Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Пінчук проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ладо Чантурія (<...>), Голова,

Стефані Моро-Вікстром (<...>),

Микола Гнатовський (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 72777/13), яку 07 листопада 2013 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Юрій Олегович Пінчук (далі - заявник), 1974 року народження, який проживає у м. Житомирі, його представляв п. А.О. Ткачук - юрист, який практикує у м. Житомирі,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко, про скарги, зазначені у пункті 1, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 11 липня 2024 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується тверджень, що роботодавець заявника (УМВС України у Житомирській області) незаконно збирав конфіденційні медичні дані стосовно нього, а національні суди не навели відповідного та достатнього обґрунтування для залишення без задоволення його позову у зв’язку з цим. Заявник посилався на статті 6 і 8 Конвенції.

2. У період з 24 жовтня по 29 грудня 2012 року заявник, який на той момент був працівником міліції, періодично проходив стаціонарне та амбулаторне лікування в кардіологічних відділеннях Центральної міської лікарні м. Житомира і Житомирської обласної клінічної лікарні.

3. Чотири рази в жовтні та листопаді 2012 року начальник заявника звертався до головних лікарів зазначених лікарень із запитами про підтвердження факту проходження заявником лікування та повідомлення його точного діагнозу і детальних відомостей щодо стану його здоров’я.

4. У різні дати працівники лікарень надавали відповіді. Щонайменше один із цих листів містив детальний опис стану здоров’я заявника та його діагноз.

5. У січні 2013 року заявник звернувся з позовом до суду, стверджуючи, зокрема, що його начальник незаконно прохав лікарні надати йому медичну інформацію щодо заявника. Заявник зазначив, що він дотримувався необхідних адміністративних формальностей, своєчасно повідомляв своє керівництво про свою відсутність за станом здоров’я та надавав офіційні листки непрацездатності. Безпосередні запити до лікарень, зроблені його начальником з метою отримання детальних відомостей, зокрема щодо стану здоров’я заявника та його точного діагнозу, не були необхідними. Ці запити також порушували права заявника за статтею 39-1 Закону України № 2801-XII від 1992 року "Основи законодавства України про охорону здоров’я" (далі - "Основи законодавства про охорону здоров’я"). На момент подій ця стаття передбачала:

"Пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, [і/або його] діагноз, а також [на таємницю] про відомості, одержані при його медичному обстеженні.

Забороняється вимагати та надавати за місцем роботи [пацієнта] … інформацію про діагноз [працівника] та методи лікування …".

6. 21 травня 2013 року Житомирський окружний адміністративний суд відмовив у задоволенні позову. Відповідна частина постанови передбачала:

"Звернення відповідача, як роботодавця [заявника], до медичних закладів для з’ясування стану здоров’я [заявника] [і] причин відсутності [його] на службі не свідчить про незаконне отримання i використання інформації про його особу, оскільки така перевірка є результатом реалізації роботодавцем своїх повноважень по підтриманню службової дисципліни".

7. 25 липня 2013 року Житомирський апеляційний адміністративний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу заявника, зазначивши:

"Як правильно зазначено судом першої інстанції, звернення відповідача, як роботодавця [заявника], до медичних закладів для з’ясування стану [його] здоров’я і причин відсутності позивача на службі не свідчить про незаконне отримання і використання інформації про його особу, оскільки така перевірка [була] результатом реалізації роботодавцем своїх повноважень по підтриманню службової дисципліни. Доказів на підтвердження того, що така [медична] інформація була використана відповідачами поза межами служби позивача не надано [заявником] та не встановлено судом".

8. 06 серпня 2013 року Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою заявника.

9. Заявник скаржився на те, що його роботодавець збирав медичні відомості про нього всупереч національному законодавству та статті 8 Конвенції.

10. Беручи до уваги заперечення Уряду, оскаржене заявником, що останній не вичерпав національних засобів юридичного захисту, оскільки заявник не подав жодних позовів проти лікарень, Суд зауважує, що подана до нього скарга стосується стверджуваної незаконності збору такої інформації роботодавцем заявника, а не факту розголошення інформації лікарнями. Цю конкретну скаргу заявник висунув у національних судах трьох інстанцій - факт, який Уряд не оскаржував. Тому Суд відхиляє це заперечення. Він вважає, що скарга заявника не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, суд визнає її прийнятною.

11. Розглядаючи цю скаргу у контексті встановлених у його практиці загальних принципів (див., наприклад, рішення у справах "Раду проти Республіки Молдова" (Radu v. the Republic of Moldova), заява № 50073/07, пункти 27-32, від 15 квітня 2014 року, "Y.Y. проти Росії" (Y.Y. v. Russia), заява № 40378/06, пункти 52-60, від 23 лютого 2016 року, "Суріков проти України" (Surikov v. Ukraine), заява № 42788/06, пункти 70-74 та 91, від 26 січня 2017 року, та "М.К. проти України" (M.K. v. Ukraine), заява № 24867/13, пункти 34-37, 50 і 51, 59-61, від 15 вересня 2022 року), Суд зазначає, що сторони не оскаржували факту існування втручання. Суд також вважає, що направлені начальником заявника - працівником міліції - запити персоналу лікарень з метою отримання детальної медичної інформації щодо заявника становили втручання у право заявника на повагу до його приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції.