗМІ, що перебувають під впливом певних політичних та фінансово-бізнесових структур, несе в собі загрозу монополізації інформаційного простору. Це вимагає рішучого посилення державного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства в інформаційній сфері.

Саме у практиці комерційних мас-медіа зафіксовано найбільше зловживань правовими нормами. Характерними для приватних телерадіоорганізацій є, наприклад, показ неліцензованих програм, фільмів та "піратських" відеокопій, порушення законодавства про рекламу. Чимало недоліків пов'язано і з тривалою бездіяльністю Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, відсутністю її штатних працівників у регіонах.

Всупереч вимогам ст. 9 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" переважна більшість недержавних телерадіоорганізацій веде передачі в основному російською мовою. Порушуючи ліцензійні зобов'язання, частина телерадіоорганізацій видає в ефір зарубіжні програми, тоді як на власну україномовну продукцію припадає незначний обсяг мовлення. Для ретрансляції російських телеканалів широко використовується мережа кабельного телебачення.

Незважаючи на вагомі кількісні показники, вітчизняні електронні ЗМІ перебувають зараз у складному становищі.

Після різкого скорочення обсягів національного ринку телерадіореклами внаслідок фінансової кризи 1998 р. торік знову з'явилася тенденція до його збільшення. Позитивним є те, що приріст відбувається за рахунок вітчизняного рекламодавця, що свідчить про якісні зміни в економіці. Проте якщо загальний обсяг ринку телерадіореклами оцінюється експертами в 210 млн. дол., то частка реальних, "живих" грошей не перевищує 32-34 млн. Усе інше - так званий обмінний час, за рахунок якого телерадіоорганізації проводять кампанії із самореклами, підтримують усілякі акції.

Телерадіоорганізації України повинні щорічно сплачувати за обслуговування ефірних мереж Концерну радіозв'язку, радіомовлення і телебачення 106 млн. грн. та витрачати понад 18 млн. грн. в рік на експлуатацію власних передавальних засобів. Це практично унеможливлює виробництво якісного, конкурентоспроможного вітчизняного програмного продукту, оскільки середня вартість створення однієї години телевізійної програми складає 30 тис. грн., а радіопрограми - 5,5 тис. Тому український ефір заповнений здебільшого низькопробною закордонною аудіовізуальною продукцією. Відсутність вільних коштів не дозволяє телерадіокомпаніям виробляти або закуповувати якісний продукт, проводити технічне переоснащення.

Для поліпшення стану справ у телевізійній сфері Держкомінформполітики слід переглянути ряд положень законів "Про рекламу" та "Про телебачення і радіомовлення" і внести пропозиції щодо розширення квоти рекламного часу в телевізійному і радіоефірі, а також визначитись із переліком товарів, рекламу яких доцільно заборонити на телебаченні і радіо, в т.ч. з обмеженим поширенням в газетах та в інших рекламних носіях. Дозвіл її з відповідними обмеженнями дав би змогу залучити в цю галузь значні кошти і навести порядок з рекламою продукції, що зараз виходить в ефір без будь-якої правової регламентації.

Кабінету Міністрів необхідно створити режим митного і податкового сприяння при ввезенні програмної продукції та новітньої телерадіотехніки. В іншому разі наші телерадіокомпанії не зможуть діяти самостійно на зарубіжних телерадіоринках, а технічне переоснащення українського ефіру залишиться проблематичним.

Значну роль в інформуванні населення продовжують відігравати Національні теле- і радіокомпанія України та обласні державні телерадіокомпанії.

Незважаючи на складні фінансово-економічні умови, останні залишаються найбільшими виробниками інформаційної продукції на місцях. Вони активно впливають на формування політичної культури суспільства, здебільшого об'єктивно інформують громадськість про події загальнодержавного та місцевого значення. Водночас життя регіонів ще недостатньо висвітлюється загальнонаціональними телеканалами, а відповідні програми обласних ТРК вони нерідко просто відкидають.

З метою посилення конкурентоспроможності обласних державних телерадіокомпаній Урядові разом з облдержадміністраціями слід розглянути питання про їх акціонування з тим, щоб 51 % залишити в державній власності, 25 % - у власності обласних державних адміністрацій, а 24 % продати за гроші, що дозволить вирішити матеріально-технічні та кадрові проблеми цих структур. При цьому за ними доцільно було б закріпити один з метрових каналів, для чого є можливість практично в кожному обласному центрі.

Поширення програм аудіовізуальних ЗМІ в регіонах сьогодні суттєво стримується моральною та фізичною застарілістю передавальної техніки. На підприємствах Концерну РРТ такого обладнання вже близько 70 відсотків (в основному чеського та російського виробництва). Воно надто енергоємне, потребує значних коштів на запасні частини і не відповідає за своїми техніко-економічними показниками сучасному світовому рівню. У багатьох областях через недостатню потужність передавальних засобів погіршилась якість прийому програм або зовсім не приймається сигнал. Особливо багато таких "білих плям" у прикордонних районах, де в той же час стабільно приймаються програми телебачення сусідніх країн.

З різних причин майже чверть діючих телерадіопередавачів працює без дозволів на експлуатацію, тобто не пройшла міжнародно-правового захисту й координації частотних присвоєнь, хоча телерадіоорганізації різних форм власності мають ліцензії на право мовлення. Це також зменшує зони охоплення телерадіомовленням.

Для поліпшення стану справ у даній сфері Кабінету Міністрів необхідно прискорити модернізацію та реконструкцію передавальних засобів, освоїти нові цифрові стандарти телебачення і радіомовлення. Модернізація матеріально-технічної бази телебачення і радіомовлення давно назріла і вимагає значних коштів. У зв'язку з цим Президент буде вимагати від Уряду повного і безумовного виконання свого доручення щодо підтримки електронних засобів масової інформації, Національних теле- та радіокомпанії.

Виходячи з того, що релейні засоби передачі телесигналів мають обмежені можливості і вже майже вичерпали свою пропускну спроможність, перспективним напрямом дальшого розвитку мереж поширення телерадіопрограм слід вважати нарощування супутникових каналів. На виконання доручення Президента України минулого року велася робота над створенням Національного каналу супутникового мовлення, підготовлені його концепція та відповідні розрахунки. Проте необхідні кошти не були передбачені Мінфіном при формуванні державного бюджету на 2001 р.

Водночас у розвинених країнах світу і більшості країн, що розвиваються, вже розпочато практичний етап переходу на цифрове мовлення. З 2003 р. в Україні почнеться витіснення з ефіру тих ТРК, які працюватимуть в аналоговому стандарті.

Урядові доцільно розглянути пропозиції щодо зміни порядку державного замовлення, зокрема, розділення коштів на виготовлення і поширення телерадіопрограм. Варто також відокремити кошти за електроенергію, які витрачаються Концерном РРТ на поширення програм державних та недержавних телерадіоорганізацій. Це впорядкувало б практику його взаєморозрахунків з Національними теле- і радіокомпанією, яка зараз значною мірою недосконала. У першочерговому порядку Кабінетом Міністрів має бути вирішена проблема технічного переоснащення Концерну, переходу його на сучасні та більш дешеві засоби розповсюдження сигналу - супутниковий та із застосуванням волоконно-оптичних ліній зв'язку.

Крім того, нинішня структура Концерну істотно ускладнює його діяльність, створює можливості для зловживань. На його базі доцільно створити державне підприємство з чіткою вибудованою підпорядкованістю місцевих структур центру.

Важливою складовою інформаційного простору України є діяльність інформаційних агентств, яких зареєстровано 37. За останні 2-3 роки почало працювати кілька агентств, які спеціалізуються виключно на розповсюдженні економічної інформації.

Водночас потребує вдосконалення законодавча база діяльності інформаційних агентств, адже відповідні акти приймалися в 1994-1995 роках. Особливо це стосується визначення їхнього статусу як засобу масової інформації та питань оподаткування.

Свобода обігу інформації сьогодні тісно пов'язана з розвитком інформаційних технологій і, перш за все, Інтернету.

Кількість користувачів українського сегменту мережі Інтернет за останні два роки збільшилася більш як утричі. Значно зріс і обсяг інформаційних ресурсів, які мають доступ до мережі Інтернету. Якщо на початок 1999 р. вони розміщувалися на 1,4 тис. веб-серверів, то на кінець 2000 р. - на майже 9 тис. веб-серверів. Розширився і тематичний діапазон їх наповнення.

В українському сегменті Інтернету розміщені понад 320 газет і журналів, причому деякі з них не мають друкованих аналогів. До цього слід додати також 28 серверів, на яких розміщують інформацію політичні партії та 335 - з персональними сторінками окремих політиків і бізнесменів.

Практично кожен з цих серверів цілодобово доступний для користувачів мережі Інтернет незалежно від того, де вони знаходяться. При цьому потенційна аудиторія зазначених інформаційних ресурсів досить широка: на кінець 2000 р. в українському сегменті мережі Інтернет, за різними оцінками, було від 320 до 370 тис. постійних користувачів і близько 300 тис. чол. користувалися послугами мережі Інтернет час від часу.

За кількістю хостів, підключених до мережі Інтернет, Україна посідає 28 місце в Європі і 45 - у світі. Проте за кількістю користувачів Інтернетом на 100 тис. населення нам належить передостаннє місце в Європі (менше - лише у Білорусі). За деякими соціологічними дослідженнями, більше половини опитаних не має уявлення про можливості Інтернету.

На розв'язання цих та інших проблем спрямовано Указ Президента України "Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні". Нині завершується розробка Державної програми розвитку мережі Інтернет в Україні, метою якої є, зокрема, забезпечення широкого доступу до цієї мережі громадян та юридичних осіб усіх форм власності, належне представлення в мережі Інтернет національних інформаційних ресурсів, прискорення інтеграції України до європейських структур.

Користувачі українського сегменту Інтернету виявляють найбільший інтерес до інформації про діяльність суб'єктів господарювання, довідкового і розважального характеру, електронних версій друкованих видань, матеріалів науково-дослідних установ. Підготовлено Програму інформатизації загальноосвітніх навчальних закладів, комп'ютеризації сільських шкіл. Міністерство науки і освіти планує підключити до Інтернету у 2001 р. понад 200 сільських шкіл, а за чотири роки - близько 3 тис. У Києві доступ до мережі Інтернет зараз мають понад 240 шкіл.

Мережа Інтернет дедалі ширше використовується для інформування громадян про діяльність державних органів. На даний час в Україні створено 62 таких сервери. Свої сторінки в Інтернеті мають Адміністрація Президента України, Верховна Рада України і Кабінет Міністрів, Рада національної безпеки та оборони, Вищий арбітражний суд, 11 міністерств, 17 державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади, 6 обласних та 10 міських і районних державних адміністрацій.

Інтересам нашого суспільства та дальшому забезпеченню свободи слова, інформації, вільного вираження поглядів в Україні сприяли б такі заходи Кабінету Міністрів:

- активний розвиток мережі Інтернет;

- поширення в Інтернеті всебічної інформації про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування:

- швидше впровадження Інтернету у навчальних закладах усіх видів;

- перегляд шкільних програм з інформатики із значним збільшенням кількості годин на вивчення та практичне освоєння роботи в Інтернеті, випуск відповідного підручника та методичних посібників;

- запровадження на Першому національному каналі телебачення в найбільш глядацький час циклу науково-пізнавальних програм, присвячених ознайомленню з можливостями Інтернету.

У демократичному суспільстві вважається цілком природним прагнення влади загалом та окремих її гілок та органів впливати на засоби масової інформації з метою повнішого використання їхніх можливостей. У той же час це має відповідати нормам Конституції та чинного законодавства. Держава може і повинна бути важливим фактором регулювання діяльності засобів масової інформації і забезпечення свободи слова, визначаючи відповідні правові рамки, норми та стандарти.

В Україні посилюється увага до засобів масової інформації, органи влади та посадові особи дедалі ширше йдуть на контакти з ними. Стали традиційними регулярні зустрічі Президента України з представниками центральних та регіональних ЗМІ за участю керівників Верховної Ради і Кабінету Міністрів, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

Водночас звернення, які надходять до Глави держави та його адміністрації, свідчать і про утиски преси з боку владних структур, невмотивовані перевірки, бюрократичну тяганину тощо.

Засоби масової інформації потребують сприяння в адаптації до реалій ринку. Закон "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" визначає правові, економічні, організаційні засади державної підтримки засобів масової інформації та соціального захисту журналістів. Проте ставлення до нього є неоднозначним.

З одного боку, висуваються звинувачення на адресу державної влади, яка нібито продовжує неринкову політику щодо засобів масової інформації, котрі прагнуть бути незалежними і навіть "опозиційними" до неї. Водночас висловлюються критичні зауваження, що Закон та постанова Кабінету Міністрів про реалізацію його статей 14 і 16 залишили невирішеною низку питань. На думку Національної спілки журналістів, це, передусім, проблеми заробітної плати, пенсійного забезпечення, обчислення стажу роботи, прирівнення категорій журналістів до держслужбовців відповідного рангу, статусу журналістів-чорнобильців тощо.

Гостро стоїть і проблема роздержавлення засобів масової інформації. Тривалий час ведеться мова про передачу у власність колективам редакцій приміщень, які використовуються ними у процесі виробничої діяльності, про доцільність розділення та приватизації великих газетних видавництв, споруд телерадіомовної сфери. Тому необхідні серйозні розрахунки і виважені рішення, які мав би запропонувати Кабінет Міністрів.

На поліпшення стану фінансово-господарської діяльності ЗМІ спрямований проект Закону "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами", який вже розглянуто Верховною Радою у першому читанні. Він, зокрема, передбачає скасування картотеки, списання або реструктуризацію податкової заборгованості.

Засоби масової інформації не задовольняє встановлений порядок затвердження тарифів на передплату вітчизняних друкованих видань та визначення переліку видань, для яких застосовуються пільгові тарифи з наступним відшкодуванням збитків Державному підприємству зв'язку "Укрпошта".

У принципі такий підхід суперечить засадам ринкової економіки, не забезпечує прозорості і справедливості встановлення пільг, а відтак викликає обгрунтовану критику та нарікання. Пільгами могли б користуватися лише, наприклад, кілька загальноукраїнських дитячих, освітніх, наукових газет та журналів, а також видання для української діаспори. Решта друкованих ЗМІ повинна розповсюджуватися за єдиним економічно обгрунтованим тарифом на доставку, який слід було б запровадити при передплаті на наступний рік.

Нинішня практика підтримки ЗМІ не сприяє становленню незалежної преси та професійної відповідальності журналістів. Основна функція держави щодо засобів масової інформації має полягати у створенні рівних умов економічної діяльності, які стимулювали б конкуренцію та захищали від проявів монополізму, враховували національні інтереси держави і потреби вітчизняного ринку. Необхідно переглянути податкову, митну і регуляторну політику, вжити протекціоністських заходів щодо українських засобів масової інформації, поліпшити інвестиційний клімат в інформаційній сфері. Слід вважати неприпустимим вибірковий і тенденційний підхід до ЗМІ з боку фіскальних та інших контролюючих органів виконавчої влади.

Глава держави як гарант додержання Конституції підкреслює свою готовність всіляко сприяти зміцненню демократичних засад інформаційної діяльності та свободи слова.

Наступним практичним кроком могло б стати створення Ради з питань інформаційної політики при Президентові України. До основних завдань відносяться такі:

- координація дій органів державної влади у сфері підготовки та розповсюдження інформації і забезпечення свободи слова, розробка проектів нормативних актів Президента України;

- допомога у вирішенні конфліктних ситуацій з питань свободи слова та інформації;

- вироблення пропозицій щодо сприяння розвитку та нормативному регулюванню українського сегменту мережі Інтернет;

- аналіз інформаційного простору, розробка пропозицій щодо його вдосконалення тощо.

Забезпечення свободи інформації, слова, вільного вираження поглядів є сферою співпраці державних органів з об'єднаннями громадян і, перш за все, з Національною спілкою журналістів України, Асоціацією працівників засобів масової інформації та Гільдією головних редакторів. Розширюються контакти з 20 неурядовими організаціями, які опікуються правами журналістів та свободою слова.

Влада усвідомлює, що становлення демократичного суспільства неможливе без участі преси, а також масових громадських організацій, котрі беруть на себе чітко визначені зобов'язання і діють як відповідальні партнери держави. На жаль, таких об'єднань в Україні практично немає, що не сприяє забезпеченню свободи слова та захисту прав журналістів. Така ситуація тільки посилює патерналістські тенденції з боку держави, яка перебирає на себе надто багато відповідальності і важелів регламентації певних сфер суспільного життя.

До цього часу не відпрацьовані демократичні методи контролю за владними структурами з боку громадських організацій та засобів масової інформації. Водночас повинен бути і належний суспільний контроль за діяльністю ЗМІ, який мали б здійснювати перш за все відповідні громадські об'єднання.

Згідно з результатами різних соціологічних опитувань, мас-медіа в Україні належать до тих соціальних інститутів, рівень довіри до яких з боку громадян ще дуже низький.

Чи на Ваше видання подавалися судові позови, пов'язані з поширеною Вами інформацією (захист честі та гідності; захист проти втручання в приватне життя)?

Рівень професіоналізму та якості журналістики засвідчують і судові процеси. Верховний Суд України узагальнив 324 справи за позовами, пов'язаними із захистом честі, гідності та ділової репутації, втручанням в особисте і сімейне життя, та інші спори, сторонами в яких були засоби масової інформації. З числа вивчених справ позови задоволено в 113 випадках (34,9 %), відмовлено в позові у 51 справі (15,7 %), в інших випадках позови залишалися без розгляду або провадження по справі закривалося з різних підстав.

Журналістську громадськість непокоять позови до ЗМІ посадових осіб, органів державної влади та місцевого самоврядування. Нерідко такі позивачі не лише відстоюють власну репутацію та авторитет державних установ і органів, а й вимагають надмірної фінансової компенсації нібито спричиненої публікаціями моральної шкоди. Такі дії не співвідносяться з реальністю і, що, за міжнародними стандартами, однозначно є нелегітимною ціллю у захисті порушеного права.

Законодавство і судова практика країн з давніми демократичними традиціями, Європейського суду з прав людини схиляються до того, що публічні особи (як офіційні, так і неофіційні) внаслідок свого особливого становища в суспільстві повинні бути терпимими щодо критики чи поширюваних щодо них відомостей, які мають суспільний інтерес, і тому розгляд справ за позовами таких осіб має певну специфіку. А найшвидший та найефективніший метод скоригувати судову практику - це постанова пленуму Верховного Суду України і дотримання його рішення судами всіх інстанцій.

Органи влади мають зробити висновки з подій, пов'язаних із загибеллю чи зникненням працівників ЗМІ. Глибоку стурбованість викликає те, що в Україні гинуть журналісти і більшість з них - за нез'ясованих причин. Тому будь-який випадок замаху на життя працівників засобів масової інформації повинен ретельно розслідуватися на предмет зв'язку з виконанням ними професійних обов'язків.

Президент України підписав Указ "Про додаткові заходи щодо запобігання зникненню людей, удосконалення взаємодії правоохоронних органів виконавчої влади в їх розшуку". На його виконання в органах МВС утворюються спеціальні постійно діючі слідчо-оперативні групи для негайного реагування на злочини й події, у тому числі пов'язані з діяльністю ЗМІ та їх представниками.

Слід мати на увазі, що стосунки в інформаційній сфері регулюються не тільки чинним законодавством. Не менше значення в демократичному суспільстві мають принципи професійної етики. Це об'єктивно вимагає створення в організаціях журналістів комісій з питань журналістської етики та інформаційних спорів, інших авторитетних органів, які запобігали б конфліктам та сприяли справедливому, в межах Закону, їх розв'язанню, виносили експертні рішення і давали рекомендації.

За даними Держкомінформполітики та Інституту журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка, сьогодні в засобах масової інформації працює близько 30 тисяч журналістів. Однак інформаційна галузь України лише на 40 відсотків забезпечена професійними кадрами, що відчутно впливає на якість публікацій та телерадіопередач, впливовість і конкурентоспроможність вітчизняних ЗМІ.

Крім Інституту журналістики, в Україні функціонують факультет журналістики Львівського національного університету та видавничо-поліграфічний факультет Української академії друкарства. Інші 13 факультетів та відділень журналістики ще досить молоді і не мають достатнього досвіду та викладацьких кадрів.

Проте редакції газет і журналів, телерадіоорганізації вже сьогодні потребують висококваліфікованих фахівців, необхідного рівня менеджменту. Необхідно переходити до підготовки сучасних спеціалістів з питань зв'язків з громадськістю, реклами, дизайну видань, усього спектру проблем тележурналістики. За підтримки Міністерства освіти і науки України все це міг би робити Інститут журналістики.

Водночас слід подумати над створенням репортерських коледжів для підготовки "молодших спеціалістів". Варто було б також утворити на базі Академії державного управління при Президентові України та Інституту журналістики курси або центр підвищення кваліфікації працівників засобів масової інформації.

