Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Єсічко та інші проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ладо Чантурія (<…>), Голова,

Стефані Моро-Вікстром (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 35659/13), яку 21 травня 2013 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) троє громадян України - пані Оксана Геннадіївна Єсічко, 1975 року народження, та її доньки, пані Катерина Володимирівна Поліховська, 2002 року народження, та пані Софія Олегівна Єсічко, 2009 року народження (далі - заявниці), що проживають у м. Севастополі. Їх представляв п. С.А. Заєць - юрист, який практикує у м. Ірпіні,

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі - Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 18 січня 2024 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується, як стверджується, незаконного та невиправданого виселення заявників із кімнати в комунальній квартирі-1. Заявники посилалися на статті 3 і 8 Конвенції.

__________

-1 У комунальній квартирі проживають члени більш як однієї сім’ї. У такому помешканні кожна сім’я зазвичай займає одну кімнату (або декілька кімнат) для особистого користування, тоді як інші приміщення (найчастіше кухня, ванна кімната та коридор) є спільними та використовуються усіма мешканцями. Концепція комунальних квартир виникла за часів Радянського Союзу у зв’язку з житловою кризою в містах. Деякі комунальні квартири існують досі.

2. У березні 2010 року комунальне підприємство "Р.", що управляло багатоквартирним будинком, в якому проживали заявники та пан Ю. (чоловік першої заявниці), звернулося з позовом, вимагаючи виселити їх з кімнати площею 10 квадратних метрів, яку вони зайняли без отримання ордера на житлове приміщення від Севастопольської міської державної адміністрації (далі - СМДА). Підприємство "Р." стверджувало, що згідно зі статтею 116 Житлового кодексу України 1983 року (далі - ЖК України) відповідачі підлягали виселенню, оскільки самоправно зайняли кімнату.

3. Заявники подали зустрічний позов, вимагаючи зобов’язати СМДА видати їм ордер на житлове приміщення. Вони зазначили, що до переїзду у відповідну кімнату їхня сім’я проживала у сусідній кімнаті площею 14 квадратних метрів, в якій вони жили разом з паном Т. (батьком першої заявниці) та двома іншими родичами. У 2008 році попередній директор підприємства "Р." дозволив сім’ї заявників відремонтувати за власний кошт розташовану у тій же квартирі вільну кімнату, яка перебувала в аварійному стані та використовувалася як комора, і переїхати туди, що вони й зробили. Однак згодом СМДА відмовилася видати їм ордер на відповідну кімнату, хоча стаття 54 ЖК України передбачала, що наймачі комунальних квартир, які потребували більшої житлової площі, мали переважне право перед будь-якими сторонніми особами займати вільні кімнати у таких квартирах.

4. Районна рада опіки та піклування долучилася до провадження як третя сторона та підтримала зустрічний позов, стверджуючи, що повернення двох неповнолітніх дітей до кімнати пана Т. створило б несприятливе середовище для їхнього виховання з огляду на вкрай тісні умови проживання.

5. 23 грудня 2011 року Ленінський районний суд міста Севастополя відмовив у задоволенні позову підприємства "Р." про виселення, задовольнив зустрічний позов відповідачів і зобов’язав СМДА видати їм ордер на житлове приміщення. Зокрема, суд встановив, що відповідачів не можна було вважати такими, що самовільно зайняли спірне приміщення, оскільки попередній директор підприємства "Р." дав їм на це попередній дозвіл. Суд також зазначив, що відмова СМДА видати ордер на житлове приміщення ґрунтувалася, по суті, на обмежувальному тлумаченні терміна "наймач", використаного у статті 54 ЖК України, який стосувався виключно наймачів соціального житла, тоді як пан Т. отримав право власності на кімнату, в якій він проживав і в якій раніше проживала перша заявниця та інші родичі. Суд зазначив, що, враховуючи дату набрання чинності ЖК України (1983 року), використаний у статті 54 термін "наймач" слід було розглядати в історичному контексті. З тексту статті 54 було очевидно, що її загальною метою було зменшення, наскільки можливо, кількості сімей, які проживали у комунальних квартирах, шляхом надання їхнім мешканцям, що жили в умовах обмеженого простору, переважного права на поселення у вільні кімнати в цих квартирах, замість виділення цих приміщень особам, які там не мешкали. Беручи до уваги той факт, що сім’я заявників і пана Т. мали б лише 2,1 кв. метра на особу, якби відповідачі повернулися до кімнати пана Т., було б надуманим і надто формальним тлумачити статтю 54 як таку, що позбавляє сім’ю заявників можливості зайняти вільну кімнату площею 10 кв. метрів, відремонтовану ними з дозволу підприємства "Р.".

6. 18 жовтня 2012 року Апеляційний суд міста Севастополя задовольнив апеляційну скаргу, подану СМДА, та постановив виселити відповідачів. Суд встановив, що у цій справі мала застосовуватися стаття 116 ЖК України, оскільки відповідачі вселилися у спірне приміщення, не отримавши ордера, який відповідно до статті 58 ЖК України був єдиним документом, що слугував законною підставою для вселення у житлове приміщення, яке перебувало у державній власності. Таким чином, відповідачів можна було виселити, оскільки вони самоправно зайняли кімнату. Своєю чергою, СМДА не могли зобов’язати видати ордер на житлове приміщення, оскільки стаття 54 ЖК України надавала переважне право на заселення вільних кімнат у комунальних квартирах "наймачам", тоді як пан Т., у кімнаті якого сім’я заявників проживала раніше, був її "власником". Отже, підстав для існування переважного права на отримання спірного приміщення відповідачами не було. Хоча вони були взяті на соціальний квартирний облік, вони мусили чекати своєї черги.

7. 21 листопада 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою заявників, в якій вони стверджували, що районний суд ухвалив правильне рішення. 03 червня 2013 року він також відмовив у задоволенні заяви заявників про перегляд, в якій вони стверджували про існування на практиці різних тлумачень застосовних положень ЖК України національними судами.