Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Ганущак проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (<…>), Голова,

Марія Елосегі (<…>),

Катержіна Шімачкова (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 40776/16), яку 06 липня 2016 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянин України п. Микола Дмитрович Ганущак (далі — заявник), 1959 року народження, що проживає у с. Тисовець, і якого представляв п. Б.В. Фокій — юрист, який практикує у м. Чернівці,

рішення повідомити Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко, про скаргу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 04 липня 2024 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заява стосується скарги за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на, як стверджується, незаконне покарання, накладене на заявника за порушення митних правил, а саме, ввезення автомобіля в Україну через закритий пункт пропуску в Криму.

2. Після окупації Криму Російською Федерацією у 2014 році та блокування роботи пунктів пропуску через державний кордон, розташованих на півострові, органи державної влади України закрили пункти пропуску на кордоні між Росією та Кримом (розпорядження Кабінету Міністрів України від 30 квітня 2014 року № 424-р "Про тимчасове закриття пунктів пропуску через державний кордон та пунктів контролю"). Усі особи, які подорожували на Кримський півострів або поверталися з нього, мали перетнути українські пункти пропуску на материковій частині. Перелік пунктів пропуску було визначено постановою Кабінету Міністрів України від 04 червня 2015 року № 367 "Про затвердження Порядку в’їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї" (набула чинності 10 червня 2015 року).

3. У травні 2015 року заявник виїхав з України до Росії на автомобілі. На зворотному шляху 21 липня 2015 року він в’їхав на територію України через поромну переправу "Кавказ-Крим" у місті Керч. Коли він прибув до пункту пропуску на материковій частині у Херсонській області, працівники прикордонної служби склали два протоколи про адміністративне правопорушення щодо заявника, притягнувши його до відповідальності за незаконний перетин кордону (стаття 204-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення) та за переміщення товарів — автомобіля, яким керував заявник,— поза митним контролем (стаття 482 Митного кодексу України). Заявник оскаржив ці протоколи. У своїх письмових поясненнях, наданих на кордоні, заявник стверджував, що його маршрут додому через Крим був коротшим і він не знав, що український пункт пропуску в Криму не працював, а півострів був незаконно окупований Росією, інакше він би обрав інший маршрут. Під час провадження в національних судах заявник також стверджував, що автомобіль, який належав його синові, був для особистого користування і тому не підпадав під категорію "товари", й, таким чином, не становив собою об’єкт правопорушення, передбаченого статтею 482 Митного кодексу України. На підтримку цього останнього твердження він посилався на висновок Апеляційного суду Херсонської області (далі — апеляційний суд) в його остаточній постанові у справі, пов’язаній з подібними фактами.

4. У липні 2015 року Каланчацький районний суд визнав заявника винним у незаконному перетині кордону та у зв’язку з цим наклав штраф у розмірі 1 700 українських гривень (далі — грн, приблизно 70 євро). Апеляційну скаргу заявника на цю постанову було повернуто, як подану після закінчення встановленого строку.

5. 09 грудня 2015 року Суворовський районний суд міста Херсона (далі — районний суд) закрив провадження у справі про адміністративне правопорушення, пов’язане з транспортним засобом, у зв’язку з відсутністю в діях заявника складу адміністративного правопорушення. Районний суд встановив, по-перше, що у протоколі про адміністративне правопорушення не було чітко визначено обставини стверджуваного правопорушення та не було зазначено у вчиненні яких із діянь, визначених статтею 482 Митного кодексу України, обвинувачувався заявник, а також не було зазначено умисел та суб’єктивний елемент правопорушення. Крім того, посилаючись на пункти 57, 58 та 60 частини першої статті 4 Митного кодексу України, в яких наводилося визначення понять товарів і транспортних засобів, районний суд встановив, що Митний кодекс України чітко розмежовував поняття товарів, транспортних засобів комерційного призначення та особистого користування, і автомобіль, яким керував заявник, був транспортним засобом особистого користування у розумінні митного законодавства, а не "товаром" або "транспортним засобом комерційного призначення", як припустили працівники митниці. Отже, районний суд встановив відсутність предмета злочину, передбаченого статтею 482.

