Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Олексейчук проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Лятіф Гусейнов (<...>), Голова,

Маттіас Гуйомар (<...>),

Микола Гнатовський (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 5765/20), яку 18 січня 2020 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Євгеній Васильович Олексейчук, 1963 року народження, який тримається під вартою у м. Дніпрі (далі - заявник) і якого представляв п. М.О. Сосєдко - юрист, що практикує у м. Києві,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляв його Уповноважений, про скарги за пунктами 3 та 5 статті 5 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 24 листопада 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується правомірності та обґрунтованості тримання заявника під вартою за пунктом 3 статті 5 Конвенції, а також відсутності забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку з цим за пунктом 5 статті 5 Конвенції.

2. 16 вересня 2017 року Ленінський районний суд міста Дніпропетровська обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на строк шістдесят днів у межах кримінального провадження за підозрою у вчиненні розбійного нападу. У відповідній ухвалі без наведення конкретних відомостей зазначалося, що він обвинувачувався у вчиненні тяжкого злочину і в іншому випадку міг переховуватися та перешкоджати розслідуванню чи продовжити свою злочинну діяльність, а застосування менш суворих запобіжних заходів не змогло б забезпечити належного провадження у справі.

3. 19 жовтня 2017 року суд першої інстанції розглянув обвинувальний акт і матеріали справи та відклав засідання на 31 жовтня 2017 року. Того дня він продовжив строк тримання заявника під вартою ще на два місяці, встановивши, що обставини, які призвели до постановлення первинної ухвали про взяття його під варту під час досудового розслідування, не змінилися. Ухвала суду оскарженню не підлягала.

4. 18 грудня 2017 року, 09 лютого, 04 квітня, 25 травня, 13 липня, 03 вересня, 22 жовтня та 05 грудня 2018 року, а також 23 січня, 14 березня, 10 травня та 25 червня 2019 року суд першої інстанції продовжував строк тримання заявника під вартою на підставах, аналогічних наведеним в його ухвалі від 31 жовтня 2017 року. Жодна із зазначених ухвал оскарженню не підлягала, за винятком ухвали від 25 червня 2019 року, в якій зазначалося без посилання на відповідну процедуру, що вона могла бути оскаржена.

5. 13 червня 2019 року Конституційний Суд України (далі - КСУ) Рішенням № 4-р/2019 визнав неконституційними положення частини другої статті 392 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), згідно з якими виключалася можливість оскарження ухвал суду про продовження строку тримання під вартою під час судового розгляду. Він встановив, що відповідно до його рішення Верховна Рада України мала внести зміни до КПК України, запровадивши механізм, який гарантував би затриманим особам право на свободу на стадії судового розгляду.

6. 24 липня 2019 року суд першої інстанції визнав заявника винним у вчиненні розбійного нападу та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк дев’ять років з конфіскацією всього належного йому майна.

7. 27 травня 2020 року Дніпровський апеляційний суд скасував вирок і призначив новий розгляд. Цією ж ухвалою він продовжив строк тримання заявника під вартою до 15 липня 2020 року на тій підставі, що його обвинувачували у вчиненні тяжкого злочину, а ризики, встановлені під час обрання та продовження строку тримання його під вартою (див. пункти 2 і 3), а саме: можливість його переховування від розслідування чи продовження ним злочинної діяльності - все ще існували. Жодних фактологічних підстав для цієї оцінки наведено не було.

8. 18 серпня 2020 року Дніпровський апеляційний суд залишив без задоволення як необґрунтовану скаргу заявника від 03 липня 2020 року на подальше продовження строку тримання його під вартою судом першої інстанції на період з 03 липня по 30 серпня 2020 року. В ухвалі апеляційного суду не містилося посилання на процедуру, застосовану під час апеляційного розгляду.

9. На момент обміну зауваженнями між сторонами (березень 2021 року) заявник все ще перебував під вартою під час судового розгляду. Суду не було надано копій відповідних судових рішень щодо тримання заявника під вартою після 30 серпня 2020 року.

10. 02 грудня 2020 року Верховна Рада України прийняла Закон України № 1027-IX, яким внесла зміни до КПК України щодо встановлення порядку оскарження ухвал суду першої інстанції про обрання, зміну чи продовження строку тримання під вартою обвинуваченого під час судового розгляду. Зокрема, статтею 422-1 КПК України встановлювався порядок перевірки таких ухвал суду першої інстанції. Зміни набрали чинності 14 січня 2021 року.

11. Після повідомлення про цю справу заявник поскаржився за пунктом 4 статті 5 Конвенції на тривалий розгляд його клопотання про звільнення з-під варти, поданого 27 квітня 2019 року. Оскільки ця нова скарга не є уточненням первинних скарг, щодо яких сторони надали коментарі, недоцільно розглядати зазначене питання в контексті цієї справи (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пиряник проти України" (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, пункт 20, від 19 квітня 2005 року).

12. Заявник скаржився за пунктом 3 статті 5 Конвенції на те, що тримання його під вартою з 19 жовтня 2017 року було необґрунтованим і тривалим.

13. Уряд посилався на положення статті 392 КПК України та Рішення Конституційного Суду України від 13 червня 2019 року (див. пункт 5), стверджуючи, що заявник мав право оскаржити ухвали суду першої інстанції, постановлені після ухвалення цього рішення, але не зробив цього, а тому не дотримався вимог статті 35 Конвенції. Заявник заперечив.

14. Суд зазначає, що заперечення Уряду щодо невичерпання засобів юридичного захисту може мати значення лише стосовно стверджуваного неподання заявником апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції від 25 червня 2019 року, оскільки з 24 липня 2019 року по 27 травня 2020 року він перебував під вартою після засудження для цілей підпункту "а" пункту 1 статті 5 Конвенції, а остання доступна ухвала суду першої інстанції від 03 липня 2020 року була оскаржена заявником.

15. Відповідні принципи практики Суду щодо правила вичерпання національних засобів юридичного захисту наведені в рішенні у справі "Мокану та інші проти Румунії" [ВП] (Mocanu and Others v. Romania) [GC], заява № 10865/09 та 2 інших заяви, пункти 220-226, ЄСПЛ 2014 (витяги)).

16. У зв’язку з цим Суд зазначає, що Рішення КСУ, на яке посилається Уряд, зобов’язало органи державної влади внести зміни до КПК України, запровадивши механізм, який би гарантував затриманим особам право на свободу під час судового розгляду. Хоча положення КПК України, яке обмежує право на оскарження, було визнано неконституційним 13 червня 2019 року, відповідної процедури оскарження не існувало в законодавстві до 14 січня 2021 року, коли Верховна Рада України внесла відповідні зміни до законодавства.