Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Дроздик та Мікула проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Маттіас Гуйомар (<...>), Голова,

Марія Елосегі (<...>),

Катержіна Шімачкова (<...>)

Микола Гнатовський (<...>),

Стефан Пізані (<...>),

Уна Ні Райферті (<...>),

Артурс Кучс (<...>), судді,

та Віктор Соловейчік (<...>), Секретар секції,

з огляду на:

заяви (№ 27849/15 та № 33358/15), які 27 травня 2015 року та 01 липня 2015 року відповідно подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) двоє громадянок України — пані Марія Петрівна Дроздик (далі — перша заявниця) та пані Ольга Павлівна Мікула (далі — друга заявниця; разом — заявниці),

рішення повідомити Уряд України (далі — Уряд) про скаргу заявниць за статтею 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 08 жовтня 2024 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справи стосуються визнання недійсними прав власності заявниць на земельні ділянки, якими вони користувалися та володіли протягом багатьох років, у зв’язку з тим, що ці земельні ділянки входили до меж смуг відведення залізниці і, таким чином, ніколи не мали передаватися у приватну власність. Заявниці посилалися на статтю 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

2. Перша заявниця народилася у 1946 році і проживає в с. Чудей Чернівецької області; друга заявниця народилася у 1949 році і проживає смт Брюховичі Львівської області. Їх представляли, відповідно, п. О.П. Берник — юрист, який практикує у с. Сторожинець Чернівецької області, та пані Х.О. Білевич — юрист, яка практикує у м. Львові.

3. Уряд представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко.

4. Факти справ можуть бути узагальнені таким чином.

5. У 1965 році чоловік заявниці отримав свідоцтво на будівництво садиби на земельній ділянці, яка належала сільському колективному господарству; ймовірно, він не оформив своє право власності ні на будинок, ні на земельну ділянку. Заявниця та її чоловік проживали в цьому будинку принаймні з 1970-х років. У 2005 році, після смерті чоловіка, заявниця намагалася отримати право власності на будинок і земельну ділянку. Рішенням суду від 17 серпня 2005 року її вимоги про спадкування майна було задоволено. Суд постановив "визнати право власності [за заявницею] на... спадкове майно, що складається з [житлового будинку та земельної ділянки]".

6. Рішенням Чудейської сільської ради від 07 грудня 2009 року було затверджено технічну документацію заявниці щодо передачі у приватну власність двох земельних ділянок (однієї — під будинок та іншої — для ведення особистого селянського господарства, які разом становили земельну ділянку, первинно виділену покійному чоловікові заявниці).

7. У 2010 році заявниця отримала державний акт на право власності на дві земельні ділянки розміром 0,25 га та 0,0575 га. Як вбачається, більша ділянка, на якій розташований будинок заявниці, межує із залізничною колією.

8. У січні 2014 року Державне територіально-галузеве об’єднання "Львівська залізниця" (далі — ДТГО "Львівська залізниця") подало цивільний позов проти заявниці та Чудейської сільської ради, вимагаючи скасувати рішення останньої від 07 грудня 2009 року та визнати право власності заявниці недійсним. ДТГО "Львівська залізниця" стверджувало, що за результатами документальної перевірки, проведеної у жовтні 2013 року, було встановлено, що земельні ділянки заявниці частково накладалися на смугу відведення залізниці. Інспектор дійшов такого висновку, пославшись на технічну документацію, а саме на плани будівництва залізниці 1949 року, згідно з якими відведена ДТГО "Львівська залізниця" смуга в цьому місці становила шістдесят метрів з кожного боку, тоді як земельна ділянка заявниці була розташована на відстані двадцяти восьми метрів від осі колії. ДТГО "Львівська залізниця" також посилалося на декілька документів радянських часів щодо використання земельних ділянок залізницею, а також на Земельний кодекс України та Закон України "Про транспорт", які передбачають, що земельні ділянки, які входять до меж смуг залізниці, є частиною земель залізничного транспорту і є державною власністю. Сільська рада та заявниця заперечили проти цих скарг, вказуючи, що виділення земельних ділянок заявниці було законним, оскільки ДТГО "Львівська залізниця" не мало офіційного права власності на відповідні земельні ділянки.