6. Остаточною постановою від 14 січня 2016 року Апеляційний суд Херсонської області (далі — апеляційний суд) скасував постанову суду першої інстанції та залишив без змін рішення працівників митниці. Зазначивши, що згідно з пунктом 57 частини першої статті 4 Митного кодексу України поняття "товари" визначалося як будь-які рухомі речі (крім транспортних засобів комерційного призначення), валютні цінності, культурні цінності, а також електроенергія, що переміщувалася лініями електропередачі, і також згідно з цим же кодексом, поняття "транспортний засіб" охоплювало транспортні засоби комерційного призначення, транспортні засоби особистого користування, трубопроводи та лінії електропередачі, апеляційний суд дійшов висновку, що будь-який транспортний засіб, окрім транспортних засобів комерційного призначення, підпадав під поняття "товари". Таким чином, суд встановив, що, перемістивши транспортний засіб особистого користування через державний кордон у тимчасово закритому пункті пропуску в окупованому Криму, а саме, поза місцем розташування органу митного контролю та без виконання митних формальностей, заявник вчинив правопорушення, передбачене статтею 482 Митного кодексу України.

7. Апеляційний суд також зазначив у загальних формулюваннях, що, визначаючи стягнення, він мав залишатися в межах, установлених зазначеною статтею, і враховувати характер правопорушення, ступінь вини заявника, відомості про його особу і майновий стан та інші обставини, що обтяжували та пом’якшували відповідальність. Апеляційний суд постановив конфіскувати транспортний засіб заявника та сплатити штраф у розмірі вартості автомобіля (77 422,50 грн; приблизно 3 020 євро на момент подій), як це передбачала обов’язкова санкція відповідної статті Митного кодексу України.

8. У Суді заявник скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на те, що стягнення у вигляді конфіскації і штрафу були незаконними та непропорційними.

9. Заявник заперечував вчинення ним правопорушення, в якому він обвинувачувався. Він стверджував, що тлумачення апеляційним судом норм матеріального права стосовно того, що автомобіль, яким він керував, слід було вважати "товаром", було свавільним і суперечило підходу апеляційного суду в подібних справах. У зв’язку з цим заявник надав копії постанов апеляційного суду, ухвалених у період з червня 2015 року по січень 2016 року. У восьми постановах (справи № 33/791/329/15, № 33/791/120/15, № 33/791/353/15, № 33/791/362/15, № 33/79/428/15, № 33/791/460/15, № 33/791/461/15 та № 33/791/7/16) за аналогічних фактологічних обставин апеляційний суд постановляв, що автомобіль особистого користування не підпадав під категорію товарів для цілей статті 482 Митного кодексу України, а був транспортним засобом стверджуваних правопорушників; провадження були закриті у зв’язку з відсутністю складу адміністративного правопорушення. Справа № 33/791/427/2015 стосувалася транспортного засобу комерційного призначення; апеляційний суд закрив провадження, не встановивши умислу водія порушувати законодавство. Насамкінець у справах № 33/791/388/15 та № 33/791/437/15 апеляційний суд встановив, що транспортний засіб особистого користування підпадав під поняття товару, але за відсутності прямого умислу у водіїв порушити законодавство не було суб’єктивного елементу правопорушення; тому провадження були закриті. Згідно з твердженнями заявника така непослідовна практика стосовно одного і того ж питання сама собою свідчила, що втручання в його майнові права було непередбачуваним, а тому незаконним.

10. Заявник також стверджував, що він нічого не приховував від працівників митниці і не перевозив через кордон заборонених предметів. Накладення такого високого штрафу у поєднанні з конфіскацією транспортного засобу, окрім того, що було незаконним, було явно непропорційним.

11. Уряд стверджував, що втручання було законним, оскільки остаточною постановою національного суду було встановлено, що заявник вчинив правопорушення, передбачене статтею 482 Митного кодексу України. Накладене на нього стягнення було обов’язковим згідно з цією статтею, достатньо чітким і не покладало надмірного тягаря на заявника.

12. Уряд також зазначив, що метою втручання був захист державних інтересів у сфері прикордонного та митного контролю, а також забезпечення дотримання законодавства особами, які в’їжджали на окуповану територію та виїжджали з неї і переміщували товари.

13. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції чи неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.