Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Молдован проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Жорж Раварані (<…>), Голова,

Ладо Чантурія (<…>),

Карло Ранцоні (<…>),

Марія Елосегі (<…>),

Маттіас Гуйомар (<…>),

Катержіна Шімачкова (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 62020/14), яку 04 вересня 2014 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Олександр Володимирович Молдован (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про заяву,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 13 та 20 лютого 2024 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується відмови у задоволенні цивільного позову заявника про визнання покійної особи його батьком у судовому порядку. Заявник стверджує, що суди необґрунтовано відмовилися брати до уваги докази у вигляді результатів ДНК-експертизи і наполягали на застосуванні застарілих положень законодавства, які вимагали наявності доказів спільного проживання та інших "соціальних" обставин. У зв’язку з цим він скаржився за статтею 8 Конвенції.

2. Заявник народився у 1993 році та проживає у селі Чорнівка Чернівецької області. Заявника представляв п. Б.В. Фокій - юрист, який практикує у м. Чернівці.

3. Уряд представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко.

4. Факти справи можуть бути узагальнені таким чином.

5. Заявник народився поза шлюбом. В актовому записі про народження за вказівкою матері як ім’я батька було вказано вигадане ім’я.

6. 25 вересня 2012 року пан Ч., особа, яку заявник вважав своїм батьком, помер.

7. У листопаді 2012 року заявник звернувся до суду з позовом до матері та сестри пана Ч., його законних спадкоємців, вимагаючи визнання пана Ч. батьком заявника та внесення відповідних змін до свідоцтва про народження. Заявник зазначив у своїй позовній заяві, що вимагав визнання батьківства пана Ч., оскільки бажав успадкувати його майно. Він вказав, що підтвердити батьківство міг результат ДНК-експертизи. Заявник просив суд викликати та заслухати чотирьох осіб як свідків: його матір, пані М.О., пана Х. та пані П.Д.

8. За клопотанням заявника Хотинський районний суд Чернівецької області зобов’язав державну установу "Одеське біологічне бюро судово-медичних експертиз" (далі - Одеське бюро) провести ДНК-експертизу.

9. 03 грудня 2012 року Чернівецьке обласне бюро судово-медичної експертизи (далі - Чернівецьке бюро), також державна установа, відібрало зразки крові у рідкому виді у заявника та його матері. Вони були опечатані в пробірках. Чернівецьке бюро також надало опечатаний пакет зі зразком висушеної крові з трупа пана Ч. Сторони не пояснили, чому зразки пана Ч. були взяті з його трупа та зберігалися в Чернівецькому бюро. Як зазначено в листі Чернівецького бюро до районного суду від 02 квітня 2013 року, зразки були надані заявнику для організації їхньої доставки до Одеського бюро, оскільки Чернівецьке бюро не могло зробити це самостійно. З висновку експерта від 04 січня 2013 року вбачається, що зразки були доставлені приватним підприємством з доставки. У своєму висновку експерти зазначили, що зразки прибули належним чином запаковані, а пломби були цілими.

10. Результати ДНК-експертизи, проведеної Одеським бюро, показали, що ймовірність того, що пан Ч. був батьком заявника, становила 99,9999%.

11. З рішення районного суду від 16 грудня 2013 року вбачається, що у березні 2013 року сестра пана Ч. звернулася з клопотанням про призначення нової експертизи, стверджуючи, що Одеське бюро не дотрималося відповідних процедур. Проте в судовому засіданні, проведеному того ж дня, її представник відкликав це клопотання (в рішенні не зазначено причин для такого рішення). Суд дозволив відкликати таке клопотання.

