Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Орлов проти України (№ 2)"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ладо Чантурія (<…>), Голова,

Карло Ранцоні (<…>),

Марія Елосегі (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 540 15/17), яку 04 листопада 2017 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянин Республіки Польщі-1 п. Олександр Олександрович Орлов (далі — заявник), 1954 року народження, що проживає у м. Кракові та якого представляв п. Л. Бобир — юрист, який практикує у м. Одесі,

__________

-1 Заявник народився та проживав в Україні багато років як до, так і після набуття громадянства Республіки Польщі.

рішення повідомити Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, пані Маргарита Сокоренко, про скарги заявника за статтею 3 Конвенції стосовно випадків, описаних у рішенні, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

рішення Уряду Республіки Польщі не використовувати своє право брати участь у цій справі (пункт 1 статті 36 Конвенції),

після обговорення за зачиненими дверима 13 червня 2024 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа, головним чином, стосується скарг заявника за статтею 3 Конвенції щодо трьох випадків стверджуваного жорстокого поводження з боку інших ув’язнених, його спроби самогубства під час тримання під вартою та стверджуваної неефективності відповідних розслідувань на національному рівні.

2. У вересні 2011 року заявника затримали за підозрою в причетності до організації вбивства злочинним угрупуванням. 25 травня 2016 року його звільнили, а в невстановлену дату після цього його процесуальний статус був змінений на статус свідка.

3. Факти щодо оскаржуваних випадків і пов’язаних з ними розслідувань детально наведені в таблиці у додатку.

А. Щодо матеріального аспекту

1. Стверджуване жорстоке поводження із заявником з боку інших ув’язнених (перший — третій випадки)

4. Заявник скаржився за статтею 3 Конвенції на те, що напад на нього невстановленого ув’язненого 24 грудня 2012 року (далі — перший випадок) був помстою начальника слідчого ізолятора (далі — СІЗО) Р. та працівників підрозділу міліції по боротьбі з організованою злочинністю, у відповідь на подані ним скарги та на різні статті, опубліковані ним у медіа. Заявник також звинуватив адміністрацію СІЗО в нападі на нього 15 серпня 2015 року іншого ув’язненого, Б. (далі — другий випадок), оскільки згідно з твердженнями заявника Б. був "рецидивістом", який співпрацював з адміністрацією і був поміщений до камери заявника з метою здійснення тиску на нього, всупереч законодавчим положенням, що забороняли поміщення вперше притягнутих до кримінальної відповідальності осіб разом з особами, які вже мали судимість. Заявник також скаржився у загальних формулюваннях на порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції у зв’язку з випадком, що відбувся 18 грудня 2015 року (далі — третій випадок). Проте стосовно першого та третього випадків він зазначив, що не мав скарг на конвоїрів, які його перевозили, та інших ув’язнених, які були поруч з ним у момент відповідних подій.

5. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту щодо першого випадку, оскільки він не оскаржив постанову слідчого від 31 грудня 2021 року про закриття провадження. Уряд також доводив, що скарга стосовно третього випадку була передчасною, оскільки відповідне розслідування усе ще тривало.

6. Суд не вважає за необхідне розглядати наведені заперечення, оскільки ця частина заяви в будь-якому випадку є неприйнятною з таких підстав.

7. Усталена практика Суду передбачає, що згідно зі статтею 3 Конвенції органи державної влади зобов’язані вживати розумних заходів для захисту особи, що перебуває під вартою, від нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження з боку інших ув’язнених (див., наприклад, рішення у справі "Дімчо Дімов проти Болгарії (№ 2)" (Dimcho Dimov v. Bulgaria (no. 2), заява № 77248/12, пункти 51–62, від 29 червня 2017 року, з наведеними у ньому посиланнями на практику).

8. Оскільки заявник стверджував, що був підданий потенційному насильству з боку засудженого злочинця (далі — другий випадок), Суд зазначає, що ця скарга не підтверджена доказами, а також вона ніколи не висувалася заявником на національному рівні (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі "Сізарєв проти України" (Sizarev v. Ukraine), заява № 17116/04, пункти 110, 114 і 115, від 17 січня 2013 року). Крім того, єдиним поясненням заявника щодо підстав його конфлікту з Б. було те, що він підозрював Б. у крадіжці своїх продуктів харчування. Варто також зазначити, що до цього випадку заявник проживав у камері разом з Б. без жодних конфліктів або скарг на побоювання за свою безпеку протягом приблизно чотирьох місяців (див., в якості протилежного прикладу, згадане рішення у справі "Сізарєв проти України" (Sizarev v. Ukraine), пункт 110).

9. Стосовно випадків, які відбулися під час перевезення заявника (перший і третій випадки), заявник послідовно стверджував як на національному рівні, так і в Суді, що він не мав скарг на конвоїрів. Він також не скаржився на те, що органи державної влади знали або повинні були знати, що йому загрожував реальний ризик нападу з боку інших ув’язнених.

10. Суд також зазначає, що всі три відповідні випадки були короткими за тривалістю та не були проявом систематичних зловживань (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі "Премініни проти Росії" (Premininy v. Russia), заява № 44973/04, пункти 79, 80 і 86, від 10 лютого 2011 року, та див., mutatis mutandis, ухвалу щодо прийнятності у справі "Корпачова-Гофбауер проти Болгарії" (Korpachyova-Hofbauer v. Bulgaria), заява № 56668/12, пункт 35, від 01 вересня 2015 року).

11. З цього випливає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

2. Стверджуване доведення заявника до самогубства (далі — четвертий випадок)

12. Заявник скаржився у нечітких і плутаних формулюваннях на те, що органи державної влади докладали всіх зусиль, щоб довести його до самогубства. У зв’язку з цим він посилався на випадок від 14 березня 2016 року.

13. Уряд зауважив, що заявник не оскаржив постанову слідчого про закриття провадження від 30 вересня 2019 року, а тому він не вичерпав національні засоби юридичного захисту у зв’язку з цією скаргою також.

14. Незалежно від вказаного заперечення Уряду Суд вважає, що ця скарга є явно необґрунтованою з таких підстав.

15. Суд встановив, що зобов’язання захищати здоров’я та добробут осіб, які перебувають під вартою, чітко включає зобов’язання вживати розумних заходів для їхнього захисту від заподіяння собі шкоди. Це зобов’язання, як і зобов’язання захищати життя особи, має тлумачитися таким чином, щоб не покладати неможливий або непропорційний тягар на органи державної влади, беручи до уваги складнощі, пов’язані з охороною сучасного суспільства, непередбачуваність людської поведінки та оперативні рішення, які необхідно ухвалювати з точки зору пріоритетів і ресурсів (див. рішення у справі "Ейніс та інші проти Італії" (Ainis and Others v. Italy), заява № 2264/12, пункт 54, від 14 вересня 2023 року, з подальшими посиланнями на практику).

16. Стосовно конкретного випадку з ув’язненими, які добровільно піддавали своє життя ризику, Суд зазначав, що дії, вмотивовані тиском на органи державної влади, не можуть призвести до порушення Конвенції за умови, що такі органи державної влади належним чином вивчили ситуацію та вирішили її (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Юнсал та Тімтік проти Туреччини" (<...>), заява № 36331/20, пункт 37, від 08 червня 2021 року).

17. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що заявник, який, вочевидь, неодноразово вдавався до заподіяння собі шкоди до вказаного випадку, перебував під наглядом як ув’язнений, схильний до заподіяння собі шкоди або самогубства. Його скарга до Суду не стосується будь-яких тверджень про недоліки такого нагляду. Він також не стверджував, що органи державної влади не змогли належним чином захистити його від заподіяння собі шкоди. Суть його скарги полягає в тому, що він зазнав таких нестерпних страждань, що намагався покінчити життя самогубством. Це твердження передбачає серйозне та систематичне жорстоке поводження або зловживання з боку працівників слідчого ізолятора, яке призвело б до порушення питання за статтею 3 Конвенції. Однак Суд не може не зауважити на підставі наявних у нього матеріалів, що викладеній в нечітких і плутаних формулюваннях скарзі заявника бракує обґрунтування. З наявних у нього документів вбачається, що вказаному випадку передувало вилучення мобільного телефону заявника, що, хоча й могло викликати у нього серйозне розчарування, не може тлумачитися як порушення будь-якого питання за статтею 3 Конвенції.

18. Тому Суд вважає, що цю скаргу також слід визнати неприйнятною як явно необґрунтовану.

B. Щодо процесуального аспекту

19. Заявник скаржився на непроведення ефективного розслідування на національному рівні будь-якого з відповідних чотирьох випадків.

20. Уряд заперечив проти цього аргументу.

21. Суд зазначає, що він відхилив як явно необґрунтовані скарги заявника за матеріальним аспектом статті 3 Конвенції щодо відповідних випадків. Проте цей висновок ґрунтується на зібраній під час розслідувань на національному рівні інформації, яка наразі наявна у Суду, і сама собою не означає, що первинні скарги заявника на національному рівні були безпідставними для цілей виникнення у держави процесуального зобов’язання провести розслідування (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі "Скант проти України" (Skant v. Ukraine), заява № 25922/09, від 06 вересня 2016 року).

22. Стосовно першого — третього випадків Суд зазначає, що заявник скаржився до національних органів влади на фізичний напад на нього з боку інших ув’язнених, і ці скарги не можна вважати абсолютно безпідставними. Стосовно четвертої події було встановлено, що заявник намагався покінчити життя самогубством і його твердження, що його довели до цього працівники слідчого ізолятора не можна було відхилити без ретельного розслідування. Загалом Суд вважає, що скарги заявника у зв’язку з всіма чотирма випадками призвели до виникнення у держави позитивного зобов’язання провести ефективне розслідування на національному рівні.

