Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "ТОВ "Одеська бутербродна компанія" проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Марія Елосегі (<…>), Голова,

Ґільберто Фелічі (<…>),

Катержіна Шімачкова (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 59414/15), яку 18 листопада 2015 року подало до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) українське підприємство, ТОВ "Одеська бутербродна компанія" (далі — підприємство-заявник), розташоване у м. Одесі, яке представляв п. А.В. Лещенко — юрист, що практикує у м. Одесі,

рішення повідомити Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко, про скаргу підприємства-заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 21 листопада 2024 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заява стосується визнання недійсним права власності підприємства-заявника на майно у судовому провадженні, ініційованому проти нього прокурором, на тій підставі, що майно було самочинною забудовою, зведеною на земельній ділянці, яка перебувала у комунальній власності.

2. Підприємство-заявник — це приватне товариство з обмеженою відповідальністю, засноване паном і пані Є. та ще однією особою. Пан Є. також є директором підприємства.

3. Як вбачається з наданих сторонами документів, у 2001 році приватний підприємець, пані Б., вирішила побудувати літнє кафе в парку "Лузанівка" у м. Одесі. Вона отримала попередні дозволи на будівництво та подала документи, необхідні для отримання в оренду земельної ділянки, призначеної для кафе. Як вбачається, вона не отримала її в оренду, але все одно побудувала кафе. Будівельні роботи були завершені у 2004–2005 роках.

4. У 2007–2008 роках під час низки господарських проваджень за участю пані Б., Одеської міської ради та районного прокурора суди встановили, що кафе не було "зареєстроване", як того вимагало законодавство для всіх нових об’єктів нерухомості, і пані Б. не мала права на земельну ділянку під кафе. Отже, кафе було самочинною забудовою згідно зі статтею 376 Цивільного кодексу України, яка передбачала, що самочинним будівництвом вважалася будівля, збудована на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснювала будівництво; або ця земельна ділянка не була відведена для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проєкту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил. Ця ж стаття передбачала, що особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набувала права власності на нього. Право власності на самочинну забудову міг визнати суд, якщо відповідна особа отримала право оренди на землю, на якій був побудований об’єкт нерухомості. Цього не було зроблено у випадку пані Б., і, як вбачалося, органи місцевого самоврядування не мали наміру надавати їй ділянку в оренду.

5. 22 січня 2008 року Одеський апеляційний господарський суд постановив знести кафе. З матеріалів справи вбачається, що знесення здійснено не було. Уряд не надав інформацію про причини невиконання.

6. У вересні 2008 року (у деяких документах ця дата вказана як вересень 2010 року) пані Б. продала кафе пану М. У договорі вона зобов’язалася завершити необхідне нотаріальне посвідчення, але, як вбачається, вона цього не зробила. Тому пан М. подав проти неї позов, вимагаючи визнання дійсним договору купівлі-продажу, а також визнання його прав власності на кафе. Рішенням від 12 липня 2011 року Суворовський районний суд міста Одеси задовольнив його позовні вимоги в повному обсязі та на підставі цього рішення пан М. зареєстрував своє право власності на кафе.

7. У грудні 2011 року пан і пані Є. купили кафе у пана М. за 614 479 українських гривень (далі — грн; приблизно 57 320 євро на той момент) кожен. Вони зареєстрували свої права власності на кафе.

8. У березні 2012 року підприємство-заявник отримало право власності на кафе як внесок пана і пані Є. до статутного фонду.

9. У квітні 2012 року прокурор району, діючи в інтересах Одеської міської ради, оскаржив рішення від 12 липня 2011 року, яким було визнано право власності пана М. на кафе. Рішенням від 15 червня 2012 року суд задовольнив вимоги прокурора. Суд встановив відсутність доказів того, що пані Б. коли-небудь мала належним чином зареєстроване право власності на кафе; тому договір купівлі-продажу був недійсним.

10. У травні 2014 року прокурор оскаржив дійсність договорів між паном М. та паном і пані Є., а також їхні права власності та право власності на кафе підприємства-заявника. Прокурор стверджував, що, як було встановлено в попередніх провадженнях, кафе було самочинною забудовою, зведеною на земельній ділянці, яка перебувала у комунальній власності. Для забезпечення звільнення земельної ділянки поточним власником (підприємством-заявником) усі правочини між паном М. та паном і пані Є. мали бути визнані недійсними, а також їхні відповідні права власності.

11. Суди трьох інстанцій ухвалювали рішення на користь прокурора. 20 квітня 2015 року остаточну ухвалу у справі постановив Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

12. Як вбачається, рішенням від 27 січня 2016 року, ухваленим у межах іншого провадження, підприємство-заявника зобов’язали звільнити відповідну земельну ділянку і знести всі самочинно побудовані об’єкти на ній. Згідно з наданою Урядом інформацією виконавче провадження за цим рішенням досі триває.

А. Попередні зауваження

13. Підприємство-заявник скаржилося за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на те, що позбавлення майна, якого воно зазнало, було незаконним і непропорційним. Воно також скаржилося за статтею 6 Конвенції, що рішення судів у провадженнях про визнання його права власності недійсним були недостатньо обґрунтованими.

14. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи (див. рішення у справі "Радомілья та інші проти Хорватії" [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 і № 22768/12, пп. 114 і 126, від 20 березня 2018 року), вважає, що скарги підприємства-заявника підлягають розгляду лише за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

В. Прийнятність

15. Уряд зазначив, що встановлення порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції безпосередньо пов’язане із законністю придбання майна та поведінкою покупця. У зв’язку з цим він стверджував, що укладення низки договорів купівлі-продажу майна було відомим способом шахрайства з метою ускладнення можливості швидкого повернення свого майна первинним власником. У цій справі пані Б. продала кафе пану М., але відповідний договір не був нотаріально посвідчений, що було процедурою, спрямованою на забезпечення законності такого договору, у тому числі в частині перевірки права власності на майно. У випадку, якщо сторона договору купівлі-продажу не посвідчила його нотаріально, закон передбачав можливість звернення до цієї сторони з позовом, і рішення суду мало б таку ж юридичну силу, як і нотаріальне посвідчення. Однак сторони, які діяли недобросовісно, іноді зловживали цією процедурою, і Уряд стверджував, що саме так відбулося у цій справі.

16. На цій підставі Уряд доводив, що право власності на відповідне кафе було набуто незаконно і підприємство-заявник не мало законного права на спірну земельну ділянку, оскільки воно набуло право власності на підставі правовстановлюючих документів, які суди пізніше визнали недійсними. Тому підприємство-заявник не могло стверджувати, що володіло "майном" у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

17. Уряд також стверджував, що учасники підприємства-заявника могли подати позов за статтею 216 Цивільного кодексу України, яка передбачала, що у випадку визнання правочину недійсним кожна сторона була зобов’язана повернути іншій стороні в натурі все, що вона отримала у зв’язку з вчиненням цього правочину або, якщо повернення в натуральній формі було неможливим, надати компенсацію, що була еквівалентна вартості того, що було одержано. Уряд надав приклад з національної практики у зв’язку з цим і також стверджував, що підприємство-заявник не довело, що запропонований засіб юридичного захисту не дозволив би належним чином розглянути його вимоги. Тому Уряд стверджував, що підприємство-заявник не вичерпало національні засоби юридичного захисту.

18. Підприємство-заявник заперечило, зазначивши, що його права власності на кафе були належним чином зареєстровані і воно не було залучено до шахрайської схеми у зв’язку з цим майном, якщо така схема існувала. Воно також зазначило, що будь-які позови про відшкодування шкоди, які могли ініціювати його учасники, не мали нічого спільного з ним як окремою юридичною особою, і жодних компенсаційних засобів юридичного захисту йому доступно не було.

19. Суд вважає, що попередні заперечення Уряду тісно пов’язані із суттю справи, і тому вирішує долучити обидва заперечення до розгляду по суті.

С. Суть

20. Уряд визнав, що "відчуження [певної] земельної ділянки" становило втручання у права власності підприємства-заявника. Проте він стверджував, що воно було законним (хоча Уряд не посилався на конкретні положення законодавства) і було спрямоване на захист інтересів місцевої громади, як власника земельної ділянки. Воно також було пропорційним, оскільки підприємство-заявник мало можливість вимагати відшкодування збитків, завданих, як стверджувалося, незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади під час здійснення ними своїх повноважень, а також мало право подати позов про відшкодування моральної шкоди. Уряд також зазначив, що ухвалені не на користь підприємства-заявника рішення судів ще не були виконані, а тому не можна було стверджувати, що воно зазнало будь-яких фактичних збитків. Насамкінець Уряд доводив, що підприємство-заявник не могло стверджувати, що на нього було покладено надмірний тягар з огляду на той факт, що відчуження майна відбулося не внаслідок дій органів державної влади, а радше було результатом дій його учасників, оскільки кафе було їхнім внеском у статутний фонд підприємства-заявника.

21. Підприємство-заявник погодилося, що відповідне втручання могло мати загальний інтерес, але стверджувало, що це втручання не було законним і пропорційним. Зокрема, воно стверджувало, що було добросовісним власником кафе, а тому кафе не могло бути відчужене у нього жодною особою, не кажучи вже про державу. У будь-якому випадку підприємство-заявник не могло нести відповідальність за помилки органів державної влади. Крім того, воно наголосило, що його скарги стосувалися лише визнання його права власності на кафе недійсним, і воно не висувало жодних вимог чи скарг стосовно земельної ділянки. Підприємство-заявник також зазначило, що воно було позбавлене майна без будь-якої компенсації.

22. Насамперед Суд зазначає, що підприємство-заявник справді скаржилося на визнання недійсним його права власності на відповідне кафе, і не висувало жодних скарг щодо земельної ділянки, на якій воно розташоване. Водночас Суд зауважує, що кафе було побудоване на комунальній земельній ділянці, яка ніколи не відводилася для цієї мети органами місцевого самоврядування, а тому воно було визнано самочинною забудовою і було видано наказ про його знесення. Ключове занепокоєння органів державної влади в цьому провадженні полягало в тому, щоб повернути земельну ділянку у володіння міської ради, і повернути її до стану, в якому вона була до початку будівельних робіт, а не витребувати будь-які будівлі у підприємства-заявника. Проте провадження призвело до того, що підприємство-заявник втратило своє зареєстроване право власності на об’єкт нерухомості, побудований на цій земельній ділянці.