12. У засіданні 16 грудня 2013 року Хотинський районний суд Чернівецької області (далі - районний суд) ухвалив рішення про відмову у задоволенні позову заявника. У своєму рішенні, яке містилося на двох сторінках, він послався на постанову Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3, згідно з якою питання встановлення батьківства стосовно дітей, народжених до 01 січня 2004 року (тобто до набрання чинності новим Сімейним кодексом України), регулювалися положеннями старого Кодексу про шлюб та сім’ю України 1969 року. Зокрема, частина третя статті 53 старого Кодексу про шлюб та сім’ю України передбачала, що якщо батьки не зробили спільну заяву, а батьківство встановлювалося судом, то суд мав брати до уваги "спільне проживання та ведення спільного господарства матір’ю дитини і відповідачем до народження дитини, або спільне виховання чи утримання ними дитини, або докази, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства". У зв’язку з цим районний суд зазначив:

"... В судовому засіданні було встановлено, що [мати заявника] спільно не проживала і не вела спільного господарства з Ч.

Ці обставини підтверджуються показами самої [матері заявника], свідків М.В. та П.А., актами [сільської ради], які підтверджують, що Ч. з 1978 року по день смерті проживав в селі Бочківці Хотинського району, та вів спільне господарство зі своєю матір’ю.

Як позивач, так і його мати підтвердили суду, що Ч. не допоміг грошима, коли позивач планував вступити до університету.

Свідок М.В. підтвердив суду, що Ч. постійно заперечував, що позивач є його сином.

...

Позивач не надав суду доказів, що Ч. спільно з його матір’ю виховував та утримував його і визнавав себе батьком позивача.

...

Суд вважає, що сам по собі факт біологічного походження дитини, яка народилася до 01 січня 2004 року [як підтверджено результатом ДНК-експертизи], при недоведеності спільного проживання та ведення спільного господарства матір’ю дитини і відповідачем до народження дитини, або спільного виховання чи утримання ними дитини, або визнання відповідачем батьківства згідно зі статтею 53 Кодексу про шлюб та сім’ю України [1969 року] не є підставою для встановлення батьківства...".

13. Як зазначено в протоколі судового засідання, окрім двох свідків сторони захисту, М.В. та П.A., суд заслухав усіх свідків сторони заявника (див. пункт 7).

14. Заявник оскаржив це рішення. Він стверджував, що суд першої інстанції належним чином не проаналізував наявні докази, оскільки докази, на які посилався суд, свідчили, що пан Ч. не проживав спільно з матір’ю заявника після народження заявника, тоді як Кодекс 1969 року також передбачав проживання до народження дитини як умову для визнання батьківства судом. Районний суд не взяв до уваги той факт, що всі свідки підтвердили проживання пана Ч. разом із матір’ю заявника до народження заявника, відвідування її в пологовому будинку та організацію обряду його хрещення. Той факт, що пан Ч. не надав коштів на навчання заявника в університеті, не доводив, що пан Ч. заперечував своє батьківство, оскільки він міг просто мати інші причини для такого рішення - наприклад, незгоду з вибором життєвого шляху заявником. Проте сам факт того, що це питання обговорювалося між паном Ч. і заявником, був ще одним доказом, що пан Ч. брав участь у житті заявника. Насамкінець заявник зазначив, що якби суд належним чином проаналізував усі докази в матеріалах справи, результат ДНК-експертизи був би "останнім і незаперечним" доказом батьківства.

15. 05 лютого 2014 року Апеляційний суд Чернівецької області (далі - апеляційний суд) залишив без змін рішення суду першої інстанції. Він підтвердив застосовність норм Кодексу 1969 року та зазначив:

"Згідно зі статтею 53 [Кодексу про шлюб та сім’ю України 1969 року] суд може встановити батьківство лише у разі доведення таких обставин: спільного проживання та ведення спільного господарства [матір’ю] та [стверджуваним батьком] до народження дитини; спільного виховання чи утримання ними дитини; наявності доказів, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства...

За змістом наведеної норми закону встановлення судом батьківства може мати місце в разі доведення хоча б однієї із зазначених обставин...".

Апеляційний суд також погодився з оцінкою районного суду про відсутність достатніх доказів наявності будь-якої з таких обставин. Зокрема, в матеріалах справи зазначалося, що пан Ч. ніколи не підтримував дитину матеріально та не брав участі в її житті. Родичі пана Ч. вперше зустрілися із заявником та його матір’ю на похороні пана Ч.

