Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Романюк проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ладо Чантурія (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Маттіас Гуйомар (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 77909/12), яку 27 листопада 2012 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Віктор Миколайович Романюк, 1975 року народження, який проживає у м. Василькові (далі - заявник), та якого представляв п. М.В. Мотрук - юрист, який практикує у м. Києві,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляв його Уповноважений, п. Іван Ліщина, про заяву,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 12 травня 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується стверджуваного порушення пасивного виборчого права заявника за статтею 3 Першого протоколу до Конвенції у двох аспектах: визнання недійсними результатів виборів 28 жовтня 2012 року в його окрузі та скасування його реєстрації на повторних парламентських виборах в окремих округах 15 грудня 2013 року у зв’язку з його тимчасовим виїздом до Італії. Заявник також скаржився на те, що постанова суду про тримання його під вартою в межах кримінального провадження, яке було порушено щодо нього в Україні 30 січня 2013 року і, яке призвело до його однотижневого тримання під вартою в Італії у березні 2013 року, суперечило пункту 1 статті 5 Конвенції.

2. Заявник балотувався як кандидат від головної опозиційної партії "Батьківщина" на парламентських виборах 28 жовтня 2012 року в одномандатному виборчому окрузі № 94. Відповідно до примірників результатів голосування (далі - протоколи), складених дільничними виборчими комісіями (далі - ДВК), він переміг на виборах, тоді як його головний суперник, пані З., кандидат від урядової партії "Партія регіонів", посіла друге місце. Проте окружна виборча комісія (далі - ОВК) визнала недійсними результати голосування на двадцяти семи виборчих дільницях, на всіх з яких кількість голосів за заявника значно перевищувала кількість за пані З. Обґрунтування ОВК обмежувалося загальним посиланням на судові рішення, ухвалені за скаргами двадцяти семи спостерігачів, здебільшого від пані З. і "Партії регіонів", які стверджували, що ДВК незаконно обмежили їхній доступ до цих виборчих дільниць. Заявник оскаржив це рішення про визнання результатів недійсними, стверджуючи, зокрема, що ОВК не проаналізувала обсяг відповідних обмежень та їхній можливий вплив на результати голосування. Адміністративні суди двох інстанцій відмовили у задоволенні його скарг на тій підставі, що ОВК діяла в межах своїх дискреційних повноважень. Центральна виборча комісія (далі - ЦВК) визнала неможливим встановити результати виборів в окрузі та звернулася до Верховної Ради України з проханням створити необхідні умови для проведення повторних виборів у певних округах.

3. 30 січня 2013 року прокуратура міста Києва порушила кримінальну справу щодо заявника за підозрою у "незакінченому замаху" на привласнення державного майна, вчиненому у 2008 році. Зокрема, заявника, який був заступником голови правління заводу по виробництву інсулінів ЗАТ "Індар" (70,7% якого належало державі), підозрювали у змові з головою правління, паном Л., з метою привласнення коштів підприємства. Їх підозрювали у створенні усупереч нормам законодавства товариства з обмеженою відповідальністю та переданні йому частини нерухомого майна заводу "Індар". Однак ця передача не була завершена, оскільки заявник і Л. не подали заяву про її реєстрацію.

4. 04 лютого 2013 року заявник виїхав до Італії. Через декілька днів працівники міліції оголосили його в розшук. Слідчий суддя ухвалив постанову про взяття заявника під варту з метою забезпечення його присутності в суді для розгляду питання про обрання йому запобіжного заходу. 26 березня 2013 року Шевченківський районний суд міста Києва обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Тим часом, 22 березня 2013 року заявника затримали в Італії. 29 березня 2013 року його звільнили під підписку про невиїзд.

5. 09 липня 2013 року апеляційний суд міста Мілан (далі - Міланський суд) відмовив у задоволенні запиту українських органів державної влади про видачу заявника. Він зазначив, що згідно з італійським кримінальним законодавством, незакінчений замах на злочин полягав у тому, що особа не змогла закінчити його з причин, які не залежали від її волі. Матеріали справи чітко вказували, що злочин, у вчиненні якого обвинувачувався заявник, не був закінчений, оскільки він не виконав відповідні адміністративні формальності. Ніколи не стверджувалося, що заявник не зміг закінчити стверджуваний злочин з причин, які не перебували під його контролем і не залежали від його волі. Також було вказано на проміжок часу між відповідними подіями (2008 рік) і моментом порушення кримінальної справи (2013 рік).

6. На початку грудня 2013 року адміністративні суди за скаргою виборця скасували реєстрацію заявника як кандидата на повторних парламентських виборах у певних округах, призначених на 15 грудня 2013 року, на тій підставі, що він не відповідав вимозі про п’ятирічне проживання. ЦВК, зі свого боку, стверджувала, що він подав усі передбачені законодавством документи, у тому числі копію паспорта з реєстрацією місця проживання в Україні. Хоча чинний на момент подій Закон України "Про вибори народних депутатів України" 2011 року не містив додаткових пояснень щодо вимоги про проживання, суди вважали, посилаючись на деякі інші закони, що вона передбачала перебування на території України понад 183 дні на рік. Беручи до уваги беззаперечне проживання заявника в Італії протягом попередніх десяти місяців, суди постановили, що він не відповідав цій вимозі. Вони не прокоментували його аргумент, що його свобода пересування була обмежена, оскільки, по-перше, він був затриманий в Італії, а, по-друге, вирішувалося питання про його видачу до України.

7. Заявник скаржився на те, що тримання його під вартою з 22 до 29 березня 2013 року ґрунтувалося на свавільній постанові українських органів державної влади і, таким чином, суперечило пункту 1 статті 5 Конвенції.

8. Уряд стверджував, що постанова про тримання під вартою відповідала законодавству.

9. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

10. Загальні відповідні принципи наведені, наприклад, в рішенні у справі "Васілічук проти Республіки Молдова" (Vasiliciuc v. the Republic of Moldova), заява № 15944/11, пункти 34-36, від 02 травня 2017 року.

11. Суд не вважає, що позбавлення заявника свободи ґрунтувалося на "обґрунтованій підозрі у вчиненні ним правопорушення". Він зазначає, що пред’явлені йому обвинувачення у 2013 році стосувалися "незакінченого замаху" на привласнення коштів, нібито вчиненого за приблизно п’ять років до цього. Як прямо зазначено в усіх відповідних документах, згадане привласнення не було закінчено лише тому, що заявник та інший підозрюваний не подали заяву про реєстрацію передачі майна. Ніколи не стверджувалося, що вони мали для цього якісь перешкоди. Ці міркування змусили Міланський суд відхилити запит українських органів державної влади про видачу заявника у липні 2013 року (див. пункт 5).