Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Побокін проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Карло Ранцоні (<…>), Голова,

Маттіас Гуйомар (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 30726/14), яку 07 квітня 2014 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Максим Дмитрович Побокін (далі - заявник), 1983 року народження, який проживає у м. Києві і якого після надання правової допомоги представляли пані Ю.В. Науменко та пані Є.О. Закревська - юристи, які практикують у м. Києві,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина з Міністерства юстиції, про скарги на неефективність розслідування жорстокого поводження, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 16 березня 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується стверджуваного непроведення розслідування випадку насильства з боку приватного охоронця, вчиненого проти особи з інвалідністю, і цей випадок, як стверджувалося, спричинив прогресуюче погіршення здоров’я цієї особи. Заявник посилався на статті 6 і 13 Конвенції.

2. Заявник страждав від помірних порушень мовленнєвої моторики у зв’язку з церебральним паралічем, класифікованих як інвалідність середньої тяжкості. 09 жовтня 2008 року, коли він забирав свою сестру зі школи, його силою вивів з будівлі охоронець, пан М. Окрім садна на грудях і спині, зазначена подія, як стверджувалося, спричинила заявнику сильні страждання, і стан його здоров’я швидко погіршився. Крім того, пізніше у нього діагностували заїкання, дизартрію, втрату ваги, безсоння, підвищену втомлюваність та інші скарги. У зв’язку з цим у 2012 році йому остаточно змінили групу інвалідності на найважчу ("перша група інвалідності довічно").

3. Через декілька годин після зазначеної події заявник звернувся із заявою до працівників міліції. Відповідно до його викладу подій пан М., який нібито не зміг зрозуміти заявника через його заїкання, почав на нього лаятися, схопив його за одяг і вдарив по спині, через що той упав. Потім пан М. схопив заявника за комір та потягнув вниз по сходах і через хол до вхідних дверей школи й виштовхнув його.

4. Того ж дня пан М. дав показання працівникам міліції, стверджуючи, що він чемно вивів "молодого чоловіка, який підозріло поводився". У своїх подальших показаннях пан М. визнав, що застосував силу, аби вести заявника сходами. Згодом працівники міліції також допитали вчителя, завуча та вахтера, чиї показання збігалися з версією подій пана М., хоча жодна з жінок не була свідком події; вахтер лише бачила, як пан М. вивів заявника з будівлі, тримаючи його за зап’ястя.

5. Під час медичного обстеження, проведеного 13 жовтня 2008 року під час "дослідчої перевірки", тілесні ушкодження заявника, отримані в результаті події, було кваліфіковано як "легкі" у розумінні національного законодавства. Спочатку працівники міліції відмовлялися порушувати кримінальне провадження у зв’язку з подією, не вбачаючи ознак злочину, і лише 16 грудня 2008 року місцева прокуратура розпочала повноцінне розслідування.

6. 04 березня 2009 року працівники міліції визнали заявника потерпілим у провадженні. Згодом була винесена постанова про визнання його матері його законним представником так, наче заявник був неповнолітнім або недієздатним, хоча вона підкреслила, що її син був повністю дієздатним.

7. У 2009 році працівники міліції декілька разів зупиняли провадження, не повідомляючи заявника, оскільки "було неможливо встановити особу нападника".

8. Заявник та його мати подали численні скарги, звертаючи увагу на поступове погіршення стану його здоров’я, яке, як стверджувалося, сталося внаслідок події. Хоча під час обох судово-медичних обстежень, призначених працівниками міліції у 2009 та 2012 роках без залучення до огляду відповідних сторін, розглядалися лише первинні медичні документи щодо тілесних ушкоджень і надавалися відповіді на ті ж питання, що й в акті судово-медичного обстеження від 13 жовтня 2008 року. Їхні висновки по суті повторювали висновки, які містилися у тому початковому акті.

9. За скаргами заявника у 2013 році Дарницький районний суд двічі постановляв ухвали, в яких критикував працівників міліції, оскільки вони: (i) не оцінили довгостроковий фізичний і психологічний вплив випадку насильства на здоров’я заявника, (ii) не допитали всіх свідків, у тому числі В., сестру заявника, яка того дня прийшла в хол разом з іншими учнями, і (iii) не усунули розбіжності між різними показаннями свідків, у тому числі шляхом проведення очних ставок. Ті ж питання були також вказані стороною обвинувачення як підстави для неодноразового повернення справи на додаткове розслідування. У 2012 та 2014 роках прокурори повідомляли заявника, що вони розглядали можливість порушення дисциплінарної справи щодо відповідних посадових осіб міліції у зв’язку з непроведенням ними ретельного розслідування його скарги.

10. 04 квітня 2014 року працівники міліції вперше допитали В. Вона засвідчила, що 09 жовтня 2008 року бачила свого старшого брата, який був помітно знервований і вкритий піском. Згідно з твердженнями В. принизливе поводження, якого заявник, як стверджувалося, зазнав від пана М., мало на нього глибокий травматичний вплив, і його стан одразу та серйозно погіршився.

11. Зазначений допит і допит заявника 28 жовтня 2014 року були єдиними слідчими діями, проведеними протягом 2014 року. Останній, як вбачається, був останньою слідчою дією, проведеною дотепер у межах кримінального провадження, яке все ще триває.

12. 17 квітня 2009 року заявник подав цивільний позов про відшкодування шкоди проти приватного агентства професійної безпеки, в якому працював пан М.

13. Остаточне рішення було ухвалено Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ 28 липня 2014 року. Суд частково задовольнив позов заявника, присудивши йому відшкодування моральної шкоди та відмовивши у задоволенні позову у частині щодо матеріальної шкоди. Посилаючись на матеріали кримінальної справи - зокрема, як вбачається, на показання пана М.,- було зроблено висновок, що опір заявника законній вимозі пана М. залишити приміщення школи став причиною, принаймні частково, завдання йому тілесних ушкоджень та ступеню зазнаної ним шкоди. Водночас суди встановили, що за відсутності судово-медичного обстеження щодо довгострокового впливу події на здоров’я заявника було недостатньо доказів для висновку, що погіршення його стану та необхідні медичні витрати були пов’язані з нападом. 06 березня 2019 року виконавча служба виконала рішення, і заявник отримав 7 000 українських гривень (далі - грн, приблизно 230 євро на той момент).

14. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, вважає за належне розглянути твердження заявника за процесуальним аспектом статті 3 Конвенції.

А. Прийнятність

15. Уряд стверджував, що заявник втратив статус "потерпілого" у розумінні статті 34 Конвенції, оскільки отримав відшкодування за отримані ним тілесні ушкодження під час цивільного провадження.

16. Суд повторює, що стаття 3 Конвенції також вимагає від органів державної влади проведення ефективного офіційного розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо таке поводження було вчинене приватними особами (див. рішення у справі "Костецкас проти Литви" (Kosteckas v. Lithuania), заява № 960/13, пункт 40, від 13 червня 2017 року). Цивільно-правовий засіб юридичного захисту, на який посилався Уряд, не може вважатися достатнім для виконання зобов’язань Договірної держави за статтею 3 Конвенції, оскільки він спрямований на відшкодування шкоди, а не на встановлення та покарання винних осіб (див., mutatis mutandis, рішення у справах "Гефген проти Німеччини" [ВП] (<...>) [GC], заява № 22978/05, пункт 119, від 01 червня 2010 року, та "Бегановіч проти Хорватії" (<...>), заява № 46423/06, пункт 56, від 25 червня 2009 року).