Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Большенко проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Карло Ранцоні (<…>), Голова,

Ладо Чантурія (<…>),

Марія Елосегі (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 9725/20), яку 07 лютого 2020 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) четверо громадян України, що проживають у м. Кривий Ріг, імена та дати народження яких зазначені в таблиці у додатку (далі — заявники) і яких представляв п. С. Якименко — юрист, який практикує у м. Кривий Ріг,

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі — Уряд), який представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції,

рішення про надання заяві статусу пріоритетної ( правило 41 Регламенту Суду),

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 02 березня 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заява стосується, як стверджувалося, надмірної тривалості судових проваджень щодо домовленостей про побачення між заявниками і стверджуваного невиконання рішень, ухвалених у цих провадженнях. Заявники посилалися на статті 6, 8 і 13 Конвенції.

2. 13 травня 2015 року перший заявник звернувся до Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу (далі — районний суд) з позовною заявою проти В., матері другого заявника, стверджуючи, що з липня 2014 року вона перешкоджала зустрічам і спілкуванню між ним та другим заявником. Під час провадження щонайменше п’ятнадцять засідань були відкладені, головним чином, у зв’язку з тим, що В. та/або її представник не змогли або не з’явилися у судові засідання. Два засідання (у жовтні 2018 року і лютому 2019 року) були відкладені за клопотанням першого заявника та у зв’язку з його відсутністю. У період з вересня 2016 року по грудень 2017 року справу тричі передавали різним суддям у зв’язку з тривалою відсутністю за станом здоров’я двох суддів і відставкою ще одного судді. У період із серпня по грудень 2017 року провадження було зупинено до проведення призначеної судом судово-психіатричної експертизи. Перший заявник декілька разів подавав клопотання про прискорення розгляду справи, зазначаючи, що він не бачився з другим заявником протягом усього періоду провадження в першій інстанції. Рішенням від 08 липня 2019 року районний суд визначив детальний графік регулярних побачень і спілкування першого та другого заявників. 30 вересня 2020 року Дніпровський апеляційний суд частково змінив це рішення. Згідно з наявними у Суду матеріалами, коли перший і другий заявники зрештою зустрілися в грудні 2019 року, останній не хотів спілкуватися з першим.

3. Тим часом, 03 лютого 2016 року, районний суд затвердив мирову угоду між дідом і бабою по батьківській лінії другого заявника (третій і четверта заявники) і В., якою встановлювався графік побачень між цими заявниками.

4. Посилаючись на статті 6 і 8 Конвенції, перший заявник скаржився від свого імені та від імені другого заявника на те, що надмірна тривалість провадження, розпочатого у травні 2015 року, мала значний негативний вплив на їхні стосунки.

5. Уряд стверджував, головним чином, що тривалість відповідного провадження не була необґрунтованою.

6. Суд доходить висновку, що ця скарга першого та другого заявників має розглядатися виключно за пунктом 1 статті 6 Конвенції.

7. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

8. Відповідні загальні принципи щодо зобов’язань держави за пунктом 1 статті 6 Конвенції забезпечити, щоб справи, які стосуються стосунків особи з її дитиною, розглядалися з особливою чи винятковою ретельністю, наведено в декількох рішеннях у справах (див., серед інших джерел, рішення у справах "Лаїно проти Італії" [ВП] (Laino v. Italy) [GC], заява № 33158/96, пункт 18, ЄСПЛ 1999-I, та "Міловановіч проти Сербії" (<...>), заява № 56065/10, пункт 88, від 08 жовтня 2019 року).

9. Відповідне провадження стосувалося перешкоджання спілкуванню і побаченням між батьком та його дитиною. На момент подання позову дитині було вісім з половиною років, і тому за своїм характером провадження явно потребувало особливої ретельності.

10. Розгляд справи тривав близько п’яти років і чотирьох місяців у національних судах двох інстанцій. Більшу частину цього періоду — близько чотирьох років і двох місяців — справа перебувала на розгляді у суді першої інстанції. Цей період був занадто тривалим, і хоча перший заявник повідомив суд, що мати повністю перешкоджала його побаченням з другим заявником, факт, який зрештою був підтверджений рішенням районного суду від 08 липня 2019 року, не було вжито жодного належного заходу для прискорення розгляду справи (див. пункт 2).

11. Перший заявник частково сприяв загальній тривалості провадження, подаючи клопотання про відкладення засідання, або не з’являючись у декілька засідань, проте немає доказів, що його дії призвели до значної затримки. Також ніщо не свідчить про конкретні складнощі матеріально-правового чи процесуального характеру, які могли б пояснити тривалість провадження. Вбачається, що воно тривало так довго, головним чином, через те, що засідання неодноразово відкладалися та/або переносилися, а суди не докладали зусиль, аби усі сторони провадження дотримувалися дуже чіткого графіку для уникнення непотрібних затримок. До того ж вбачається, що затримки у декілька місяців були спричинені тим, що справа неодноразово передавалася іншим суддям (див. пункт 2).