Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Мищишин проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Стефані Моро-Вікстром (<…>), Голова,

Івана Джеліч (<…>),

Катержіна Шімачкова (<…>), судді,

та Вікторія Марадудіна (<…>), в.о. заступника Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 25 серпня 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою, поданою 14 червня 2013 року до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Про заяву було повідомлено Уряд України (далі - Уряд).

3. Відомості про заявницю та інформація щодо заяви наведені у таблиці в додатку.

4. Заявниця скаржилася на відмову у доступі до судів вищих інстанцій.

5. Заявниця скаржилася на відмову у доступі до судів вищих інстанцій. Вона посилалася на пункт 1 статті 6 Конвенції, який передбачає:

"Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом,..., який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру....".

6. Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення з позовом щодо своїх прав або обов’язків цивільного характеру до судів або трибуналів. Це право на доступ не є абсолютним і може підлягати обмеженням, які, однак, не можуть забороняти або скорочувати доступ особи у такий спосіб або такою мірою, щоб сама суть цього права була підірвана. Стаття 6 Конвенції не зобов’язує Договірні Сторони створювати суди апеляційної чи касаційної інстанцій. Проте там, де існують такі суди, мають дотримуватися гарантії статті 6 Конвенції, наприклад, держава має гарантувати громадянам ефективне право на доступ до судів для вирішення спору щодо їхніх прав та обов’язків цивільного характеру. Крім того, до компетенції Суду не належить розгляд стверджуваних помилок щодо питань факту або права, яких припустилися національні суди, якщо тільки такі помилки не порушили права та свободи, що охороняються Конвенцією. З іншого боку, ризик будь-якої помилки органу державної влади має покладатися на саму державу, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Гаврилов проти України" (Gavrilov v. Ukraine), заява № 11691/06, пункти 23-25, від 16 лютого 2017 року з подальшими посиланнями).

7. У керівній справі "Мушта проти України" (Mushta v. Ukraine), заява № 8863/06, пункти 40-47, від 18 листопада 2010 року, Суд уже встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо питання, аналогічного розглянутому у цій справі.

8. Розглянувши всі надані йому матеріали, Суд не вбачає жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку щодо прийнятності та суті скарги заявниці. З огляду на свою практику з цього питання Суд вважає, що у цій справі застосування відповідних процесуальних норм, яке призвело до відмови заявниці у доступі до судів вищих інстанцій, можна вважати занадто формалістичним.

9. Отже, ці скарги є прийнятними та свідчать про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

10. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".