Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Панова та інші проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Лятіф Гусейнов (<...>), Голова,

Ладо Чантурія (<...>),

Маттіас Гуйомар (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяви (№ 28519/10, № 52630/10, № 52697/10 та № 57473/10), які подали у різні дати, зазначені в таблиці у додатку, до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) четверо громадян України, відомості щодо яких наведені в таблиці у додатку (далі - заявники),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги щодо законності та справедливості судових рішень про виселення заявників, а також визнати решту скарг у заявах неприйнятними,

рішення надати правову допомогу,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 17 червня 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заявники стверджували, що їх незаконно та несправедливо виселили з їхніх квартир у будівлі, яка раніше належала державному підприємству, після її передачі приватному власнику. Вони висунули скарги за статтями 6, 8 та 13 Конвенції.

2. Заявники народилися у 1950, 1951, 1957 та 1974 роках відповідно. Перша, друга та третя заявниці проживають у с. Ясногородка.

3. Четвертий заявник, п. І.В. Бірючков, був сином другої заявниці, пані В.І. Павлінової. Він помер у 2014 році, коли його заява перебувала на розгляді у Суді. Друга заявниця висловила бажання підтримати заяву свого покійного сина.

4. Заявникам була надана правова допомога та їх представляв п. Є.Л. Бойченко - юрист, який практикує у м. Страсбурзі.

5. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

6. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

7. 01 липня 1980 року Макарівська районна рада (в Київській області, Україна) ввела в експлуатацію декілька новозбудованих будівель на території бази відпочинку "Л.К.", розташованій поблизу села Ясногородка. Одна з цих будівель називалася "готель з гуртожитком та гаражем". База відпочинку була побудована підприємством "В." - радянським державним підприємством, яке знаходилося в Росії, та призначалася для поселення дітей його працівників під час канікул.

8. У різні дати до 1987 року першим трьом заявницям, які працювали на базі відпочинку "Л.К." разом з декількома десятками інших працівників "Л.К." було надано житло у згаданому будинку для них та осіб, що перебували на їхньому утриманні. Четвертий заявник, неповнолітній на той момент, був поселений разом з другою заявницею, його матір’ю.

9. У 1987 році підприємство "В." закрило базу відпочинку, звільнило працівників, у тому числі перших трьох заявниць, і передало майно бази відпочинку "Л.К." на баланс державному будівельному підприємству "С.М.Т.", розташованому в Україні. Декілька разів підприємство "С.М.Т." розглядало різні проєкти щодо переселення колишніх працівників бази відпочинку "Л.К.", які проживали на території колишньої бази відпочинку; проте ці проєкти завершені не були.

10. У 1992 році майновий комплекс придбало приватне підприємство "І.", яке того ж року продало його іншому приватному підприємству "Е.".

11. Неодноразово колишні працівники бази відпочинку "Л.К.", які проживали в її приміщеннях, зверталися до різних органів державної влади зі скаргами та вживали різні інші заходи, стверджуючи, що передача бази відпочинку "Л.К." приватним власникам була незаконною та була посяганням на їхні права як наймачів.

12. 01 березня 1993 року Київська обласна державна адміністрація надіслала лист групі колишніх працівників бази відпочинку "Л.К.", зазначивши:

"... Товариство ["E."] зобов’язалось... забезпечувати жильців [колишної бази відпочинку "Л.К."] теплом, електроенергією та водопостачанням. Відселення з бази відпочинку буде вирішено лише при умові будівництва будинків для всіх проживаючих сімей. Товариство ["E."] погодилось вести будівництво житла. На даний час під [проєкт] виділено п’ятнадцять гектарів землі. Ведуться роботи по проекту планування …".

13. У 1996 році у відповідь на клопотання другої заявниці підприємство "E." дозволило їй зайняти у тій самій будівлі додаткову квартиру, яка звільнилася, оскільки на той момент вона та її син (четвертий заявник), який досяг повноліття, користувалися однокімнатною квартирою.

14. Згідно з твердженнями Уряду у 2004 році підприємство "Е." переселило деяких колишніх працівників бази відпочинку "Л.К.", надавши їм інше житло.