16. В кінці своєї ухвали апеляційний суд також додав одним реченням, що достовірність результатів ДНК-експертизи у справі заявника піддавалася сумніву, оскільки "в порушення встановленого порядку" зразок крові з тіла пана Ч., який було використано для експертизи, був переданий експертній установі родиною заявника. Тому це "не виключало заміну зразків крові пана Ч. кров’ю матері заявника".

17. У своїй касаційній скарзі заявник повторив свої попередні аргументи. Він також стверджував стосовно питання цілісності використаних для ДНК-експертизи зразків, що він справді передав їх до Одеського бюро, але все було запаковано згідно з встановленим порядком у державній установі і зразки надійшли до Одеського бюро з непошкодженими печатками. У разі заміни зразків пломбування та пакування були б пошкоджені, і експерт не взяв би зразки для дослідження. Таким чином, висновки апеляційного суду у зв’язку з цим ґрунтувалися не на доказах, а на недопустимих припущеннях.

18. 27 лютого 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши у своїй ухвалі на одну сторінку, що в рішеннях судів нижчих інстанцій були відсутні ознаки незаконності.

19. Згідно з частиною третьою статті 53 Кодексу про шлюб та сім’ю України 1969 року, до якої не вносилися зміни після її прийняття, при відсутності спільної заяви батьків батьківство могло бути встановлено у судовому порядку. Суд мав брати до уваги "спільне проживання та ведення спільного господарства матір’ю дитини і відповідачем до народження дитини, або спільне виховання чи утримання ними дитини, або докази, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства".

20. Згідно з частиною другою статті 128 Сімейного кодексу України 2002 року батьківство може бути встановлено на підставі будь-яких доказів, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібраних з дотриманням норм цивільного процесуального законодавства.

21. Згідно зі статтею 147 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року висновок експерта не є обов’язковим для суду і оцінюється разом з іншими доказами. Незгода судді з висновком експерта повинна бути належним чином мотивована в рішенні. Стаття 150 також передбачає, що якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи, або викликає сумніви в його правильності, суд може призначити повторну експертизу, яка доручається іншому експертові.

22. Згідно зі статтею 303 Кодексу 2004 року під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд може досліджувати нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

23. У постанові Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 зазначалося, що, оскільки підстави для визнання батьківства в судовому порядку, передбачені новим Сімейним кодексом України 2002 року, суттєво відрізнялися від підстав, передбачених статтею 53 Кодексу про шлюб та сім’ю України 1969 року, суд, вирішуючи питання про те, якою нормою мав керуватися, повинен виходити з дати народження дитини. При розгляді справ про встановлення батьківства щодо дитини, яка народилася до 01 січня 2004 року, судам необхідно було застосовувати норми Кодексу про шлюб та сім’ю України 1969 року, беручи до уваги всі докази, що достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства в їх сукупності, зокрема, спільне проживання й ведення спільного господарства відповідачем і матір’ю дитини до її народження, спільне виховання або утримання ними дитини.

24. Справи про визнання батьківства щодо дитини, яка народилася не раніше 01 січня 2004 року, суд мав вирішувати відповідно до норм Сімейного кодексу України 2002 року, зокрема частини другої статті 128, яка передбачає, що батьківство може бути встановлено на підставі будь-яких доказів, що засвідчують походження дитини від певної особи й зібрані з дотриманням норм цивільного процесуального законодавства.

25. Постанова не була скасована. Це керівний документ для судів нижчих інстанцій.

26. Заявник скаржився на те, що відмова у задоволенні його позову про визнання покійної особи його батьком становила порушення статті 8 Конвенції, яка передбачає:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".

А. Прийнятність

1. Доводи сторін

(а) Уряд

27. Насамперед Уряд зазначив, що матеріали справи національного суду було знищено після закінчення строку зберігання таких матеріалів і це значно обмежило його можливості всебічно вивчити обставини справи. Таким чином, його зауваження ґрунтувалися, головним чином, на документах, наданих заявником.

