Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Пономаренко проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Карло Ранцоні (<…>), Голова,

Маттіас Гуйомар (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 51456/17), яку 20 липня 2017 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) двоє громадян України - п. Дмитро Сергійович Пономаренко (далі - перший заявник), 1991 року народження, який помер у 2017 році, та пані Раїса Олександрівна Пономаренко (далі - друга заявниця), 1973 року народження, яка проживає у м. Києві. Обом була надана правова допомога і їх представляв п. В.І. Мельничук - юрист, який практикує у м. Києві,

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі - Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко,

зауваження сторін,

рішення відхилити заперечення Уряду проти розгляду заяви комітетом,

після обговорення за зачиненими дверима 11 травня 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заява стосується ненадання належного лікування та медичної допомоги першому заявнику упродовж тримання його під вартою під час досудового розслідування, що призвело до його смерті, а також ненаведення належного обґрунтування в рішеннях судів про продовження строку тримання його під вартою. Крім того, справа стосується тверджень другої заявниці, що держава мала нести відповідальність за смерть її сина, першого заявника, і за її серйозні страждання, спричинені нелюдським і таким, що принижує гідність, поводженням з її сином під час перебування під вартою.

2. 07 квітня 2016 року першого заявника затримали за підозрою у зґвалтуванні малолітньої особи та грабежі. 08 квітня 2016 року Подільський районний суд міста Києва обрав йому запобіжний захід у виді тримання під вартою, зазначивши у загальних формулюваннях як підстави для такого рішення тяжкість пред’явлених йому обвинувачень, наявність у нього попередньої судимості за аналогічний злочин, можливість його переховування від досудового розслідування чи впливу на потерпілу, а також можливість вчинення ним нових злочинів. Строк тримання першого заявника під вартою декілька разів продовжувався з підстав, подібних до зазначених у початковій ухвалі суду про тримання під вартою.

3. 09 березня, 05 травня та 17 липня 2017 року суд першої інстанції, який розглядав обвинувальний акт щодо першого заявника, відмовляв у задоволенні як необґрунтованих клопотань захисника про звільнення першого заявника з-під варти у зв’язку з поганим станом здоров’я, який становив загрозу для життя.

4. З 10 травня 2016 року перший заявник тримався у Київському слідчому ізоляторі (далі - СІЗО). Після прибуття його оглянув лікар і поставив на облік як ВІЛ-інфіковану особу з 2008 року. 25 жовтня 2016 року після погіршення стану здоров’я першому заявнику діагностували туберкульоз внутрішньогрудних лімфатичних вузлів і криптококовий менінгіт. Наступного дня його госпіталізували до медичної частини СІЗО, де йому почали надавати протитуберкульозне лікування. Стан його здоров’я погіршився настільки, що він не міг брати участь у судових засіданнях, призначених на 01 та 11 листопада 2016 року. 22 листопада 2016 року після аналізу крові у нього було виявлено ВІЛ-інфекцію, 4 клінічна стадія.

5. Протитуберкульозне лікування мало певний позитивний вплив на стан здоров’я першого заявника, хоча й короткочасний, оскільки він не дотримувався запропонованого лікування. Уряд надав копії декількох довідок, виданих лікарями СІЗО у період з 20 січня по 23 лютого 2017 року, які підтверджували відмову першого заявника від лікування. Пізніше, у лютому 2017 року, після того, як стан його здоров’я знову погіршився, перший заявник дав згоду на лікування, і воно було відновлено.

6. 06 березня 2017 року першому заявнику призначили антиретровірусну терапію. Під час лікування стан його здоров’я був нестабільний, що спричинило розвиток таких побічних ефектів, як висока температура, головний біль, біль у шлунку, інтоксикаційний синдром та імуносупресія. Поєднання цих проблем призвело до переривання протитуберкульозного лікування. У періоди з 27 березня по 03 квітня, з 06 по 12 червня та з 16 по 23 червня 2017 року перший заявник перебував на стаціонарному лікуванні в Київській міській клінічній лікарні № 5 (далі - заклад системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України). Переведення до закладу системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України стало наслідком різкого погіршення стану його здоров’я під час перебування у СІЗО. Зокрема, 16 червня 2017 року було зазначено, що йому було важко ковтати та говорити. Щоразу під час госпіталізації до закладу системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України стан його здоров’я оцінювався як середньої важкості.

