Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Оксузоглу проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ладо Чантурія (<…>), Голова,

Стефані Моро-Вікстром (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 56669/18), яку 10 листопада 2018 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Анна Леонідівна Оксузоглу (далі - перша заявниця), 1983 року народження, яка проживає у м. Лондоні. Спочатку її представляв п. М. Галабала, а згодом п. Є. Чекарьов, пані А. Козьменко та п. М. Тарахкало - юристи, які практикують у м. Києві,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляла виконувач обов’язків Уповноваженого, на останніх етапах провадження пані О. Давидчук з Міністерства юстиції, про скарги заявниці за статтями 2 і 8 Конвенції на викрадення її сина, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 06 липня 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Ця справа стосується сина заявниці, що народився у 2010 році в м. Джибуті, та якого викрали у присутності його бабусі 09 квітня 2015 року дві невідомі особи у м. Бровари, де він проживав з матір’ю та окремо від батька (А.) з березня 2012 року, а також, як стверджується, неефективного офіційного розслідування цього випадку. Заявниця скаржилася на порушення статей 2 і 8 Конвенції.

2. Згідно із поданою заявницею заявою 09 квітня 2015 року органи державної влади України розпочали офіційне розслідування викрадення. Того ж дня слідчі оглянули місце події, зібрали певні речові докази та допитали заявницю, її матір та їхніх сусідів. Спочатку слідчі висунули три основні робочі гіпотези: (i) що сина заявниці викрали з метою отримання викупу; (ii) що дитину викрав А.; або (iii) що його викрали на прохання А. З листопада 2016 року розслідування вочевидь проводилося, головним чином, з огляду на останню гіпотезу. Місцезнаходження дитини залишається невідомим.

3. Під час допиту слідчими заявниця стверджувала, що відповідальним за викрадення був А., який проживав у м. Джибуті і раніше вже вчиняв низку безуспішних спроб повернути опіку над їхньою дитиною, звертаючись із заявами про порушення цивільного та кримінального проваджень в Україні. Мати заявниці, яка була свідком події, надала подібні показання. У зв’язку з цим заявниця також послалася на скаргу, яку 06 листопада 2012 року подала до Вишгородської районної прокуратури, в якій у загальних формулюваннях стверджувала, що А. жорстоко поводився з нею, коли вони жили разом у м. Джибуті в 2010 році, а також, що А. погрожував їй відібрати у неї дитину після їхнього розлучення у 2011 році. У цій скарзі вона висловила занепокоєння, що А. міг приїхати в Україну, щоб здійснити "фізичну і моральну розправу" над нею та викрасти дитину, і вона просила прокурора повідомити її, якщо А. перетне кордон України.

4. Під час розслідування заявниця, яку представляв захисник, неодноразово зверталася до слідчих з клопотаннями про проведення певних слідчих дій; більшість її клопотань були проігноровані або залишені без задоволення. Вона також оскаржувала дії та бездіяльність слідчих у судах. У різні дати з травня 2016 року по лютий 2018 року органи державної влади офіційно визнавали, що розслідування проводилося неефективно усупереч відповідним процесуальним нормам. Зокрема, слідчі не встановили, чи перетинали дитина або А. кордон України після викрадення; не попередили орган державного прикордонного контролю про можливе вивезення дитини за межі території України; не встановили місцезнаходження А. та не допитали його; не створили фоторобот викрадачів; не знайшли та не допитали власника автомобіля, використаного викрадачами; не встановили маршрут, яким рухався автомобіль у день події; а також не провели низку інших конкретних слідчих дій за вказівками їхніх керівників. Крім того, були тривалі періоди, коли жодних слідчих дій не проводилося взагалі. У невстановлену дату у 2020 році одного зі слідчих притягнули до дисциплінарної відповідальності у зв’язку з цим.

5. Заявниця скаржилася за статтями 2 і 8 Конвенції на те, що органи державної влади України не запобігли викраденню її сина, не встановили його місцезнаходження після викрадення та не провели ефективного розслідування цієї події.

6. Уряд стверджував, що органи державної влади не були поінформовані про будь-який ризик для життя або здоров’я сина заявниці до викрадення. Згодом викрадення сина заявниці стало предметом триваючого офіційного розслідування, під час якого слідчі зіткнулися зі значними перешкодами, пов’язаними з перебуванням особи, яку заявниця підозрювала у причетності до подій (див. пункт 3), поза юрисдикцією органів державної влади України, і відсутністю правових інструментів, які б гарантували її допит - Україна не мала відповідних двосторонніх договорів з Республікою Джибуті та ця країна не була учасником Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року. До того ж заявниці та її захиснику була надана можливість брати активну участь у розслідуванні, їхні процесуальні клопотання були належним чином розглянуті, а деякі з них - задоволені, зокрема, наприклад, їхнє клопотання про притягнення слідчого до дисциплінарної відповідальності.

7. Суд вказує на відсутність підтвердження, що до чи після викрадення сина заявниці існував реальний і безпосередній ризик для його життя. Зокрема, скарги заявниці на національному рівні стосувалися ймовірних погроз заподіяння фізичної шкоди виключно їй. Стосовно дитини заявниця стверджувала про існування ризику, що батько дитини міг забрати її у неї. Хоча у своїх скаргах на національному рівні вона вказувала на окремі випадки домашнього насильства, вчиненого батьком дитини щодо неї під час їхнього проживання у м. Джибуті, жодних тверджень, що дитина була об’єктом агресії чи жорстокого поводження, не висувалося (див. пункт 3). Хоча на початковому етапі відповідного розслідування слідчі не виключали, що дитину могли викрасти з метою отримання викупу, жодних відповідних вимог чи погроз не надходило заявниці або органам державної влади (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі "Олевнік-Чеплінська та Олевнік проти Польщі" (Olewnik-Cieplinska and Olewnik v. Poland), заява № 20147/15, пункти 122-124, від 05 вересня 2019 року). У своїх зверненнях до національних органів влади заявниця та її мати стверджували, що дитину викрали, щоб доправити до його батька А. (див. пункт 3). Таким чином, хоча викрадення п’ятирічного сина заявниці двома невідомими особами саме собою може розглядатися як потенційно небезпечне для життя, у цій справі відсутні достатні підстави вважати застосовною статтю 2 Конвенції (див., наприклад, в якості протилежного прикладу, згадане рішення у справі "Олевнік-Чеплінська та Олевнік проти Польщі" (Olewnik-Cieplinska and Olewnik v. Poland), та рішення у справі "Медова проти Росії" (Medova v. Russia), заява № 25385/04, пункти 89 і 90, від 15 січня 2009 року). Отже, скарги заявниці за статтею 2 Конвенції мають бути відхилені як несумісні за критерієм ratione materiae відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.