Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Сото Тревіно проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Карло Ранцоні (<…>), Голова,

Маттіас Гуйомар (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 12498/21), яку 02 березня 2021 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин Мексики п. Карлос Едуардо Сото Тревіно (далі - заявник), 1968 року народження, який проживає у м. Мехіко,

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі - Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко з Міністерства юстиції,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 21 березня 2024 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується, як стверджувалося, надмірної тривалості провадження, у межах якого заявник намагався повернути свою доньку, народжену у січні 2018 року, з України, де вона проживала зі своєю матір’ю з червня 2018 року без згоди заявника, до Мексики, країни постійного проживання дитини, відповідно до Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (далі - Гаазька конвенція), і стверджуваного невиконання органами державної влади України ухвали національного суду щодо графіка спілкування з дитиною під час розгляду справи. Заявник скаржився на порушення статті 8 Конвенції.

2. У грудні 2018 року заявник звернувся до органів державної влади України із заявою про повернення його доньки. За цією заявою у травні 2019 року головне територіальне управління юстиції у Запорізький області, діючи від його імені, звернулося до Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя (далі - суд першої інстанції), який 10 січня 2020 року відмовив у задоволенні заяви, посилаючись, зокрема, на статтю 13 Гаазької конвенції та встановивши, головним чином, що дитина повністю прижилася в Україні, мешкаючи зі своєю матір’ю. 14 липня 2020 року Запорізький апеляційний суд (далі - апеляційний суд) задовольнив апеляційну скаргу заявника та скасував рішення суду першої інстанції. Зрештою, після декількох переглядів справи ухвалами від 29 квітня та 06 жовтня 2021 року апеляційний суд та Верховний Суд відповідно залишили без змін рішення суду першої інстанції від 10 січня 2020 року.

3. Під час судового провадження 01 липня 2019 року суд першої інстанції постановив ухвалу про забезпечення позову, якою, серед іншого, зобов’язав матір дозволяти заявнику бачитися з дитиною щодня у період з 9 год. 00 хв. до 14 год. 00 хв. Зустрічі мали відбуватися в присутності матері і тривати не більше двох годин. Також матір зобов’язали до закінчення провадження не змінювати місцеперебування дитини, яке було за адресою зареєстрованого місця проживання матері. В ухвалі про забезпечення позову зазначалося, що вона підлягала негайному виконанню і будь-яке її оскарження не зупиняло її виконання. 19 листопада 2019 року апеляційний суд залишив цю ухвалу без змін. Ухвалою від 15 лютого 2021 року той же суд відхилив клопотання заявника про постановлення нової ухвали про забезпечення позову, зазначивши, inter alia, що графік спілкування, визначений ухвалою від 01 липня 2019 року, та залишений без змін апеляційним судом 19 листопада 2019 року, не було скасовано.

4. Мати дитини відмовилася виконувати відповідну ухвалу про забезпечення позову і перешкоджала спілкуванню заявника з дитиною. Його заяви від 05 грудня 2019 року та 18 червня 2020 року про примусове виконання ухвали були залишені без задоволення повідомленнями Хортицького відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі (далі - виконавча служба) про повернення виконавчого документа без прийняття до виконання від 06 грудня 2019 року та 22 червня 2020 року відповідно. Останнім повідомленням, яке частково залишив без змін Хортицький районний суд, було відмовлено у відкритті виконавчого провадження, оскільки в ухвалі не було зазначено дати набрання нею законної сили.

5. З 14 липня 2020 року дитина та її мати більше не проживали за адресою зареєстрованого місця проживання матері та їхнє місцеперебування було невідоме. За скаргами заявника 19 серпня 2020 року працівники поліції порушили кримінальне провадження за фактом стверджуваного зникнення дитини. Ухвалою Хортицького районного суду від 25 вересня 2020 року матір було оголошено в розшук. 16 жовтня 2020 року працівники поліції винесли постанову про закриття кримінального провадження, зазначивши, що близькі родичі матері дитини не змогли надати інформацію про місцезнаходження дитини чи її матері, а також була наявна достовірна інформація, що дитина перебувала з матір’ю і в неї було "все добре". У зв’язку з цим працівники поліції послалися на фотографії та відео матері та дитини, опубліковані на сторінках матері в різних соціальних мережах, а також на ті, які мати надсилала працівникам поліції в різні дати у вересні 2020 року, а також на їхню участь у програмі, яка транслювалася українським телеканалом у жовтні 2020 року. Працівники поліції дійшли висновку, що мати переховувалася з дитиною від заявника. 20 листопада 2020 року Хортицький районний суд скасував постанову поліції від 16 жовтня 2020 року на тій підставі, що працівники поліції всебічно не розглянули всі відповідні обставини. Інформація про подальший хід кримінального провадження відсутня.

6. Нові скарги заявника, висунуті здебільшого за статтею 8 Конвенції у його зауваженнях від 17 липня 2023 року, на результати провадження за його заявою про повернення дитини до Мексики та декількох інших проваджень щодо права опіки та піклування над дитиною, не є уточненням його первинних скарг, щодо яких сторони надали коментарі (див. пункт 1), і тому недоцільно розглядати зазначені питання в контексті цієї справи (див. рішення у справі "Пиряник проти України" (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, пункт 20, від 19 квітня 2005 року).

7. Посилаючись на статтю 8 Конвенції, заявник скаржився, що провадження на національному рівні у цій справі, під час якого він не міг спілкуватися зі своєю малолітньою дитиною, було надмірно тривалим.

8. Уряд стверджував, що заявник був відповідальний за більшість затримок, оскільки він або його представники чи перекладач не з’явилися у два засідання: одне у квітні 2020 року та інше у березні 2021 року. Крім того, чотири засідання були відкладені у 2019 році за процесуальними клопотаннями сторін.

9. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

10. Загальні принципи щодо вимоги термінового розгляду справ за Гаазькою конвенцією, коли плин часу може мати непоправні наслідки для стосунків між дитиною та тим із батьків, хто з нею не проживає, були наведені, серед інших джерел, в рішенні у справі "Віленчик проти України" (Vilenchik v. Ukraine), заява № 21267/14, пункт 53, від 03 жовтня 2017 року).

11. Суд зазначає, що провадження на національному рівні щодо повернення на той момент однорічної дитини заявника тривало понад два роки та десять місяців, що значно перевищило шеститижневий строк, встановлений статтею 11 Гаазької конвенції, і супроводжувалося затримками, відповідальність за які, головним чином, несли органи державної влади.