Потребує зміцнення матеріально-технічна база підготовки журналістських кадрів. Особливу увагу слід приділити оснащенню сучасним професійним обладнанням навчальних студій телебачення і радіомовлення.

Отже, функціонування вільних від економічного та політичного тиску засобів масової інформації - життєво необхідна передумова становлення громадянського суспільства та зміцнення демократичних засад життя країни, свідомої участі громадян у вирішенні державних справ. Для цього необхідна повна і об'єктивна поінформованість населення про події та процеси, що відбуваються в державі і суспільстві. Цю місію здатні виконувати тільки незаангажовані, фінансово самодостатні і тому справді незалежні засоби масової інформації.

Свобода слова є одним із засадничих (базових) принципів демократії, необхідною передумовою розвитку українського суспільства і держави, здійснення законних інтересів громадян та подолання негативних явищ у різних сферах життя.

Водночас це право не є абсолютним і може підлягати певним обмеженням. Конституція і закони України гарантують кожному право на вільне вираження своїх поглядів та переконань, використання і поширення інформації. Однак законодавство і судова практика з питань свободи слова та інформаційної діяльності потребують подальшого вдосконалення, систематизації і адаптації до європейських нормативно-правових актів.

Провідну роль у задоволенні інформаційних потреб відіграють друковані та аудіовізуальні ЗМІ і книговидання, а також все більше громадян України користуються ресурсами мережі Інтернет. Становлення незалежних засобів масової інформації стримується наявними можливостями ринку, високими податками, вартістю паперу і послуг, недостатнім рівнем менеджменту ЗМІ та професійної майстерності журналістів, невмінням працювати без партійних та державних дотацій, адміністративним втручанням органів влади.

Доступ до інформації визначається реальним платоспроможним попитом та духовними потребами населення, вартістю друкованих видань та послуг Інтернету, технічною відсталістю телерадіомовлення. Разом з тим органи влади ще не виявляють належної відкритості щодо ЗМІ, не забезпечують оперативного і повного інформування громадян про прийняті рішення та практичні дії.

З метою дальшого забезпечення свободи слова та інформаційної діяльності в Україні видається необхідним:

1. Верховній Раді України:

- прискорити прийняття внесеного Президентом України проекту Закону "Про внесення змін і доповнень до деяких законів України з питань оподаткування у частині, що стосується видавничої справи".

2. Верховному Суду України:

- обговорити на пленарному засіданні судову практику розгляду справ за позовами публічних осіб з урахуванням досвіду Європейського суду з прав людини.

3. Кабінету Міністрів України:

- розробити і внести до Верховної Ради України проект Інформаційного кодексу України, у якому систематизувати чинні нормативно-правові акти і передбачити нові законопроекти, врахувати європейське законодавство з питань свободи слова та інформації;

- підготувати і подати на розгляд Верховної Ради України та Президента України Концепцію державної інформаційної політики;

- подати Президентові України проект Концепції поліпшення поширення інформації про Україну за кордоном;

- здійснити технічне переоснащення підприємств з виробництва паперу та звільнити від митних зборів імпортований папір;

- оновити поліграфічну базу випуску періодичних видань, передусім районних друкарень;

- надати редакціям газет і журналів пільгові кредити для комп'ютеризації;

- внести законопроект щодо звільнення від податку на додану вартість поліграфічні послуги та закупівлю паперу видань, засновниками (співзасновниками) яких є трудові колективи редакцій;

- вжити заходи щодо встановлення режиму митного і податкового сприяння при ввезенні сучасної телерадіотехніки та програмної продукції;

- разом з Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими держадміністраціями розглянути питання акціонування обласних державних телерадіокомпаній;

- забезпечити модернізацію та реконструкцію передавальних засобів, освоїти нові цифрові стандарти телебачення і радіомовлення;

- вирішити питання щодо зміни порядку державного замовлення, зокрема, розділення коштів на виготовлення і поширення телерадіопрограм, а також відокремлення коштів за електроенергію, які витрачаються Концерном РРТ на поширення програм державних та недержавних телерадіоорганізацій;

- провести технічне переоснащення Концерну РРТ, розглянути питання створення на його базі державного підприємства з відповідним підпорядкуванням місцевих структур центру;

- посилити увагу до виконання Указу Президента України "Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні";

- підготувати обгрунтовані пропозиції щодо роздержавлення засобів масової інформації;

- вжити протекціоністських заходів щодо вітчизняних засобів масової інформації та поліпшення інвестиційного клімату в інформаційній сфері;

- при встановленні пільг на тарифи на передплату вітчизняних друкованих видань обмежитися кількома загальноукраїнськими дитячими, освітніми, науковими газетами та журналами і виданнями для української діаспори.

Міністерству фінансів України:

- передбачити в проекті державного бюджету на 2002 рік необхідні кошти для створення Національного каналу супутникового телерадіомовлення.

Державному комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, Антимонопольному комітету України та Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення:

- посилити контроль за дотриманням антимонопольного законодавства в інформаційній сфері.

Державному комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України:

- переглянути положення законодавства з питань реклами в телерадіомовленні та внести пропозиції з метою його вдосконалення;

- розглянути чинне законодавство про інформаційні агентства та внести відповідні пропозиції.

Державному комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення разом з Національною спілкою журналістів України:

- запропонувати чіткий механізм співпраці редакцій видань з їхніми засновниками - органами влади та місцевого самоврядування;

- вивчити і узагальнити позитивний досвід роботи редакцій газет та журналів у ринкових умовах.

Державному комітету зв'язку та інформатизації України:

- підготувати єдині економічно обгрунтовані тарифи на доставку періодичних видань, які запровадити при передплаті на 2002 рік.

Міністерству освіти і науки України:

- забезпечити підготовку сучасних спеціалістів для телерадіожурналістики;

- розглянути питання утворення репортерських коледжів.

Академії державного управління при Президентові України разом з Інститутом журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка:

- вивчити питання щодо організації курсів або центру підвищення кваліфікації працівників засобів масової інформації.

На межі століть проблема подолання бідності розглядається світовим співтовариством як ключова у соціально-економічній політиці будь-якої держави, де зазначене явище має істотне поширення. Бідність визначається як неможливість внаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. До бідних верств населення належать ті, хто не з власної волі позбавлений найнеобхіднішого: належного житла, їжі, одягу, здоров'я. Бідність - це ще і страх перед майбутнім, обумовлений невпевненістю людини у своїх можливостях захистити себе і своїх близьких. Крайнім проявом бідності є злиденність.

Україна належить до країн не лише з високим, а й зростаючим рівнем бідності. Значний спад виробництва за умов економічної кризи, інфляція, зниження продуктивності праці, штучне утримування на виробництві зайвої робочої сили, зростання рівня та тривалості безробіття у поєднанні з монопольним становищем окремих галузей та підприємств неминуче призвели до зниження обсягів валового внутрішнього продукту на душу населення, скорочення частки оплати праці в його структурі, зменшення реальних доходів та реальної заробітної плати, зниження платоспроможного попиту населення і обсягів споживання при одночасному погіршенні його якості та структури. До цього додався процес поляризації колишнього егалітарного суспільства, який характеризується, з одного боку, стрімкою концентрацією коштів та майна в руках нечисленних груп населення, з іншого - прогресуючим збільшенням масштабів бідності та знедоленості широких верств.

І хоча бідність з'явилась у країні не сьогодні і не є тільки наслідком трансформаційної кризи та прорахунків у проведенні реформ, нині вона перетворилася на один з найважливіших чинників формування соціальної напруги і соціальної нестабільності в суспільстві, стрімкого зниження народжуваності, зростання обсягів еміграції, включаючи нелегальну, погіршення стану здоров'я та зростання смертності, посилення процесів депопуляції. В Україні формуються передумови так званої хронічної, "спадкоємної" бідності - діти з бідних сімей приречені на таке ж бідування у дорослому житті; вони не мають можливості належним чином задовольнити необхідні потреби своїх нащадків і ті теж будуть бідними. Отже, сьогоднішня бідність загрожує перетворитися і на проблему майбутнього. Тому вперше Президент привертає увагу Верховної Ради України до цієї проблеми, вважаючи її однією з найголовніших проблем соціально-економічного розвитку країни на наступний період.

1.1. Загальні тенденції

Всупереч поширеній думці бідність не з'явилася в Україні з початком реформ. У будь-якій країні, будь-якому суспільстві завжди є люди, які з різних причин вимушено позбавлені доступу до праці, до якісного житла, освіти, охорони здоров'я, вони мають низькі доходи, а рівень їх життя не відповідає національним стандартам. Не була винятком і УРСР. Проте економічна криза, яка тривала майже 10 років, у поєднанні з недосконалістю соціальної політики позначилася на істотному погіршенні рівня життя народу України.

Законодавчо бідність в Україні не визначена, не існує і офіційних її критеріїв. До останнього часу проводилися тільки поодинокі наукові дослідження, і лише в 1999 р. вперше було виконане комплексне дослідження на репрезентативній і методологічно коректній інформаційній базі, яке відтепер проводиться систематично.

Аналіз застосування різних критеріїв дав підставу для висновку, що найбільш прийнятним для сучасних українських умов є використання відносного критерію - 75 % медіанного рівня сукупних витрат у розрахунку на умовно дорослого. Такий вибір відповідає міжнародній практиці і враховує загальний низький рівень життя населення України, поширеність незареєстрованих видів діяльності і незареєстрованих доходів.

За визначеними оцінками, до категорії бідних в Україні належить 27,8 % населення (13,7 млн.), до злиденних - 14,2 %. Порівняння масштабів бідності у великих, малих містах та селах доводить, що переважна більшість бідних домогосподарств (сімей) концентрується у великих містах (36,1 %), приблизно такою ж є частка мешканців великих міст і серед злиденних.

Протягом 2000 р. всупереч очікуванням, пов'язаним із економічними зрушеннями, тенденції рівня життя та поширення бідності майже не змінилися - навпаки, і рівень, і глибина бідності навіть зросли. Рівень бідності збільшився з 27,4 % у першому півріччі 1999 р. до 28,5 % в першому півріччі 2000 р., а глибина бідності - відповідно з 25,0 до 25,4 %. Це стало результатом підвищення порогу бідності та посилення поляризації населення: бідні ставали біднішими, а багаті - багатшими.

