Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Богданов проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Карло Ранцоні (<…>), Голова,

Маттіас Гуйомар (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 27380/20), яку 12 червня 2020 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Владислав Сергійович Богданов (далі - заявник), 1983 року народження, який проживає у м. Чернігові. Його представляла пані А. Вторих - юрист, яка практикує у м. Вишгороді,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані О. Давидчук з Міністерства юстиції, про скаргу заявника за статтею 8 Конвенції на відмову органів державної влади повідомити йому адресу проживання його неповнолітнього сина, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

рішення про надання заяві статусу пріоритетної ( правило 41 Регламенту Суду),

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 30 березня 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується, як стверджується, необґрунтованої відмови працівників поліції 12 березня 2019 року повідомити заявнику адресу, за якою його неповнолітній син (народжений у квітні 2016 року) проживав з матір’ю окремо від заявника, хоча він також мав батьківські права. Він скаржився на порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з цим.

2. 11 листопада 2019 року постановою Шостого апеляційного адміністративного суду було зрештою відмовлено у задоволенні позову заявника у зв’язку з цією відмовою, оскільки суд не вбачав ознак протиправності в діях працівників поліції. Зокрема суд встановив, що працівники поліції належним чином встановили місцеперебування дитини, однак мати дитини не дала дозволу, як того вимагали положення про захист даних (частина друга статті 14 Закону України "Про захист персональних даних" та стаття 11 Закону України "Про інформацію"), на розкриття адреси її проживання з дитиною. 23 грудня 2019 року Верховний Суд встановив відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.

3. Тим часом 07 серпня 2019 року місцевий орган опіки та піклування склав "висновок", в якому встановив графік та умови проведення побачень і спілкування заявника з його дитиною. Згодом, 13 вересня 2019 року, заявник зустрівся з дитиною, а також йому повідомили, коли дитина змінила місце проживання на інше.

4. У період з грудня 2018 року по березень 2020 року заявник подав три цивільні позови, вимагаючи повернення сина за попереднім місцем проживання, розкриття нового місця проживання його сина та усунення перешкод у спілкуванні заявника з дитиною. У березні 2021 року у задоволенні позову заявника про повернення дитини було відмовлено як поданому передчасно. Провадження щодо двох інших його позовів, щодо яких заявник зрештою подав заяви про залишення їх без розгляду у зв’язку з досягненням згоди з матір’ю дитини про його спілкування з дитиною, були закриті в листопаді 2019 року та у січні 2022 року.

5. Посилаючись на статті 6 і 8 Конвенції, заявник скаржився на відмову органів державної влади у березні 2019 року повідомити йому адресу проживання його неповнолітнього сина, внаслідок чого він не мав доступу та не спілкувався зі своїм сином близько п’яти місяців.

6. Уряд стверджував про зловживання заявником правом на подання індивідуальної заяви, оскільки він не повідомив Суд про цивільні позови, подані ним у період з грудня 2018 року по березень 2020 року (див. пункт 4). Згідно з твердженнями Уряду питання, що стали предметом його скарг у цій справі, мало вирішуватися цивільними судами у межах проваджень стосовно встановлення графіку його побачень з дитиною, про що працівники поліції неодноразово повідомляли заявника. Коли він подав цю заяву до Суду в червні 2020 року, провадження про встановлення графіку побачень усе ще тривало, а провадження про розкриття інформації щодо нового місця проживання дитини було закрито за його заявою, а тому ця скарга мала бути відхилена у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.

7. Уряд додав, що заявнику не повідомили адресу дитини, оскільки працівники поліції мали забезпечити як безпеку дитини, так і нерозголошення особистої інформації матері дитини.

8. Суд вважає, що скарга заявника має розглядатись виключно за статтею 8 Конвенції.

9. Ніщо не свідчить про те, що заявник не повідомив Суд про які-небудь істотні факти, які стосувалися саме провадження про відмову працівників поліції розкрити йому адресу проживання його сина у березні 2019 року, що і є предметом цієї справи (див. пункти 1 та 2). Навіть якби було б краще, аби заявник повідомив Суд про цивільні провадження стосовно тісно пов’язаних питань, відсутні підстави вважати, що таке неповідомлення слід розглядати як намір ввести Суд в оману.

