Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Статівка проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (<...>), Голова,

Марія Елосегі (<...>),

Катержіна Шімачкова (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 64305/12), яку 18 вересня 2012 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Олександр Євгенович Статівка, 1971 року народження, який проживає у м. Харкові (далі - заявник), його представляв п. В.І. Векленко - юрист, який практикує у м. Богодухові,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко з Міністерства юстиції, про скаргу щодо доступу до суду за пунктом 1 статті 6 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 13 липня 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується, як стверджується, непослідовного та непередбачуваного способу, в який національні суди зрештою відмовили у задоволенні вимоги заявника щодо перерахунку виплати грошового забезпечення. Заявник скаржився на відсутність доступу до суду за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

2. 04 травня 2011 року заявник звернувся до Луганського окружного адміністративного суду (далі - окружний суд) з позовом проти свого колишнього роботодавця, місцевого військового комісаріату (далі - комісаріат), оскаржуючи відмову останнього здійснити перерахунок виплати грошового забезпечення.

3. 06 травня 2011 року окружний суд залишив позовну заяву без розгляду у зв’язку з її поданням після закінчення встановленого строку.

4. 07 жовтня 2011 року Донецький апеляційний адміністративний суд (далі - апеляційний суд) скасував зазначену ухвалу та направив справу на новий розгляд до окружного суду. Він встановив, що вимога заявника стосувалася стягнення заробітної плати, а тому не обмежувалася будь-яким строком, як передбачалося частиною другою статті 233 Кодексу законів про працю України.

5. 13 грудня 2011 року окружний суд частково задовольнив позов, посилаючись, зокрема, на частину другу статті 233 Кодексу законів про працю України, і зобов’язав комісаріат здійснити перерахунок окремих заборгованостей з виплати грошового забезпечення, та сплатити їх заявнику.

6. 15 лютого 2012 року апеляційний суд скасував постанову від 13 грудня 2011 року та залишив позов без розгляду на тій підставі, що заявник пропустив строк для подання такого позову. Суд ухвалив, що посилання суду нижчої інстанції на частину другу статті 233 Кодексу законів про працю України було помилковим, оскільки, на його думку, це положення стосувалося лише наявної заборгованості, а не оскаржуваної. Натомість він посилався на частину другу статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України, яка передбачала шестимісячний строк для подання адміністративних позовів.

7. Заявник подав касаційну скаргу до Вищого адміністративного суду України (далі - ВАСУ), стверджуючи, зокрема, що висновок апеляційного суду про незастосовність частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України був неправильним, зокрема, з огляду на його остаточну ухвалу від 07 жовтня 2011 року, в якій він встановив, що це положення було застосовним у його справі. Він також посилався на інші подібні справи, в яких національні суди, у тому числі ВАСУ, не залишали без розгляду позовні заяви на тій підставі, що вони були подані поза межами встановленого строку. В ухвалі від 19 березня 2012 року ВАСУ відмовив заявнику у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою, вказавши, що не було ознак неправильного застосування національного законодавства, а доводи заявника не давали підстав для висновку про порушення відповідних норм матеріального чи процесуального права.

8. 15 жовтня 2015 року Конституційний Суд України надав офіційне тлумачення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у зв’язку з її непослідовним застосуванням судами та встановив, що вона застосовувалася як до наявних, так і до оскаржуваних виплат, пов’язаних із заробітною платою. У липні 2022 року до частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України була внесено суттєві зміни і вона більше не передбачає можливість вимагати перерахунок заробітної плати без обмеження у часі.

9. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції чи неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.