7. У період з листопада 2016 року по липень 2017 року заявники подавали до пенітенціарних органів численні клопотання про надання першому заявнику медичної допомоги, оскільки стан його здоров’я значно погіршився. У квітні, червні та липні 2017 року адміністрація СІЗО, інформуючи суд першої інстанції про стан здоров’я першого заявника, пояснювала, що воно погіршувалося та це могло призвести до його смерті, і він потребував стаціонарного лікування в спеціалізованому медичному закладі та сестринського догляду, оскільки не міг контролювати свої випорожнення. Вони також просили суд першої інстанції розглянути питання про зміну запобіжного заходу першому заявнику на запобіжний захід, не пов’язаний з позбавленням волі. 26 липня 2017 року СІЗО підготувало медичну довідку щодо стану здоров’я першого заявника, в якій вказувалося, що тяжкий стан його здоров’я міг пояснюватися резистентністю до медичних препаратів, спричиненою тривалою ВІЛ-інфекцією, а також непроходженням ним регулярних медичних оглядів та антиретровірусної терапії до затримання.

8. У матеріалах справи міститься фотографія першого заявника, як стверджується, зроблена в приміщенні Подільського районного суду міста Києва 17 липня 2017 року під час розгляду клопотання про продовження строку тримання його під вартою. На фотографії зображений перший заявник у безпорадному стані в інвалідному візку.

9. Згідно з твердженнями другої заявниці вона відвідала свого сина у СІЗО 18 липня 2017 року та побачила, що він не міг рухатися, говорити чи їсти.

10. 21 липня 2017 року Суд застосував правило 39 Регламенту Суду, вказавши Уряду, що перший заявник мав мати доступ до і йому мала бути надана належна спеціалізована допомога, у тому числі переведення до спеціалізованого медичного закладу.

11. 31 липня 2017 року першого заявника знову перевели до закладу системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України, а 02 серпня - до реанімаційного відділення. 07 серпня він помер від криптогенного сепсису.

12. Після смерті першого заявника 10 серпня 2017 року було порушено кримінальну справу за фактом неналежного виконання професійних обов’язків медичними працівниками. На момент обміну зауваженнями сторін (вересень 2019 року) розслідування усе ще тривало.

13. 27 червня 2017 року у відповідь на скарги другої заявниці, що її син, перебуваючи у закладі системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України, був прикутий кайданками до ліжка, а його руки були зв’язані простирадлом, начальник СІЗО повідомив їй, що відповідно до національного законодавства до всіх ув’язнених, які перебували на лікуванні у закладах системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України, застосувалися кайданки.

14. 30 червня 2017 року друга заявниця звернулася до начальника СІЗО з проханням дозволити їй побачення із сином у медичній частині СІЗО. Вона хотіла піклуватися про свого сина, поганий стан здоров’я та безпорадний стан якого вимагали особливого догляду. 06 липня 2017 року її повідомили, що національне законодавство не передбачало можливості побачень із ув’язненими за межами спеціально обладнаної зони або можливості для осіб з-за меж пенітенціарної системи доглядати за ними.

15. Суд бере до уваги смерть першого заявника та бажання його матері продовжити провадження замість нього. Уряд не заперечував. З огляду на обставини цієї справи Суд погоджується, що мати першого заявника (друга заявниця) має законний інтерес у розгляді заяви замість першого заявника (див. рішення у справі "Ергезен проти Туреччини" (Ergezen v. Turkey), заява № 73359/10, пункти 27-30, від 08 квітня 2014 року).

16. Як перший заявник, поки був живий, так і друга заявниця, підтримавши заяву свого сина та долучившись до справи від свого імені після його смерті, скаржилися за статтями 2 і 3 Конвенції на те, що держава не надала першому заявнику належного догляду і допомоги під час тримання його під вартою з огляду на його серйозну фізичну недієздатність і, таким чином, не захистила його здоров’я, фізичне благополуччя та життя. Друга заявниця також скаржилася за статтею 3 Конвенції на застосування кайданків до її сина в лікарні та стверджувала, що вона зазнала серйозних душевних страждань у зв’язку з нелюдським та таким, що принижує гідність, поводженням з її сином під час його перебування під вартою.

17. Суд розглянув заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту першим заявником у зв’язку зі скаргами на ненадання лікування та належного догляду й допомоги під час тримання під вартою з огляду на його серйозну фізичну недієздатність, а також другою заявницею у зв’язку із серйозними душевними стражданнями, яких вона зазнала, ставши свідком жорстокого поводження, якому було піддано її сина впродовж тримання його під вартою під час досудового розслідування, і вирішує, що їх слід відхилити з причин, подібних до розглянутих у справах "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пункти 68 та 70, від 28 березня 2006 року, а також "Салахов та Іслямова проти України" (Salakhov and Islyamova v. Ukraine), заява № 28005/08, пункти 95-100 та 103-104, від 14 березня 2013 року.

18. Суд також зазначає, що решта скарги не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

А. Стаття 2 Конвенції

19. Уряд стверджував, що скарги заявників були необґрунтованими. Він вказав, що перший заявник відмовлявся від запропонованого йому протитуберкульозного лікування у січні та лютому 2017 року.