15. Згідно з твердженнями заявників у період з 1992 по 2004 роки підприємство "Е." не здійснювало жодних заходів щодо утримання майна бази відпочинку "Л.К." і вона стала напівзруйнованою. Колишні працівники бази відпочинку "Л.К.", які там проживали, робили все можливе, щоб підтримувати будівлі та інфраструктуру у належному стані. У 2004 році у зв’язку зі зростанням ціни на землю підприємство "Е." вирішило продати базу відпочинку "Л.К.". Оскільки присутність наймачів перешкоджала запланованому продажу, підприємство "Е." почало вживати різних незаконних заходів для виселення наймачів, не виконавши свою обіцянку про надання їм іншого житла. Воно припинило постачання води, газу та електроенергії, змусивши мешканців встановити власні системи енерго- та водопостачання.

16. 13 березня 2006 року після декількох перевірок скарг мешканців бази відпочинку "Л.К." прокурор Макарівського району ініціював цивільне провадження в їхніх інтересах, вимагаючи зобов’язати підприємство "E." врегулювати питання їхнього проживання шляхом видачі ордерів на їхні імена згідно з Житловим кодексом України (у редакції 1983 року).

17. Підприємство "Е." подало зустрічний позов, стверджуючи про незаконність проживання всіх мешканців бази відпочинку "Л.К." у його власності. Посилаючись на загальні положення цивільного законодавства щодо захисту приватної власності, воно вимагало їхнього виселення.

18. Заявники оскаржили вимоги підприємства "Е.", а також доводи прокурора. Вони стверджували, що їхнє поточне помешкання було надано їм як захищеним наймачам службового житла і вони проживали там законно, постійно та добросовісно протягом значних періодів часу. Тому у прокурора не було потреби домагатися врегулювання питання їхнього проживання там. Щодо зустрічного позову підприємства "Е." стосовно їхнього виселення заявники стверджували, що відповідно до Житлового кодексу України їх не можна було виселити без надання їм іншого житла. Заявники надали копії документів місцевих органів державної влади, які підтверджували, що це житло було вже давно зареєстроване як їхнє постійне місце проживання, а також розрахункові книжки, видані на їхні імена згідно з положеннями, застосовними до захищених об’єктів оренди у 1980-х роках. Заявники також надали копії ордерів на жиле приміщення, виданих на їхні імена у 1980-х роках Макарівською районною радою.

19. 27 червня 2006 року районний суд залишив без розгляду позов прокурора, поданий від імені заявників, оскільки заявники його не підтримали. Однак він продовжив розгляд цього самого позову у частині щодо деяких інших мешканців бази відпочинку "Л.К.", які підтримали позицію прокурора. Суд також розглянув зустрічний позов про виселення, поданий підприємством "E." проти усіх мешканців бази відпочинку "Л.К.", у тому числі заявників.

20. 20 жовтня 2006 року Шевченківський районний суд міста Києва ухвалив рішення на користь підприємства "Е.". Зокрема, він встановив відсутність документів, які б свідчили про те, що будь-який з будинків бази відпочинку "Л.К." був призначений для постійного проживання; що житло заявників ніколи не було зареєстровано як частина державного житлового фонду і, таким чином, видача їм ордерів на жиле приміщення та реєстрація місця проживання в місцевих органах державної влади порушувала застосовні процесуальні норми. У зв’язку з наведеним положення щодо безстрокового найму, передбачені Житловим кодексом України, не застосовувалися у їхній справі. За відсутності будь-яких договірних відносин з підприємством "Е." у заявників та інших мешканців бази відпочинку "Л.К." не було жодних законних підстав винаймати приміщення колишньої бази відпочинку, а підприємство "Е.", приватний власник, не міг бути зобов’язаний забезпечувати їх житлом. Згідно зі статтями 319 та 321 Цивільного кодексу України (див. пункт 33) усі мешканці бази відпочинку "Л.К.", у томі числі заявники, мали бути виселені.