За розрахунками фахівців Світового банку, рівень абсолютної бідності в Україні приблизно відповідає литовському і у півтора рази перевищує показники Польщі та Угорщини. Водночас він є майже вдвічі нижчим за відповідний показник у Росії та Грузії. Аналогічні результати дає застосування міжнародного відносного критерію (50 % медіанних витрат в розрахунку на умовно дорослого), %:

За міжнародними стандартами Україна належить до держав з високим ступенем нерівності населення за доходами та споживанням, причому ця нерівність істотно посилилася протягом останніх років. За ступенем нерівності в розподілі коштів між населенням (за коефіцієнтами Джині) та співвідношенням рівнів добробуту населення 10 % найбільш заможних і 10 % найменш забезпечених громадян (за децильним коефіцієнтом диференціації) Україна поступається тільки Росії, Молдові та Грузії.

Високий рівень майнового розшарування у поєднанні з психологічною неготовністю переважної більшості населення України сприймати у своєму складі багатих людей загрожує серйозними соціальними проблемами. Про це свідчать такі дані: третину дорослого населення країни найбільше турбує стрімке розшарування суспільства за рівнем доходів, значна частина вважає реальною перспективу виникнення конфліктів між багатими та бідними, а 43 % населення вважають, що багатії мають бути покарані.

Високий рівень розшарування поєднується в Україні з відсутністю суттєвого прошарку середнього класу, який є гарантом соціальної стабільності і прогресу, утвердження інститутів громадянського суспільства. Представники ряду професійних груп (лікарі, освітяни, науковці, інженери), які ще на початку трансформаційного періоду мали середні (за вітчизняними стандартами) прибутки і відігравали стабілізуючу роль в суспільстві, сьогодні в більшості опинились серед "нових бідних". Перехід значної частини людей з високим освітнім рівнем і високими соціальними орієнтирами до групи, яка отримує мінімальні доходи, має вкрай негативні наслідки стратегічного характеру. Звужуються перспективні можливості формування особистості, розвитку інтелектуального і фізичного потенціалу суспільства. Що стосується нового середнього класу, який би був сформований у процесі реформ, зокрема в результаті приватизації, то його прошарок ще надто невеликий і не справляє належного впливу на розвиток суспільства.

За даними 26 обстежень, проведених Інститутом соціальних досліджень та Центром "Соціальний моніторинг" упродовж 1994-2000 рр., приблизно три чверті населення оцінює свій рівень життя нижче середнього в Україні. Йдеться про феномен суб'єктивної бідності, який формується під впливом динаміки добробуту кожного опитуваного та існуючого (фактично чи в його власній уяві) майнового розшарування. Велику роль тут також відіграє розрив між реальним рівнем життя в Україні та сформованими життєвими стандартами, в т.ч. середнього класу, в економічно розвинених країнах Заходу.

Суб'єктивна бідність має надзвичайно важливе значення при аналізі та прогнозуванні суспільної поведінки, оскільки такий прояв бідності безпосередньо пов'язаний з маргіналізацією суспільства, утриманськими настроями значних його верств. Саме суб'єктивна бідність, формуючи неконструктивну поведінку, знижує трудову активність, ініціативу та бажання шукати додаткові заробітки, розпочинати самозайнятість або підприємницьку діяльність. А це відповідно провокує готовність населення до сприйняття деструктивних ідей, до протиправних дій. Втрачаючи віру у свої власні сили, людина сподівається на чиюсь допомогу, очікує вказівок і починає підкорятися будь-якій політичній силі, що належним чином натискає на больові точки. Вплив на суб'єктивну бідність потребує не лише економічних заходів, а й різнопланових зусиль щодо активізації поведінки працездатного населення на ринку праці та його адаптації до нових соціально-економічних умов.

При оцінці рівня бідності потрібно враховувати значне поширення незареєстрованої зайнятості і незареєстровані (альтернативні) джерела доходів та альтернативні способи підтримки більш-менш прийнятного рівня життя населення України. Одним з них є обробіток земельної ділянки, доходи від якої в сільських родинах часто є основною статтею бюджету. Так, у середньому за 1999 р. вартість спожитої продукції, отриманої з особистого підсобного господарства, становила 44,4 % сукупних ресурсів середньої сільської родини. Великого поширення цей вид діяльності набув і серед міського населення.

Наявність земельної ділянки є за сучасних умов одним з основних засобів уникнення (або принаймні істотного зниження) ризику бідності. Однак це не дозволяє забезпечити навіть середній рівень добробуту. За існуючими оцінками, ризик бідності для власників присадибних ділянок площею до 0,6 га становить 23,8 %, а для тих, хто взагалі не має земельної ділянки, - 30,2 %.

Незареєстровані доходи населення є фактором і передумовою підвищення рівня життя та платоспроможного попиту практично всіх верств населення. Але якщо серед 10 % найбідніших громадян України вони вимірюються лише 2 грн. на місяць в розрахунку на одну особу, то серед 10 % найбільш заможних - 155 грн. Відповідно всі оцінки щодо масштабів, рівня та глибини бідності повинні спиратися на дані не офіційно зареєстрованих доходів, а фактичних витрат або споживання населення.

Скорочення виробництва і зменшення попиту на робочу силу безпосередньо позначилося на зниженні зайнятості, передусім у таких галузях, як промисловість, будівництво, сільське господарство, які традиційно визначали структуру ринку праці України. Всього впродовж 2000 р. до державної служби зайнятості за допомогою у пошуку роботи звернулося 1,5 млн. громадян, що на 102,9 тис. більше, ніж у 1999 р. Більшу частину з них складали жінки (53,3 %), кожен третій (36,8 %) був у віці до 28 років. Надзвичайно негативною ознакою є постійне збільшення в складі безробітних осіб, які не мають роботи тривалий час: якщо на 1 січня 1996 р. частка безробітних більше року становила 14,8 %, то на 1 січня 2001 р. - вже 33,3 %. Найвищі темпи зростання безробіття (14,9 %) у 2000 році спостерігаються у сільській місцевості. Це обумовлено реформуванням аграрного сектора, що супроводжується вивільненням працівників.

Постійно зменшується попит на робочу силу в промисловості. Зниження промислового потенціалу країни за останні 10 років виявилося настільки істотним, що чисельність працівників цієї (в минулому найважливішої) галузі економіки нині поступається кількості самозайнятих (включаючи зайнятих в особистому підсобному господарстві).

Крім того, саме у промисловості протягом останніх років спостерігається найнижчий з усіх галузей економіки рівень використання фонду робочого часу - 67,9 % у 1999 р. та 71,8 % у 2000 р. Це означає, що фактичне співвідношення зайнятості в промисловості та інших галузях економіки є ще нижчим. Протягом 1995-1999 рр. у промисловості невпинно збільшувалася частка працівників, які перебували в адміністративних відпустках (у 1995 р. вона становила 31,3 %, 2000 р. - 33,5 %), тобто частка людей, які фактично не мають роботи та доходу і вимушені орієнтуватися на незареєстрований сектор економіки. Згідно з даними статистичної звітності середніх та великих підприємств, через відпустки з ініціативи адміністрації та скорочення робочого дня (тижня) кожен працівник протягом 2000 р. не відпрацював у середньому 120 годин, тобто приблизно 3 тижня. Як показують обстеження, втрати робочого часу з ініціативи адміністрації в більшості випадків не компенсуються.

Зростання виробництва у 2000 р. суттєво не вплинуло на зменшення рівня безробіття. Станом на 1 січня 2001 р. рівень зареєстрованого безробіття в цілому по країні становив 4,2 % населення працездатного віку проти 4,3 % на 1 січня 2000 р. Найбільш високий рівень безробіття зареєстровано у Житомирській області - 8,1 %, Рівненській - 7,2, Тернопільській - 7,0 та Сумській - 6,5 %.

Особливо небезпечним є зростання впродовж останніх років так званого родинного безробіття, характерного для малих міст. У сім'ях, де немає безробітних, рівень бідності складає 23,1 %. Наявність у домогосподарстві хоча б одного безробітного збільшує імовірність бідності наполовину, двох - у 2,3 раза, а трьох і більше (на жаль, в Україні, особливо в так званих депресивних регіонах, є й такі родини) - у 2,6 раза.

Тривожним є й те, що майже половина безробітних жінок має неповнолітніх дітей, а 6 % - це багатодітні матері.

Така ситуація є свідченням та наслідком загальних негараздів на ринку праці і потребує від Уряду суттєвого коригування державної політики оплати праці та зайнятості населення, підтримки підприємницької діяльності, самозайнятості, малого і середнього бізнесу. Якщо соціальну підтримку пенсіонерам та сім'ям з дітьми доцільно здійснювати шляхом адресних виплат, негрошової допомоги чи наданням пільгових послуг, то працездатне населення потребує принципово інших форм державної підтримки - заходів щодо підвищення їх конкурентоспроможності, допомоги в працевлаштуванні, у відкритті власної справи тощо.

Матеріальні нестатки примушують населення обмежувати себе в харчуванні, придбанні необхідних непродовольчих товарів, а також - призводять до несвоєчасної або в неповному обсязі оплаті житлово-комунальних послуг.

Протягом 1991-2000 рр. питома вага вартості харчування в структурі витрат збільшилася з 32,8 до 64 %, але якість раціону значно погіршилася. У 1999 р. енергетична цінність добового раціону становила лише 2505 ккал (в 1990 р. - 3597), вміст протеїну - 73,4 г (в 1990 р. - 105,3), жирів - 71,1 г (в 1990 р. - 124), кальцію - 848 мг (в 1990 р. - 1362). При цьому енергетична цінність раціону харчування 10 млн. осіб (тобто майже п'ятої частини населення країни) є нижчою за 2100 ккал, що, за визначенням Всесвітньої організації охорони здоров'я, є порогом бідності.

Протягом першої половини 2000 р. у порівнянні з першим півріччям 1999 р. споживання основних продуктів харчування (цукру, хліба, олії та інших рослинних жирів, плодів та ягід, овочів, м'яса) дещо збільшилося. Але водночас збільшився і розрив у якості харчування багатих та бідних.

Істотна частина населення не має можливості задовольнити свої потреби в найбільш корисних продуктах харчування. Низький рівень споживання продуктів тваринного походження обумовлює і недосконалість структури харчування. Загальне погіршення структури споживання найбільш гостро позначається на бідних верствах населення, які змушені обмежувати себе практично у всьому, за винятком хліба та картоплі. Середня вартість харчування 10 % найбідніших громадян України не досягає 50 грн. на місяць. Ці люди споживають у 6 разів менше м'яса та риби, плодів та ягід, у 5 разів - молока, у 4 рази - яєць, у 3 рази - овочів, у 9 разів - плодів та ягід, ніж 10 % найбільш заможних громадян.

