Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Федерація профспілкових організацій Чернігівської області" проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Марія Елосегі (<…>), Голова,

Ґільберто Фелічі (<…>),

Катержіна Шімачкова (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 40633/15), яку 11 серпня 2015 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) українська організація "Федерація профспілкових організацій Чернігівської області" (далі — організація-заявниця), що розміщується у м. Чернігові і яку представляв п. І.Ю. Ліщина — юрист, який практикує у м. Києві,

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 05 грудня 2024 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується скарги організації-заявниці за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на позбавлення її майна, яким вона володіла протягом десятиліть як правонаступниця обласної ради профспілок радянських часів.

2. Детальну історичну та юридичну інформацію щодо статусу та функціонування профспілкових організацій в Україні Суд навів в рішенні у справі "Фонд "Батьківська турбота" проти України" (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), заява № 5876/15, пункти 6–23 і 38–40, від 09 жовтня 2018 року).

3. Щодо цієї справи слід нагадати, що в жовтні 1990 року було засновано Федерацію незалежних профспілок України (далі — Федерація); вона проголосила свою незалежність від держави та від органів Української Радянської Соціалістичної Республіки (далі — Українська РСР) і Радянського Союзу. Федерація також була проголошена правонаступницею Української республіканської ради профспілок.

4. 18 листопада 1990 року було укладено договір між Всезагальною конфедерацією профсоюзів СРСР та Федерацією (далі — договір 1990 року), згідно з яким за Федерацією були "закріплені" різні активи.

5. Постановою від 10 квітня 1992 року (далі — Постанова № 2268) Верховна Рада на той момент уже незалежної України постановила, що до визначення переліку правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Радянського Союзу усі активи, які належали цим організаціям і були розташовані на території України, мали бути тимчасово передані Фонду державного майна України (далі — ФДМУ) — органу, створеному для управління державним майном.

6. Постановою від 04 лютого 1994 року Верховна Рада України також постановила, що до законодавчого визначення власників зазначених активів, ці активи мали вважатися загальнодержавною власністю. Як вбачається, до цього часу такого законодавства ухвалено не було.

7. Ще з 1997 року національні суди були покликані розглядати справи стосовно статусу належного радянським профспілкам майна. Перше рішення з цього питання було ухвалене на користь профспілок (відповідна національна практика була детально описана в згаданому рішенні у справі "Фонд "Батьківська турбота" проти України" (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), пункти 20–23 і 40–43).

8. Організація-заявниця була створена в грудні 1990 року як об’єднання профспілок Чернігівської області. У її статуті зазначено, що вона є правонаступницею Чернігівської обласної ради профспілок (далі — Чернігівська ОРП — профспілкової організації, створеної ще за радянських часів).

9. Як вбачається, у період з 1983 по 1987 роки Чернігівська ОРП побудувала нежитлову будівлю, призначену для використання профспілками, зокрема для проведення навчальних заходів. Наприкінці грудня 1987 року будівля загальною площею 3 502,3 квадратних метрів була "введена в експлуатацію".

10. У 2002 році організація-заявниця отримала від місцевих органів влади свідоцтво про право власності на будівлю. Вона використовувала будівлю як місце її "Навчально-методичного центру".

11. У жовтні 2011 року прокурор області подав позов до Господарського суду Чернігівської області (далі — місцевий суд) про визнання недійсним права власності організації-заявниці та повернення будівлі у державну власність (в особі ФДМУ). Прокурор стверджував, що Чернігівська ОРП ніколи не була незалежною організацією, ні з адміністративної, ні з фінансової точок зору, і вона підпорядковувалася Українській республіканській раді профспілок, яка, в свою чергу, підпорядковувалася Всесоюзній центральній раді професійних спілок. Таким чином, до 1990 року всі профспілки в Радянському Союзі були загальносоюзними громадськими організаціями. Посилаючись на Постанову № 2268, прокурор стверджував, що Верховна Рада України передала ФДМУ все належне колишнім загальносоюзним громадським організаціям майно. Таким чином, спірна будівля, побудована Чернігівською ОРП, належала державі і не могла бути законно зареєстрована як майно організації-заявниці.

12. Організація-заявниця стверджувала, що вона була правонаступницею Чернігівської ОРП. Посилаючись на договір 1990 року, вона стверджувала, що передане Федерації майно (а, таким чином, її місцевим підрозділам) більше не могло розглядатися як власність загальносоюзних громадських організацій, і тому на нього не поширювалася Постанова № 2268. Вона наголосила, що в будь-якому випадку Постанова № 2268 та інші нормативно-правові акти з цього питання були ухвалені після згаданого договору 1990 року.

13. 26 грудня 2011 року місцевий суд задовольнив позовні вимоги прокурора, по суті погодившись з його аргументами, зокрема, що профспілкові організації незалежної України не були правонаступниками радянських профспілок, а тому не могли вимагати будь-яких прав на майно, яким володіли останні. Формулюючи свої висновки, суд посилався на декілька постанов Верховного Суду України, ухвалених у період з 2005 по 2010 роки у подібних справах.