21. Низка відповідачів, яких підтримали заявники, подали апеляційну скаргу на це рішення на підставі різних процесуальних норм. По суті вони також стверджували, що приватне підприємство "E." незаконно придбало колишнє державне майно, в якому вони проживали як захищені наймачі службового житла для цілей Житлового кодексу України. Відповідні приміщення були житлом, в якому вони давно проживали родинами; вони утримували їх за власний рахунок; і законність їхнього проживання ніколи раніше не оскаржувалася. Згідно зі статтею 125 Житлового кодексу України їх неможливо було виселити без надання їм іншого житла.

22. Прокурор також оскаржив рішення про виселення від імені всіх мешканців бази відпочинку "Л.К.", у тому числі заявників. Всупереч позиції відповідачів, він вважав, що їхнє проживання не було належним чином задокументоване. Однак він стверджував, що у цьому порушенні не можна звинувачувати відповідачів, оскільки у цьому не було їхньої провини. Він також стверджував, що відповідачі добросовісно проживали в оспорюваних приміщеннях протягом тривалих періодів часу та належним чином брали участь в їхньому утриманні. На думку прокурора, неперебірливе виселення всіх відповідачів з метою захисту майнових інтересів поточного власника без розгляду обставин кожного мешканця було б крайнім і непропорційним заходом.

23. 08 вересня 2009 року Апеляційний суд міста Києва скасував рішення про виселення. Він встановив, що деякі документи в матеріалах справи свідчили, що будівля, в якій проживали відповідачі, мала бути гуртожитком для працівників бази відпочинку "Л.К." відповідно до положень Житлового кодексу України. Таким чином, позовна вимога підприємства "Е." про виселення, сформульована на підставі загальних положень цивільного законодавства щодо захисту приватної власності та без здійснення детальної оцінки індивідуальної ситуації кожного мешканця і яка не враховувала положень Житлового кодексу України, не могла бути задоволена.

24. 17 березня 2010 року Верховний Суд України задовольнив подану підприємством "Е." касаційну скаргу і залишив без змін ухвалене районним судом рішення про виселення. Він встановив, що, оскільки відповідна будівля не була належним чином зареєстрована як частина державного житлового фонду, призначеного для постійного проживання, розглядати проживання відповідачів як безстроковий найм у розумінні Житлового кодексу України не було підстав. Згідно з положеннями Цивільного кодексу України щодо захисту приватної власності від свавільного посягання відповідачі, у тому числі заявники, мали бути виселені.

25. 31 березня 2010 року рішення Верховного Суду України було надіслано заявникам поштою.

26. У різні дати у травні та червні 2010 року всіх заявників було виселено.

27. Згодом підприємство "Е." знесло будівлю, в якій проживали заявники.

28. У вересні 2010 року підприємство "Е." продало колишню базу відпочинку "Л.К." іншому приватному підприємству "П.".

29. У червні 2006 року третя заявниця придбала недобудований будинок у селі Ясногородка. Після її виселення з колишньої бази відпочинку "Л.К." вона переїхала в цей будинок.

30. 30 листопада 2011 року перша, друга та четвертий заявники були включені органом місцевої влади до списку громадян, які мають пріоритетне право на отримання соціального житла.

31. 23 квітня 2013 року першій, другій та четвертому заявникам були надані ордери на поселення у квартирах з фонду соціального призначення у селі Ясногородка. Згідно з твердженнями першої та другої заявниць ці квартири знаходилися у відремонтованій майстерні; у них не було елементарних зручностей і потрібно було провести значні ремонтні роботи, аби зробити їх придатними для проживання.

32. Відповідні положення Житлового кодексу України у редакції, чинній на момент подій, передбачали:

"Без надання іншого службового приміщення не може бути виселено [з службових жилих приміщень]

...

- осіб, звільнених у зв’язку з ліквідацією підприємства, установи [або] організації або [які звільнені] за скороченням [працедавцем] чисельності чи штату працівників;

... ".

33. Відповідні положення Цивільного кодексу України у редакції, чинній на момент подій, передбачали:

"1. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

... ".

"1. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

... ".

34. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

35. Пан І.В. Бірючков - четвертий заявник - помер у 2014 році, його мати, пані В.І. Павлінова - друга заявниця - висловила бажання підтримати його заяву.

36. Уряд стверджував, що друга заявниця не мала права підтримувати заяву свого покійного сина, оскільки оскаржувані права не могли бути передані.