Ознакою бідності є і споживання значною частиною населення забруднених продуктів харчування. У людей не вистачає коштів на продовольчі товари, вироблені з екологічно чистої сировини, або вирощені без хімічних компонентів. Споживання неякісних харчових продуктів неминуче призводить (і цей процес розвиватиметься надалі) до зростання частоти народження дітей з уродженими вадами. Вони часто хворіють і відстають у своєму розвитку.

Однією з найвиразніших ознак зубожіння є скорочення загальної чисельності населення. Найбільша його чисельність за всю історію була в Україні на початок 1993 р. - 52,2 млн. осіб, але з цього часу вона неухильно зменшується. 2000 р. зустріли 49,7 млн. осіб, тобто майже стільки, скільки було, за розрахунками, у 1978 р., а 2001 р. - лише 49,3 млн.

Цей процес не можна пояснювати виключно соціально-економічними негараздами. Сучасна депопуляція бере початок з 60-х років, коли сумарний коефіцієнт народжуваності знизився до рівня, який не забезпечує навіть простого відтворення поколінь. Результатом є високий рівень старіння населення України (а відповідно і смертності), низька питома вага жінок активного репродуктивного віку (а відповідно і народжуваності).

За 1999-2000 рр. процес скорочення народжуваності стрімко прискорився, і це вже результат випереджаючого зниження рівня життя сімей з дітьми, розриву між реальними умовами життя та сформованими стандартами, невпевненості у майбутньому. Протягом останніх років молоді сім'ї все частіше відмовляються від народження не тільки другої або третьої, а навіть і першої дитини. В результаті у 2000 р. народжуваність була вдвічі нижчою за ту, що необхідна для простого відтворення населення.

Зниження рівня життя позначилося і на погіршенні стану здоров'я та зростанні смертності населення, хоча цей зв'язок і не є таким очевидним. Скоріше, можна відзначати його опосередковані прояви - через погіршення раціону харчування, медичного обслуговування, недоступність для широких верств населення значної частини ліків, відмову від занять спортом, хронічні психологічні та емоційні перевантаження, працю в несприятливих умовах тощо.

Важливою ознакою впливу бідності на стан здоров'я населення України є збільшення чисельності хворих на туберкульоз (за ознаками і вперше встановленого діагнозу, і перебування на обліку в медичних закладах). Протягом 90-х років невпинно збільшувалася чисельність померлих від цієї хвороби. Якщо на початку 1996 р. на обліку в медичних установах перебувало 1,5 тис. ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД, то на початку 2000 р. їх чисельність сягнула 26,9 тис. осіб, збільшившись за 1996-1999 рр. у 17,6 раза.

Протягом 1997-2000 рр. показники смертності дещо скоротились. Спостерігається зниження смертності немовлят та зростання середньої очікуваної тривалості життя, передусім чоловіків.

Безпосередньою реакцією населення на низький рівень життя і негаразди є міграційний відплив. Щорічно, протягом 1994-2000 рр., внаслідок міграції загальна чисельність населення України скорочувалася приблизно на 90 тис. осіб, причому найбільш активних, ініціативних, освічених. І хоча протягом 1999-2000 рр. від'ємне сальдо міграції знизилось більш як удвічі, офіційні дані відображають тільки верхівку айсберга. Значна частина мігрантів (особливо тих, хто їде на заробітки) залишає територію країни нелегально. Україна перетворилася на постачальника дешевої і досить кваліфікованої робочої сили для багатьох країн близького та далекого зарубіжжя. За даними Національного інституту українсько-російських відносин, тільки в Росії працює більше 300 тис. наших співвітчизників.

Одним з найбільш небезпечних проявів еміграції є так званий "відплив мозків". Несприятливі умови праці науковців, неможливість реалізувати себе на батьківщині призводять до постійного виїзду певної їх частини за кордон. Після трирічного зниження темпів еміграції висококваліфікованих фахівців спостерігається новий її сплеск. У 2000 р. до країн з більш привабливими для наукової діяльності умовами виїхали 151 доктор і кандидат наук (на 11 % більше, ніж в 1999 р.). Усього ж протягом 1995-2000 рр. Україну залишили 270 докторів і 640 кандидатів наук, чверть з яких - перспективні фахівці молодше 40 років і третина - у віці 41-50 років.

Найбільш тривожний симптом - висока частка бідних серед працюючого населення. На відміну від переважної більшості інших країн наявність роботи в Україні не є гарантією хоча б мінімального достатку. Близько 78 % всіх бідних становлять сім'ї, де хтось з дорослих працює.

Це має свої пояснення: протягом 1991-2000 рр. у країні відбувається процес постійного знецінення робочої сили, що є типовою ознакою бідності в суспільстві. Знижується питома вага оплати праці у валовому внутрішньому продукті з 53,1 % в 1990 р. до 44,5 % в 1999 р. Скорочення реальної заробітної плати випереджає падіння ВВП та продуктивності праці. Нині заробітна плата скоротилася до рівня, який не забезпечує працівникові обсягів споживання матеріальних благ, достатніх для розширеного відтворення його фізичної та інтелектуальної здатності до праці. Майже чверть працівників у галузях економіки отримують заробітну плату нижче межі бідності, а близько (67,7 % - грудень 2000 р., 68,7 % - вересень 2000 р.) 70 % - менше прожиткового мінімуму, що оцінювався у 2000 р. в середньому на душу населення 270,1 грн., а у 2001 р. - 311,3 грн.

Позитивні зрушення в економіці країни, які відбувалися протягом 2000 р., супроводжувалися подальшим звуженням внутрішнього споживання і зниженням реальної заробітної плати на 0,9 %. Типовим для багатьох галузей економіки було встановлення заробітної плати на рівні, значно нижчому від визначеного мінімуму. У грудні 2000 р. 2326,9 тис. осіб, які відпрацювали не менше половини місячного фонду робочого часу (22,3 %), було нараховано заробітну плату, що не перевищувала її мінімального рівня. Як і у попередні роки, зберігається натуралізація в оплаті праці. За 2000 р. зайнятим у галузях економіки видано в рахунок заробітної плати продукції на 3,5 млрд. грн. (11,2 % нарахованого до виплати фонду оплати праці). Це грубе порушення чинного законодавства, однак такі процеси лишаються поза увагою Уряду. Як і раніше, зберігається визначення зарплати за залишковим принципом і відповідно вкрай низька її питома вага в собівартості продукції.

Падіння виробництва у поєднанні з прорахунками в політиці оплати праці, повна втрата державою регулюючої функції у цій сфері призвели до того, що заробітна плата перестала виконувати свої базові економічні функції - забезпечувати відтворення робочої сили і бути мотивацією та стимулом до праці. Підтвердженням цього є зниження за останні 10 років з 67,5 до 34,1 % частки оплати праці в сукупних ресурсах населення і натомість дворазове збільшення надходжень від особистого підсобного господарства, яке для багатьох перетворилось на основне джерело доходів і основний вид діяльності. Така тенденція відображає перетворення винагороди за послуги робочої сили у різновид соціальної допомоги, що неминуче знижує мотивацію до праці.

Проте наведені дані охоплюють тільки зареєстрований сектор економіки. Імовірно, що вказані тенденції мали б інший характер за умови врахування обсягів виробництва, зайнятості та доходів у незареєстрованому секторі, який, за оцінками спеціалістів, сягає половини зареєстрованого.

Надзвичайно гострою залишається проблема заборгованості з виплатою заробітної плати. На 10 січня 2001 року вона становила 4,9 млрд. грн., причому 70 % цієї суми припадає на промислові та сільськогосподарські підприємства, де працює більше (45 % на великих і середніх підприємствах, 41 % зайнятих) 40 % зайнятих в галузях економіки. Загальний обсяг боргу на 10 січня 2001 р. дорівнював фонду оплати праці, нарахованому всім зайнятим в економіці за півтора місяця. Всього вчасно не отримали заробітну плату 6,5 млн. осіб, або майже кожний другий із зайнятих на великих і середніх підприємствах. У промисловості таких працівників 2,0 млн., або 52,9 % загальної їх кількості. У сільському господарстві своєчасно не виплачено заробітну плату 81,0 % працівників, у будівництві - 56,1 %. Кожному з тих, хто вчасно не отримав заробітну плату, у середньому не виплачено 754 грн., 39,3 % працівників не виплачено (повністю або частково) заробітну плату за півроку і більше. У сільському господарстві таких працівників було у минулому році 50,5 %. Характерно і те, що 67,2 % сукупної суми невиплаченої зарплати припадає на підприємства недержавної форми власності. Найбільш гострою є ця проблема на акціонерних та приватних підприємствах. Держава не має ефективних механізмів її розв'язання.

Надзвичайно важливим засобом запобігання бідності є належна професійно-освітня підготовка населення. Наявність хоча б однієї особи з вищою освітою в складі домогосподарства вдвічі знижує ризик бідності і є вагомим чинником більш високого рівня життя загалом. З підвищенням освітнього рівня членів сімей збільшується частка грошових доходів у загальних доходах домогосподарств і відповідно зменшується значення підсобного господарства та інших джерел натуральних надходжень. Якщо в домогосподарствах, де жоден з дорослих не має навіть середньої освіти, грошові доходи не перевищують половини сукупних, то там, де всі дорослі мають вищу освіту, цей показник наближається до 80 %.

Однак витрати підприємств на професійну підготовку своїх працівників за останній період різко (більш як у 12 разів) знизилися. У 1999 р. вони складали в середньому всього 16,2 грн. на одну особу, а в сукупності - не більше 0,3 % загальної суми витрат роботодавців на робочу силу. Держава також повністю втратила регулюючу функцію в цій винятково важливій сфері.

Сім'ї з дітьми мають найбільший ризик збідніти, причому він прямо пропорційний кількості дітей до 18 років. Так, якщо рівень бідності серед сімей з однією дитиною дорівнює 29,5 %, з двома - 35,9, з трьома - 47,0, то серед сімей з чотирма дітьми він зростає до 64,1, а з п'ятьма і більше - до 88,7 %.

Цей чинник особливо дається взнаки у сім'ях з дітьми до трьох років, де рівень бідності складає 44,1 %.

Таким чином, переважна більшість (75,5 %) бідного населення України - це сім'ї з дітьми до 18 років. За низького рівня оплати праці навіть двоє працюючих батьків не в змозі забезпечити нормальне (за існуючими низькими національними стандартами) життя своїм неповнолітнім дітям. При зайнятості обох батьків 26,1 % сімей з дітьми (у складі яких немає пенсіонерів або інших непрацюючих дорослих) є бідними. Це є наслідок не лише низького рівня оплати праці, а й вкрай недостатньої соціальної підтримки сімей з дітьми. Про останнє свідчить, зокрема, багаторазове зростання розриву у співвідношенні різних видів допомог на дітей сім'ям із середньою заробітною платою.

Але навіть такі мізерні суми населення своєчасно не отримує. Передбачена законом державна допомога сім'ям з дітьми є чи не єдиним видом соціальних трансфертів, заборгованість за яким невпинно зростає: за 1999 р. - в 1,6 рази, за 2000 р. - в 1,4. Станом на 1 січня 2001 р. вона склала 61,5 млн. грн., тобто зросла за рік на 17,7 млн. грн.

Привертає увагу і таке. Як показують обстеження, чинна система пільг не забезпечує надання допомоги саме бідним верствам, а навпаки, сприяє збільшенню доходів відносно заможних верств населення, поглибленню диференціації матеріального рівня. Якщо бідна родина отримувала у 1999 р. у вигляді пільг 8,1 грн. на місяць в розрахунку на умовно дорослого, то заможна - 29,7 гривень. При цьому питома вага пільг у сукупних доходах населення збільшується прямо пропорційно рівню життя сім'ї від 0,4 % в 10 % найбідніших до 1,8 % в 10 % найзаможніших. Така статистика зобов'язує Уряд суттєво вдосконалити систему соціальної допомоги населенню, в тому числі пільг.

Нинішня пенсійна система не забезпечує взаємозв'язку між трудовим внеском працівника та розміром його пенсії, а також зацікавленості у формуванні пенсійного бюджету. Пенсії нижче встановленої межі малозабезпеченості отримують 96 % загального числа пенсіонерів. Залишаються дуже низькими розміри допомоги та соціальних виплат.

Проте, як засвідчують дані статистичних обстежень, низький рівень пенсій, отримуваних на загальних засадах, не є вирішальним чинником зубожіння. Переважна більшість населення пенсійного віку використовує всі можливості для праці (частково як наймані працівники в зареєстрованому секторі, частково - в особистому підсобному господарстві, частково - в "тіньовій" економіці). Більше третини населення 60 (55) - 70 років продовжує працювати (включаючи працюючих в особистому підсобному господарстві для забезпечення як власного споживання, так і для продажу продукції). В результаті у багатьох випадках, особливо в сільській місцевості, пенсія перестала бути основним джерелом доходів цієї категорії населення.

Водночас серед пенсіонерів є особи похилого віку, які вже не в змозі працювати. Якщо рівень бідності серед домогосподарств, які складаються виключно з осіб пенсійного віку, становить 16,1 %, то серед тих, де вік глави сім'ї перевищує 70 років, - 20,9 %. Ще гостріша ситуація із самотніми пенсіонерами.

Загалом, хоча рівень бідності серед цієї категорії населення і не такий високий, як серед інших потенційно вразливих з точки зору бідності, саме сім'ї пенсіонерів, що живуть окремо (як одинаки, так і подружні пари), складають 8,6 % бідних верств населення.

Крім пенсій, особи похилого віку користуються рядом соціальних пільг. Багато з них належать до різних категорій пільговиків, передбачених державною системою пільг та гарантій для осіб, що мають статус ветерана війни, праці, військових тощо. Для тих, хто не має сім'ї, передбачено додаткові види допомоги, обслуговування за місцем проживання та в стаціонарі. Однак ці види допомог не являють собою організованої системи і охоплюють невелику кількість людей. Одинокі особи похилого віку, які потребують сторонньої допомоги, часто її не отримують, залишаються без медичного обслуговування та догляду.

За останні роки спостерігається посилення регіональної диференціації доходів та рівня життя населення, при цьому міжобласна диференціація у грошових доходах населення поглиблюється швидше, ніж розрив в економічному потенціалі.

Найвищі рівні бідності характерні для південно-східних і північно-західних областей, де найменш поширені самозайнятість, особисте підсобне господарство, трудова міграція, тобто там, де населення недостатньо адаптувалося до нових соціально-економічних умов. Дещо кращі справи в областях з відносно високим розвитком незареєстрованого сектору економіки, включаючи особисте підсобне господарство.

Як видно з таблиці, регіональна диференціація бідності в Україні, як і рівня життя населення загалом, має досить сталий характер.

Таким чином, за єдиними для країни критеріями бідності найвищі її рівні - в Луганській (44,8 %) та Миколаївській (42,6 %) областях, м. Севастополь, найнижчі - у Києві (10,9 %), Чернігівській (16,1 %) та Харківській (19,6 %) областях.

Регіональні особливості рівня та глибини бідності мають обов'язково враховуватися при розробці стратегії подолання бідності та її реалізації у контексті регіональної політики.

Регіональна варіація бідності населення України, 1999 р.

В основі стратегії подолання бідності має бути визнання того, що цієї мети не можна досягти виключно шляхом підтримки нужденних. Потрібні комплексні підходи, зорієнтовані як на бідних, так і на відносно забезпечені верстви населення. Діяльність держави, спрямована на підвищення рівня життя всіх верств населення незалежно від їх майнового стану, повинна грунтуватися на забезпеченні сталого економічного зростання, всебічного розвитку та повнішого використання трудового потенціалу країни, поліпшення ситуації на ринку праці. Водночас потрібне зниження майнової нерівності шляхом запровадження гнучкої податкової політики, раціональних соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів, легалізації "тіньової" діяльності і незареєстрованих доходів.

Необхідна передумова подолання бідності - забезпечення працездатним верствам населення умов для самостійного вирішення проблем підвищення добробуту, збалансування попиту і пропозиції на ринку праці, запобігання безробіттю. Це передбачає:

- здійснення додаткових заходів, спрямованих на стабілізацію чисельності зайнятих у всіх сферах економічної діяльності, створення нових робочих місць на базі широкого розвитку малого і середнього бізнесу;

- упорядкування процесів, пов'язаних з перерозподілом зайнятого населення між державним та недержавним секторами економіки у зв'язку зі зміною форм власності підприємств;

- підвищення територіальної мобільності населення з метою забезпечення збалансованості між пропозицією робочої сили та попитом на неї;

- створення правових і соціально-економічних засад регулювання зовнішніх трудових міграцій громадян України, а також контролю за імміграційними процесами;

- вдосконалення державного регулювання ринку праці.

Підвищення доходів від трудової діяльності має здійснюватися шляхом:

- реалізації заходів, спрямованих на зростання реальної заробітної плати, не нижчого за темпи зростання реального валового внутрішнього продукту;

- встановлення економічно та соціально обгрунтованих рівнів мінімальної заробітної плати з поетапним наближенням її розміру до прожиткового мінімуму;

- запровадження погодинної системи оплати праці із застосуванням мінімального розміру погодинної заробітної плати;

- забезпечення підтримки купівельної спроможності населення через індексацію його грошових доходів;

- посилення захисту прав працівників у сфері оплати праці, зокрема шляхом розвитку соціального партнерства та договірного регулювання трудових відносин;

- здійснення комплексу заходів щодо стимулювання легалізації незареєстрованої трудової діяльності;

- забезпечення оптимальної міжпрофесійної, міжкваліфікаційної, міжпосадової та міжгалузевої диференціації заробітної плати всіх категорій працюючих;

- зменшення оподаткування фонду оплати праці та зміну системи оподаткування доходів громадян через поглиблення диференціації ставок, підвищення рівня неоподаткованого мінімуму доходів громадян до розміру мінімальної заробітної плати.

Головним напрямом спрямування зусиль мають бути реалізація затвердженої Указом Президента України Концепції подальшого реформування оплати праці , внесення змін у податкове законодавство, прийняття Урядом нормативних актів, які регламентують порядок проведення індексації грошових доходів громадян тощо.

До основних завдань, які належить здійснити Уряду у процесі створення системи загальнообов'язкового державного соціального страхування, належать:

- удосконалення інституцій, які надають соціальні послуги та допомогу, забезпечення мінімальних гарантій соціального захисту безробітним громадянам шляхом поступового підвищення мінімального розміру допомоги по безробіттю: у 2001 р. - не нижче 30 % мінімальної заробітної плати, з 2002 р. - не нижче 35-40 % мінімальної заробітної плати;

- запровадження у 2001-2003 рр. пенсійної системи, яка матиме три складові: солідарну систему, призначену для захисту від бідності населення похилого віку; загальнообов'язкову накопичувальну систему, яка забезпечить громадян додатковими виплатами після виходу на пенсію; добровільну накопичувальну систему для людей, які виявлять бажання отримувати ще вищі пенсії за рахунок сплати більших внесків протягом періоду трудової діяльності;

- забезпечення фінансової стабілізації солідарної пенсійної системи, для чого у 2001 р. завершити розмежування джерел фінансування пенсійних виплат, призначених за різними пенсійними програмами; запровадження у повному обсязі персоніфікованого обліку заробітку та внесків населення в системі загальнообов'язкового пенсійного страхування; поступове підвищення пенсійного віку в поєднанні із заохоченням відстрочки виходу на пенсію; забезпечення зв'язку розміру пенсій зі страховим стажем та розміром заробітної плати, з якої сплачені внески;

- підвищення ролі накопичувальної системи одночасно зі зростанням реальної заробітної плати та створенням необхідних фінансово-економічних передумов, сприятливого інвестиційного середовища;

- забезпечення впродовж 2001-2002 рр. співвідношення пенсії та заробітної плати не нижче 50 % з наступним підвищенням цього показника у 2003-2004 рр. до 55-60 %;

- упорядкування виплати пільгових пенсій;

- запровадження у 2001-2003 рр. обов'язкового соціального медичного страхування з урахуванням результатів експерименту, проведеного в м. Києві та Київській області;

- запровадження у 2001-2003 рр. загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, що забезпечить соціальний захист потерпілих на виробництві на страхових принципах, включаючи солідарно-розподільний, надання потерпілим у повному обсязі страхових виплат і соціальних послуг, сплату боргу підприємств за ушкодження, що призвели до розладу здоров'я, вирішення важливих питань охорони праці, профілактики нещасних випадків та професійних захворювань;

- запровадження у 2001-2003 рр. соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, обумовленими народженням та похованням, що дозволить змінити умови надання допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, формувати більш відповідальне ставлення працівників до свого здоров'я, економічно зацікавити роботодавців у скороченні періоду відсутності працівників на роботі, а також поліпшувати профілактику захворювань;

- акумулювання коштів у рамках єдиного фонду і використання їх за цільовим призначенням на засадах солідарності та рівності прав застрахованих.