9. Рішенням від 03 квітня 2014 року Сторожинецький районний суд задовольнив позовні вимоги ДТГО "Львівська залізниця", головним чином, повторивши його аргументи. Він скасував рішення Чудейської сільської ради від 07 грудня 2009 року та визнав недійсним державний акт на право власності заявниці в тих частинах, в яких її земельні ділянки накладалися на смуги відведення ДТГО "Львівська залізниця" (0,2441 га та 0,0089 га відповідно). При цьому суд посилався на статті 152 і 155 Земельного кодексу України (див. пункт 21), згідно з якими права осіб на земельну ділянку можуть бути захищені шляхом скасування рішень місцевих органів влади, якщо вони порушують ці права. На думку суду, це також потягло за собою визнання недійсними правовстановлюючих документів, виданих на підставі цих рішень.

10. Заявниця оскаржила це рішення, і 12 червня 2014 року Апеляційний суд Чернівецької області задовольнив її апеляційну скаргу. Він скасував зазначене рішення та встановив, що ДТГО "Львівська залізниця" не довело, що його право на спірну земельну ділянку було належним чином оформлене, хоча це вимагалося як радянським законодавством, чинним на момент будівництва відповідної залізничної колії, так і сучасним законодавством України. Суд також зазначив, що жодна з підстав для визнання недійсним права власності, передбачених статтею 140 Земельного кодексу України (див. пункт 21), не застосовувалася у справі заявниці.

11. ДТГО "Львівська залізниця" оскаржило це рішення, і остаточною ухвалою від 03 грудня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував рішення апеляційного суду та залишив у силі рішення районного суду та його обґрунтування.

12. Заявниця вимагала перегляду своєї справи у Верховному Суді України на підставі неоднакового застосування норм матеріального права, але у допуску її заяви було відмовлено у зв’язку з необґрунтованістю. На підтвердження своєї заяви вона навела посилання на три рішення: ухвалу колегії Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та дві постанови Вищого господарського суду України, в яких ці суди відмовляли у задоволенні аналогічних позовних вимог ДТГО "Львівська залізниця" щодо різних земельних ділянок в різних місцях на підставі того, що позивач не мав офіційно зареєстрованих прав на спірні земельні ділянки, а технічної документації на будівництво залізниці, на яку ДТГО "Львівська залізниця" посилалося для доведення наявності в нього цих прав, було недостатньо.

13. Згідно з твердженнями заявниці у 1946 році її дідусь отримав право користування земельною ділянкою у селі Брюховичі для ведення особистого селянського господарства, і відтоді сім’я заявниці працювала на цій землі. Уряд заперечив це твердження, зазначивши, що заявниця не надала доказів на доведення цього.

14. У 2005 році заявниця ініціювала процедуру отримання права власності на цю земельну ділянку.

15. Рішенням від 20 липня 2006 року Брюховицька селищна рада затвердила складену заявницею технічну документацію на відповідну земельну ділянку. 14 грудня 2006 року заявниця отримала державний акт на право власності на земельну ділянку розміром 0,1366 га.

16. У березні 2014 року заступник прокурора області разом із ДТГО "Львівська залізниця" та Міністерством інфраструктури України подав позов про скасування зазначеного рішення селищної ради та визнання права власності заявниці недійсним. Прокурор послався на технічний план будівництва залізниці 1962 року, згідно з яким частина земельної ділянки, яка належала заявниці, перетиналася із земельною ділянкою, нібито відведеною під залізницю, оскільки смуга відведення залізниці в цьому місці становила сорок метрів. Прокурор стверджував, що будь-яке виділення земельної ділянки, суміжної із земельною ділянкою ДТГО "Львівська залізниця", мало здійснюватися за його згодою, чого зроблено у справі заявниці не було. Крім того, прокурор посилався на низку документів радянських часів щодо використання земельних ділянок залізницею, а також на Земельний кодекс України та Закон України "Про транспорт", які визначали, що земельні ділянки, що входили до меж смуг відведення залізниці, є частиною земель залізничного транспорту та є державною власністю. Заявниця не погодилася, зазначивши, що всі аргументи ДТГО "Львівська залізниця", які ґрунтувалися на сорокаметровій смузі відведення, були необґрунтованими, оскільки стандартна смуга відведення для місцевих залізниць становила двадцять три метри, а її земельна ділянка була розташована приблизно за двадцять метрів від колії.