23. Суд навів загальні принципи щодо ефективності розслідування небезпідставних тверджень про жорстоке поводження в рішеннях у справах "Буїд проти Бельгії" [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункти 116–123, ЄСПЛ 2015, та "Мута проти України" (Muta v. Ukraine), заява № 37246/06, пункти 59–62, від 31 липня 2012 року.

24. У цій справі Суд вбачає низку недоліків, які підривають ефективність розслідування на національному рівні стосовно всіх чотирьох випадків.

25. Зокрема, Суд зазначає, що низка важливих слідчих дій були проведені зі значною затримкою. Це стосується, наприклад, висновку судово-медичної експертизи, який був складений майже через три роки після першого випадку. Крім того, хоча було важливо негайно встановити та допитати ув’язнених, які перебували із заявником у спеціальному автомобілі під час першого та третього випадків (див. для порівняння згадане рішення у справі "Сізарєв проти України" (Sizarev v. Ukraine), пункт 123), слідчий спробував це зробити через чотири роки після першого випадку, але безуспішно. Стосовно третього випадку вбачається, що подібних спроб не було зовсім. Крім того, через п’ять років після другого та третього випадків національні органи досудового розслідування самі визнали, що навіть найелементарніші слідчі дії не були проведені для встановлення істини.

26. Суд також звертає увагу на значні затримки — чотири з половиною роки у зв’язку з першим випадком і півтора року у зв’язку з другим і четвертим випадками — у наданні заявнику статусу потерпілого, щоб він міг ефективно брати участь у розслідуванні (див. рішення у справі "Яценко проти України" (Yatsenko v. Ukraine), заява № 75345/01, пункт 47, від 16 лютого 2012 року).

27. Слід також зазначити, що розслідування неодноразово закривалися та відновлювалися (одинадцять разів щодо першого випадку, п’ять разів щодо другого випадку і чотири рази щодо третього та четвертого випадків), а попередні постанови про закриття провадження визнавалися передчасними і необґрунтованими. Суд встановлював, що неодноразові повернення справи на додаткове розслідування можуть свідчити про серйозні недоліки в національній системі здійснення слідства (див., наприклад, рішення у справах "Олександр Смірнов проти України" (Aleksandr Smirnov v. Ukraine), заява № 38683/06, пункт 61, від 15 липня 2010 року, та "Очелков проти Росії" (Ochelkov v. Russia), заява № 17828/05, пункт 122, від 11 квітня 2013 року). Очевидно, що нові розслідування, призначені у зв’язку з другим і третім випадками, навряд чи будуть результативними, враховуючи, що з моменту відповідних подій минуло більше восьми років.

28. У контексті всіх цих обставин Суд не переконаний, що національні органи влади діяли оперативно та сумлінно, або що вони доклали всіх розумних зусиль для встановлення, що саме сталося із заявником у стінах слідчого ізолятора та чому, або для притягнення винних осіб до відповідальності (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Сізарєв проти України" (Sizarev v. Ukraine), пункт 129).

29. З огляду на наведене Суд вважає, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з непроведенням органами державної влади належного розслідування випадків, що трапилися із заявником упродовж тримання його під вартою під час досудового розслідування.

30. Крім того, посилаючись на статтю 3 Конвенції, заявник стверджував, що 28 грудня 2017 року на нього напали працівники Служби безпеки України, внаслідок чого його збив автомобіль і він отримав серйозні тілесні ушкодження (див. — дорожньо-транспортна пригода за участю заявника (далі — п’ятий випадок)), фактичні відомості щодо якої наведені в таблиці у додатку). У відповідь на зауваження Уряду заявник в розмитих формулюваннях стверджував, що подія "[не була] нещасним випадком, [а радше] "замахом на життя журналіста". Зокрема він зазначив, що перебував біля СІЗО і проводив незалежне розслідування, не уточнюючи деталей. Заявник також скаржився на непроведення ефективного розслідування у зв’язку з цим на національному рівні.

31. Уряд стверджував, що дорожньо-транспортна пригода за участю заявника була спричинена його власними необережними діями, за які держава не несла відповідальності. Уряд також стверджував, що національні органи влади вжили всіх розумних зусиль для розслідування цього питання.

32. Суд зазначає, що в рішенні у справі "Ніколае Вірджіліу Тенасе проти Румунії" [ВП] (<...> [GC], заява № 41720/13, пункт 123, від 25 червня 2019 року) він встановив, що тілесні ушкодження, а також фізичні і психічні страждання, зазнані особою у зв’язку з нещасним випадком, який є результатом простої випадковості або необережної поведінки, не можуть розглядатися як наслідок "поводження", якому ця особа була "піддана" у розумінні статті 3 Конвенції. Суд зазначив, що насправді таке поводження по суті, хоча й не лише, характеризувалося наміром завдати шкоди, образити чи принизити особу, виявом неповаги чи приниження її людської гідності, або викликом почуття страху, страждання чи неповноцінності, здатного зломити особу чи її моральний і фізичний опір.