Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Мороз проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ладо Чантурія (<...>), Голова,

Стефані Моро-Вікстром (<...>),

Микола Гнатовський (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 63648/14), яку 12 вересня 2014 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) двоє громадян України - пані Валентина Денисівна Мороз та пані Оксана Богданівна Мороз (далі - заявниці), 1955 та 1974 років народження відповідно, що проживають у м. Львові, та яких представляв п. І.М. Мотринець - юрист, який практикує у м. Львові,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко, про скарги, викладені у пункті 1, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 11 липня 2024 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується, як стверджувалося, незаконного та необґрунтованого рішення про виселення заявниць - матері та доньки - які проживали у квартирі, що знаходилася у державній власності, і яку вони вважали своїм житлом. Заявниці посилалися зокрема на статтю 8 Конвенції.

2. У 2012 році заявниці звернулися з позовом до Львівської обласної ради (далі - рада) та Управління майном спільної власності Львівської обласної ради з вимогою визнати право власності на квартиру двірника, розташовану в будівлі Львівської обласної науково-педагогічної бібліотеки, за набувальною давністю. Вони стверджували, що архівні документи, датовані щонайменше 1910 роком, свідчили, що спірні приміщення були реконструйовані як "помешкання для двірника". Квартира перебувала у власності їхньої сім’ї з 1951 року, коли вона була виділена як житло їхньому родичу, який на той момент працював двірником бібліотеки. З того часу їхня родина сумлінно сплачувала всі належні платежі за квартиру та повністю відремонтувала приміщення після того, як вони застаріли. Ремонт проводився власним коштом, але з дозволу керівництва бібліотеки. Заявниці також зазначили, що вони були офіційно зареєстровані паспортною службою як мешканці квартири у 1973 та 1990 роках відповідно. Хоча друга заявниця мала інше місце проживання, перша заявниця завжди займала спірні приміщення, вважаючи квартиру своїм єдиним житлом.

3. Рада подала зустрічний позов, вимагаючи виселити заявниць з приміщень бібліотеки на тій підставі, що будівля бібліотеки належала місту, а приміщення, які вони займали, не були частиною житлового фонду, тому заявниці не мали законних підстав для облаштування в них свого житла.

4. 10 квітня 2013 року Личаківський районний суд міста Львова залишив без задоволення обидва позови. Погоджуючись із радою, що підстави, на яких заявниці зайняли спірні приміщення, не відповідали формальним вимогам для зайняття житлових приміщень відповідно до застосовного законодавства, суд встановив наявність достатніх доказів того, що спірні приміщення de facto становили їхнє житло, і що перша заявниця не мала іншого місця проживання. Посилаючись на статтю 8 Конвенції, суд встановив, що рада не обґрунтувала "необхідність" їхнього виселення.

5. Обидві сторони подали апеляційні скарги.

6. 11 листопада 2013 року Апеляційний суд Львівської області відхилив апеляційну скаргу заявниць і задовольнив апеляційну скаргу, подану радою. Він встановив, що оскільки спірні приміщення ніколи не були належним чином визнані як "житлові" відповідно до застосовного законодавства, вони не могли кваліфікуватися як "житло" заявниць. Тому заявниці не могли користуватися тим же рівнем захисту, який надавався щодо приміщень, зареєстрованих як житлові. Таким чином, рада, як законний власник будівлі бібліотеки, мала право витребувати нежитлові приміщення, які становили невіддільну частину будівлі та були зайняті заявницями без будь-яких законних підстав.

7. Заявниці подали касаційну скаргу. Додатково до своїх попередніх аргументів вони зазначили, зокрема, що суди двох інстанцій відхилили подібний позов про виселення, поданий радою проти їхніх сусідів, які перебували в ідентичній ситуації та займали сусідню службову квартиру у тій же бібліотеці. У справі сусідів суди визнали, що попри формальний статус їхньої квартири як "нежитлових приміщень", її мешканці та бібліотека перебували у de facto договірних відносинах на підставі договору оренди житла. Заявниці стверджували, що рішення про звільнення приміщень фактично становило виселення з їхнього житла, що було несправедливим і свавільним. Заявниці долучили до своєї касаційної скарги рішення у справі їхніх сусідів.

8. 12 лютого 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - Вищий спеціалізований суд України) відхилив касаційну скаргу заявниць, встановивши, що апеляційний суд правильно вирішив їхній спір. Заявниці були повідомлені про цю ухвалу 13 березня 2014 року.

9. Посилаючись на статті 6 і 8 Конвенції, заявниці скаржилися на те, що їх свавільно та несправедливо зобов’язали виселитися з їхнього житла. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, вважає, що ці скарги підлягають розгляду лише за статтею 8 Конвенції.

10. Уряд зазначив, що до того, як вимагати визнання права власності на спірні приміщення за набувальною давністю у відповідному провадженні, заявниці подавали інший позов проти тих же відповідачів, вимагаючи надання їм права приватизувати ці приміщення як захищеним наймачам. Оскільки це провадження завершилося 22 травня 2008 року, коли було встановлено, що рада була єдиним законним власником приміщень, обрахування перебігу шестимісячного строку для подання цієї скарги почалося з цієї дати. Отже, цю скаргу, подану 12 вересня 2014 року, було подано поза межами шестимісячного строку.