Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Алексеєнко проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Карло Ранцоні (<…>), Голова,

Маттіас Гуйомар (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 44050/12), яку 01 липня 2012 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Віктор Володимирович Алексеєнко (далі - заявник), 1963 року народження, який проживає у с. Новгородське (згодом перейменоване на Нью-Йорк), його представляла пані О. Сібільова - юрист, яка практикує у м. Харкові,

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі - Уряд), який представляли виконувач обов’язків Уповноваженого пані О. Давидчук, а згодом його Уповноважений, п. І. Ліщина,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 11 квітня 2024 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Ця заява стосується невиконання рішення національного суду, ухваленого щодо приватної сторони. Заявник скаржився за статтями 6 і 13 Конвенції, а також за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

2. 24 травня 1999 року Дзержинський міський суд Донецької області задовольнив позов заявника до колективного підприємства "Костянтинівська госпрозрахункова автоколона" (далі - підприємство "Костянтинівська автоколона"), встановивши, що останнє несло відповідальність за безстроково встановлену інвалідність заявника другої групи, та зобов’язавши його виплачувати заявнику суму у розмірі 341,53 українські гривні (далі - грн) щомісяця безстроково як відшкодування втраченого доходу та компенсації за додатковий побутовий догляд.

3. Виконання зазначеного рішення було зупинено 21 грудня 2002 року. Згодом заявник подав позов проти виконавчої служби, і 25 вересня 2006 року Дзержинський міський суд Донецької області задовольнив цей позов, визнавши неправомірною бездіяльність виконавчої служби. Суд встановив, що виконавча служба не перевірила наявність у боржника майна, а також факт, що підприємство "Костянтинівська автоколона" безоплатно передало Костянтинівському райпо 45 транспортних засобів і продало належне йому нерухоме майно у травні 2004 року. Лише в листопаді 2004 року виконавча служба звернулася до Бюро технічної інвентаризації з проханням надати інформацію про будь-яке майно, яке належало боржнику. Через десять днів виконавча служба наклала арешт на банківський рахунок боржника. Це рішення не оскаржувалося і набрало законної сили.

4. 23 квітня 2008 року Донецький окружний адміністративний суд задовольнив позов інспектора місцевого управління податкової служби та припинив діяльність підприємства "Костянтинівська автоколона" як юридичної особи.

5. У березні 2008 року заявник, посилаючись на зазначене рішення від 25 вересня 2006 року, подав позов проти місцевої виконавчої служби та місцевого управління Державного казначейства України, вимагаючи відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок бездіяльності державних виконавців.

6. Після декількох повернень справи 03 грудня 2009 року Дзержинський міський суд Донецької області задовольнив позовну вимогу заявника про відшкодування моральної шкоди, але залишив без задоволення позовну вимогу про відшкодування матеріальної шкоди, встановивши, що відповідно до чинного законодавства виконавчу службу не можна було зобов’язати сплатити суму, присуджену рішенням суду щодо третьої особи, як покарання за невиконання нею цього рішення суду вчасно.

7. 29 березня 2010 року та 26 січня 2012 року Апеляційний суд Донецької області та Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відповідно частково скасували зазначене рішення, відхиливши позовні вимоги заявника також і щодо відшкодування моральної шкоди. Аргументація в рішеннях судів ґрунтувалася на тому, що Дзержинський міський суд Донецької області у згаданому рішенні від 25 вересня 2006 року визнав неправомірними дії виконавчої служби й такий висновок становив достатню справедливу сатисфакцію вимог заявника про відшкодування моральної шкоди.

8. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.