Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Миронюк проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ладо Чантурія (<…>), Голова,

Стефані Моро-Вікстром (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 22566/14), яку 14 березня 2014 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянин України п. Сергій Степанович Миронюк (далі — заявник), 1970 року народження, що проживає у м. Луцьку,

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 11 липня 2024 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується, як стверджувалося, незаконного та необґрунтованого виселення заявника з державного гуртожитку. Заявник посилався на статтю 8 Конвенції.

2. У 2013 році Волинська прокуратура з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері подала позов про виселення заявника, Л.М. (його дружини) та чотирьох дітей (з них трьох неповнолітніх), стверджуючи, що вони більше не мали законних підстав займати кімнату в гуртожитку для військовослужбовців, оскільки заявника звільнили в запас з військової служби у грудні 2001 року у зв’язку з набранням чинності вироку суду за вчинення кримінального правопорушення.

3. Заявник і Л.М. подали заперечення на позов від свого імені та від імені своїх неповнолітніх дітей. О.М. — повнолітній син подружжя — долучився до них від свого імені. Вони стверджували, зокрема, що у 2001 році, після звільнення заявника, прокуратура з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері вже розглядала їхню ситуацію та вирішила, що вони мали право на кімнату в гуртожитку. Зокрема, застосовне законодавство захищало заявника від виселення як військовослужбовця, що прослужив у збройних силах понад десять років до свого звільнення у запас. Крім того, вони зазначили, що подання позову про виселення через дванадцять років після звільнення заявника порушувало строк давності подання таких позовів і в будь-якому випадку вже не було справедливим, оскільки судимість заявника була давно погашена. На момент розгляду справи сім’я заявника із шести осіб законно займала спірне житлове приміщення як своє житло протягом понад шістнадцять років і сумлінно сплачувала всі платежі. Виселення не було ані законним, ані необхідним, особливо з огляду на те, що троє членів сім’ї були неповнолітніми дітьми та вони не мали іншого місця проживання.

4. Служба у справах дітей департаменту молодіжної політики і спорту Луцької міської ради (далі – служба у справах дітей) долучилася до провадження як третя сторона і просила суд відмовити у задоволенні позову про виселення для захисту інтересів неповнолітніх дітей.

5. 09 липня 2013 року Луцький міськрайонний суд задовольнив позов про виселення, встановивши, що заявник втратив законні підстави займати кімнату в гуртожитку для військовослужбовців у 2001 році, оскільки він був звільнений у запас у зв’язку із набранням чинності вироку суду. Суд також встановив, що норми законодавства, на які посилалися відповідачі щодо строку позовної давності та інших підстав, які забороняли виселення, не застосовувалися до їхньої справи. Він жодним чином не відповів на їхні аргументи щодо захисту інтересів дітей чи інші аргументи стосовно справедливості виселення.

6. Відповідачі подали апеляційну скаргу, стверджуючи, зокрема, що виселення їхньої сім’ї, окрім того, що було незаконним, завдало б травми дітям і лягло б непропорційним тягарем на їхню сім’ю, оскільки спірне приміщення було їхнім єдиним житлом протягом останніх шістнадцяти років і вони не мали іншого місця проживання.

7. 15 серпня 2013 року Апеляційний суд Волинської області залишив рішення про виселення без змін, встановивши, що суд першої інстанції правильно встановив, що заявник та його утриманці втратили законні підстави займати спірне приміщення, а строк позовної давності не застосовувався в їхній справі.

8. 26 вересня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою відповідачів.

9. Посилаючись на статтю 8 Конвенції, заявник скаржився на те, що його виселення не було ані законним, ані необхідним.

10. Уряд закликав Суд відхилити цю заяву як явно необґрунтовану з огляду на той факт, що у 2004 році сім’я заявника, як стверджувалося, придбала приватну квартиру, яка могла бути місцем їхнього проживання. Уряд стверджував, що заявник, ймовірно, маніпулював фактами під час провадження про виселення у 2013 році, зокрема щодо фактичного місця проживання дітей. На підтримку своїх тверджень Уряд надав витяг з реєстру речових прав на нерухоме майно, з якого вбачається, що у 2004 році Л.М. зареєструвала купівлю приватної квартири в м. Луцьку. Уряд також надав копію цивільного позову, поданого заявником проти Л.М. у 2020 році, в якому він стверджував, що згадана квартира була їхньою спільною власністю. У цьому позові він зазначив, що пара розлучилася у 2013 році, але продовжувала спільно проживати в цій квартирі до 2019 року, коли Л.М. відмовилася впустити його і змінила замки після побутового конфлікту. Посилаючись на ці документи, Уряд зазначив, що викликало сумніви те, чи був гуртожиток для військовослужбовців фактичним і єдиним житлом заявника та його неповнолітніх дітей на момент розгляду справи про виселення. Уряд не надав копій рішень національних судів, ухвалених у провадженні, ініційованому заявником проти Л.М.

11. Заявник стверджував, що гуртожиток був фактичним і єдиним житлом його сім’ї на момент їхнього виселення. Він не прокоментував твердження Уряду щодо купівлі квартири, зареєстрованої на ім’я Л.М. у 2004 році.