28. Уряд також доводив, що порушені заявником у цій справі питання стосувалися лише права спадкування майна померлої особи, а тому не могли охоплюватися поняттями "приватне життя" чи "сімейне життя" у розумінні статті 8 Конвенції. У цьому контексті, коли було повідомлено про заяву, Уряд вбачав різницю між згаданими далі справами. Зокрема, в рішенні у справі "Яггі проти Швейцарії" (<...>), заява № 58757/00, ЄСПЛ 2006-X, позов заявника не стосувався спадкових прав, тоді як позов заявника у цій справі зосереджувався саме на них. В рішенні у справі "Тавли проти Туреччини" (<...>), заява № 11449/02, від 09 листопада 2006 року, суди відмовилися розглянули докази у вигляді результатів ДНК-експертизи, тоді як у справі заявника суди належним чином розглянули всі докази. Насамкінець в рішенні у справі "A.Л. проти Польщі" (A.L. v. Poland), заява № 28609/08, від 18 лютого 2014 року, заявник оскаржив своє власне твердження про батьківство на підставі біологічних доказів, тоді як заявник у цій справі ніколи не вимагав внесення змін до свого свідоцтва про народження. Враховуючи ці відмінності, Уряд вважав, що висновки Суду в цих справах не могли застосовуватися до цієї справи.

29. І навпаки, посилаючись на рішення у справі "Хаас проти Нідерландів" (Haas v. the Nether-lands), заява № 36983/97, пункт 43, ЄСПЛ 2004-I, Уряд стверджував, що питання спадщини, яке стало підґрунтям для вимоги заявника визнати пана Ч. своїм батьком, виключало його скаргу з переліку питань, які охоплювалися поняттями "сімейне" та "приватне" життя. У зв’язку з цим Уряд наголосив на висновках національних судів у цій справі, які встановили відсутність зв’язків між заявником та його стверджуваним покійним батьком, про це свідчив той факт, що родичі пана Ч. вперше зустрілися із заявником та його матір’ю на похороні пана Ч. (див. пункт 15).

(b) Заявник

30. Заявник відповів, що він надав Суду документи, які відображали усі факти справи.

31. Він також стверджував, що його позов стосувався не тільки питань спадщини: у своїй позовній заяві до національних судів він також вимагав внесення змін до його свідоцтва про народження (див. пункт 7). Він намагався скористатися своїм правом на встановлення свого походження та особи батька. Це було важливо для нього як з точки зору матеріальної зацікавленості в отриманні спадщини, так і з моральної точки зору, оскільки він мав зберегти пам’ять про свого батька на все життя. Отже, існував прямий зв’язок між встановленням батьківства та приватним життям заявника. В цьому контексті він послався на рішення у справах "Маркс проти Бельгії" (Marckx v. Belgium), від 13 червня 1979 року, пункти 51 і 52, Серія A № 31), та "Пла і П’юнсерно проти Андорри" (Puncernau v. Andorra), заява № 69498/01, пункт 26, ЄСПЛ 2004-VIII), в яких Суд постановив, що право на спадкування між батьками та дітьми підпадає під сферу дії статті 8 Конвенції.

2. Оцінка Суду

32. Суд неодноразово постановляв, що провадження стосовно встановлення батьківства підпадають під сферу дії статті 8 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Мікуліч проти Хорватії" (<...>), заява № 53176/99, пункт 51, ЄСПЛ 2002-I, згадане рішення у справі "Яггі проти Швейцарії" (<...>), пункт 25, та рішення у справі "Беклунд проти Фінляндії" (Backlund v. Finland), заява № 36498/05, пункт 37, від 06 липня 2010 року). Суд також встановив, що право дитини, народженої поза шлюбом, визначати правові відносини між нею та її рідним батьком підпадає під сферу дії поняття "приватне життя" (див. згадані рішення у справах "Мікуліч проти Хорватії" (<...>), пункт 53, та "Яггі проти Швейцарії" (<...>), пункти 25 і 26).