Одним із основних напрямів діяльності Уряду в 2001-2002 рр. у подоланні бідності має стати реформування системи соціального захисту в напрямі посилення адресної державної соціальної допомоги. Це повинно здійснюватися через систему регулювання гарантованого мінімального доходу, який визначатиметься на основі величини прожиткового мінімуму та рівня його забезпечення. Об'єктом надання державної соціальної допомоги виступає сім'я, яка потребує державної підтримки.

Систему гарантованого мінімального доходу для всіх категорій громадян слід запроваджувати та утверджувати поетапно, виходячи з економічних можливостей держави. На першому етапі державна соціальна допомога повинна надаватися тільки найменш забезпеченим сім'ям, а розмір гарантованого мінімального доходу, що дає право на призначення соціальної допомоги, встановлюватиметься як частина прожиткового мінімуму. На наступних етапах (у період сталого розвитку економіки) державна соціальна допомога надаватиметься всім бідним сім'ям, а розмір гарантованого мінімального доходу буде поступово наближатися до величини прожиткового мінімуму.

У процесі реформування системи надання державної соціальної допомоги необхідно:

- забезпечити адміністративно-фінансову консолідацію програм надання соціальної допомоги;

- створити єдину базу даних отримувачів усіх видів соціальної допомоги, включаючи одноразові;

- удосконалити механізм фінансування державної соціальної допомоги та забезпечити його захищеність у державному та місцевих бюджетах;

- призначати різні форми соціальної допомоги, виходячи з єдиної методики обчислення сукупного доходу сім'ї (у тому числі від власності), обрахованого на одного її члена.

Потребує істотного посилення увага до осіб з обмеженими фізичними можливостями, яким необхідно створити максимально сприятливі умови для адаптації до суспільного життя, професійної реабілітації та зайнятості, запобігання соціальній ізоляції.

У рамках цієї політики мають бути передбачені:

- формування державної служби медико-соціальної експертизи та реабілітації інвалідів;

- створення мережі багатопрофільних реабілітаційних установ;

- визначення гарантованого комплексу реабілітаційних заходів, технічних засобів та послуг, які надаються інваліду безплатно за рахунок бюджетних асигнувань;

- запровадження порядку обов'язкової участі роботодавця у забезпеченні реабілітації працівників, які постраждали на виробництві;

- розвиток виробництва нових видів реабілітаційної техніки для інвалідів, а також організація системи її обслуговування;

- створення необхідної інфраструктури для реалізації можливостей інвалідів у всіх сферах, поліпшення умов їх життя;

- державна підтримка громадських об'єднань інвалідів та спеціалізованих підприємств, де використовується їхня праця.

3.6. Соціальна підтримка сімей з дітьми та дітей,

позбавлених батьківського піклування

У контексті цієї роботи Уряд має забезпечити здійснення таких заходів:

- розвиток нових соціальних технологій підтримки сім'ї і стимулювання різних видів добровільного страхування, особливо дітей та молоді;

- розробка та поетапне запровадження довготермінового освітнього кредитування;

- запровадження довгострокового пільгового споживчого, в т.ч. житлового, кредитування молодих сімей, які мають дітей;

- реалізація державних соціальних гарантій безплатної медичної допомоги, освіти та загальнодоступного додаткового навчання, оздоровлення та відпочинку, соціальної підтримки і захисту;

- удосконалення системи надання адресної допомоги на дітей;

- посилення профілактики бездоглядності і правопорушень у дитячому та молодіжному середовищі через реалізацію спеціальних цільових програм, патронажного обслуговування дітей з функціонально неспроможних сімей, посилення інформаційно-консультативної роботи з сім'ями, а також розширення мережі сімейних дитячих будинків;

- забезпечення додаткових державних гарантій соціальної реабілітації та адаптації дітей, які перебувають у важких життєвих обставинах, у тому числі сиріт, інвалідів, дітей, які потерпіли від екологічних і техногенних катастроф;

- підтримка громадських та благодійних організацій, які функціонують за рахунок спонсорських, благодійних коштів, гуманітарної допомоги.

З урахуванням визначених у даній доповіді проблем Кабінету Міністрів України слід невідкладно опрацювати Комплексну програму подолання бідності з визначенням цілісної системи заходів, розрахованих на коротко-, середньо- та довготермінову перспективу. Ця Програма підлягає схваленню Верховною Радою, а в її виконанні повинні об'єднати зусилля органи державної влади та місцевого самоврядування, широка громадськість.

Енергетичний сектор економіки потребує особливої уваги. Це зумовлено не тільки величезним значенням енергетики в сучасному суспільстві, але й незадовільним станом її розвитку протягом останнього десятиріччя. У зв'язку з цим необхідно враховувати такі обставини.

По-перше, за певних ознак стабілізації говорити про надійну роботу галузі було б передчасно; загроза енергетичній безпеці держави залишається достатньо серйозною.

По-друге, не можна обмежуватися розв'язанням тільки поточних питань, відкладаючи вирішення стратегічних проблем енергетики на майбутнє. Не тільки Урядові, а й усьому суспільству слід поставити перед собою безпрецедентне за своїми масштабами, багатогранністю і складністю завдання - переведення енергетики на якісно нову модель розвитку. Для створення сучасної високоефективної та екологічно безпечної енергетики необхідно розробити Енергетичну стратегію України на 30-50 і більше років.

По-третє, енергозбереження повинно стати свого роду суспільною ідеологією. Тим часом ця справа по суті випала з поля зору виконавчої влади.

Уже зараз, на порозі XXI ст., йде прискорена глобалізація енергетичних процесів, яка вже майже повністю охопила всю сферу паливних ресурсів. На черзі об'єднання електроенергетики в масштабах євразійського континенту. Природним є також збільшення до планетарного масштабу екологічних проблем, пов'язаних з діяльністю паливно-енергетичного комплексу. Нам необхідно максимально скористатися перевагами глобалізації і водночас запобігти її можливим негативним наслідкам, врахувати бурхливий розвиток транснаціонального енергетичного простору і передбачити в ньому належне місце енергетики нашої країни.

У даній доповіді розглянуто найгостріші питання енергетичної галузі, сформульовано невідкладні завдання щодо забезпечення стабільного функціонування паливно-енергетичного комплексу країни, проаналізовано нагальні питання енергозбереження, підвищення енергетичної ефективності, досліджено головні напрямки переходу галузей енергетики в стадію сталого розвитку, що в сукупності може стати основою для формування основних засад Енергетичної стратегії країни.

Принциповою особливістю паливно-енергетичного комплексу України (ПЕК) є те, що він сформувався як невід'ємна складова частина цього сектора економіки Радянського Союзу. Тому навіть за відсутності кризових явищ ПЕК та енергетичне господарство України вимагали б докорінної перебудови. Електроенергетична система держави не має достатніх маневрових та пікових потужностей, які забезпечувалися до 1991 р. завдяки використанню міжсистемних перетоків в Єдиній енергосистемі СРСР. Через наявність басейнів з більш якісним вугіллям та кращими економічними показниками (Кузнецький, Кансько-Ачинський, Екібастузький і ін.) не отримали необхідного розвитку українські вугільні басейни. Енергетичне господарство України було зорієнтоване на переважне використання природного газу. У результаті використання цього дорогого (значною частиною імпортованого) палива переважає застосування дешевого вугілля власного виробництва. У сукупності таке становище призводить до великих економічних втрат.

Нинішній стан усіх без винятку галузей ПЕК характеризується кризовими явищами, обумовленими передусім загальною економічною ситуацією в Україні.

У 2000 р. обсяги виробництва скоротилися порівняно з 1991 р. в усіх енергетичних галузях: виробництво електроенергії складало 169,5 млрд. кВт-год., або 61 % від рівня 1991 р., видобуток нафти (разом з газовим конденсатом) - 3,69 млн. т (75 %), природного газу - 17,89 млрд. куб. м (73 %).

Але найбільше падіння обсягів виробництва відбулося у вугільній промисловості. Найменший видобуток вугілля спостерігався у 1996 р.: він становив 70,5 млн. т, або 52 % від обсягів 1991 р. У подальшому вуглевидобування дещо зросло і в 2000 р. досягло 81,05 млн. т (біля 60 %).

Причинами цього стали:

- відсутність осмисленої, цілеспрямованої політики щодо реформування галузі, її комерціалізації, переведення на засади конкурентно-ринкових відносин. Дається взнаки високий рівень тінізації економічних відносин, пов'язаних із функціонуванням ПЕК;

- хронічний дефіцит коштів, криза платежів та бартеризація розрахунків, необгрунтована податкова та амортизаційна політика. Зростання частки фізично зношених та морально застарілих основних фондів обумовило стагнацію виробництва та погіршення основних економічних показників. Практично всі енергетичні галузі не мали можливості підтримувати устаткування в нормальному технологічному стані - проводити ремонти, закуповувати запчастини, матеріали тощо;

- перманентне і хаотичне реформування системи управління ПЕК, занадто часті зміни, що відбувалися в керівництві галузі, впровадження ринкових механізмів регулювання діяльності в умовах відсутності або недосконалості законодавчої бази, що призводять до зниження керованості та ефективності діяльності підприємств;

- значна монопольна залежність від імпорту енергоносіїв з Росії обумовлює сплату за природний газ і нафту необгрунтовано високої ціни, яка важким тягарем лягає на енергетичні галузі;

- незадовільне наукове забезпечення ПЕК.

Протягом останніх 10 років у галузі практично не проводилися відновлення та реконструкція основного устаткування. Внаслідок цього 96 % обладнання теплових електростанцій (ТЕС) вже відпрацювали свій ресурс, 73 % - перевищили граничний. Зараз із 36 млн. кВт потужності ТЕС тільки 17 млн. кВт можуть нести навантаження, інші потребують ремонту або реконструкції. Фактично відбувається "спрацювання" енергетики, тобто повне її фізичне зношення. Енергосистема України вже сьогодні (навіть за наявності палива) не в змозі забезпечити споживачів тими обсягами електроенергії, яких вони потребують. Розрахунки показують, що якщо не забезпечити відновлення генерації, то вже в 2005 р. дефіцит робочої потужності в енергосистемі України становитиме 7-10 млн. кВт, в 2010 р. в ній працюватимуть в основному лише АЕС та ГЕС, а починаючи з 2020 р. практично всю електроенергію Україна змушена буде імпортувати, що, безумовно, стане загрозою її державному суверенітету.

В усіх паливних галузях ПЕК спостерігається схожа ситуація - старіння основних фондів, зменшення загальних виробничих потужностей, зниження ефективності виробничої діяльності, економічних показників та ін.