17. 12 вересня 2014 року Шевченківський районний суд міста Львова відмовив у задоволенні позову прокурора, встановивши, що ДТГО "Львівська залізниця" не мало прав власності на відповідну земельну ділянку, а технічний план 1962 року не міг свідчити про наявність таких прав. Суд також встановив, що не було потреби в отриманні згоди ДТГО "Львівська залізниця" під час первинної процедури селищної ради щодо спірної земельної ділянки, оскільки зі сторони, яка виходить на залізничну колію, відповідна земельна ділянка межувала з проїздом, який належав до "земель загального користування", тому вона безпосередньо не межувала із залізничною колією.

18. Після оскарження цього рішення 08 грудня 2014 року Апеляційний суд Львівської області скасував його та задовольнив апеляційну скаргу прокурора. Суд по суті повторив аргументи, наведені прокурором у його апеляційній скарзі; він також зазначив, що у 2012–2013 роках ДТГО "Львівська залізниця" сплатило земельний податок за об’єднану земельну ділянку, до складу якої, як стверджувалося, входила спірна земельна ділянка. Суд дійшов висновку, що селищна рада не мала повноважень розпоряджатися відповідною земельною ділянкою без попереднього отримання згоди ДТГО "Львівська залізниця", і тому її рішення мало бути визнане незаконним. Хоча суд зазначив, що лише 0,0212 га ділянки заявниці накладалося на земельну ділянку, на яку претендувало ДТГО "Львівська залізниця", він визнав її право власності недійсним загалом.

19. Заявниця подала касаційну скаргу на це рішення до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, але 14 січня 2015 року він відмовив у відкритті касаційного провадження, визнавши, що рішення суду апеляційної інстанції було законним та обґрунтованим, а викладені у касаційній скарзі заявниці доводи не довели існування недоліків у висновках суду апеляційної інстанції.

20. Відповідні норми Цивільного кодексу України 2003 року у редакції, чинній на момент подій, передбачали:

"1. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

2. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі,— відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування...".

"...

3. Добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна [під час перебування такого майна у його володінні], здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів.

4. Добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість".

"1. Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи [бездіяльністю] особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

...

4. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом".

"1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується [відповідною] державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів".

21. Відповідні положення Земельного кодексу України 2002 року у редакції, чинній на момент подій, передбачали:

"До земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв’язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту".

"1. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

...

4. До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:

...

b) землі під державними залізницями...".

"Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав".

"Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"".

"Підставами припинення права власності на земельну ділянку є:

a) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;

b) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

c) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

d) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

e) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

f) конфіскація за рішенням суду;

g) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом".

"...

3. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:

...

d) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування".

"1. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

...".

22. Відповідне положення Закону України "Про транспорт" передбачає:

"Землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту згідно із Земельним кодексом України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об’єктів транспорту. …".

23. Закон встановлює детальні процедури та умови такого відчуження, яке може мати форму добровільного викупу або примусового відчуження за рішенням суду, якщо власник проти; і яке передбачає відшкодування шкоди як за саму земельну ділянку, так і за будь-яке майно, таке як приватний будинок, розташований на цій земельній ділянці. Відшкодування шкоди може бути здійснене шляхом надання відшкодування у грошовій формі вартості земельної ділянки, і ця вартість має бути встановлена згідно з процедурами оцінки земельної ділянки, та відшкодування будь-якої шкоди, завданої відчуженням, або шляхом надання рівноцінної земельної ділянки та/або об’єкта нерухомого майна.

24. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

25. Заявниці скаржилися на те, що визнання їхніх прав на земельні ділянки недійсними було незаконним і непропорційним й порушувало положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, яка передбачає:

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

А. Прийнятність

1. Вичерпання національних засобів юридичного захисту

26. Уряд стверджував, що обидві заявниці не вичерпали національних засобів юридичного захисту. У зв’язку з цим він посилався на статті 216, 390, 1166 та 1173 Цивільного кодексу України (див. пункт 20), які регулюють, зокрема, відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями органів місцевого самоврядування, а у випадках, коли майно підлягає поверненню його власнику, регулюють відшкодування витрат, понесених під час утримання та збереження майна, або будь-яких витрат, які призвели до збільшення вартості майна.