37. Суд зазначає, що у низці справ, коли заявники померли під час провадження, він врахував бажання їхніх спадкоємців або близьких родичів продовжувати їхній розгляд (див., зокрема, рішення у справах "Ергезен проти Туреччини" (Ergezen v. Turkey), заява № 73359/10, пункти 29-31, від 08 квітня 2014 року, а також в якості нещодавнього прикладу "Лопез Рібалда та інші проти Іспанії" [ВП] (Lуpez Ribalda and Others v. Spain) [GC], заяви № 1874/13 та № 8567/13, пункти 72 і 73, від 17 жовтня 2019 року з подальшими посиланнями). Однак у цій справі, зважаючи на характер скарг четвертого заявника, аналогічних скаргам, поданим трьома іншими заявницями, у тому числі його матір’ю - другою заявницею - від свого імені, Суд вважає, що друга заявниця не має достатнього інтересу підтримувати ті самі скарги від імені свого сина. З огляду на наведене Суд також вважає, що відсутній загальний інтерес, який би вимагав продовження розгляду скарг четвертого заявника, і вважає, що було задоволено умови, за яких ці скарги можуть бути вилучені із його реєстру справ, передбачені пунктом 1 статті 37 Конвенції (див., для порівняння, рішення у справі "I.Г. та інші проти Словаччини" (I.G. and Others v. Slovakia), заява № 15966/04, пункти 92 і 93, від 13 листопада 2012 року).

38. Отже, Суд вирішує вилучити заяву, подану четвертим заявником, п. І.В. Бірючковим, з реєстру його справ згідно з підпунктом "с" пункту 1 статті 37 Конвенції. У подальших частинах цього рішення вираз "заявники" включатиме лише першу, другу та третю заявниць.

39. Перша, друга та третя заявниці скаржились на те, що судове рішення про їхнє виселення становило незаконне та несправедливе втручання в право на повагу до їхнього житла. Вони посилалися на статтю 8 Конвенції, яка передбачає:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".

А. Прийнятність

1. Стверджуване невичерпання національних засобів юридичного захисту першою, другою та третьою заявницями

40. Уряд стверджував, що перша, друга та третя заявниці не вичерпали національні засоби юридичного захисту у зв’язку з наведеними скаргами. Зокрема, спочатку отримавши відповідне житло у зв’язку з працевлаштуванням, вони повинні були передбачити, що після звільнення їхнє проживання стало необґрунтованим. До того ж, будівля, в якій вони проживали, не була зареєстрована як частина державного житлового фонду і не була призначена для постійного проживання. Таким чином, заявниці повинні були звернутися до нових власників з вимогою врегулювати питання їхнього постійного проживання або вимагати переселення. В якості альтернативи, вони могли звернутися до відповідних органів державної влади щодо включення їх до списку осіб, які мають право на отримання соціального житла. Тим часом заявниці не лише не вжили жодної з вказаних заходів, але й заперечували, коли прокурор району ініціював провадження від їхнього імені, вимагаючи врегулювання питання їхнього проживання.

41. Заявниці не погодилися. Вони стверджували, що отримавши відповідне житло від свого роботодавця, державного підприємства, вони проживали там як захищені наймачі службового житла відповідно до положень Житлового кодексу України. Згідно зі статтею 125 Житлового кодексу України після припинення діяльності їхнього роботодавця вони мали право проживати у своєму житлі, якщо і до того часу, поки їм не буде надано інше соціальне житло. Тому їхня ситуація із житлом була обґрунтованою, і у них не було підстав ні вимагати її врегулювання, ні подавати заяви на отримання іншого соціального житла. З тієї ж причини заявниці заперечували проти дій прокурора району: він вимагав врегулювання питання їхнього проживання, яке, на їхню думку, вже було законним і постійним. Однак, оскільки підприємство "E." подало зустрічний позов про їхнє виселення в межах того самого провадження, вони брали активну участь у цьому провадженні як відповідачі, у тому числі шляхом подання апеляційної скарги на рішення районного суду. Тому заявниці належним чином вичерпали наявні національні засоби юридичного захисту.