Протягом всіх років незалежності транзитні газо- та нафтопроводи "заробляли" для країни значні кошти. Тільки в рахунок оплати роботи транзитних магістральних газопроводів Україна щорічно отримувала біля 30 млрд. куб. м газу вартістю біля 2,4 млрд. дол. США. Однак газова галузь за цю роботу практично нічого не отримувала.

ПЕК дотував "штучно дешевими" енергоносіями практично всі галузі економіки, у т.ч. експортоспроможні (металургія, сільське господарство та ін.), завдяки чому вони могли конкурувати на світових ринках. Фактично експортний потенціал країни багато в чому забезпечувався за рахунок ПЕК.

За минулі два роки у роботі паливно-енергетичного комплексу сталися певні позитивні зрушення. Зі створенням Міністерства палива та енергетики було організаційно завершене реформування системи органів державного управління галуззю, істотно знижено бартеризацію та негрошові форми розрахунків. Це сприяло збільшенню надходжень коштів від споживачів та деякому поліпшенню фінансового стану енергетичних компаній. Уперше за останні роки атомні електростанції України своєчасно і в достатній кількості отримали свіже ядерне паливо; НАЕК "Енергоатом" погасила борги попередніх років перед концерном "ТВЕЛ". Поступово даються взнаки здійснені у попередні роки заходи з енергозбереження: енергоємність ВВП у 2000 р. порівняно з попереднім роком скоротилася на 3 %.

Тяжким випробовуванням для енергосистеми України стало стихійне лихо, обумовлене небувалим зледенінням та аваріями електричних мереж у південно-західних областях у листопаді 2000 р. Стихія завдала великих пошкоджень та збитків. Але в цій ситуації українська енергосистема зберегла свої функціональні можливості. Своєчасно спрацювала автоматика атомних електростанцій, які були виведені з роботи через пошкодження ліній електропередач. Оперативність роботи диспетчерських служб та введення в роботу резервних вугільних енергоблоків врятували енергосистему України від розпаду.

Енергетична незалежність багато в чому визначає рівень національної безпеки. На сьогодні рівень енергетичної безпеки нашої країни критично низький. Обумовлене це не тим, що власними природними енергоресурсами Україна забезпечує свої потреби приблизно на 47 % (паливними - на 37 %). Більшість країн світу має такий або навіть гірший рівень енергетичної самозабезпеченості. Проблема полягає в іншому - в монопольному характері залежності енергетики України від імпорту.

Досвід та практика забезпечення імпортованими енергоресурсами в розвинених країнах свідчать про те, що воно повинно здійснюватись щонайменше з трьох - чотирьох незалежних та стабільних джерел. Небезпечна ситуація, коли біля 78 % всього споживаного в країні газу постачається з території однієї держави, повною мірою себе ще не проявила. Єдиною причиною, що стримує катастрофу, є монопольне становище України по відношенню до Росії у транспортуванні російського газу в Західну Європу (біля 90 % експортних поставок газу Росія реалізує через українські транзитні газопроводи).

Останнім часом Росія здійснює ряд заходів щодо прокладення нових експортних газопроводів у Західну Європу в обхід України. Підвищена увага до цих подій обумовлена в основному негативною перспективою зменшення обсягів транзиту газу через українську територію та відповідного зменшення його оплати. Поза увагою залишається те, що після спорудження Росією обхідних газопроводів Україна втратить монополію на транзит російського газу, яка досі певною мірою стримувала реалізацію можливостей Росії як монопольного постачальника природного газу в Україну. Про перспективу подальшого стану за таких умов свідчать наступні дані: з моменту здобуття незалежності Україна платила Росії за природний газ за цінами, які в 2,5-3 рази перевищують ціни для країн Західної Європи (з урахуванням витрат на його транспортування). За цей період збитки України склали декілька мільярдів доларів США.

Закупівля великих обсягів природного газу за високими цінами важким тягарем лягає на економіку країни. У майбутньому за умов збереження монополізму на постачання газу в Україну і спорудження обхідних газопроводів один цей фактор в змозі повністю зруйнувати економіку, оскільки за таких умов ціни на газ можуть бути ще суттєво підвищені.

Тому на сьогодні немає іншого напрямку забезпечення енергетичної та національної безпеки, окрім вирішення проблеми диверсифікації джерел постачання природного газу в Україну. Реалізація такої стратегії потребує значних коштів, однак їх обсяги значно менші за збитки, яких ми вже зазнали, і набагато менші за майбутні втрати.

Для виходу енергетики країни із кризового стану потрібно визначити найбільш важливі проблеми, ефективне вирішення яких надасть можливість розпочати розв'язання стратегічних, довгострокових завдань функціонування та розвитку енергетики.

Найбільш пріоритетними з них є наступні:

1. Реконструкція вугільних енергоблоків ТЕС та їх підтримка у працездатному стані. У найближчі два - три роки за рахунок реалізації найменш витратних заходів (обсяг інвестицій 50-100 дол. США на кВт) необхідно забезпечити реконструкцію енергоблоків на вугільних ТЕС загальною потужністю 4-6 млн. кВт.

2. Приведення до технічно прийнятного рівня системоутворюючих та розподільчих мереж, підстанцій. Сьогодні забезпечується виконання лише 20 % необхідних робіт з розвитку та забезпечення працездатності електричних мереж. Їх стан обумовлює невідкладну потребу у забезпеченні:

- заміни в системоутворюючих мережах електроустаткування підстанцій напругою 220 кВ (40 % якого повністю спрацьоване), повітряних ліній електропередач (ПЛЕП) напругою 330 кВ і 220 кВ (потребують заміни відповідно 12 % та 56 % від їх загальної довжини);

- заміни в розподільчих мережах значної частини ПЛЕП напругою 0,4-150 кВ (у т.ч. невідкладної - близько 10 % ПЛЕП) та кабельних ліній електропередач (більш ніж 25 % відпрацювало свій ресурс);

- прискореного розвитку мереж 35-110 кВ;

- підвищення рівня компенсації реактивної потужності як безпосередньо в енергосистемі, так і у споживачів (сьогодні тільки 18 % ПЛЕП напругою 0,4-150 кВ оснащені компенсуючими пристроями).

3. Нарощування маневрових можливостей енергосистеми за рахунок добудови Дністровської та Ташлицької гідроакумулюючих електростанцій, спорудження енергоблоків з котлами на циркулюючому киплячому шарі, надбудови газових турбін.

4. Введення в роботу двох енергоблоків на Хмельницькій та Рівненській АЕС.

5. Широке впровадження сучасних комунікацій, систем збирання та обробки інформації, управління, захисту. За порівняно невеликих витрат інформатизація галузі дозволяє забезпечити не лише надійну та ефективну роботу ПЕК (навіть на зношеному та застарілому обладнанні), а й поступове переведення його на якісно новий технологічний рівень.

6. Перехід Об'єднаної енергетичної системи України на паралельну роботу з Єдиною енергетичною системою Росії, а надалі - з енергосистемами інших країн, зокрема ЄЕС.

7. Розширення експорту та транзиту електричної енергії як основного джерела валютних надходжень для галузі.

8. Завершення комплексного аналізу безпеки діючих та споруджуваних енергоблоків АЕС і перехід на міжнародну систему ліцензування та реалізації програм модернізації обладнання для підвищення надійності їх експлуатації.

9. Забезпечення потреб в енергетичному та електротехнічному обладнанні в основному вітчизняного виробництва, а також за рахунок розширення зовнішньоекономічних зв'язків, створення спільних підприємств, використання інших інструментів (зокрема - лізингу).

10. Зменшення шкідливих викидів, поліпшення стану повітряного та водного басейнів.

Невідкладні та першочергові заходи, що мають бути здійснені в паливному комплексі України, включають:

1. Розширення пошукових робіт на нафту і газ, прискорення освоєння нових родовищ. Необхідно забезпечити у найближчі 4-5 років щорічний приріст видобутку нафти - 0,4-0,6 млн. т, природного газу - 2-3 млрд. куб. м.

2. Збільшення видобутку вугілля при поліпшенні його якості за рахунок повнішого використання наявних потужностей вуглевидобувних підприємств (нині їх завантаження не перевищує 70-75 %) та збагачення вугілля. Простої більшості вуглезбагачувальних фабрик та постачання на ТЕС низькоякісного вугілля призводять до значних перевитрат на перевезення породи і збільшення споживання дорогого імпортного палива (природного газу та мазуту), знижує маневрові можливості енергоблоків, прискорює їх фізичне зношення.

3. Модернізація та реконструкція системи нафто- та газопроводів для підвищення надійності її роботи, розширення транзитних можливостей, поліпшення техніко-економічних показників. Проведення діагностичних обстежень технічного стану устаткування компресорних станцій та лінійної частини магістральних нафтогазопроводів, їх ремонту, реконструкції, заміни газоперекачувальних агрегатів на більш сучасні з підвищеним коефіцієнтом корисної дії.

4. Підвищення глибини переробки нафти за рахунок технічного переозброєння нафтопереробних заводів країни.

Назріла потреба у створенні спеціальних фінансових механізмів для забезпечення розвитку ПЕК, за допомогою яких будуть інвестуватися контрольовані державою енергетичні підприємства. Накопичення відповідних ресурсів могло б забезпечуватися за рахунок цільових надбавок до тарифів та роздрібних цін на енергоносії зі зменшенням на цю суму розміру оподатковуваного прибутку, а також за рахунок державних кредитних ресурсів, реінвестування державної частки прибутку від діяльності підприємств галузі.

За попередніми розрахунками, розміри таких цільових надбавок, зокрема до тарифів на електроенергію, складатимуть від 2,2 до 6,7 коп. за кВт-год. При інвестуванні проектів розвитку підприємств ПЕК за рахунок цих коштів частка держави в їх статутному фонді повинна збільшуватися відповідно до обсягів вкладених інвестицій.

Потребує суттєвого вдосконалення система формування та структура цін і тарифів. Вона повинна враховувати рівні та режими енергоспоживання, вимоги до надійності енергопостачання, забезпечувати можливість повного покриття поточних витрат та самовідтворення галузей ПЕК, достатність для цього обігових коштів тощо.

Передумовою стабільної роботи енергетичного сектора є своєчасна і повна оплата бюджетними установами та організаціями вартості спожитих енергоносіїв, фінансування з бюджету пільг та субсидій, які надаються окремим верствам населення. Фактично це означатиме формування держзамовлення на певні обсяги енергоносіїв, для чого у відповідних бюджетах треба передбачати необхідні кошти.