Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Шмакова проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Стефані Моро-Вікстром (<…>), Голова,

Маттіас Гуйомар (<…>),

Катержіна Шімачкова (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 70445/13), яку 29 жовтня 2013 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Світлана Володимирівна Шмакова, 1963 року народження, що проживає у м. Бердянську (далі - заявниця), яку представляв п. М.І. Безух - юрист, який практикує у м. Бердянську,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко, про скаргу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження Уряду,

після обговорення за зачиненими дверима 30 листопада 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується позбавлення заявниці права власності на земельну ділянку за результатами провадження, ініційованого прокурором з метою повернення цієї земельної ділянки заводу, який перебуває у державній власності, як стверджується, всупереч статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

2. 25 лютого 2009 року Бердянська міська рада (далі - міська рада) безоплатно передала заявниці земельну ділянку для індивідуального будівництва. Це було зроблено відповідно до статті 40 Земельного кодексу України, яка передбачала порядок безоплатного передання у власність земельних ділянок на території міста для індивідуального будівництва. 14 квітня 2009 року заявниця отримала від держави акт на право власності на свою земельну ділянку. Вона почала будівництво житлового будинку на земельній ділянці, яке закінчилося до кінця 2012 року.

3. У невстановлену дату в середині 2011 року місцевий прокурор, діючи в інтересах держави, подав позов проти міської ради, вимагаючи визнати недійсним рішення від 25 лютого 2009 року. Він стверджував, що спірна земельна ділянка була частиною землі, наданої у постійне користування місцевому державному промисловому підприємству "Заводу "Прилив"" (далі - завод) для будівництва школи та дитячого садка, і, таким чином, не могла бути передана іншим особам. Паралельно один із посадових осіб ради, працівник управління земельних ресурсів, був притягнутий до кримінальної відповідальності та визнаний винним у зловживанні службовим становищем під час виділення земельних ділянок; зрештою його звільнили від кримінальної відповідальності на підставі Закону України "Про амністію".

4. Під час першого розгляду справи суди нижчих інстанцій ухвалили рішення не на користь прокурора. Вони встановили, що, оскільки у 1998 році завод реорганізували у відкрите акціонерне товариство (при цьому він залишився у державній власності), він не міг вважатися таким, що зберіг право підприємства-попередника на користування землею, і повинен був повторно звернутися для отримання такого права. Суди також зазначили, що відповідна земельна ділянка жодним чином не використовувалася заводом.

5. 08 серпня 2012 року відповідно до рішення Вищого господарського суду України про перевірку обставин і правових наслідків реорганізації заводу Господарський суд Запорізької області задовольнив позов прокурора та скасував рішення ради від 25 лютого 2009 року. Він встановив, що завод був "перереєстрований", а не "ліквідований", і, таким чином, він зберіг права, що належали його попереднику, у тому числі право постійного користування спірною земельною ділянкою. Суд також зазначив, що державний акт від 1994 року, яким встановлювалося право заводу на постійне користування земельною ділянкою, не був скасований і залишався чинним. Отже, виділення земельної ділянки заявниці порушило права заводу.

6. На підставі зазначених фактів прокурор звернувся з позовом проти заявниці, вимагаючи визнання її права власності недійсним і повернення спірної ділянки у власність заводу.

7. 01 липня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою заявниці на рішення судів нижчих інстанцій, якими було задоволено позов прокурора. Посилаючись на рішення від 08 серпня 2012 року, суди дійшли висновку, що члени ради перевищили свої повноваження під час виділення спірної земельної ділянки заявниці. Суди також посилалися на частину третю статті 388 Цивільного кодексу України, яка давала право законному власнику майна витребувати його у добросовісного набувача безоплатно.

8. У Суді заявниця стверджувала, що на момент відповідних подій завод уже тривалий час не працював і не було шансів, що він використовуватиме спірну земельну ділянку для будь-яких цілей, не кажучи вже про будівництво школи та дитячого садка. Відповідно до наданого Суду заявницею копії листа місцевої податкової інспекції від 20 березня 2012 року завод роками не сплачував земельний податок. Заявниця також надала копію рішення, ухваленого міською радою 30 травня 2012 року "після розгляду колективного звернення мешканців міста", яким було припинено право заводу на постійне користування відповідною земельною ділянкою у зв’язку з несплатою необхідного земельного податку. В рішенні також зазначалося, що державний акт заводу на право постійного користування землею від 1994 року мав вважатися таким, що "припинив свою дію". Однак незрозуміло, чи була така інформація подана до національних судів заявницею або будь-якою іншою стороною у провадженні.

9. Заявниця скаржилася на те, що її незаконно позбавили її майна, оскільки після реорганізації завод не міг зберегти своє право на постійне користування земельною ділянкою, наданою його попереднику, і таке позбавлення майна не переслідувало жодної законної мети та було непропорційним.

10. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції чи неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

11. Уряд не заперечував, що відповідна земельна ділянка становила "майно" для цілей статті 1 Першого протоколу до Конвенції і, таким чином, скасування права власності заявниці на неї було позбавленням майна у розумінні цього положення.

12. Не вбачаючи підстав постановити інакше та посилаючись на загальні принципи щодо позбавлення майна (див., наприклад, рішення у справі "Кривенький проти України" (Kryvenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07, пункти 41-42 і 45, від 16 лютого 2017 року), Суд наразі розгляне, чи було це позбавлення законним, чи переслідувало воно законну мету, і чи було пропорційним.

13. Суд готовий визнати, що позбавлення заявниці земельної ділянки було законним. Національні суди навели детальний аналіз процесу реорганізації заводу та правонаступництва, а також посилання на конкретні положення законодавства у своїх рішеннях, які не вбачаються явно необґрунтованими (див. пункти 5 і 7).

14. Стосовно законної мети Уряд стверджував, що позбавлення заявниці права власності переслідувало мету захисту суспільних інтересів, оскільки було спрямовано на повернення державі земельної ділянки, виділеної для будівництва школи та дитячого садка. Така мета, в принципі, могла вважатися законною для цілей статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Кривенький проти України" (Kryvenkyy v. Ukraine), пункт 44, і рішення у справі "Надточій проти України" [Комітет] (Nadtochiy v. Ukraine) [Committee], заява № 32899/13, пункт 10, від 20 вересня 2022 року).