27. На підтвердження своїх доводів Уряд надав приклади двох рішень на національному рівні, а саме, у справах № 439/1127/18 та № 488/6211/14-ц. У першій справі позивач вимагав від селищної ради відшкодування моральної шкоди у зв’язку з неможливістю доступу до свого майна протягом восьми років; апеляційний суд задовольнив його вимоги та присудив йому відшкодування моральної шкоди. У другій справі, в якій прокурор намагався повернути певні земельні ділянки у державну власність, як земельні ділянки лісового господарства, Уряд вказав на висновки національного суду, що відповідач не був позбавлений можливості подати позов проти власника земельної ділянки, вимагаючи відповідно до статті 390 Цивільного кодексу України відшкодування витрат, пов’язаних з утриманням та збереженням земельної ділянки.

28. У контексті наведеного Уряд вважав, що заявниці мали можливості на національному рівні виправити ситуацію, якими вони не скористалися.

29. Перша заявниця не подала зауважень щодо прийнятності. Друга заявниця зазначила, що запропоновані Урядом засоби юридичного захисту не стосувалися питання відшкодування шкоди за саму відчужену земельну ділянку, а тому, не мали стосунку до справи. Вона також стверджувала, що статті 1166 і 1173 Цивільного кодексу України не були застосовні до її справи, оскільки вони регулювали ситуації, коли права особи були порушені рішеннями або діями місцевих органів влади, тоді як у її випадку такі рішення (тобто, рішення селищної ради про виділення відповідної земельної ділянки) порушили права ДТГО "Львівська залізниця", як встановили національні суди, а не її права як власниці земельної ділянки. Таким чином, вона дійшла висновку, що ефективних національних засобів юридичного захисту не існувало. Друга заявниця також зазначила, що ухвала апеляційного суду у справі № 439/1127/18 була скасована Верховним Судом 24 травня 2023 року, а постанова в іншій справі (№ 488/6211/14-ц) не містила висновку щодо питання про відшкодування шкоди.

30. Насамперед Суд зазначає, що наявність засобу юридичного захисту, який міг би забезпечити заявнику отримання відшкодування шкоди, але не призводив би до відновлення права власності, повинен братися до уваги не в контексті вичерпання національних засобів юридичного захисту, а з метою оцінки пропорційності втручання та розрахунку матеріальної шкоди у випадку встановлення порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Фонд "Батьківська турбота" проти України" (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), заява № 5876/15, пункт 47, від 09 жовтня 2018 року). Тим не менш, Суд розгляне тут аргументи Уряду.

31. Посилаючись на загальні принципи щодо ефективності та доступності національних засобів юридичного захисту (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Гергіна проти Румунії" [ВП] (Gherghina v. Romania) [GC], заява № 42219/07, пункт 88, від 09 липня 2015 року, з подальшими посиланнями), Суд зазначає, що рішення, на які посилався Уряд, були ухвалені у 2018 та 2021 роках, тобто через декілька років після того, як заявниці подали свої заяви. Крім того, вони є лише декількома прикладами національної практики, що ускладнює завдання Суду у встановленні, чи справді існувала усталена практика на національному рівні з цього конкретного питання; до того ж фактологічні обставини в обох справах відрізнялися від обставин у цих справах. Крім того, як зазначила друга заявниця, перша ухвала, на яку посилався Уряд, була скасована Верховним Судом, а позовні вимоги позивача були залишені без задоволення в повному обсязі; а в другій постанові, хоча національний суд вказав на можливість відшкодування, він не ухвалив рішення у зв’язку з цим питанням, оскільки це питання не було предметом розгляду справи.

32. Крім того, Суд уже встановлював у низці справ проти України, що стаття 1173 Цивільного кодексу України щодо відшкодування шкоди особам, які постраждали внаслідок незаконних рішень органів державної влади, викладена в дуже загальних формулюваннях, що призводить до залежності її застосування від подальшого роз’яснення умов отримання такого відшкодування та порядку, якого слід дотримуватися для визначення розміру та отримання такого відшкодування (див. рішення у справі "МПП "Фортеця" проти України" [Комітет] (Fortetsya, MPP v. Ukraine) [Committee], заява № 68946/10, пункт 30, від 11 червня 2020 року з подальшими посиланнями). З огляду на зроблені в попередньому пункті висновки Суд вважає, що Уряд не спростував ці попередні висновки.