10. Хоча цивільні провадження, на які посилався Уряд, мали безпосередній зв’язок зі стосунками та спілкуванням заявника з дитиною, вони не були пов’язані з конкретними діями працівників поліції, на які скаржився заявник у цій справі - відмови розкрити йому адресу проживання його дитини у березні 2019 року - і законність якої він належним чином оскаржив у національних судах (див. пункт 2). Отже, ця скарга не може бути відхилена на підставі невичерпання національних засобів юридичного захисту.

11. Суд також вважає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою у розумінні підпункту "a" пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною, а заперечення Уряду у зв’язку з цим має бути відхилено.

12. Загальні принципи щодо гарантії взаємного спілкування одного з батьків та дитини, як основоположного елементу сімейного життя, захищеного статтею 8 Конвенції, наведені, серед інших джерел, в рішеннях у справах "Странд Лоббен та інші проти Норвегії" [ВП] (Strand Lobben and Others v. Norway) [GC], заява № 37283/13, пункти 202-207, від 10 вересня 2019 року, та "Хуснутдінов та X проти Росії" (Khusnutdinov and X v. Russia), заява № 76598/12, пункти 76-80, від 18 грудня 2018 року, з подальшими посиланнями.

13. У цій справі у зв’язку з відмовою працівників поліції розкрити йому інформацію про місцеперебування його сина, заявник не міг скористатися своїм правом на доступ до дитини та на інформацію про особисті обставини дитини протягом близько п’яти місяців (див. пункти 2 і 3), що було достатньо серйозним, аби порушити питання за статтею 8 Конвенції, оскільки це стосувалося права заявника на повагу до його сімейного життя (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Зюсс проти Німеччини" (<...>), заява № 63309/00, від 13 жовтня 2005 року, а також, mutatis mutandis, рішення у справах "Анайо проти Німеччини" (Anayo v. Germany), заява № 20578/07, пункт 62, від 21 грудня 2010 року, "Шнайдер проти Німеччини" (Schneider v. Germany), заява № 17080/07, пункт 90, від 15 вересня 2011 року, та "Фрьоліх проти Німеччини" (<...>), заява № 16112/15, пункт 57, від 26 липня 2018 року, в яких порушувалися аналогічні за своєю суттю питання). За таких обставин немає необхідності визначати, чи становило оскаржуване нерозкриття інформації втручання у відповідні права за цим положенням, як Суд встановив у згаданих ухвалі у справі "Зюсс проти Німеччини" (<...>) і рішеннях у справах "Анайо проти Німеччини" (Anayo v. Germany) та "Шнайдер проти Німеччини" (Schneider v. Germany), чи це питання слід розглядати у контексті позитивного обов’язку держави вживати заходів щодо сприяння спілкуванню того з батьків, хто не є опікуном дитини (див., наприклад, рішення у справі "Глейзер проти Сполученого Королівства" (Glaser v. the United Kingdom), заява № 32346/96, пункт 66, від 19 вересня 2000 року). Межі між позитивними та негативними обов’язками держави за статтею 8 Конвенції неможливо точно визначити; застосовні принципи, тим не менш, подібні (див., серед інших джерел, рішення у справі "І.С. проти Німеччини" (I.S.v. Germany), заява № 31021/08, пункт 70, від 05 червня 2014 року). У цій справі Суд, зрештою, повинен визначити, чи було встановлено необхідний справедливий баланс між відповідними конкуруючими інтересами у межах процесу ухвалення рішень на національному рівні, і чи забезпечив цей процес необхідний захист прав заявника, як гарантовано статтею 8 Конвенції (див. згадані рішення у справі "Глейзер проти Сполученого Королівства" (Glaser v. the United Kingdom), пункти 63 і 76, ухвалу щодо прийнятності у справі "Зюсс проти Німеччини" (<...>), та рішення у справі "І.С. проти Німеччини" (I.S.v. Germany), пункт 71).