14. 03 червня 2014 року це рішення скасував Київський апеляційний господарський суд (далі — апеляційний суд). Проаналізувавши статутні документи українських профспілкових організацій, створених на початку 1990-х років, суд встановив, що вони були правонаступниками радянських профспілок і подібний підхід застосовувався до організації-заявниці. Суд також проаналізував законодавство щодо прав власності в Радянському Союзі та в незалежній Україні й дійшов висновку, що профспілки могли володіти майном і таке майно прирівнювалося до приватної власності. Таким чином, організація-заявниця законно володіла спірною будівлею, оскільки та була майном, яке було закріплено за профспілками згідно з договором 1990 року і на яке не поширювалася Постанова № 2268.

15. 29 липня 2014 року Вищий господарський суд України (далі — ВГСУ) скасував постанову апеляційного суду та направив справу на новий розгляд до цього суду. ВГСУ постановив, що апеляційний суд "достеменно не з’ясував" правовий режим спірного майна, застосовний у контексті законодавчих положень, чинних на момент подій. Він також зазначив, що апеляційний суд не встановив, чи надавав договір 1990 року Федерації право володіти та розпоряджатися майном.

16. 10 листопада 2014 року після повторного розгляду справи апеляційний суд знову відмовив у задоволенні позовних вимог прокурора, по суті повторивши своє первинне обґрунтування. Прокурор подав касаційну скаргу.

17. 19 лютого 2015 року ВГСУ скасував постанову апеляційного суду. Він постановив, що законодавчі акти, які були прийняті на початку 1990-х років щодо майна радянських профспілок (див. пункти 5 і 6), були спрямовані на захист і збереження цього майна як державної власності після здобуття Україною незалежності з метою захисту інтересів її громадян. Той факт, що Федерація проголосила себе незалежною і набула майно Всезагальної конфедерації профсоюзів СРСР, не означав, що згадане законодавство не поширювалося на неї. Крім того, ВГСУ скасував висновок, що організація-заявниця була правонаступницею відповідної радянської організації. З огляду на ці міркування ВГСУ встановив, що спірна будівля була державною власністю, і право власності організації-заявниці на неї мало бути визнано недійсним. Однак він відмовив у задоволенні клопотання прокурора про витребування будівлі в організації-заявниці на тій підставі, що ФДМУ мав право лише розпоряджатися державним майном, але не володіти чи користуватися ним. ВГСУ також постановив, що оскільки організація-заявниця використовувала будівлю у передбачених статутом цілях, які відповідали інтересам суспільства, її слід було вважати "правомірним користувачем державного майна", і підстав для витребування будівлі не було.

18. Із зауважень сторін очевидно, що у період з 2015 по 2024 роки організація-заявниця продовжувала використовувати спірну будівлю як навчальний центр, і цей центр також включав декілька готельних номерів і кафе. Внаслідок ракетного обстрілу 17 квітня 2024 року будівля була повністю зруйнована.

А. Попередні зауваження

19. Організація-заявниця скаржилася за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на те, що позбавлення її майна було незаконним і непропорційним. Вона також скаржилася за статтями 6 і 13 Конвенції на те, що рішення національних судів у її справі не були належним чином обґрунтовані, а також не було ефективних засобів юридичного захисту у національному законодавстві.

20. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи (див. рішення у справі "Радомілья та інші проти Хорватії" [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 і № 22768/12, пункти 114 і 126, від 20 березня 2018 року), вважає, що скарги організації-заявниці підлягають розгляду лише за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

В. Доводи сторін

21. Уряд визнав, що було втручання у право організації-заявниці на мирне володіння своїм майном. Однак він стверджував, що втручання було законним, здійсненим у суспільних інтересах і пропорційним. Зокрема, Уряд зазначив, посилаючись на ухвалені у період з 2018 по 2020 роки постанови, що поточний висновок Верховного Суду стосовно статусу майна розташованих в Україні колишніх радянських профспілок був однозначним і по суті становив визнання, що таке майно було державною власністю. Він також посилався на постанову Верховного Суду від 02 липня 2019 року, ухвалену у межах перегляду згаданого рішення Суду у справі "Фонд "Батьківська турбота" проти України" (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), в якому Верховний Суд ще раз підтвердив, що майно колишніх радянських профспілок належало державі. Уряд вважав, що позиція Верховного Суду вказує на "зміну негативної ситуації стосовно принципу законності" у справах, подібних до згаданого рішення у справі "Фонд "Батьківська турбота" проти України" (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), у тому числі у цій справі.

22. Стосовно суспільних інтересів Уряд доводив, що втручання було необхідним для відновлення права власності держави на спірне майно, яке було передано організації-заявниці без належних законних підстав. Він також зазначив, що кількість активів такого виду, які залишилися з радянських часів, і їхнє значення для соціально-економічної інфраструктури країни були значними. Повернення таких активів у державну власність "для задоволення потреб громадян" відповідало національним інтересам.