Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Жох проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Карло Ранцоні (<…>), Голова,

Маттіас Гуйомар (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 29319/13), яку 16 квітня 2013 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Олексій Олексійович Жох (далі - заявник), 1991 року народження, який проживає у м. Обухові,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 07 вересня 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заява стосується стверджуваної відмови у доступі до інформації, що становила суспільний інтерес, незважаючи на рішення суду, яке зобов’язувало надати запитувану інформацію. У зв’язку з цим заявник скаржився на порушення статей 6 і 10 Конвенції.

2. 30 серпня 2011 року заявник звернувся до Управління Державного комітету земельних ресурсів в Обухівському районі Київської області (далі - Управління) із запитом про надання йому "графічних матеріалів (на паперових носіях), на яких позначені землі в межах села Нещерів, які перебувають у державній чи комунальній власності та не передані на даний час в користування фізичним чи юридичним особам". Він посилався на Конституцію України та Закон України "Про доступ до публічної інформації", зазначивши, що будь-яка особа могла отримати таку інформацію, оскільки вона була публічною, без пояснення причини подання запиту.

3. Управління відмовило у задоволенні запиту заявника на тій підставі, що запитувана інформація належала до "конфіденційної інформації для службового користування", а також, що у будь-якому випадку "база даних управління ведеться по землевласниках (землекористувачах)".

4. В остаточній постанові від 15 травня 2012 року Київський апеляційний адміністративний суд задовольнив апеляційну скаргу заявника проти Управління, встановивши, що відмова Управління ґрунтувалася на суперечливих підставах, а саме, що запитувана інформація була інформацією для службового користування, і водночас що Управління не володіло такою інформацією. Суд встановив, що доказів на підтримку цих аргументів надано не було. Тому суд зобов’язав Управління надати запитувану інформацію.

5. 12 жовтня 2012 року виконавча служба відкрила виконавче провадження. Під час цього провадження державний виконавець двічі (у листопаді та грудні 2012 року) накладав на Управління штраф за невиконання рішення суду добровільно. 28 грудня 2012 року державний виконавець закрив виконавче провадження без виконання у зв’язку з "неможливістю виконати рішення без участі боржника". Того ж дня виконавча служба направила до прокуратури подання про можливе вчинення Управлінням кримінального правопорушення за фактом "невиконання рішення суду".

6. 20 лютого 2013 року прокурор порушив кримінальне провадження за фактом можливого вчинення дій, які містили ознаки злочину, передбаченого частиною другою статті 382 Кримінального кодексу України (невиконання службовою особою судового рішення, яке набрало законної сили). Однак 20 листопада 2013 року провадження було закрито. У відповідній постанові вказувалася позиція Управління, згідно з якою воно ніколи не отримувало постанови державного виконавця про відкриття виконавчого провадження, і лише із затримкою отримало останню постанову про накладення штрафу. На цій підставі слідчий вважав передчасним розглядати питання вчинення працівниками Управління протиправних дій.

7. Листом від 22 листопада 2013 року копію постанови про закриття провадження надіслали заявнику. У листі заявнику повідомлялося, що він мав право оскаржити постанову до прокурора протягом десяти днів з моменту її отримання.

8. Заявник скаржився на те, що невиконання остаточної постанови національного суду, яким Управління зобов’язали надати запитувану ним інформацію, становило порушення його прав за статтями 6 і 10 Конвенції.

9. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, вважає, що скаргу заявника слід розглядати виключно за статтею 10Конвенції.

10. По-перше, Уряд стверджував, що заявник не оскаржив постанову про закриття кримінального провадження, а тому не вичерпав національні засоби юридичного захисту.

11. Заявник стверджував, що ніколи не отримував листа слідчого з постановою про закриття кримінального провадження, оскільки той був надісланий на неправильну адресу (неправильний номер квартири). Дізнавшись про закриття кримінального провадження із зауважень Уряду, 20 грудня 2021 року він оскаржив відповідну постанову до районного суду.

12. У справах, в яких заявник скаржився на невиконання остаточного судового рішення, а Уряд висував попереднє заперечення про невичерпання національних засобів юридичного захисту, Суд вже встановлював, що від особи, яка домоглася ухвалення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання; якщо відповідний орган державної влади було належним чином поінформовано про таке судове рішення, він повинен вжити всіх необхідних заходів для його виконання або передати його іншому компетентному органу для виконання (див., наприклад, рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine), заява № 40450/04, пункт 46, від 15 жовтня 2009 року з подальшими посиланнями). Таким чином, з того факту, що заявник не оскаржив постанову - навіть припустивши, що вона була належним чином надіслана йому - не випливає, що він не вичерпав національні засоби юридичного захисту у зв’язку з його скаргою на невиконання остаточної постанови суду від 15 травня 2012 року.