Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Омельченко проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Карло Ранцоні (<…>), Голова,

Ладо Чантурія (<…>),

Марія Елосегі (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 44158/19), яку 02 серпня 2019 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) п. Максим Миколайович Омельченко (далі - перший заявник) від свого імені та від імені свого сина, п. Владислава Максимовича Омельченка (далі - другий заявник), які є громадянами України, 1982 та 2009 років народження і проживають у м. Дніпрі та м. Кракові відповідно, їх представляв п. Б. Фокій - юрист, який практикує у м. Чернівці,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції, про скарги за статтями 6, 8 і 13 Конвенції на тривалість двох проваджень на національному рівні, відомості щодо яких наведено далі, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

рішення надати заяві статус пріоритетної ( правило 41 Регламенту Суду),

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 02 березня 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заява стосується, як стверджувалося, надмірної тривалості проваджень щодо домовленостей про побачення між заявниками й виїзду другого заявника за кордон, а також стверджуваної відсутності ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з цим. Заявники посилаються на статті 6, 8 і 13 Конвенції.

2. 04 листопада 2013 року перший заявник звернувся з позовом проти О., матері другого заявника, стверджуючи, що вона перешкоджала спілкуванню між заявниками (далі - перше провадження). Під час цього провадження низку засідань було відкладено, головним чином, у зв’язку з тим, що О. не змогла або не з’явилася у засідання і неодноразово оскаржувала різні процесуальні рішення. Перший заявник чотири рази вносив зміни до своєї позовної заяви та подавав численні клопотання про прискорення розгляду справи, зазначаючи, що він не мав повноцінного спілкування з другим заявником, вони періодично зустрічалися декілька разів з листопада 2013 року, а з січня 2015 року взагалі не зустрічалися. Справу розглядав Дніпропетровський районний суд, який ухвалив спочатку рішення від 14 січня 2015 року, яке було скасовано 27 березня 2015 року, потім рішення від 22 травня 2015 року, яке було переглянуто та зрештою скасовано апеляційним і касаційним судами 19 жовтня 2015 року та 27 квітня 2016 року відповідно, і зрештою рішення від 14 листопада 2017 року. Це останнє рішення було частково змінено Апеляційним судом Дніпропетровської області 01 червня 2018 року та остаточно залишено без змін Верховним Судом 05 грудня 2018 року. Першого заявника повідомили про постанову Верховного Суду 14 березня 2019 року. Суди встановили детальний графік регулярних зустрічей і спілкування заявників й зобов’язали О. не перешкоджати цьому. 18 березня 2019 року державні виконавці відкрили виконавче провадження за рішенням суду від 14 листопада 2017 року, але воно залишилося невиконаним.

3. 24 червня 2014 року О. звернулася до Уманського міськрайонного суду з позовною заявою про надання дозволу на виїзд другого заявника за кордон без згоди першого заявника (далі - друге провадження). 25 липня 2014 року суд, розглянувши справу за відсутності першого заявника, надав такий дозвіл. Першого заявника повідомили про це провадження лише у травні 2016 року, і 30 травня 2016 року він оскаржив це рішення. 07 грудня 2016 року Уманський міськрайонний суд скасував своє попереднє рішення та відновив провадження. 02 лютого 2021 року за клопотанням О. суд залишив її позов без розгляду. Згідно з твердженнями першого заявника він оскаржив ухвалу від 02 лютого 2021 року. Результат розгляду його скарги невідомий.

4. Тим часом у травні 2015 року О. разом із другим заявником виїхала з України та почала жити в Польщі. 23 лютого 2016 року за сприяння Міністерства юстиції України перший заявник подав позов проти О. до польських судів, вимагаючи повернення другого заявника в Україну відповідно до Гаазької конвенції від 25 жовтня 1980 року про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (далі - Гаазька конвенція). 11 березня 2021 року Краківський окружний суд постановив повернути другого заявника, встановивши, що його переїзд до Польщі неправомірно позбавив першого заявника його прав на спілкування та опіку. 18 червня 2019 року у відповідь на запит першого заявника Міністерство юстиції України повідомило його про процедуру, якої він мав дотримуватися, щоб відкрити виконавче провадження в Польщі у зв’язку з рішенням Дніпропетровського районного суду від 14 листопада 2017 року. Невідомо, чи скористався цією процедурою перший заявник. Згідно з останніми наданими Суду матеріалами другий заявник перебував у Польщі.

5. Посилаючись на статті 6 і 8 Конвенції, заявники скаржилися, що судове провадження на національному рівні було невиправдано тривалим. Посилаючись на статтю 13 Конвенції, вони скаржилися на відсутність ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з цим.

6. Уряд стверджував, головним чином, що тривалість провадження не була необґрунтованою і стаття 13 Конвенції не застосовувалася.

7. Суд доходить висновку, що ці скарги заявників мають розглядатися виключно за пунктом 1 статті 6 і статтею 13 Конвенції.

8. Суд вважає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "a" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

9. Відповідні загальні принципи щодо зобов’язань держави за пунктом 1 статті 6 і статтею 13 Конвенції забезпечити, щоб справи, які стосуються стосунків особи з її дитиною, розглядалися з особливою чи винятковою ретельністю, а також щоб був доступний ефективний засіб юридичного захисту у випадку ймовірного порушення вимоги "розумного строку", наведено в декількох рішеннях у справах (див., серед інших джерел, рішення у справах "Лаїно проти Італії" [ВП] (Laino v. Italy) [GC], заява № 33158/96, пункт 18, ЄСПЛ 1999-I, "Кудла проти Польщі" [ВП] (<...>) [GC], заява № 30210/96, пункт 156, ЄСПЛ 2000-XI, та "Міловановіч проти Сербії" (<...>), заява № 56065/10, пункт 88, від 08 жовтня 2019 року).

А. Перше провадження

10. Відповідне провадження стосувалося перешкоджання спілкуванню та побаченням між батьком та його дитиною. На момент подання позову дитині було менше шести років, і за своїм характером провадження явно потребувало особливої ретельності.

11. Розгляд справи тривав близько п’яти років у національних судах трьох інстанцій. Більшу частину цього періоду - загалом близько трьох років - справа перебувала на розгляді у суді першої інстанції, якому довелося тричі повторно розглядати її. Цей період був надзвичайно тривалим, і хоча перший заявник неодноразово повідомляв суд, що його спілкуванню з другим заявником перешкоджала протилежна сторона, факт, який зрештою був підтверджений рішенням Дніпропетровського районного суду від 14 листопада 2017 року, не було вжито жодного належного заходу для прискорення розгляду справи (див. пункт 2).