Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Цеге фон Мантейфель проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ладо Чантурія (<…>), Голова,

Стефані Моро-Вікстром (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 29804/16), яку 19 травня 2016 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка Російської Федерації пані Карина Володимирівна Цеге фон Мантейфель, 1978 року народження, яка проживає у м. Електросталь (далі - заявниця), її представляли пані В. Лебідь та пан М. Тарахкало - юристи, які практикують у м. Києві,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляла виконувач обов’язків Уповноваженого пані О. Давидчук, про скарги за статтею 5 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

рішення Уряду Російської Федерації не брати участь у цій справі,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 07 грудня 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заява, подана за статтями 5, 34 і 38 Конвенції, стосується примусового психіатричного лікування заявниці, яка страждає від параноїдальної форми шизофренії, застосованого до неї згідно з постановою суду у кримінальному провадженні щодо неї за обвинуваченням у вчиненні умисного вбивства.

2. У період з 23 серпня 2010 року по 14 листопада 2017 року заявниця перебувала у різних психіатричних лікарнях з різними режимами нагляду. Протягом цього періоду суди періодично переглядали рішення про її подальше тримання на підставі заяв лікарень і подовжували тривалість її примусового стаціонарного лікування. 19 серпня 2016 року Самарський районний суд міста Дніпропетровська постановив останню ухвалу про продовження строку примусового стаціонарного лікування заявниці, і згідно з її твердженнями строк дії цієї ухвали закінчився 19 лютого 2017 року, оскільки Закон України "Про психіатричну допомогу" передбачав перегляд таких ухвал щонайменше раз на шість місяців. Заяви Дніпропетровської клінічної психіатричної лікарні (далі - лікарня), подані 13 січня та 19 травня 2017 року, про продовження строку примусового стаціонарного лікування заявниці були зрештою залишені без задоволення судом 13 травня та 02 листопада 2017 року відповідно; суд ухвалив лікувати заявницю амбулаторно. Заявницю виписали з лікарні 14 листопада 2017 року.

3. Суди не розглядали подальші скарги заявниці на ухвали судів або її клопотання про звільнення, оскільки згідно з відповідним законодавством вона не мала locus standi для подання скарг чи ініціювання перегляду законності продовження строку її тримання у лікарні. Лікарня відмовила у задоволенні клопотань про негайне звільнення, поданих матір’ю заявниці та її захисником після 19 лютого 2017 року, у зв’язку з відсутністю судового рішення про її звільнення.

4. Остаточною постановою від 19 червня 2019 року Верховний Суд частково задовольнив цивільний позов, поданий заявницею проти лікарні у серпні 2017 року, і визнав, що за відсутності будь-якого подальшого рішення про продовження строку її тримання, тривале перебування заявниці у лікарні після 19 лютого 2017 року, тобто після закінчення шестимісячного періоду з моменту постановлення ухвали суду від 19 серпня 2016 року, не мало жодних законних підстав. Зокрема, суд зазначив, що вказівка у Законі України "Про психіатричну допомогу" щодо того, що продовження застосування примусового заходу медичного характеру мало здійснюватися кожного разу на період, який не мав перевищувати шість місяців, була гарантією проти незаконного тримання особи. Верховний Суд зобов’язав Дніпровський апеляційний суд (далі - апеляційний суд) ухвалити рішення щодо розміру відшкодування, яке мало бути присуджене заявниці.

5. У січні 2021 року апеляційний суд присудив заявниці 30 000 українських гривень (далі - грн) в якості відшкодування завданої моральної шкоди. Рішення сторонами не оскаржувалося та набрало законної сили. Присуджене відшкодування заявниці досі не сплачено.

6. Заявниця скаржилася на те, що її тримання після 19 лютого 2017 року було незаконним і згідно з національним законодавством протягом усього строку перебування у психіатричній лікарні вона не мала права оскаржувати законність такого тримання, вимагати свого звільнення чи отримати відшкодування. Вона посилалася на пункти 1, 4 та 5 статті 5 і статтю 46 Конвенції, зазначивши, що проблема розкривала структурні та системні недоліки у національній правовій системі. Суд вважає, що ці скарги мають розглядатися виключно за статтею 5 Конвенції.

А. Тримання після 19 лютого 2017 року

7. Уряд стверджував, що заявниця не була потерпілою від стверджуваного порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, оскільки національні органи влади чітко визнали, що її тримання протягом відповідного періоду не відповідало національному законодавству, і надали їй відшкодування.

8. Заявниця стверджувала, що провадження за позовом про відшкодування шкоди було неефективним, оскільки національні суди присудили їй дуже малу суму відшкодування, яка в будь- якому випадку не була їй сплачена.

9. Суд зазначає, що національні суди визнали примусову госпіталізацію заявниці після 19 лютого 2017 року незаконною та присудили їй відшкодування у розмірі 30 000 грн, що на той момент відповідало 1 000 євро. Хоча присуджена сума є меншою, ніж відшкодування, яке Суд зазвичай присуджує у подібних справах (див. щодо України рішення у справі "М. проти України" (M. v. Ukraine), заява № 2452/04, від 19 квітня 2012 року), в якій Суд присудив 12 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди за порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з трьома періодами госпіталізації, які тривали приблизно два-три місяці кожен), Суд зауважує, що заявниця не оскаржувала розмір відшкодування шляхом подання апеляційної чи касаційної скарг та не надала Суду пояснень, чому не зробила цього. Тому вона не може скаржитися до Суду у зв’язку з цим питанням.